Українські легенди та перекази про диких птахів
Частіше в українській народній поезії — і незрівнянно рідше в поезії народів західноєвропейських — зозуля є злою віщункою. В українських піснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до нього на могилу зозуленьками. Кування зозулі в заспіві вже зарані вказує на сумний зміст пісні. За українськими й польськими народними повір'ями, крик зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над оселею — смерть господаря. Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і скотини.
Зозуля незвичайна ще й тим, що на зиму начебто вона не сама відлітає у вирій, а несе її на собі одуд (Ушицький повіт). Повір'я це є нічим не пояснимим і принаймні дивним: порівняно маленька пташка — одуд — має нести на собі досить велику — зозулю. Чи не можна вбачати в цьому повір'ї видозміненого літературного запозичення з наведеної Потаніним монгольської казки про переліт птахів? Журавель побив маленького богоргоно й вивихнув йому ноги. Коли птахи зібралися в певний час для перельоту на північ, богоргоно звертається до них з такою промовою: "Ви зараз відлітаєте, а де я подінуся, хворий і до того із сім'єю? Без громади я тут лишуся на вірну загибель. Погляньте на мене теплим оком, батьки-добродії, й вирішіть мою долю, поки не відлетіли". "Еге ж, він правду каже, — погодилися всі птахи... Оскільки в його безпорадності винен журавель, то він і має нести покарання: нехай він однині й довіку тягає до півночі й назад на собі птаха богоргоно". І звідтоді при перельоті на північ і назад богоргоно сідає журавлеві на спину. А журавель через те рідко долітає до далекої півночі, тому що раніш за інших птахів утомлюється, бо летить з вантажем на спині.
Літературне запозичення вказаного вище українського повір'я з наведеної монгольської казки доволі ймовірне, оскільки й сама монгольська назва журавля — лег-лег проникла в Південну Росію у формі лелека, що позначає, втім, собою чорногуза.
Деякі повір'я про одуда загалом більш чи менш схожі з повір'ями про зозулю. Проте одуд є багато зловіснішим птахом, ніж зозуля: на чиєму дворі сяде одуд, особливо якщо при цьому ще й довбатиме носом і кричатиме, там неодмінно станеться лихо (крик одуда дещо схожий на слова "лихо тут"), або хтось помре. Крім того, одуд — птах мстивий. Якщо розорити гніздо його, то він полетить у поле, вкраде в кашоварів вогню, принесе його, покладе на хату й підпалить її (Старобільський повіт).
Зозуля не гине, а восени, чи через два-три роки, через сім років, перетворюється або на яструба, або в крагульця, тобто кібця, інакше — місера, або навіть на орла. Звичайно говорять так, що на крагульця зозуля перекидається через рік, на яструба — через два, а через три роки — на орла, так що птахи ці не народжуються, а походять шляхом перетворення від зозулі. Цілком імовірно, звідси бере свій початок і відоме російське прислів'я: "проміняти зозулю на яструба".
За іншим віруванням, зозуля на сьомому році свого життя перетворюється на крагульця, стає ворогом людини, ховається під стріхою хат і нападає на свійську птицю. У вигляді крагульця зозуля проникає в гнізда ластівок і горобців, тому ластівки й горобці, тільки угледять зозулю, відразу ж збираються в зграю, летять за нею і мстяться їй. Дивовижно, що саме таке повір'я було і в античному світі. У Плутарха ("Vita Arati") зозуля питає інших птахів: чом вони відлітають усі при її появі, тоді як вона — зовсім не хижий птах? Птахи відповіли, що вони бояться в її особі майбутнього яструба.
Втім, у Літинському повіті прямо заявляють, що походження яструба — невідоме. В Ушицькому повіті щодо яструба розповідають таке. Яструб поклав знесене ним яйце під ворону. Ворона висиділа яструба, дбайливо годувала його й, милуючись, весь час кричала: "пан! пан!" Коли ж ворона, полетівши якось за кормом, довго не поверталася, а виведений нею яструб дуже зголоднів і, схопивши потім ворону, яка прилетіла, почав шарпати її, та вирвалася й закричала: "кат! кат!".
Яструбові в перший день Петрового посту жінки, збираючись до корчми, обіцяють відому десятину курчат; при цьому запрошують одна одну до корчми так: "Ходімо на шуляка". Такого звичаю дотримуються для того, щоб зберегти курчат од надто зірких очей яструба, який, у противному разі, всіх їх поб'є й поїсть. З цією метою будь-яка жінка, яка виносить уперше на двір курчат, неодмінно мусить зав'язати собі очі і, випускаючи курчат на землю, промовити: "Як не бачу я, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх шуляк" (Літинський повіт).
Легенди про походження лелеки (гайстер, бусол, бусля, боцян, чорногуз; справжній — Сісопіа; білий — Сісопіа alba) мають виключно християнський апокрифічний характер, і намагання деяких вчених, приміром, Де-Губернатіса, оточити їх міфічним ореолом є явно силуваними й нічим не обґрунтованими. В етнографічній літературі відомо дві основні українські легенди про походження лелеки. Перша, записана в декількох варіантах, подає це так. Коли Бог пересвідчився, що гадюки, вужі й усі отруйні комахи завдають надто багато шкоди людям, то зібрав їх усіх в один лантух і доручив якомусь чоловікові кинути в море.
"Візьми ось цей мішок, — каже Бог чоловікові, — віднеси його на море й кинь у воду. Але, коли нестимеш, не розв'язуй й Не заглядай ^у мішок; неси собі так, щоб і не знав зовсім, що там є". Йде собі той чоловік з мішком до моря, і так йому кортить його розв'язати; "Як же це отак можна — несу на собі, та щоб я й не знав навіть, що несу? Чого, справді, боятися? Загляну!" Розв'язав мішок, а ґади так і поповзли, так і поповзли з нього. Бог і каже тоді тому чоловікові: "Не схотів Мене послухатися, випустив гадів по всіх усюдах, — іди-но тепер сам їх збирай..." І став той чоловік з того часу буслом (лелекою).
За другою легендою, Пресвята Богородиця дала одного разу Свою сорочку служниці, щоб та пішла на море й випрала її, а до того суворо заборонила дивитися на саму сорочку. Служниця не послухалася, а коли подивилася, то побачила безліч різних гадів. Тоді Пресвята Богородиця мовила: "Якщо ти така, то будь чорногузом і їж цих гадів". Звідтоді й досі чорногузи ходять і збирають всіляких гадів (Ушицький повіт).
До лелеки на Україні ставляться майже як до священного птаха. Двір, де є гніздо лелеки, вважається щасливим, саме село, в якому є хоч одне гніздо лелеки, — застрахованим від "великої тучі з бурею" (мабуть, тому, що лелека мостить своє гніздо на високому й зовсім відкритому і не захищеному місці). Не тільки розорити гніздо лелеки — великий гріх, а навіть полохати їх. За розорення гнізда лелека мститься тим, що приносить вогняну головешку й підпалює хату. Таке ставлення до лелеки, яке багато в чому нагадує ставлення до ластівки, пояснюється, з одного боку, тим, що він знищує різних гадів, а з другого — і лелека, й ластівка є радісними вісниками наближення весни.
Про журавля (сірий — Grus communis) у Літинському повіті кажуть, ніби він створений із землі, а в Луцькому — ніби журавлі пішли з циган, але як саме — невідомо. Якщо побачиш журавлів уперше навесні, коли вони летять з вирію, то треба називати їх веселиками, а не журавлями: хто назве веселиками, тому буде цілий рік весело, а хто журавлями, той буде цілий рік журитись.
Журавлі якнайсуворіше дотримують подружньої вірності: вони зграєю збираються судити самицю, яка завинила, і нещадно вбивають її своїми дзьобами.
Сова і пугач є в українській народній поезії найзловіснішими птахами. Такої репутації птахи ці зажили не лише на Україні, а й в усіх майже народів давнього й нового світу, як птахи нічні, хижі, що вирізняються до того ж відворотливою зовнішністю, Особливо це стосується сови, яка стала символом усього темного, похмурого, як у фізичному, так і моральному сенсах, У Біблії сова згадується як нечистий птах (П'ята книга Мойсеева; Повторення Закону: 14,12—18). Єгиптяни вважали сову символом смерті і т. ін. Середньовічні "фізіологи" й "бестіарії" ототожнюють сову з дияволом, батьком брехні, який боїться сонячного світла, тобто Христа.
За українськими народними віруваннями, сови й пугачі пішли з кішок, тому в них котячі голови, і крик їхній нагадує крик кішки (Ушицький повіт). Поява сови і пугача поблизу села наводить нудьгу й смуток на всіх пожильців його (Житомирський повіт). Крик сови й пугача на хаті взагалі віщує пожежу або смерть когось із членів родини. Та в Проскурівському повіті розрізняють: якщо пугач гукає: вповів! вповів! — то в тій хаті народиться дитина; а якщо: поховав! поховав! — то хтось помре.
Подібні до цих вірування про сову та пугача є і в поляків, і в угорців, і в німців. За віруваннями галичан, сова по ночах показує чортам і упирям гнізда дрібних пташок.
Проте як не похмуро дивляться на Україні на сову, народ усе ж не відмовив їй у глибокому й вельми зворушливому почутті, бо будь-який взагалі птах сам по собі безгрішний, чому він і ходить босоніж. Одного разу, — розповідають у Канівському повіті, — сова зустрілася із соколом і засперечалася, чиї діти гарніші. Сокіл каже: "Зведемо їх краще разом, та й подивимось". Звели. Побачила тоді сова, що її діти гірші, а сокіл ще й плюнув на них. "Хоч мої діти й гірші, — мовила сова, — та мені їх більше шкода, ніж твоїх, бо вони — мої діти. Тож не плюй на них, а коли вже тобі так хочеться плювати, то плюй на землю".
Як відомо, на цей же мотив є байка Езопа: "Мавпа квапиться зі своїм дитинчам, якого вона вважала найгарнішим у світі, на їхній огляд і змагання в красі".
З приводу того, що птах коня (Ahilvus), що належить до породи яструбиних, п'є звичайно тільки росу й дощову воду, в Подільській губернії є така легенда. Колись Господь гатив по світі греблі. Всі птахи, звірі й люди допомагали Йому в цьому, один лиш птах коня не схотів узяти ніякої участі. Ото через те він тепер й живе тільки росою та дощем.
Круки (чорний — Corvus; великий — Corvus corax), граки (Corvus frugilesus argicola та ін.) і галки (Colaeus maonedula, Corvus monedula), що посідають таке чільне місце в усних поетичних творах і повір'ях різних народів, українськими легендами якось надто вже обійдені. У Старобільському повіті крука вважають проклятим за те, що він вирив з копиці Ісуса Христа, коли Спаситель ховався від "жидів". Чорним кольором крука Бог покарав за те, що він не повернувся до ковчега Ноя (таке ж вірування є і в поляків). У Проскурівському повіті він користується повагою й іноді служить віщуном. Пташат своїх крук висиджує не пізніше березня, поки нема ще мурашок, бо м'ясо молодих кручат є для них особливими ласощами. Кажуть, що колись крук узяв своїх маленьких діточок, поніс їх до ріки й посадив одного на березі, а з другим злетів понад рікою й питає його: "Годуватимеш мене хлібом? Якщо годуватимеш — перенесу". — "Годуватиму, але своїх дітей", — відповідало кручатко. Тоді крук кинув його у воду, а пташа, що сиділо на березі, саме втопилося.
Подекуди на Україні, так само як і в Галичині, вважають, що чорт літає по дворах у подобі крука, підпалює дахи і взагалі завдає людям багато шкоди. Коли кричить крук, дехто спльовує, як і в інших випадках, коли бояться зурочення чи пристріту, наприклад, при прокльонах. Схильністю круків і ворон (чорна — Corvus corone; сіра — Corvus comix; грифова — Corvus crassirostris) до падла обумовлюється повір'я, що крук віщує смерть і стоїть у найближчому зв'язку з душами померлих. Відображенням цього повір'я є, між іншим, уподобана українською сільською молоддю гра в крука. В грі беруть участь: "крук", "матка", "дівчина" й "діти". "Матка", "дівчина" й "діти" стають у ряд, одне за одним, і йдуть до крука, який, сидячи, копає паличкою ямку. Між "маткою" й "круком" відбувається такий діалог: — "Круче, круче! Що ти риєш?" — "Ямку" (або — "піч"). — "Навіщо?" — "Окріп варити". — "Для чого?" — "Заливати ним очі дітям". — "За що?" — "За те, що вони поїли мою їжу". "Діти" на це відповідають, що вони не винні в тому. "Матка" обертається, щоб порахувати їх, а "крук" у цей час ловить "дітей" і т. д. Діалоги ці повторюються доти, доки "крук" не переловить "дітей" і, нарешті, не спіймає "дівчину", після чого всі вони нападають на "крука", валять його додолу й турчать йому у вуха, або проробляють те ж саме з "маткою". Професор О.О. Потебня на підставі того, що спільним мотивом в усіх варіантах цієї гри є намір "крука" залити дітям очі, цілком справедливо зауважує, що крук тут інакомовно виражає смерть: осліплені діти стають надбанням смерті. На те ж указує й саме копання "круком" ями, що є символічним вираженням похорону.
У Галичині прокляття ворони пояснюється іншим апокрифічним мотивом. Ворона хотіла було пити кров, яка крапала з ран розіп'ятого Спасителя, за що Бог прокляв її, і з тих пір частина дзьоба ворони навіки набула червоного кольору.
Любов граків і галок до стадного життя породила на Україні вірування, що в них є громадський суд, причому іноді всі вони гуртом убивають свого співчлена, який завинив (Старобільський повіт).
Колись був такий час, що всі звірі й птахи розмовляли людською мовою. Ключі від вирію тоді були у ворони. Та якось вона прогнівала Бога, і звідтоді ключі від вирію перейшли до сойки. Сойка летить до вирію раніше за всіх птахів, одмикає його, а сама повертається назад. За іншим варіантом, сойка щороку літає у вирій, та ніколи не долітає до нього: пролетить день, і відразу ж їй хочеться дізнатися, скільки пролетіла. То вона й повертається назад. І так сойка даремне літає туди й сюди, поки випаде сніг.
Сорока (звичайна — Pica rustica, candata, vulgaris та ін.; лісова — Dendrocitta) створена чортом і править йому за коня (Таращанський і Проскурівський повіти), тому застрелену сороку прив'язують до стелі в стайнях, певні, що нечиста сила не буде на конях їздити, а учепиться за сороку.
На Сорок Мучеників (9 березня — за старим стилем. — Ред.) сорока кладе на гніздо сорок паличок, а на Похвалу Пресвятої Богородиці (п'ятниця п'ятої седмиці Великого посту) "похвалиться яйцем" — знесеться (Канівський повіт). Крик сороки на хаті чи біля хати означає або те, що господаря хтось лаятиме, або він одержить якусь звістку, або ж будуть гості.
Орла на Україні знають безпосередньо. Тут найчастіше зустрічаються орли-горлані й малорослі орли, або орли-карлики, які полювали здебільшого мишами, жабами й зміями, але охоче пожирають і дрібних птахів. В українських легендах про орлів головну роль відіграють частково давні, пов'язані з орлом, міфічні уявлення сил та явищ природи, почасти старовинні фантастичні легенди "фізіологів" про птахів, які проникли до Південної Русі з "азбуковниками" й "палеями", або, найімовірніше, з тими "прилогами", якими рясніли південно-руські схоластичні проповіді XVII століття. Спостереження ж над природою орла залишаються на другому плані.
Орел — не тільки цар-птах. Орли пішли з царів, через що зображення орлів і досі карбують на царських печатках (Ушицький повіт). Орла бити не можна. Мисливець, перш ніж вистрілити в орла, мусить спитати його тричі: чи він нажився на світі? Якщо нажився, то він подивиться прямо на мисливця, а коли ще не нажився, то відвернеться від нього. Його навіть і черви не їдять, і він не засмердиться ніколи, хоч тримай його доти, доки всохне (Новомосковський повіт). В орлиному гнізді неодмінно є гроші (і різні коштовні речі). Без грошей він ніколи собі гнізда не мостить (Новомосковський і Старобільський повіти). В усій цій легенді злиті, як говорить професор М. Ф. Сумцов, два мотиви: літературний — про ставлення орла до хвороби й смерті та народне повір'я про те, що птахи, переважно сороки й ворони, викрадають золоті й срібні речі. Перший мотив ґрунтується на легендах "палей" і "азбуковників" про птаха "харадра": якщо хтось у хворобу впаде, то від ха- радра дізнається, чи живий буде, чи помре. Якщо померти йому, відверне від нього очі свої харадр; якщо бути йому живим, радісно злетить увись проти сонця. Ця легенда про харадра відома також із західних "бестіаріїв". Спільне джерело і наших, і західних відомостей — "фізіолог" святого Епіфанія. В українській легенді про орла цей літературний мотив перероблено стосовно самого орла. Повір'я, що в гнізді орла бувають гроші, з одного боку, певно, ґрунтується на тому, що народ звик бачити зображення орла (державний герб) на монетах і взагалі на всіх грошових знаках; з другого — на тому зоологічному факті, що деякі хижі птахи з воронячого роду, особливо сороки, справді крадуть і кладуть у своїх гніздах блискучі й металеві речі. В Галичині є повір'я, буцімто орел, зібравши багато золота й срібла, золотить потім собі голову й хвіст.
Легенда про те, як Бог призначив орла королем, або царем птахів, тісно пов'язана, між іншим, з походженням назви однієї маленької пташки —королька. Одного разу Бог, маючи намір дати птахам короля, мовив до них: "Хто з вас злетить найвище, того Я й зроблю королем". Птахи злетіли у височінь — так високо, як тільки кожен з них міг. А поміж ними та й була така крихітна пташечка, меншої їй яку нема вже й на світі ніякої іншої. Вона тихесенько сіла до орла на хвіст, а той і не підозрює нічого. І ось, коли орел злетів уже якнайвище, так високо, що його й оком не уздриш, та пташка спурхнула з його хвоста і знялася ще вище. Господь Бог, помітивши це, засміявся й каже: "На хвості короля прилетів корольок".
Про один з різновидів орлиної родини — грифа розповідають, начебто це — превеличезний птах, який може своїми крилами затулити світло сонця й літати без спочинку сорок діб.
Окрім птахів загальновідомих, українські народні легенди знають ще двох птахів, які не існували й не існують зовсім: "носорожця", або "єдинорожця", і "нічницю". Про першого з них ми скажемо в тому місці, де в нас йтиметься про потоп. А щодо нічниці, то це — начебто такий птах, який сам від природи сліпий, і його завжди водить інша, маленька пташка; літньої ночі вона звичайно видає тужливий крик.