Мистецтво, як важливий засіб культурно-виховної та просвітницької роботи
З давнини використовується цілющість музики не тільки для духовного здоров’я, але й для фізичного, у тому числі й психічного. Ще Піфагор застосував музику для лікування людей. Він вважав, що ритми музики — це відтворення світового порядку. Музикою, як зазначають психологи, можна викликати будь-який ефект — від жаху до захоплення. Платон та Аристотель усю систему естетичного виховання будували на музичному вихованні та, знаючи силу цього виховного знаряддя, пропонували встановити державний контроль за використанням музики. Музика діє одночасно, але по-різному на маси людей. Вона має багаторівневу структуру. Звучання її форм та сенсів важко перекласти на іншу мову, наприклад передати словом. Музика звернена до особливостей слуху кожного. Музику відрізняє динамічний характер звукового потоку, тобто музичний образ розвивається у часі.
Основою музичного твору є почуття, емоції; зміст створюється завдяки пульсації ритму, мелодії тощо. Розуміти музику — це вміти глибоко та сильно відчувати, через почуття вміти розрізнити глибокий життєвий сенс музичних образів.
Музику розділяють на інструментальну та вокальну. Але проблема музичних жанрів вирішена ще не повністю. Д. Кабалевський називав основними музичними жанрами пісню, танок та марш. Однак музична практика має багато різновидів музичних жанрів та форм. Серед них:
- хорал (лат. cаntus choralius — хоровий спів) — релігійне багатоголосся;
- меса (франц. messe — літургія) — хоровий твір, який, як правило, називають першим словом молитви;
- ораторія (італ. огаtогіо від лат. ого — молю) — хоровий твір для співаків-солісгів, пізніше у концертному виконанні став супроводжуватись оркестром;
- кантата (італ. саntata — співаю) — хоровий твір, за змістом менший, ніж ораторія, не має драматичного розвитку сюжету;
- сюїта (франц. suite, буквально — послідовність, ряд) — спочатку — танцювальна музика у концерті; пізніше — самостійний інструментальний твір, що складається з декількох п'єс танцювального характеру;
- фуга (італ. fuga — біг) — музична форма з яскраво відтвореною ідеєю-темою, що відображається в іншій або інших темах, які повторюють головну, в іншій тональності або регістрі; музика фуги витікає з підпорядкуванні та опори цих виявів на одну музичну думку;
- соната (італ. sonata — звучати) — інструментальний твір, який до XVI ст. був частиною релігійної музики; відокремившись, до XVIII ст. розвивався як камерний жанр. У сучасному розумінні соната означає складний музичний твір, що утворюється з декількох частин, які об'єднуються загальними ідеєю та змістом, але є різними за ритмом;
- симфонія (грец. symphonia — співзвуччя) — сонатно-циклічна форма; бере початок із оперної увертюри. Призначена для виконання симфонічним оркестром; являє собою вищу за змістовністю, багатогранністю звукових сполучень, розумністю конструкцій та різноманіттям фактури музичну форму;
- опера (італ. орега, буквально — праця, твір) — бере своє начало у давньогрецькій хоревті. Тепер — це великий музично-драматичний твір, який призначено виконувати у театрі. Перша світська опера під назвою "Орфей" була написана у 1607 р. К. Монтеверді. У Росії першою національною оперою був твір Аблесимова та Соколовського "Мірошник-чаклун, обманщик та сват", яку поставили у 1799 р.
Хореографія (грец. сhогеіа — танець та gгарhо — пишу). Цим терміном первісно позначали тільки запис танцю. З кінця XIX ст. став використовуватися для позначення мистецтва танцю у цілому, в усіх його різновидах. Мистецтво хореографії будується на музично організованих, умовних, виразних рухах людського тіла. Започаткування образної виразності наявне у людській пластиці вже у реальному житті. У тому, як людина рухається, жестикулює, діє й пластично реагує на дії інших, виявляються особливості її характеру, складу почуттів, своєрідність особистості. Такі характерно-виражальні елементи, що народилися у реальності, називають пластичними інтонаціями та мотивами. У них містяться джерела образної природи хореографії. Вона заснована на тому, що характерно-виражальні пластичні мотиви відбивають різноманіття реальних життєвих рухів, узагальнюються і організуються за законами ритму та симетрії, орнаментального візерунка, декоративного цілого, спираючись на музику.
Хореографічне мистецтво з самого початку синтетичне, тому що музика посилює виразність танцювальної пластики і дає їй емоційну ритмічну підставу. Разом з тим хореографія — видовищне мистецтво, де суттєвого значення набирає не тільки динамічна, часова, але й просторова композиція танцю, зоровий образ танцюриста (звідси — роль костюмів, образотворчого оформлення тощо). Найвищою формою хореографії є балет (франц. Ьаllet від давньолат. Ьаllо — танцюю), що, як і опера, є різновидом музичного театру.
Художня література. Це — мистецтво слова. Воно естетично відображає світ у художньому слові. Його предмет, хоча й не прямо, але неминуче розширюється. Сфера художньої літератури охоплює природні та суспільні явища, величні соціальні перетворення, духовне життя особистості, її почуття. У різних своїх жанрах література висвітлює цей матеріал або через драматичне, відображення дії (драма), або через епічну розповідь про подію (епос), або через ліричне саморозкриття внутрішнього світу людини (лірика), що складають роди літератури.
Г. Гегель відмічав унікальну здатність літератури охоплювати своїм змістом і думки людини, і зовнішні форми явищ, а тому не виключати з себе ні високої філософічності, ні природного буття.
Літературу поділяють на види: прозу та поезію (за типом внутрішньої організації художнього тексту). У межах кожного з різновидів літератури, природно, виділяються й більш дрібні форми та жанри. Підставою для їх відокремлення служить зміст життєвого матеріалу, який вони охоплюють. З ними співвідносяться такі жанри: нарис, оповідання, повість, роман (у епосі); трагедія, комедія (у драмі); пісня, ода, гімн, ліричний вірш (у ліриці) тощо.
Слово у нашій свідомості зв'язується зазвичай з уявленням про поняття, яке воно передає. Але у літературі слово народжує образ, для чого використовуються так звані тропи. Серед них розрізняють епітети, метафори, порівняння, уособлення тощо. Усі ці засоби створюють живу картину дійсності, в якій перед читачем оживають реальні люди з їх життєвими проблемами, думками, пошуками та помилками.
Література на початку своєї історії була виконавчим мистецтвом, тому що існувала тільки в усній формі. З появою писемності виконавчі форми літератури не зникли, однак основні лінії її розвитку набули невиконавчого характеру.
Слово — вічний творець літературного образу. Образність закладена у самій мовній основі, яка складається народом, вбирає увесь його досвід і стає формою мислення, втілює історичний процес створення мови, що містить перенесення схожих рис від явища до явища, насичуючи його асоціативним баченням світу та підготовлюючи до художнього відбиття дійсності. Слово у літературному творі дзвінке, рухоме, мінливе та визначене у своєму змісті.
Театр. В. Гюго говорив; "Театр — країна дійсного на сцені — людські серця, за лаштунками — людські серця, у залі — людські серця". О.І. Герцен вважав театр "вищою інстанцією для розв'язання життєвих питань". Таке суспільне значення театр мав з часу свого виникнення у Стародавній Греції, де громадяни у театральних виставах вирішували проблеми суспільної ваги.
Театр — це особлива форма, вид мистецтва, де розкриваються суперечності часу та внутрішнього світу людини, стверджуються ідеї за допомогою драматичної дії — вистави. У виставі використовуються виражальні засоби всіх основних видів мистецтва. Вистава звернена одночасно й до духу, й до очей, й до серця глядача. Театр — це видовищне мистецтво. Під час театрального дійства події розгортаються у часі та просторі, але театральний час є умовним і не дорівнює астрономічному. Вистава у своєму розвитку розподіляється на акти, дії, а ті, в свою чергу, — на мізансцени, картини тощо.
Розрізняють види театру: музичний, драматичний, ляльковий, тіньовий, цирк та естрада.
Кіно справедливо називають наймасовішим видом мистецтва. Воно народилося наприкінці XIX ст., коли 28 грудня 1895 р. на бульварі Капуцинів у Парижі брати Люм'єр продемонстрували свій перший фільм "Прибуття поїзда". У 1908 р. був знятий перший російський фільм "Понизька вольниця" (режисер Дранков). Перший вітчизняний документальний фільм відбивав святкування 80-річчя від дня народження графа Л.М. Толстого. Але незначний, у порівнянні з іншими видами мистецтва, вік кіно не завадив йому виробити свою систему художніх прийомів: монтаж, ракурс, план (загальний, середній, широкий), зйомки, наплив тощо. Пізніше стали опановувати виражальні можливості звуку та кольору. Усе це зумовило силу впливу кіно на глядача. Кіно справедливо вважають найбільш дієвим видом мистецтва, бо та реальність, що її створює кіно, за своєю якістю не відрізняється від реальності буття. Тому ідеї, думки, міфи, що відтворюються через кіно-образи, найлегше сприймаються глядачем, як сама дійсність (згадаймо вітчизняний кінематограф ЗО—50-х років).
Кіно має багато спільного з театром, визначаючись як мистецтво синтетичне, видовищне та колективне. Але з винаходом монтажу кіномитці здобули можливість створювати свій кіно-час та кінопростір тоді, коли у театрі ці можливості обмежені сценою та реальним часом.
Кіно орієнтоване на колективне сприйняття, воно навчає роздумувати про себе, своє життя, сучасність, майбутнє та минуле. Кіно, як ні один із видів мистецтва, зв'язане з розвитком техніки.
Телебачення — наймолодший з видів мистецтва.
Його соціальна цінність полягає в аудіо- та відеоінформатипності. Телеекран дає зображення напросвіт, тому має дещо іншу фактуру та інші закони композиції, ніж кіно. Світло — найсильніший засіб вираження у телебаченні. Ракурс сприйняття предметів, телемонтаж, переміщення камери та наближення предмета зображення дають телебаченню додаткову можливість художньої виразності. Для телебачення характерне поєднання ритмічно-повільного "прихованого" монтажу з його несподіваним "збоєм", перенесенням уваги на новий об'єкт.
Телебачення з усією своєю фактографічністю, близькістю до натури має надзвичайні можливості відбору та інтерпретації дійсності. Разом з тим воно містить у собі загрозу стандартизації мислення людей. "Масове споживання" однакової духовної продукції здатне викликати народження шаблонів у суспільній свідомості Тому такими важливими є естетичний вектор передач та їх художній рівень. Особливістю телебачення, яка поріднює його з декоративно-прикладним мистецтвом, є інтимність, "домашність" сприйняття. Це — мистецтво, яке приходить у наш дім та стає частиною нашого побуту.
Ще на зорі розвитку телебачення С. Ейзенштейн відмічав нову якість актора у цьому виді мистецтва. Усі, хто потрапляє на телеекран, опріч волі стають не тільки людьми певної професії, але й живими образами, персонажами художнього репортажу в новому виді мистецтва. Тому важливо, щоб кожен герой телепередачі був "живою", "незапрограмованою" особистістю, яка на очах глядачів створює монолог або бесіду, вміє невимушено вести розмову та душевно розкриватися.
Важливою естетичною особливістю телебачення є передача синхронності подій, безпосередній репортаж з місця події, залучення глядача до сучасної течії історії. У художньому репортажі екранний час дорівнює реальному. І тоді телебачення звертається до кінохроніки. Ефект актуальності передачі, присутності глядача повинен зберігатися.
Телебачення приховує у co6i багато можливостей, загрози та добрі перспективи. Воно може виявитися як троянським конем, так i великим учителем людства.
2. Застосування мистецтва в культурно-виховній та просвітницькій роботі
Розпочинаючи написання практичної частини курсової роботи, слід зазначити основні положення, що стосується культурно-виховної та просвітницької роботи.
Культурно-виховна робота –– це цілеспрямований вплив на всі категорії військовослужбовців та працівників з метою формування у них високої духовної культури та моральних якостей, почуття патріотизму, національної свідомості, вірності традиціям українського народу і задоволення їхніх естетичних потреб через впровадження культурно-просвітницьких заходів та організацію дозвілля особового складу.
Визначаючись як однією з складових системи виховної роботи вона суттєво впливає на стан справ військового колективу.
Змістом культурно-виховної і просвітницької роботи в військових формуваннях України має такі положення.
Впровадження комплексу культуро-просвітницьких заходів в реалізації напрямків виховної роботи.
Формування у особового складу позитивного ставлення до військової служби на основі усвідомлення національно-історичних традицій та духовної спадщини українського народу.
Поширення роботи культуро-освітніх закладів.
Організація дозвілля особового складу.
Розвиток шефських відносин.
Культурно-виховна і просвітницька робота являє собою єдину взаємопов’язану систему культурно-виховної та культурно-просвітницької роботи.
Зміст культурно-виховної роботи –– це виховання особистості з метою формування у неї духовних якостей, які впливають на почуття та формують відношення до повсякденної службово-бойової діяльності військовослужбовців, визначаючи таким чином кінцеві результати.
Вона включає:
1. Формування глибокого усвідомлення своїх обов’язків та моральних принципів їх виконання.
2. Утвердження в повсякденному житті норм військової етики, культури поведінки, розуміння системи правових відносин.
3. Роз’яснення особливого дотримання у військовій діяльності гуманітарних норм.
4. Вихованні культури мислення, оцінки загальнолюдських цінностей, поглибленні розуміння сенсу життя.
Мета цієї роботи проявляється у:
культурі поведінки;
культурі спілкування;
культурі дотримання форми одягу;
виконанні правил особистої гігієни та ін.
Змістом культурно-просвітницької роботи є виховання більш чутливого і глибокого ставлення до мистецтва, художньої творчості, оцінка та розуміння психології мистецтва у всіх його видах, жанрах та напрямках, яких на сьогодні нараховується понад 65.
Практичний вплив мистецтва на особистість, я буду аналізувати на одному прикладі: відтворення у свідомості військовослужбовця образу мистецтва.
Яким чином можна впливати на людину за допомогою образу?
Найбільш повне вираження героїчного образу відображається в військовій тематиці. В героїчно – патріотичному вихованні людей вона відіграє особливу роль. Мистецтво формує емоціонально – виражений образ захисника Вітчизни. В ньому сконцентровані всі найкращі якості людини: висока ідейність, патріотизм та інтернаціоналізм, сміливість, мужність, висока професіональна підготовка. Культурно-виховна та просвітницька робота являються головними сферами впливу на духовний світ людини через призму мистецтва.
Мистецтво - одна із форм суспільної свідомості, форма людської діяльності, яка відрізняється від науки, політики, права, релігії. Мистецтво пізнає дійсність за допомогою художніх образів.
Художній образ вбирає в себе всі суперечності, все багатство мистецтва. Усі труднощі художнього процесу пов'язані зі створенням митцем художнього образу.
Це одна сторона проблеми; художній образ як процес створення мистецтва. Для того щоб впливати на людину, за допомогою мистецтва треба зрозуміти це мистецтво…
Складності розуміння мистецтва споглядачами також пов'язані з труднощами "розкриття" для себе художнього образу.
Проблема художнього пізнання світу — одна з головних у курсі естетики, вона тісно пов'язана з філософською теорією пізнання. Щоб усвідомити сутність художнього образу, користуються теорією відображення, яка розглядає людську свідомість в цілому як образ навколишньої дійсності, як суб'єктивну картину об'єктивного світу. Але філософське розуміння образу не тотожне естетичному його тлумаченню. Тому між філософським і естетичним поняттями образу існує різниця.
Як відомо, теорія пізнання оперує поняттям "образ" у широкому гносеологічному розумінні. Коли філософ говорить про образ, він має на увазі відображення у свідомості людини навколишнього світу. У цьому зв'язку образами у філософії є різні прояви психічного стану, відчуття, уявлення, поняття, висновки.
Художній образ виступає окремою формою відображення дійсності, тому щодо нього є справедливим вислів: "суб’єктивна картина об’єктивного світу". Але естетичний зміст поняття "образ" відноситься до філософського як специфічне до універсального. Художній образ — це не тільки гносеологічна, а й естетична категорія.
Від категорій наукового мислення художній образ відрізняється живою безпосередністю. Крім того, художній образ не тільки відображає факти життя, але й несе у собі специфічні узагальнення життєвих явищ, проникає в їх сутність, розкриває їх внутрішній сенс. У художньому образі зливаються як риси живого споглядання, так і риси абстрактного мислення. Художній образ — це цілісна та завершена характеристика життєвого явища, яка співвідноситься з художньою ідеєю твору і виявляється у конкретно-чуттєвій, естетично визначеній формі.
Художній образ — це особлива форма пізнання дійсності у мистецтві.
Військова справа пов’язана з історією, традиціями, і це все є передумовою сприйняття військовослужбовцями образів мистецтва. Образів, пов’язаних з історичними подіями, героями…
У літературі зустрічається поняття "образ-герой". Герой, який відважний, сміливий, справжній чоловік – наприклад, Спартак, Олександр Македонський, Юлій Цезар. Це з однієї сторони історичні персонажі, але вони втілені як в літературу так і в живопис, музику, кіно, архітектуру та ін.
Кожен військовослужбовець почувши, побачивши, прочитавши про цих героїв свого часу, формулює для себе свій образ, свого героя.
Підійшовши до проблеми з іншого боку можна зрозуміти ще одну деталь: художній образ — багатозначний, він має глибокий зміст. Кожна епоха знаходить свої риси у художньому образі. Йому властива і недоговореність. Глибокий художній твір завжди має цю рису. Художній образ — це ціла система думок. І автор не завжди повністю та всебічно розкриває їх. Якби художній образ був повністю розкритий, він перестав би цікавити людину. Коли художній образ не повністю розкритий митцем, він сприяє розвитку публіки, її фантазії, уявлення, процесу мислення, він перетворює її у творця мистецтва. Художній образ відповідає багатоплановості, багатогранності дійсності. Осягнення художнього образу — це нескінченний процес наближення і поглиблення.
Кожна подія, кожний факт життя — це завжди складне явище, в якому є закономірне і випадкове, загальне і окреме, зовнішнє і внутрішнє. Ці грані явища важко відокремити, аби розкрити його сутність. Так, щоб пізнати людину, слід дуже багато дізнатися про неї, перебути чимало часу разом з нею, "з'їсти пуд солі". У мистецтві художник виявляє головне, суттєве, відкидаючи випадкове. Тому йому доводиться звертатися до відбору, щоб показати необхідне, внутрішнє, головне. А якщо цього не буде, то читачі (глядачі, слухачі) не зрозуміють головного, суттєвого.
Художній образ — це індивідуалізоване узагальнення, яке розкривається в індивідуальному і через індивідуальне, яке подається у конкретно-чуттєвій формі. У мистецтві це узагальнення розкривається в індивідуальному. Майстер говорить не деклараціями, а конкретно-чуттєвими образами. І це зближує мистецтво з формами життя.
У мистецтві кожне зображене обличчя — тип, але разом з тим і певна особа. Типізація — це художнє узагальнення, узагальнення через індивідуальне. Художник повинен показати суттєве, головне у явищах через окреме, часткове. Згадаймо стародавню індійську притчу. Було троє сліпих. Вони ніколи не бачили слона і вирішили з'ясувати, що це за тварина. Один обмацав ногу слона і сказав: "О, я вже знаю, що таке слон. Це великий стовп". Другий обмацав черево слона і сказав: "Ні, слон — це великий, дзбан". Третій обмацав хвіст слона і заперечив їм: "Ні, ви обидва не зрозуміли, що таке слон. Слон схожий на корабельний канат". Так вони сперечалися і не зрозуміли, яким був слон, тому що за головне приймали випадкове, несуттєве.
Таким чином, художній образ — це скорочена розповідь про життя, яке розкривається через одну ситуацію, але в ній висловлено багато схожого з іншими. Але типізація властива лише реалістичному мистецтву.
Сьогодні, наприклад, комп'ютер може писати вірші, складати музику, малювати. Але у творах, які пише машина, не відчувається особистісне, суб'єктивне, те, що притаманне тому чи іншому митцю.
Отже, мистецтво відтворює світ емоційно-чуттєво, в усьому багатстві краси дійсності, тоді як наука лише апелює чіткими, логічно вивіреними поняттями.
Роль індивідуальності митця особливо наочна у виконавському мистецтві (музиці, театрі). Кожен актор, наприклад, інтерпретує образ за своїм розумінням, і тому перед глядачами розкривається різнобічність п'єси.
Індивідуальне, суб'єктивне виявляється в образі. Для науки також важливо, хто провадить експеримент, хто займається дослідженням — талановита людина чи ні, моральна вона, чи в неї відсутні такі якості. Але хто б не зробив першим відкриття, сутність його від цього не зміниться. Згадаймо, що закон збереження енергії вперше відкрив Михайло Ломоносов, але світ про цей закон почув після того, як його знову було відкрито французьким вченим Антуаном Лавуазьє. Сутність закону залишилася, тільки людство не знало, хто вперше його відкрив: російський чи французький вчений.
Суб'єктивність пов'язана із світоглядом автора. На його бачення світу впливає довкілля, умови життя, соціальні відносини.
Розібравши головні положення що стосується образу в мистецтві можна зробити висновок, що образ – це приклад. Приклад мужності, відваги чи чогось іншого, що притаманне кожній людині індивідуально. Для кожного сина, батько являється втіленням найкращих чоловічих рис. Це теж образ але це не мистецтво, це життя.
Висновки
1. Людина, суспільство, народ, нація – всі ці категорії пов’язані з мистецтвом, з почуттям красоти та життя.
Народна творчість та художня самодіяльність є важливою частиною культурно-виховної та просвітницької роботи. Завдяки їй досягається культурно-естетичне виховання особистості військовослужбовців, допомагає їм виявити свої творчі здібності, що, в свою чергу, підвищує свідоме ставлення до виконання військового обов’язку, ідейно-патріотичне виховання в дусі любові до своєї Батьківщини, підвищення військової дисципліни, бойової та мобілізаційної готовності.
Займаючись художньою творчістю, військовослужбовець не обмежується сприйняттям художніх творів, але й сам виступає творцем художніх цінностей. Особиста участь у процесі творчості набагато сильніше й скоріше пробуджує у ньому творця, аніж споглядання творів мистецтва. У процесі самодіяльної творчості відбувається природний процес інтелектуалізації духовного світу військовослужбовців, їх всебічний і гармонійний розвиток. З огляду на все це, з повним правом можна стверджувати, що заняття художньою творчістю - не самоціль, а активний засіб виховання особового складу, підвищення якості бойової й моральної підготовки, зміцнення військової дисципліни.
Мистецтво відображає життя в його цілісності та загальнолюдській значущості, у тому, що цікаво кожній людині. Мистецтво — це завжди розповідь про людину, для людини та в ім'я людини.
Саме людина та вплив на неї через призму мистецтва і являється головною темою цієї роботи. Всі теоретичні положення які викладені в теоретичній частині є підґрунтям впровадження прекрасного через картину, скульптуру, мозаїку, музику, кіно та ін.
2. Висновки практичної частини полягають в практичному застосуванні видів мистецтва в культурно-виховній та просвітницькій роботах. Художній образ являється в роботі призмою впливу на особовий склад. Погляд на картину, читання твору, перегляд п’єси викликають почуття, які в основному пов’язанні з головним героєм, намальованим на картині чи описаний у творі.
Погляд на картину Малевича – " Чорний квадрат ", може викликати безліч різних думок у сфері сприйняття цього " шедевру ".Безглуздість чи шедевр, почуття глибокого чи геометрична фігура, а де ж тут художній образ? Художній образ у свідомості особи, в її почуттях до полотна, мистецтва думки та вираженні її в дійсність. Тут у нас постає риторичне сприйняття а що стосується картини "Козаки пишуть лист турецькому султанові" Рєпіна. Відвага, гордість, зневага до гнобителя, майстерність художника. Погляд військового сприймає картину з повагою до історії війська, повагу до своєї справи, адже він уособлення тієї відваги але в теперішньому часі. Народжується патріотизм якщо його не було, вдосконалюється, мужність, честь, відвага - девіз Внутрішніх військ
Виходячи з інтересів та уподобань військовослужбовців, у підрозділі можуть створюватись та діяти гуртки: музичний, танцювальний, драматичний, народної творчості, естрадних танців та спортивно-циркового мистецтва. Успіх самодіяльності багато в чому залежить від керівника колективу, який повинен мати широкий політичний і культурний кругозір, організаторські здібності, знання в галузі педагогіки й психології, високі моральні якості, що дають йому право на навчання й виховання учасників колективу.
Методика організації підготовки та проведення основних форм художньою самодіяльністю вимагає від командирів та виховних структур певної фахової підготовки, знання та володіння методичними навичками з використанням сучасних засобів впливу на формування творчих здібностей військовослужбовців.
Література
Бахтин М. М. Человек в мире слова. – М., изд. Россия, 1995.
Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М., изд. Надра, 1986.
Бицилли П. М. Место Ренессанса в истории культуры. – СПб., изд. Академия культуры, 1996.
Белый А.Н. Символизм как миропонимание. - М., изд. Свет, 1994.
Брунов Н. И. Баркко в России. – М., изд. Исторический факультет МГУ, 1926.
Ванслов В. В. Эстетика романтизма. – М., изд. Исторический факультет МГУ, 1966.
Вейдле В. В. Умирание искусства. Размышления о судьбах литературы и художественного творчества. – СПб., изд. Академия культуры, 1996.
Виппер Б. Р. Статьи об искусстве. – М., самоиздатель, 1970.
Выготский Л. С. Психология искусства. – М., изд. Надра, 1987.
Гете И. В. Об искусстве. – М., изд. Радуга, 1975.
Давыдов Ю. Н. Искусство как социологический феномен. – М., самоиздатель, 1968.
Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. – Вып. 1-2. – М., изд. Тверь, 1988.
Зись А. Искусство и эстетика. – М., изд. Россия, 1967.
Золотарева П. Р. История искусств: Художественная картина мира. – Караганда, изд. Урал, 1996.
История зарубежного искусства и / Под ред. М. Т. Кузьминой, Н. Л. Мальцевой. – М., изд. Свет, 1971.
Леви В. Искусство быть собой. – М., самоиздатель, 1991.
Лосев А. Ф. Проблемы символа и реалистическое искусство. – М., изд. Россия, 1995.
Лотман Ю. М. Пушкин. – СПб., изд. Корал, 1995.
Лунин И. П. Искусство как социальный феномен. – М., изд. Академия культуры, 1984.
Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства и другие работы. – М., изд. Свет, 1991.
Петров М. К. Искусство и наука. Пираты Эгейского моря и личность. – М., изд. Жизнь, 1995.
Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. – Ростов-на-Дону, изд. Дон, 1999.
Ротенберг Е. Искусство Италии. – М., изд. Радуга, 1974.
Смелинова З. С. Литература как вид искусства. – М., изд. Рать, 1997.
Социальные функции искусства и его виды. – М., изд. Академия культуры, 1980.
Томан Т. Мистецтво говорити. – К., вид. Зоря, 1986.
Филипьев Ю. А. Искусство в системе человеческих ценностей. – М., изд. Радуга, 1996.
Шрамкова Г.И. Искусство Возрождения: Италия, Нидерланды, Германия, Францыя. – М., изд. Академия культуры, 1977.
Шимунен Е. Эстетика и всеобщая теория искусств. - М., изд. Рута. 1977.
Юлдашев Л. Г. Искусство: Философские проблемы исследования. – М., изд. Москва, 1981.
Естетика: Навч. Посіб. / М. П. Колесніков. – К., вид. Світоч, 2003.
Размещено на