Українські мотиви в творчості І.Ю. Рєпіна
В 1889 році Рєпiн розпочинає новий твiр. "Картину свою на колишньому холсті, здавалося, ось-ось мав би закінчити. Але під напливом новых знань почав на новому холсті, и вийшло дві картини", — пише М. I. Мурашко в 1890 році, пiсля вiдвiдування майстернi художника. Багатющий матерiал останнiх поїздок, емоцiйне переосмислення теми стали основою створення нашого полотна.
На вiдмiну вiд петербурзького варiанта з його досить академiчною, урiвноваженою композицiєю i горизонтально-фризовою ритмiкою, харкiвськiй картинi притаманне жанрово-романтичне звучання, бiльш емоцiйний пiдхiд до вирiшення iсторичної теми.
Чуття генiального художника i людини, що зросла на Українi, допомогло Рєпiну вiдбити в "Запорожцях" дух нацiї, її менталiтет. А захват i повага, що вiн вiдчував до цього лицарського народного ордену, втiлились в оригiнальнiй багатофiгурнiй композицiї — виявi сутi запорозької вольницi. Показуючи запорожцiв у момент найвищого прояву їх життєлюбства i безстрашностi, Рєпiн розкриває справжню стихiю народних характерiв, дух лицарства i товариства, притаманний козакам. "...Ну i народець!!! ...Голова обертом йде від їх гаму і шуму, з ними неможливо розлучитися, — писав Рєпiн Стасову, — веселий народ. Чортовський народ!" [19, 6] У цiй "хоровiй" картинi кожен персонаж веде свою партiю — кожен зображений має свiй характер, свiй норов. Такий же динамiчний, соковитий i темпераментний живопис, витриманий в теплiй червоно-вохристiй колористичнiй гамi, що передає приглушенi фарби лiтнього надвечiр'я, диму, туману, що огортають козацьке товариство. За глибиною i серйознiстю втiлення iсторичної теми, фундаментальнiстю i рiвнем наукового пiдходу обидвi картини належать до кращих зразкiв iсторичного живопису. Роль "Запорожцiв" у творчiй спадщинi Рєпiна оцiнив Стасов — ще в ескiзi вiн вiдчув їх значущiсть як "найвищого творіння", порiвнявши з "Нiчним дозором" Рембрандта.
Харкiвську картину Рєпiн завершив 1896 року. Вперше її показано на Виставцi дослiдiв художньої творчостi росiйських та iноземних художникiв в 1896-1897 роках у Петербурзi. Тодi ж картину купив П. М. Третьяков. До його галереї вона потрапила в 1897 році, пiсля Виставки мистецтва й iндустрiї в Стокгольмi.
2.3 Відбиття козацького патріотизму у сюжеті картини «Запорожці пишуть листа до турецького султана»
«Запорожці пишуть листа турецькому султану» — величезне панно (3,58Ч2,03 м) було почато в 1880 і закінчено тільки в 1891 році.
Етюди до картини художник писав в кубанській станиці Пашковський, Катеринославі та у маєтку Качанівка Чернігівської губернії.
Сюжетом цієї картини став відомий Лист запорожців турецькому султану, написаний у 1676 році як відповідь запорозьких козаків на вимогу турецького султана Мехмеда IV.
За легендою, лист було написано в 1676 р. кошовим отаманом Іваном Сірком «з усім кошем Запорозьким» у відповідь на ультиматум султана Османської імперії Мехмеда (Мухаммеда) IV. Оригінал листа не зберігся, однак у 1870-х роках єкатеринославським етнографом-любителем Я. П. Новицьким була знайдена копія, зроблена у XVIII столітті. Він передав її відомому історику Д. І. Яворницькому, який одного разу зачитав її, як курйоз, своїм гостям, серед яких був, зокрема, І. Є. Рєпін. Художник зацікавився сюжетом, і в 1880 році почав першу серію етюдів.
Після 1880 року Рєпін займався неквапливою та тривалої серією ескізів і підбором моделей. Серед моделей, позувало Рєпіну для картини, багато відомих особистостей. Зокрема, для центральних персонажів художник вибрав Д. І. Яворницького — писар, а за отамана Сірка — самого київського генерал-губернатора М. І. Драгомирова. Усміхненого козака у білій шапці позував журналіст і письменник Гіляровський. Перший закінчений ескіз олією з'явився в 1887 році. Рєпін подарував його Яворницькому. Пізніше Яворницький продав його П. М. Третьякову, і зараз він висить у Третьяковській галереї. [33, 74]
Основний (можна сказати, класичний) варіант картини був завершений в 1891 році. Після першого публічного огляду художника критикували за те, що на думку багатьох картина була «історично недостовірною». Тим не менш, доля полотна склалася вдало. Після шумного успіху на декількох виставках в Росії та за кордоном (Чикаго, Будапешт, Мюнхен, Стокгольм) картину в 1892 році купив за 35 тис. рублів імператор Олександр III. Картина залишалася у царських зборах до 1917 року, а після революції виявилася в зборах Державного Російського музею.
Ще не завершивши основний варіант, Рєпін у 1889 р. почав працювати над другим, роботу над яким він так і не закінчив. Це полотно трохи поступається за розмірами початковому варіанту, і є, так би мовити, кулуарним примірником. Другий варіант «Запорожців» художник, спробував зробити більш «історично достовірним», але явно виявився незадоволений результатом і кинув на півдорозі. Зберігається він зараз у Харківському художньому музеї. [33, 74]
В картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану» ясно виступають нові риси художніх пошуків І.Ю. Рєпіна — в його художньому правдоподібному зображенні дійсності.
Він прагнув до загальної гармонії образу. В листі до Н.Є.Званцевої він наголошував, що працювати над загальною гармонією картини — тяжка праця. Необхідно, щоб кожна лінія, пляма, колір виражали разом загальний настрій сюжету, погоджувались між собою i характеризували б кожний суб'єкт в картині. Тільки в 1891 році картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану» була закінчена так, як бажав Рєпін . Художник глибоко продумав композицію полотна. Щоб досягти загальної гармонії картини, основну масу запорожців він об'єднує за принципом колової композиції.
Основна група козаків подана великим планом i це наближує їх до глядача. Козаки сидять пліч-о-пліч навкруги столу, i цим створюється враження єдності i згуртованості запорожців. Їх багатирський сміх, що народжувався у імпровізованого столу, розкатами проходить по всій Запорізькій Cічі.
Мужні, характерні обличчя запорізьких козаків були написані широкими мазками, що підкреслює загорілість, обвітреність, запиленість в походах i битвах, але кожне обличчя — це яскрава індивідуальність.
В центрі зображений писар, який сидить за столом i старанно виводить гусячим пером слова листа до турецького султана Магомета IV. За писарем стоїъ, трохи схилившись, з трубкою в зубах козак з розумним вольовим обличчям i сміливим проникливим поглядом з-під густих брів. Весь його вигляд сповнений достоїнства. На губах стримана, але багатозначна посмішка. Він якби прислухається до того, як народжується текст листа i видно, що задоволений його змістом. Це — Іван Сipко, який був на той час кошовим отаманом Запорізької Ciчі. Людина великої мужності, яка зуміла згуртувати людей i в чисельних битвах, якими він керував, i в мирному повсякденному житті в Ciчі. Cipко користувався повагою i любов'ю запорожців. На ворогів завжди наганяв страху. Він-то i "відмочив" ядерне задиракувате слівце, що визвало дружній регіт i блискаючими розумними очима, переможно дивиться на товарішів.
Звертає на себе увагу могутня постать старого козака в червоному жупані i біліій папасі, який стоить праворуч. Він сміється з захватом i здаеться дрижить все його тіло, дрижать довгі сиві вуса, а могутній сміх його видляється навіть серед реготу козаків.
За протилежним кінцем столу молодий козак сміється до упаду. Це особливо відчувається завдяки виразному жесту його рук. Тут же за столом запорожець середніх літ з сергою у вyci. Він пихкає трубкою, диктує писарю iз стриманою лукавою посмішкою придумане ним міцне слівце.
Козак, який сидить з другої сторони від писаря регоче так, що майже закрились вузькі щілини його очей, а на бронзовому від загару обличчі поглибились багаточисельні зморшки.
Праворуч — ще одна своєрідна колоритна фігура: вдягнутий в червону iз золотою вишивкою безрукавку i такого ж кольору головний y6ip (мабуть трофеї якого-небудь східного походу) регоче довговусий козак.
Велике значения для розкриття ідейного змісту твору має фігура запорожця, який сидить за Іваном Сірком з протягнутою рукою, яка вказує вдалечінь на Туреччину. Цей красномовний жест як би каже: «Цей лист призначений для тебе, турецький султан, отримаєш скоро відповідь від вільних запорожців".
Художньому вираженню бадьорого духу козацтва допомагає багатий звичний колорит картини. Поєднуючи контрастні кольори — червоні, сині, зелені, коричневі, золотисті — художник добивається дивної їх гармонії. Завдяки цьому картина набуває особливого життестверджуючого характеру. Пейзаж в цій картині займає порівняно небагато місця: срібно-блакитні води могутнього Дніпра вдалині i зелені придніпровські степи простори. Він допомагає відчути природу, яка грала велику роль у формуванні характерів козаків.
Способами гіперболізації образів збільшення форм, кольоровими плямами живописного козацького одягу, Рєпін досягав загального враження велетенської сили запорожців та створив цілісний образ життелюбного впевненого у coбi багатиря — народу.
Таким чином, І.Ю. Рєпін геніально уявленням перевтілюється в кожного екзальтовано-гордовитого героя-запорожця окремо i мальовничо емоційно виражає цілісний образ картини, розкриває головну рису украшської ментальності запорожців.
Тріумфальний, переможно-ганебний розкотистий peгіт запорожців лунає в бік Туреччини. Але в цьому peготі Peпін недвозначно виражає натяк i на потенційну агресивність. Зображені гримаси сміху не залишають сумніву в норовах козаків, які прозріли i оцінили злого султана i свою перевагу над ним. Вони сильніше, їх відповідь — не плач, i не удар — але сміх! [17, 64]
Розділ 3. Портретний живопис І.Ю. Рєпіна
Рєпін — один з найбільших у світовому мистецтві майстрів портретного живопису. Він створив таку величезну й по кількості й по якості портретну галерею своїх сучасників, що навряд чи можна зрівняти з ним когось із найбільших художників світу. Рєпінська портретна галерея чудова не тільки й не стільки відображенням певних історичних осіб, але, і це найголовніше, — відбиттям життя його часу. В.В.Стасов говорив, що Рєпін-Портретист відрізняється від всіх інших майстрів портрета тим, що «із зухвалістю сміливого починателя спробував у деяких своїх портретах те, чого ніколи ніхто й ніде, здається, ще не пробував: це зобразити творчу й працюючу, усередині голови, думку великої людини».
І.Ю. Рєпін був художником широких творчих інтересів, багатогранного таланта. Нескінченно закоханий у життя, невичерпне багатство його проявів, він намагався охопити у своїй творчості багато сторін навколишньої дійсності. Але предметом найпильнішої його уваги завжди залишалася людина. Тому-то Рєпін і був першокласним портретистом. [28, 44]
Глибина проникнення в характер зображуваного, сприйняття людини не тільки в неповторній своєрідності її особистості; але й у її соціальній обумовленості, разюча портретна подібність і, нарешті, віртуозне володіння мальовничою технікою зробили Рєпіна одним з найбільших портретистів XIX століття.
Портретна творчість І.Ю.Рєпіна — новий етап у розвитку російського та українського портрета, що завершує діяльність у цій області таких чудових портретистів, як Перов і Крамськой. Портрети Рєпіна підкуповують своєю дійсністю, здатністю художника в безпосередньому, здавалося б, випадковому стані людини побачити прояв істотних сторін її натури, умінням тонко помітити специфіку пози, жесту, міміки обличчя того, хто на портреті, майстерністю передачі відчуття живої плоті людського обличчя й фігури. Винятково широким було коло тих, кого І.Ю.Рєпін відобразив на портретах — від простих мужиків («Мужичок з боязких», «Мужик лихий на очі») до відомих письменників, музикантів, суспільних діячів (портрети Д.Багалія, Л. Толстого, Стасова, акторки Стрепетової, хірурга Пирогова, генерала Дельвіга, композитора Мусоргського, українського поета Т.Г.Шевченка). Майстром групового портрета Рєпін показав себе в картині «Урочисте засідання Державної Ради» (1901—1903). Проникливим ліризмом відрізняються жіночі портрети художника — «Відпочинок», «Осінній букет» і ін. [28, 47]
Ілля Рєпін створив численні портрети діячів російської культури, а з українців серед інших: С. Любицької, М. Мурашка (1877р.), В. Тарновського (1880 р., «Гетьман») і С. Тарновської, Т. Шевченка (1888 р.), Д. Багалія (1906 р.).
Звернімося до аналізу деяких портретів, виконаних І.Ю.Рєпіним на українську тематику або з українськими діячами культури.
«Протодиакон», 1877. Портрет чугуївського соборного диякона.
Незважаючи на те, що «Протодиякон» — прославлена картина, вона все-таки портрет, але портрет, що виріс до картини, як портрет так званого «Яна Собесського» Рембрандта (насправді автопортрет його) виріс до однієї зі славнозвісних у світі картин. Рєпін особливо високо цінив саме цей рембрандтовьский шедевр і навряд чи можна сумніватися в тому, що «Ян Собесський» підказав художникові й загальну концепцію «Протодиякона»: не тільки такий же посох у руці, але й вся жирна кладка живопису — трактування фону, рук і самого обличчя — говорять про те, що літні відвідування Рєпіним Ермітажу не пройшли даром для його чугуївського періоду.
Уже на живописі «Єврея на молитві» і портрета Овденко лежала печатка луврських прогулянок Рєпіна; в «Протодияконі», крім впливу Рембрандта, що позначився колись й на мініатюрному портреті матері 1872 р., ми бачимо щось таке, чого раніше в Рєпіна не було й що відтепер з'явиться характерною рисою його мальовничої манери. Досить сказати, що «Протодиякон» — перший справжній Рєпін, Рєпін майбутніх картин. «Ян Собесський» був тільки трампліном, з якого Рєпін зробив свій дивний стрибок у живописі, який настільки переполошив всіх художників, який схвилював російське та українське культурне суспільство кінця 70-х і початку 80-х років ХІХ ст. і який особливо глибоко зачепив правдивого в справах мистецтва портретиста-професіонала Крамського.
Це нове полягає не тільки в небаченій до того чисто рєпінській тематиці, що відкривається «Протодияконом», але й у самому живописі, його установках і характері. Це насамперед скажений темперамент його нового живопису, що вперше позначився саме тут. Крамськой говорив, що новий Рєпін пише немов у якійсь люті й що нікому з російських художників не написати так, як написаний «Протодиякон». Барвиста кладка Рєпіна відрізняється тут небаченою колись щільністю й упевненістю. Дні сумнівів і хитань, дні болісних прогулянок по Ермітажу, з метою вийти із творчого тупика, у який Рєпін потрапив після «Бурлаків», безвісти минули. Рєпін відчув твердий ґрунт під ногами й вийшов на велику дорогу світового мистецтва, з якої вже більше не звертав.
«Мужичок з боязких», 1877 р. Писаний у Чугуєві одночасно з «Протодияконом». Стасов писав із приводу його у своєму звіті про VI Пересувну виставку 1878 р.: «Цей заголовок даний самим автором, але, здається, не можна його прийняти інакше, як в іронічному змісті. Правда, немов якась заляканість, якась сторопілість присутня на обличчі в цієї людини: спочатку, мабуть, подумаєш, що він і справді боязкий. Але гляньте тільки на його скляне, нерухоме око, передане з дивною досконалістю, і вас обдасть холодом...» [17, 82]
Стасов розумів дану автором назву портрета в такому ж приблизно змісті, у якому пізніше Чехов назвав героїню своєї відомої розповіді «беззахисною істотою». Боязкість його насправді тільки гадана.
У чисто мальовничому відношенні портрет стоїть в найближчому сусідстві з «Протодияконом» і був написаний безпосередньо перед останнім. У ньому є також, хоча й в меншій мірі розмашистість кисті в трактуванні одягу, при відносній стриманості мальовничого трактування голови. «Мужичок з боязких» представляє собою останню віху, як би розбіг до «Протодиякона».
Під час революції «Мужичок з боязких», що загубився було в невідомості, з'явився в I Пролетарському музеї Москви, звідки в 1924 р. надійшов на рєпінську ювілейну виставку в Третьяковській галереї. Пізніше він був переданий у музей м. Горького, де нині й перебуває. Треба сказати, що на ювілейній виставці він також не був оцінений по достоїнству, як і одночасно з ним написаний у Чугуєві наступний портрет.
«Мужик лихий на очі». Як цей, так і попередній етюд знаменують важливу віху в рєпінській творчості. Уже незвичайні для виставок назви цих речей показують, що автор бажав їх виділити із числа чергових етюдів, що писалися сотнями. Назви ці повинні були говорити відвідувачеві виставки про поглиблену роботу художника над характеристикою обох селянських типів того часу.
Обидві голови свідчать про те, що Рєпін починає відтепер надавати особливого значення психологічному розкриттю сутності людини, — риса, яка надалі привела його до того, що одержало згодом назву «рєпінського психологізму», що розгорнулося в складні психологічні драми «Не чекали» і «Іван Грозний».
У чисто мальовничому відношенні обидва етюди ще не цілком вільні від галерейного нальоту, але в порівнянні з «Протодияконом» їхнє колірне рішення вже більш близьке до подальших московських робіт.
Любицька, 1877. Писаний у Чугуєві. Портрет зображує молоду жінку з квітами у волоссі, на червоному фоні. Він трохи банальний за задумом і кольорами. Майстерність невисока.
Я. І. Мурашко, 1877. Портрет був написаний в Чугуєві, однією кистю, із процарапуванням кистю по свіжій олійній фарбі до полотна. Портрет оцінений критиками, як слабкий за малюнком і формі.
Невідомо з яких причин портрети чоловіків вдавалися Рєпіну набагато краще жіночих. Можливо, що, як усякий художник, Рєпін трохи соромився жінок, вони сковували його майстерність, і портрети виходили не дуже вдалими. І, як чоловік, він більше й краще почував грубу тваринну силу своїх персонажів, що і проявлялася повною мірою в його портретах. Рєпін малював всіх — бідних селян, боязких і принижених, багатих поміщиків, нахабних і жирних, ченців і подорожан, скромних і чистих духом, попів і дияконів, солдатів і військових, своїх побратимів художників, поетів і письменників, продажних депутатів державної думи, що влаштували оптовий продаж Росії, і інших незліченних людей, гарних і не дуже, гарних і страшних, добрих і злих, розумних і тупих. Загалом, через кисть Рєпіна пройшов весь російський люд, весь російський народ, вся російська інтелігенція й селянство.
Стосовно українських персонажів, то в своїх портретах Рєпін зобразив як визначних діячів української культури, таких як Т.Г.Шевченко, Д.Багалій, Я.І.Мурашко, так і простих селян, які стали прототипами наприклад в портретах «Мужик лихий на очі» та «Мужичок з боязких». Ці портрети зўявилися, коли Рєпін перебував у своєму рідному Чугуєві. Також він любив зображувати козаків, тому що шанував цей народ за волелюбність, патріотизм та веселість. Рєпін знав всіх, і всі знали Рєпіна. Він завжди залишався художником-громадянином. Починаючи з кінця сімдесятих років, не було ні однієї виставки, на якій би глядача не зачаровували й не вражали портретні роботи Рєпіна.
Висновки
«Суть мистецтва полягає в його чарівності. Всі недоліки, все можна пробачити художнику, якщо його творіння зачаровує». Ці слова Іллі Рєпіна повною мірою стосуються і його самого. Хоча, за великим рахунком, Рєпіну і пробачати не було чого. Він намагався бути щирим у житті й творчості. Просто ці намагання трактувалися по-різному. Західні критики називали його геніальним живописцем, зараховували до когорти обраних. Тоді як їхні колеги з радянської Росії — ідеологом соціалістичого реалізму, гостросоціальним художником. Коли Ілля Юхимович писав картину «Бурлаки на Волзі», то переймався, швидше, творчими, технічними проблемами. На Заході цю роботу назвали «найсонячнішою картиною» Віденської всесвітньої виставки. В Росії ж її тривалий час цінували за показово-соціальний сюжет...
Українські мотиви пронизують художню творчість І.Ю. Рєпіна . Це i самовіддана любов до рідної Слобожанщини, до українського народу, його ментальність. Яскравим взірцем живописного відтворення ментальності українського народу є картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану», в якій він геніально виразив могутній дух, безмежну любов до рідної землі i багатобарвну палітру сміху українських козаків над ворогами.
Рєпін прожив довге життя — 86 років. І встиг справді багато, як у кількісному, так і в якісному сенсі. Сьогодні його полотна прикрашають найвідоміші музеї світу. І разом з іншими геніями він по праву царює на олімпі образотворчого мистецтва світу. Творчість Рєпіна називають панорамою російської історії другої половини ХІХ століття. Але вона містить також і тематику української культури, історії, народного життя та побуту. Адже Ілля Рєпін народився на Слобожанщині і дуже любив свій край, захоплювався його жителями, історією, історичними та культурними діячами, козацькою тематикою. Все це займає велику частину у творчому доробку митця.
У творчому активі Рєпіна — портрети українських істориків, письменників, простого люду, його земляків і сучасників.
Найвідоміші його картини в інших жанрах — це «Іван Грозний та син його Іван 16 листопада 1581 року», в народі це полотно відоме як «Іван Грозний убиває свого сина». У впізнаваності з цим полотном можуть сміливо суперничати картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Не чекали» та багато інших.
Старіючи, художник продовжував дивувати. І це — ще один доказ його потужного, нестримного, справжнього таланту, який не дозволяв розслаблятися, зручно вмостившись на лаврах. Задуми все нових і нових картин не залишали його, життєва енергія не висихала. Досить сказати, що на схилі днів своїх, в 1908 році, він написав з великим темпераментом картину «Чорноморська вольниця», ще раз, оспівавши в ній молодецтво й вільнолюбство запорожців, якими захоплювався усе своє життя.
Українські мотиви пронизують життя i творчють І.Ю. Peпіна. 3 дитинства він увібрав в себе український дух, яскраву палітру фарб української природи, i як патріот своєї малої батьківщини з честю проніс через усе життя велику любов до України. І.Ю. Рєпін будучи громадянином, художником, педагогом, активно i емоційно реагував на болючі питания сучасного художнього життя України.
Багато живописних i графічних творів художника присвячені Україні. Це портрети видатних украшських діячів — широко відомий портрет великого Кобзаря — Т.Г. Шевченка; проект пам'ятника Т.Г. Шевченку (туш); "Прометей" за одноіменною поемою Т.Г. Шевченка (акварель); етюд картини "Українська селянка" (олівець); "Запорожець за Дунаем" (офорт); "Чорноморська вольниця".
Список використаної літератури
Белічко Н. Козаки в українському живописі: (Також про картини І.Рєпіна)// Дивослово.— 2002. —№6. — С.64-67;
Ващенко Г. Психічні властивості українців i причини наших невдач // Рідна школа. — 1992. — №2. — С. 31-33;
Велічко Ю. Україна в творчості І.Рєпіна. — К., 1963;
Влюбленный в родимый край: (О Репине И.Е.)// Новости Чугуева. — 2002. — 20июля;
Грабарь И. Репин. Монография: В 2-х т. — М.: Изогиз, 1963;
Егоров А. «Чугуевская горка» под Петербургом: Об И.Е.Репине)// Веч.Харьков. — 2002. — 1 авг.;
Енциклопедія українознавства: В 10 томах / Головний pедактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989;
Журавлева Е. Великий портретист// Красная звезда. — 1999. — 27февр;
Запорожцы пишут письмо турецкому султану. Картины И.Е. Репина. — Л.: изд-во АХ CCCP, 1960. — 25c.;
Зинченко А. Колыбель таланта: ( О семье И.Е.Репина)// Новости Чугуева. — 2002. — 8июня.— С.11;
Из воспоминаний близких, друзей и знакомых о И.Е.Репине// Дем. Чугуївщина. — 2001. — 4 серп.
Литвинова С. Не только кистью но и пером // Красная звезда. — 1999. — 12 июня;
Лясковская О.А. Илья Ефимович Репин. — М.: Искусство, 1962;
Минченков Я. Д. Воспоминания о передвижниках. — Л.: Художник РСФСР, 1965;
Моргунова – Рудницкая Н. Илья Репин: Жизнь и творчество. — М., 1965;
Москвинов В. Репин на Харковщине. — X., 1959;
Новое о Репине: Статьи и письма художника. Воспоминания учеников и друзей. — Л.,1991;
Павлов Д. Це були сміливі голови (Всесвітньо відома картина): (Картина І.Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”)// Молодь України. — 2002. — 29 жовт.;
Паровай Ю. Ілля Рєпін //Рад патріот. — 2000. — 30 верес.;
Пистунова А. Богатырь русского искуства. — М., 1991;
Помормяко Н..І.Рєпін малював Тараса//Молодь України. — 2002. — 28 лют.;
Попко А. Семья художника (И.Е. Репина) //Красная звезда. — 1998. — 4авг.;
Прытков В.А. Любимые русские художники. — М.: изд-во АХ СССР, 1963. — 209 с.;
Репин Илья Ефимович: (Биогр. Справка) // Большая советская энциклопедия. — М., 1975. — Т.22. — С. 37-38;
Репин И.Е. Далекое близкое. — М., Изд-во Академии Художеств СССР, 1964;
Рєпін І.Ю. (Біогр. довідка)// Українська радянська єнциклопедія. — К., 1963. —Т.12. — С.227;
Репин и Украина. Письма деятелей украинской культуры и искусства к Репину (1896-1937). — К.: изд-во АН Укр.ССР, 1962.— 211 с.;
Федоров-Давыдов А.А. Илья Ефимович Репин. — М.: Искусство, 1961;
Шаповал І. Рєпін і Яворницький //Слобід. Край. —1999. —5 серп.;
Шлемкевич М. Загублена українська душа //Менталітет та протиріччя. Ч-2. — К., 1992. — С. 12-13;
Энциклопедия для детей. Искусство.— Т. 7. — Часть 2.— Архитектура, изобразительное и декоративно-прикладное искусство XVII-XX веков. — М.: Аванта, 2002. — 656 с.;
Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия //Философские произведения. — М.1990. — С. 69-73;
Яворницкий Д. И. Как создавалась картина "Запорожцы"//Художественное наследство. И Е.Репин. — М.; Л., 1949.— Т. 2.— С. 74.
33