Xreferat.ru » Рефераты по культуре и искусству » Десятинна церква – минуле, сьогодення і можливе майбутнє

Десятинна церква – минуле, сьогодення і можливе майбутнє

1. Вступ

2. Будівництво церкви князем Володимиром

3. Святині, реліквії і поховання Десятинної церкви

4. Загибель Десятинної церкви

5. Відродження храму Петром Могилою

6. Друге відродження Десятинної

7. Руйнація церкви у 1936 році

8. Полеміка про відбудову Десятинної

8.1. Аргументи «проти»

8.2 Аргументи «за»

8.3 Ймовірність вирішення питання без громадського обговорення

9. Висновки

10. Список використаної літератури

1. Вступ ( у якому обґрунтовується актуальність дослідження про історію Десятинної церкви та її ймовірну відбудову)


Нині на фундаментах Десятинної церкви, які знаходяться на вулиці Володимирській, можна побачити фантасмагоричну картину. За великим зеленим парканом біля фундаментів, на яких тривають археологічні дослідження, служать молебень вірні Української православної церкви Київського Патріархату. З іншого боку паркану височіє добротна каплиця з кам’яним підмурком, архітектурний стиль якої не піддається ідентифікації. У ній моляться вірні УПЦ МП. Час від часу між православними виникають сутички і конфлікти. Представники обох церков вимагають відбудови Десятинної церкви.

Що ж це за церква, навколо якої вирують такі політично-релігійні пристрасті? Яким є її місце в історії Києва? Яку роль відіграла вона у розвитку українського літописання? Як вплинула на формування архітектурного стилю давньоруського зодчества? Відповідь на ці запитання допоможе нам не просто краще зрозуміти історію, а й відповісти на питання щодо можливої відбудови Десятинної. Якою їй бути? У чиїй церковній юрисдикції – Києва чи Москви будуть її майбутні прихожани? Якою мовою – українською чи церковнослов’янською лунатиме молитва до Бога? І чи будуть в цій молитві слова «…нам Україну храні»?

2. Будівництво церкви князем Володимиром. Походження назви «Десятинна». Прокляття Володимира


Літописні повідомлення про Десятинний храм досить чітко подають час його заснування. Так, у «Повісті минулих літ», що вміщена в Іпатіївському списку, читаємо під 991 роком: «Потім же, коли Володимир жив у законі християнському, надумав він спорудити камінну церкву святої Богородиці, і, пославши (послів), привів майстрів із греків, (і) почав зводити. А коли скінчив споруджувати, прикрасив він її іконами, і поручив її Анастасові-корсунянину, і попів корсунських приставив служити в ній. Він дав сюди все, що взяв був у Корсуні, - ікони, і начиння церковне, і хрести». [1] У Енциклопедичному довідникові «Визначні пам’ятки Києва» (під редакцією Ю.О. Храмова) сказано, що для спорудження церкви було запрошено майстрів з Константинополя. Вони принесли з собою класичну візантійську техніку будівництва з плінфи на цем’янковому розчині і традиційну для середньо-візантійської доби (VIII-XIIIст.) схему хрестово-банного храму, яка від часу побудови Десятинної церкви стає канонічною для давньоруської архітектури. [2]

Про причини побудови князем Володимиром Десятинного храму читаємо в історика церкви Є. Голубинського: «Насаджена на Русі Церква Християнська вимагала зовнішнього представництва, йде тут мова про споруду, яка була б церквою всієї Русі і матір’ю всіх церков руських». [3]

На утримання церкви князь Володимир поклав десятину від усіх своїх доходів. «Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину». І, написавши, положив він присягу в церкві сій, (і) сказав: «Якщо ж це одмінить хто, - хай буде проклят». [4] Звідси пішла назва – Десятинна.

Церкву освячував другий Київський митрополит Леонтій, а настоятелем було поставлено Анастасія Корсунянина, як називає його Нестор літописець.

Цей перший у Київській Русі мурований храм викликав благоговійний подив серед тодішніх киян та численних відвідувачів міста. Сучасники порівнювали його з небесами. Захоплювали вже самі розміри храму – 31 на 42 метри. [5] Воскресенський літопис, на який посилається архієпископ Чернігівський Філарет Гумілевський в своїй «Історії Русской Церкви», стверджує, що Богородична Десятинна церква в Києві була з 13-ма куполами. [6] У «Списке городов руських дальних и ближних» кінця XIV ст. повідомляється, що церква мала 25 верхів. [7] Десятинна церква будувалася як головний кафедральний собор держави, котра щойно прийняла християнство й призначалася для богослужіння для великої кількості людей, а також для церковних церемоній. Хори призначалися для князя, де він перебував під час літургії (між Богом і людьми), і церковного керівництва, крім того, вони виконували ще одну, - представницьку функцію. Це був палац у храмі. Літопис не випадково називає їх «полаті», тобто палац, оскільки саме тут князь приймав послів і радився з боярами.

Матеріали численних розкопок (у 1826 році їх здійснив М.Є. Єфімов, у 1908-1914 рр. – Д.В. Мілєєв, у 1938-39 і в 1948 р. – М.К. Каргер) дають можливість тільки в найзагальніших рисах реконструювати план і уявити первісний вигляд храму. В зв’язку зі складністю його структури та поганим зберіганням решток церкви архітектори пропонують значну кількість графічних гіпотетичних реконструкцій. Центральне ядро церкви – тринефна шестистопна будівля з трьома апсидами. З трьох боків до неї прилягали галереї, західна частина яких була незвично розширена та ускладнена, імовірно, що тут розміщувалися хрещальня та сходова башта. Можливо, як стверджують автори Енциклопедичного довідника «Визначні пам’ятки Києва», деякі частини цього комплексу було споруджено (або перебудовано) в XI столітті. На їхню думку, основне ядро храму мало довжину 27,2 м та ширину 18,2 м. Фундаменти Десятинної складено з великого дикого каменю (кварцит, пісковик, морені валуни) на цем’янковому розчині. Причому породи каміння не перемішувалися, а були різними на різних ділянках.

Глибина фундаментів – 1,4 м. Стіни та склепіння храму були оздоблені фресковим розчином та мозаїкою. Чимало фрагментів цих розписів було виявлено під час розкопок. В оздобленні широко використовувалися різьблені мармурові деталі, привезені переважно з Херсонесу. Літописець називав цю церкву «мраморяною». Підлога її була схожа на різнобарвний килим, набраний з невеличких шматків мармуру, смальти, полив’яних плиток, кольорового каменю. Деякі плити підлоги виготовлено з рожевого овруцького шиферу й інструктовано смальтою.[8]

Церква відзначалася багатством внутрішніх форм, фресок, мозаїк і кам’яних деталей: мармурових колон, шиферних різьблених плиток, карнизів. Кияни вважали, що Десятинна церква мала особливу святість – адже була збудована на крові перших мучеників-християн Федора та Іоана. Їхній двір, на якому вони були замучені язичниками, знаходився саме на тому місці, де потім постала Володимирова церква.

Після завершення будівництва Десятинної церкви було опоряджено площу біля неї – Бабин торжок. На ній, за даними енциклопедичного довідника «Визначні пам’ятки Києва», була встановлена бронзова квадрига та дві бронзові античні статуї. Навколо церкви збудували кілька князівських палаців. Західний палац знаходився у сучасному Десятинному провулку, південний – в районі сучасної Володимирської вулиці. [9]

Можливо, комусь здасться завеликою кількість подробиць про вигляд, фундаменти та будову давньоруського храму, але я зумисне зупинилася на них детально, оскільки за українським та міжнародним законодавством пам’ятками старовини вважаються саме давні фундаменти, а не новотвори, споруджені на них. Отож церква своїм «воскресінням» може порушити з десяток хартій, зокрема: Венеціанську міжнародну хартію з консервації та реставрації пам’яток та визначних місць (1964 рік), Конвенцію ЮНЕСКО про захист світової культури та природної спадщини (1972 рік), Флорентійську хартію (1981 рік), Дрезденську декларацію (1982 рік), Лозаннську хартію з охорони та використання археологічної спадщини (1990 рік), Ризьку хартію з автентичності та реконструкції історичних об’єктів у контексті збереження культурної спадщини (2000 рік). [10]

Незважаючи на велику кількість гіпотетичних архітектурних проектів-реконструкцій, жодного достовірного архітектурного опису чи хоча б зображення древньої церкви не існує.

Втім, на думку дослідниці монументального комплексу Софії Київської Надії Никитенко, зображенням Десятинної можна вважати модель «Єрусалиму», який несе в руці князь Володимир на портреті-фресці XI століття. Дослідники відзначають подібність моделі («Єрусалиму») до реконструйованого археологами в XX столітті вигляду Десятинної церкви (п’ятибанна, відкриті галереї обабіч бокових фасадів). «Єрусалими», тобто спеціальні атрибути святого престолу в храмі символізують собою земну церкву, громаду. Тому модель, яку несе на вівтар Святої Софії Володимир, означає охрещену князем Русь. Імовірно, що першим київським «Єрусалимом» могла бути модель «матері церков руських» - Богородиці Десятинної. [11]

3. Святині, реліквії і поховання Десятинної церкви


Скарби Десятинної церкви були вражаючими. Церква була трьохпрестольна: головний престол був освячений в честь Успіня Богородиці. У цьому престолі знаходився чудотворний образ Богородиці, який був найстародавнішою святинею Києва. Ікона була привезена з Корсуня дружиною князя Анною у вигляді приданого. На думку деяких дослідників, цю ікону вивіз у 1270 році князь Лев Данилович і помістив її в церкві міста Белза, а в 1382 році ікона потрапила до Ченстохова і стала головною святинею Польщі. [12] В одному з трьох престолів церкви знаходилася чудотворна ікона святителя Миколая, ймовірно, привезена Володимиром з Корсуня. На спомин про цю ікону в часи митрополита Петра Могили кияни називали відроджений з руїн храм «Микола Десятинний». [13]

Третій боковий престол було присвячено священномученику Клименту, оскільки там знаходилася глава святого Климента, також привезена з Корсуня. [14] Глава Климента, як велика київська святиня, згадується в Літописі Руському, де мова йде про поставлення митрополитом Київським Климента Смолятича без благословення Константинопольського патріарха. Із-за непорозуміння між єпископами сталося так, що: «Він же, Онофрій таки чернігівський, тяжко сердячись на них за це, сказав: «Я довідався, належить нам поставити, бо голова в нас є святого Климента. Адже ставлять греки рукою святого Іоанна». І тоді, обдумавши, єпископи головою святого Климента поставили його (Клима) митрополитом». [15] За переданням, глава святого Климента знаходиться нині серед мироточивих глав у Києво-Печерській лаврі.

У храмі зберігалися хрести, які потім почали називати корсунськими або Володимировими. Один із таких хрестів X століття грецької роботи був знайдений у братській могилі біля Десятинної церкви під час розкопок. Хрест був викуваний із заліза і вкритий листовим сріблом з обох сторін. По його кутах знаходилися часточки мощей під склом, одне з яких збереглося. По краям хрест був прикрашений дорогоцінним камінням.

Десятинна церква була також усипальницею князів. Історик Володимир Ричка в книзі «Княгиня Ольга» досліджує факт і час перенесення до храму останків княгині Ольги. Володимир Ричка зазначає, що багатьом дослідникам уявляється, що нетлінні останки княгині були перенесені до Десятинної у 1007 році. Адже «Повість временних літ повідомляє, що влітку 6515 (1007) було перенесено мощі до «святої Богородиці». У мінійному житії святої зберігся опис її гробу: «гроб камен мал. В церкви св. Богородица… и на верху гроба оконце сотворено и ту видіти тіло блаженної Ольги лежаще цело». [16] До Десятинної були перенесені і мощі першого Київського митрополита Михаїла (який заснував Михайлівський монастир).

У Десятинному храмі згодом були покладені і його засновники: у 1011 році дружина Володимира грецька царівна Анна, а в 1015 і сам Володимир. Останки Володимира покоїлися у мармуровому гробі, який під час нашестя татар був схований в землі під руїнами храму і віднайдений у 1635 році.

У 1044 році великий князь Ярослав Мудрий переніс сюди тіла своїх дядьків Ярополка і Олега: « Викопані були (з могил) два князі, Ярополк та Олег, сини Святославові. І охрестили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці…». [17]

Про значення і вплив церкви у житті тогочасного Києва свідчать багато фактів. Наприклад, літопис залишив нам згадку про те, що коли князь В’ячеслав, Ізяслав і Ростислав, об’єднавшись під час міжусобної боротьби, в 1151році вирушали із Києва, то кланялись «Святій Богородиці Десятинній і святій Софії». [18]

З Десятинною церквою кияни пов’язували багато чудесних випадків. Наприклад, в Літописі під 1172 роком зазначено, що «…чудо сотворив Бог і свята Богородиця, церква Десятинна в Києві. Сотворила ж те чудо Мати Божа понад наші сподівання. Коли ото Гліб Юрійович сидів у Києві на столі отчому і дідньому, (то) в перший рік прийшло безліч половців… билися наші з ними кріпко, і, побачивши (це) половці побігли… І була (се) поміч Хреста чесного і (церкви) святої Матері Божої, Богородиці Десятинної, бо ж із (її) волості вони були зайняли (людей і добра). Бо якщо Бог не дає в обиду простого чоловіка, коли начнуть його зобиджати, то хіба він (дасть в обиду) Своєї Матері храм?.. [19]

Історичне значення Десятинної є особливо важливим ще й тому, що, на думку багатьох істориків, церква була першим центром києво-руського літописання. Намагаючись визначити ім’я автора Київського літописного зводу X століття дослідник Б. Рибаков висловив цікаве припущення, що в його створенні могли брати участь дві, наближені до митрополита, постаті – настоятель столичної Десятинної церкви (кафедрального собору) і білгородський єпископ Микита, який був вікарієм митрополита. [20] Дослідники києво-руського літописання вважають, що Київський літописний звід був складений не 1039 року, а значно раніше – у 996 році при Десятинній церкві. Згодом центр літописання перемістився до митрополичої Києво-Софійської кафедри.

4. Загибель Десятинної церкви


Десятинна церква була зруйнована у 1240-му році під час штурму міста ханом Батиєм. Псковський літопис зазначає, що Київ був захоплений монголо-татарами 19 листопада, при цьому вказується тривалість облоги – десять тижнів і чотири дні. Лаврентіївський та Тверський літописи називають 6 грудня (за старим стилем), а за новим – 19 грудня, День святого Миколая, днем захоплення столиці. Ця дата могла потрапити до Лаврентіївського літопису із запису очевидця подій – колишнього архімандрита Печерського монастиря, а згодом Володимирського єпископа Серапіона.

Холодний ранок 6 грудня 1240-го року перегорнув найтрагічнішу сторінку в історії Києва. Підбадьорені тим, що значна частина Верхнього міста опинилася у їхніх руках, ординці прорвали укріплення в районі Софійських воріт, названих пізніше Батиєвими. Уперта боротьба велася за кожну вулицю, кожен дім, яскравим свідченням чого є дані археологічних розкопок.

Десятинна церква, що стала останнім оплотом захисників Києва, не відразу впала. У літописі записано, що хори храму обвалилися від ваги людей, які заполонили їх. Однак, більш імовірне припущення, що храм зруйнували каменеметальні машини – пороки, які «безперестану били день і ніч». За час, поки татари розбивали ними стіни церкви, обложені здійснили відчайдушну спробу вирватися на волю, риючи підземний хід до схилу Старокиївської гори. Оглушливий гуркіт падаючих стін та склепінь поклав край останній надії захисників древньої столиці. Через 700 років археологи повернули із небуття цей, здавалося, навіки похований під уламками трагічний епізод оборони останньої твердині Києва…

Автор Літопису руського так пише про падіння Десятинної церкви: «Назавтра прийшли (татари) на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, (і) од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте (татарськими) воями. Дмитра ж (воєводу) вони вивели (до Батия), пораненого, але вони не вбили його через мужність його». Так руїни Десятинної стали братською могилою для киян: «Єдину чашу смертну пиша всі вкупі мертві лежаща». [21]

Одним з наслідків татарського погрому 1240 року стало припинення київського літописання. Навіть про дату падіння Києва залишилися суперечливі дані. Якщо в ті дні і був у місті князівський літописець, то він або загинув, або потрапив у рабство. Майже повна відсутність писемних згадок про Київську землю протягом наступних десятиліть призвела до появи в нашій історії терміну «темні віки». Все тане у мороці невідомості. Історики та археологи по крихтах збирають матеріали, щоб мати більш-менш вірогідну картину тієї доби.

Звичайно, метою цього дослідження не є з’ясування причин катастрофічної поразки русичів, але сучасним політикам варто було б зробити підручник історії своєю настольною книгою. Міжусобні чвари і боротьба за владу ослабила руські князівства. Діючи за принципом «моя хата скраю», князі розраховували, що біда не дійде до них чи пройде стороною. А в крайньому разі сподівалися пересидіти лиху годину за міцними, як їм здавалося, стінами. Логіку таких дій збагнути важко, адже на той час давні держави Центральної Азії і Закавказзя, з якими Русь вела торгівлю, вже впали під натиском Чингізхана. Про це не могли не знати на Русі, що підтверджується літописними рядками: «И мы слыхахом, яко многы страны (татары) поплениша: Ясы, Обезы, Касоги и половец безбожных множество избиша…». [22] Але немає навіть натяків у літописах про спроби організованого опору завойовникам князями південно-західних земель. Тобто причиною, що призвела до загибелі Київської Русі, були усобиці та чвари в стані правлячої верхівки, її небажання чи невміння стати над власними амбіціями в ім’я державних інтересів… Цікаво, яка оцінка була в сучасних українських політиків по історії?

5. Відродження храму Петром Могилою


Страшна монголо-татарська навала хоча і зупинила функціонування Десятинної церкви, але пам’ять про храм збереглася. На вцілілій південно-західній частині споруди була влаштована невелика церковка, яка мала назву Миколи Десятинного.

Деякі дослідники вважають, що була спроба відродження храму у XI столітті під час князювання в Києві Олелька Володимировича та Симона Олельковича. Принаймні якісь ремонтні роботи на руїнах точно проводилися. [23]

У першій половині XVII століття французький інженер Боплан описує руїни Десятинної церкви, зазначаючи, що стіни її були вкриті грецькими написами і досягали висоти 5-6 футів. Інший сучасник і сподвижник Петра Могили, Сильвестр Косів зазначає, що за часів Могили від Десятинної церкви залишилися тільки руїни, і стоїть лише частина однієї стіни, що ледве виступає на поверхню.

Передання залишило нам розповідь про те, що Київський митрополит Петро Могила мав звичку відвідувати київські храми щосуботи. Одного разу він вирушив до місця Десятинної церкви, де на той час була невеличка каплиця, прибудована до вцілілої частини храму. Виходячи звідти, він побачив яму від землі, що запала. Митрополит вирішив, що варто зайнятися розкопкою цих місць. [24] Отже, невелика каплиця існувала ще до відродження храму митрополитом Петром Могилою.

На початку XVII століття в Києві поступово утверджувалася унія і на руїнах Десятинної церкви існувала уніатська церковця під назвою «Миколи Десятинного». Дослідник житія святителя Петра Могили Микола Костомаров зазначає, що бунт проти уніатів у Києві після прибуття Петра Могили на кафедру в 1632 році повернув до Православної церкви і дерев’яну церкву святого Миколая, яка була збудована на місці Десятинної. [25]

Святитель Петро Могила близько 1636 року вирішив Десятинну церкву «викопать из мрака і одкрить днівному світу».

При цьому в стародавній усипальниці Десятинної церкви митрополит Петро Могила відкрив дві стародавні гробниці. Кістки, які лежали в одній із них, він визнав за останки князя Володимира Великого, а в другій - за останки грецької царівни Анни. Главу рівноапостольного Володимира митрополит відділив від частини мощей і передав до Печерської лаври. Згодом він узяв також частину правої руки Володимира і щелепу, а решту кісток закопав. Через кілька років Петро Могила передав щелепу, як подарунок, московському цареві Михайлові Федоровичу. Натомість він просив царя пожертвувати на усипальницю для останків святого Володимира. Митрополит планував пишне перенесення останків до Софійського собору, але цар на прохання не відгукнувся… Як вважає архієпископ Дмитро (Рудюк), церковні кола в Москві були не в захваті від ідеї встановлення гробниці святого Володимира у «польському» Києві. [26]

У якості маленького історичного відступу зазначу, що часточку мощей київського князя Володимира привезли до Києва уже в наші дні – влітку 2005 року. І жодних черг до великого князя, від якого, власне, і поширилося християнство по всій Русі, чомусь не спостерігалося… [27]

Через деякий час святитель Петро Могила на залишках Десятинного храму збудував невелику церкву, яка була освячена в 1654 році його сподвижником і наступником Київським митрополитом Сильвестром Косовим. Могилі не вдалося закінчити відбудову цієї святині, тому у своєму заповіті він зазначив: «На закінчення церкви, названої Десятинною, Яку я почав реставрувати, щоб відновлення закінчено було, з моєї шкатули готових тисячу золотих призначаю і записую». Московська військова залога, що прийшла до Києва 1654 року прибудувала до церковці трапезну і надбудувала другий дерев’яний поверх з церквою апостолів Петра і Павла.

6. Друге відродження Десятинної


Історія Десятинної церкви стрімко розвивалася у XVIII-XIX століттях. Черниця Флорівського монастиря Нектарія (в миру княгиня Наталія Долгорука) відновила її в середині вісімнадцятого століття. У 1810 і 1817 роках Київ відвідав М. Долгорукий, онук уже згадуваної знаменитої стариці Києво-Флорівського монастиря Нектарії Довгорукої. В записках він скаржився на брак людей, які могли б ознайомити його з київськими пам’ятками. А про Десятинну церкву князь зауважив, що й подумати не міг, що храм матиме такий покинутий і жалюгідний вигляд…

На початку XIX століття з ініціативи Київського митрополита Євгенія Болховітінова, історика старожитностей, проводяться широкі археологічні дослідження фундаментів Десятинної церкви. Офіційною датою початку археологічних досліджень вважається 17 жовтня 1824 року. Але перші розкопки були проведені в присутності митрополита за рік до офіційно зафіксованої дати. Ця перша археологічна розвідка, як свідчить митрополит Євгеній Болховітінов, не дала повної картини, проте вирішила принципове питання: давня церква була більшою, ніж побудована на її місці святителем Петром Могилою. Київський митрополит Євгеній Болховітінов доручає розкопки священику Десятинної церкви Михайлу Кочеровському та чиновнику 5-го класу археологу-аматору Кіндрату Лохвицькому. Це були перші стаціонарні розкопки давньоруського пам’ятки. [28]

На жаль, археологічні обміри були некваліфікованими. Більш фаховими були обміри, які здійснив у 1826 році М. Єфімов. Археологічні дані досліджень Десятинного храму довели правоту митрополита – домонгольська Володимирова церква дійсно була більшою, ніж Могилянська. [29]

Розкопки були багатими на різні знахідки. Було знайдено залишки колон, фресок, мозаїк, багато срібних та золотих старовинних грецьких та інших монет. Під час розкопок також було знайдено два найдавніші, особливої продовгуватої форми, дзвони. Відкопано було і дві кам’яні гробниці. Під кришкою однієї із них було виявлено жіночий скелет з хрестиком на шиї та ланцюжком з червоного золота, інші золоті прикраси. Як пише Димитрій Рудюк у книзі «Мати церков Руських», прикраси з цього поховання знаходилися в новій «Аннєнковській» Десятинній церкві, а потім їх присвоїла собі графиня Уварова. [30] Припускають, що ці останки належали грецькій царівні Анні. В іншій кам’яній гробниці було знайдено мощі, які виявив ще митрополит Петро Могила, і визнав за Володимирові. Згодом був знайдений саркофаг, який на пропозицію духовенства під виглядом гробниці святої і рівноапостольної Ольги перенесли до церкви. Відомий біограф житія княгині Ольги В. Ричка вважає, що Ольга була похована у різьбленому шиферному саркофазі, який експонується нині у Трапезній церкві Національного заповідника «Софія Київська» і знайдений він був ще у 1828 році. В «Галереи Киевских достопримечательных видов и древностей» 1857 року, цей відкритий у 1826 році саркофаг уже беззастережно вважався усипальницею княгині Ольги.

Такі щедрі знахідки й дослідження викликали велике зацікавлення в місцевих київських і петербурзьких урядових колах щодо відбудови Десятинної церкви. Підтримав їх митрополит Євгеній. Коли він виїздив до Петербурга на засідання синоду, парафіяни звернулися до нього за дозволом спорудити на місці стародавньої церкви новий храм. Митрополиту Євгенію Болховітінову не зовсім подобався запропонований проект, оскільки, на його думку, він не відповідав стародавньому зразкові. Але саму ідею відродження храму митрополит підтримував. Євгеній Болховітінов возив до Петербурга проект нової церкви, який був розроблений київським архітектором А. Меленським на замовлення О. Аннєнкова. Але його відхилили, як відхилили і проект М. Єфімова, найбільш близький до плану первісної забудови. Десятинну церкву відбудували в московсько-синодальному стилі за проектом петербурзького архітектора В. Стасова.

На жаль, більша частина знайдених під час розкопок речей, (золоті та інші дорогоцінні речі та оздоби стародавньої церкви) зникла. На думку багатьох дослідників, їх привласнив «великодушний чтитель священної древності» поміщик Аннєнков, який фінансував проведення археологічних робіт а, пізніше, і відбудову храму. Пізніше цей «аннєнковський» скарб перекупив російський поміщик Кір’яков і він опинився за межами України. Правда, деякі монети з розкопок «археолог» пожертвував Київській Духовній Академії. [31] Історики відзначають, що поміщик Аннєнков був людиною непростою і знаходився в постійному конфлікті із митрополитом Євгенієм Болховітіновим. Взагалі, доля розкопок початку XIX століття сповнена не тільки науковими інтересами, але й перипетіями складних особистих стосунків, характерів і амбіцій. Постійний конфлікт між митрополитом Євгенієм Болховітіновим, Олександром Аннєнковим та Кіндратом Лохвицький не дав змоги встановити віднайдення святинь – залишків поховань князя Володимира. Дослідники вважають, що конфлікт між К. Лохвицький і архітектором М. Єфімовим також певною мірою став причиною будівництва нової Десятинної церкви за проектом Стасова. [32]

За велінням імператора Миколи І було створено комітет для спорудження храму. 2 серпня 1828 року нова Десятинна церква була закладена після літургії, яку звершив митрополит Євгеній в сусідньому Трьохсвятительському храмі. В основу престолу було покладено камінь із червоного граніту. Храм будували 13 років. Вартість його становила 100 тисяч рублів. В архітектурному плані церква виглядала помпезною з присадистими московськими банями та цибулястими главами. Це була споруда, в якій архітектор В. Стасов безладно поєднав російський, візантійський та готичний стилі. Дослідники старовини Києва називали її ступою. [33] На долю цієї церкви випала сумнівна відзнака бути першим храмом, збудованим в Україні у так званому квазівізантійсько-російському стилі.

Урочисте освячення відродженого храму відбулося 19 липня 1842 року. Цього дня імператор Микола І прислав до церкви багатий дар: повне священниче вбрання для соборного служіння, а також вбрання на престол, жертовник та аналой.

Нова Десятинна церква не простояла довго. Із-за бідності парафіян вона стала занепадати і своєю убогістю звернула на себе увагу російського імператора Олександра ІІ, який оглянув її під час відвідин Києва в жовтні 1857 року. Він наказав храм реставрувати і відпускати на його утримання щороку 600 рублів.

Аннєнковська церква була значно менша за старовинну Володимирову і займала тільки південно-західну частину старих фундаментів стародавніх апсид, а частини прилеглих до них фундаментів галерей залишились незабудованими. Зовні, в південну стіну нової церкви без певного порядку були вмуровані рештки давніх рельєфних літер колишнього грецького напису з первісної будови Десятинної церкви. В новому храмі зберігалися останки Володимирової церкви: стародавня мозаїчна підлога з різних ґатунків мармуру та малинового кольору волинського шиферу, а також рештки мозаїк, керамічних плиток, фрагменти фрескового малювання, давній дзвін, цеглини з родовим знаменом київських князів – тризубом та інші деталі старовинної будови. Для того, щоб підкреслити зв’язок храму із стародавнім Володимировим, підлогу прикрасили подібними колами або омфаліями, які були відомі у константинопольських палацах і в храмах Херсонеса. Підлога в деяких частинах нової Десятинної церкви була викладена глиняними плитками, велику кількість яких знаходили під час розкопок. Цікавими в цьому відношенні були, як казали тодішні дослідники, загадкові знаки,