Музеєзнавство

рр.) - старожитностей, нумізматики, образотворчих мистецтв, Зоологічний музей.

В другій половині XIX ст. відкриваються історичні музеї: Міський музей у Києві (1899 р.), (меценати - Б.І. Ханенко, М.А. Терещенко, О.О. Бобринський, археологи - В.В. Хвойка. творці - археолог М.Ф. Біляшівський, що понад 20 років був директором музею, етнограф Д.М. Щербаківський); у Чернігові (1909), створеній на базі колекцій В.В. Тарновського та музею Архівної комісії; Херсонеський археологічний музей (1892 р., тепер Національний заповідник "Херсонес Таврійський" у Севастополі); Історичний музей у Катеринославі (1849 р., тепер Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І. Яворницького).

Наприкінці XIX - на початку XX ст. відкривається багато художніх і природничих музеїв. Феодосійська картинна галерея (1880), створена художником І.К. Айвазовським, Катерино славський художній музей (1906-1914). Тоді ж виникають музеї при земствах, губернських архівних комісіях, наукових товариствах і окремих установах: Етнографічний музей Харківського Історико-філологічного товариства (1900), Музей Товариства дослідників Волині в Житомирі (1902) та ін.; у повітових містах і навіть селах: Остерський (1911), Острозький (1913), Вовчанський (1915), Хорольський (1917). М.Ф. Біляшівський створив у 1896 році музей у с. Городку на Волині; природничі музеї: Зоологічний (1865) та Палеонтологічний (1872) музеї Одеського університету, Таврійський природничо-історичний музей у Сімферополі (1899), Акваріум в Севастополі (1896).

Теорія музейної справи була ще у зародковому стані. Лише в провідних музеях Києва закладалися основи охоронної, облікової і наукової роботи, і тільки у найбільших з них практикувалося проведення екскурсій. У більшості музеїв освітня робота ще не провадилася.


4.2. З історії українського музейництва у XX ст. [71]


- Міжвоєнний період. Внаслідок захоплення влади в Україні кримінальними елементами відбувається реорганізація музейної справи відповідно до їх так званих "революційних" уявлень. Вже 1920-1922 рр. на базі збірок мистецьких творів з приватних колекцій Б.І. і В.М. Ханенків, М.А. і Ф.А. Терещенків, О.Г. Гансена, П.Д. Харитоненка та ін. було відкрито Київську картинну галерею, Одеський державний художній музей, Картинну галерею в Полтаві. Порівняно з довоєнним періодом музейна мережа в Україні зросла у 3 рази - з 36 до 100 (наприкінці 20-х років). Першими історико-культурними заповідниками були оголошені стародавнє місто Ольвія на Миколаївщині (1924 р.) і Києво-Печерська лавра (1926 р.), де було Музейне містечко у складі: Музеїв металопластики, станкового малярства, тканин та шитва, українського письма й друку, нумізматичного, порівняльної історії культів, української архітектури тощо.

У 1928-1929 рр. заповідники створено і в інших архітектурних пам'ятках - у фортеці ХІV-ХVІІ ст. в Кам'янці-Подільському, в Кирилівській церкві XII ст. в Києві, у стародавніх храмах Чернігова, Новгорода-Сіверського.

У 20-ті роки в Україні засновано перші літературно-меморіальні музеї. Серед них -Музей-заповідник на могилі Т.Г. Шевченка в Каневі (1926 р.), Музей-заповідник М.В. Гоголя в селі Великі Сорочинці (1928 р.). Музей В.Г. Короленка в Полтаві (1928 р.).

Основним змістом повоєнного періоду була подальша "боротьба за ідейну чистоту", жертвою якої стали 11 музейних закладів, створених у передвоєнні десятиліття (в т. ч. Самбірський та Яворівський музеї на Львівщині). Формальною причиною їх ліквідації була відсутність в експозиції цитат класиків марксизму-ленінізму тощо. У 1970-1990-i роки, відмічені істотним зростанням кількості музеїв, насамперед у районних центрах. Найзначніші з них - Володимир-Волинський історичний музей, музей "Козацькі могили" (у 1991 р. реформований у Національний заповідник), Самбірський музей "Бойківщина", Збаражський історико-культурний заповідник та ін.


4.3. Видатні діячі музейної справи в Україні у XX ст. [71]


Яворницький Дмитро Іванович (1855-1940), дослідник Запоріжжя, директор (1902-1934) Дніпропетровського історичного музею, Возницький Борис Григорович (1931 р. нар.), з 1966 р. очолює Львівську галерею мистецтв [14], Сікорський Михайло Іванович (1923 р. нар.). З 1951 р. у Переяславі-Хмельницькому створив історико-культурний заповідник (тепер Національний історико-етнографічний заповідник "Переяслав") з цілим комплексом промислово-технічних музеїв, які за багатством оригінальних експонатів переважають відомі музеї Європи [71].

Тема 5. Музейна справа в сучасній Україні. Провідні музеї


5.1. Сучасні провідні музеї України [26; 27; 75].


Національний музей історії України (до 1991 р. Державний історичний музей УРСР, у 1950-1965 рр.- Київський державний історичний музей). Головний корпус - колишнє приміщення Художньої школи, збудований у 1936 р. на найдавнішій території міста - східній частині Старокиївської гори, де зберігається понад 700 000 унікальних пам'яток історії та культури, що відображають історичний процес розвитку суспільства в Україні від найдавніших часів до сьогодні. Сучасна експозиція (39 залів) створена у 1977 р. Половина збірки - археологічні колекції (понад 350 000 предметів: в т.ч. знамениті матеріали Мізинської та Кирилівської стоянок кам'яної доби, трипільської культури, античних міст-держав Північного Причорномор'я). Експозиція знахідок середньовіччя доповнюється масштабною діорамою Києва у Х-ХІІІ ст. (худ. О. Казанський). Особливо великою є колекція порцелянового та фаянсового посуду (в т. ч. відомих фірм - Києво-Межигірської фаянсової фабрики, Волокитинського заводу, Корецької та Баранівської фабрик, порцелянових заводів Гарднера і братів Корнілових, Мейсенської та Берлінської порцелянових мануфактур). Серед матеріалів фотодокументального фонду (40 000 експ.) цінними є реліквії запорізького козацтва; універсали, грамоти, листи гетьманів та козацької старшини. 13 000 од. нараховує колекція образотворчого мистецтва - живопис В. Васильківського, І. Їжакевича, В. Верещагіна, колекція портретів українських гетьманів тощо. Тут є найповніша нумізматична колекція в Україні (понад 120 000 од.). З 1963 р. діє філія - Музей Історичних коштовностей України, розміщений у Ковніровському корпусі Києво-Печерської лаври, де експонуються раритети із збірки скіфського часу, такі як пектораль з Товстої могили, горит з Мелітопольського кургану, чаша з Гайманової могили, а також раритети давньоукраїнських ювелірів V-ХХ ст. Музей обслуговує понад 100 наукових працівників.

Національний художній музей України (Київський державний музей українського образотворчого мистецтва УРСР, який, своєю чергою, виник у 1935 р. на базі художнього відділу Всеукраїнського історичного музею). Зберігає експонати від ХIII-ХІV ст. до наших днів. У відділі стародавнього українського мистецтва експонуються пам'ятки іконопису XV-XVII ст., козацької доби, є чудові зразки українського портрета XVII -XVIII ст. Досить повно представлений у музеї український живопис XIX - XX ст., зокрема малярські й графічні роботи Т.Г. Шевченка, М.К. Пимоненка, С.І. Васильківського, С.І. Світославського, П.О. Левченка, М.Г. Бурачека, К.К. Костанді, О.О. Мурашка, твори західноукраїнських художників I.I. Труша. Л. Кульчицької та інших; твори радянських митців - Ф.Г. Кричевського, А.Г. Петрицького, С. Їжакевича, К.Д. Трохименка, О.О. Шовкуненка, М.П. Глущенка, Т.Н. Яблонської, М.М. Божія та ін., скульптурні роботи Г.Н. Кальченко, М.К. Вронського, О.О. Ковальова та ін. Широко показано розвиток українського графічного мистецтва в роботах Г.І. Нарбута, В.І. Касіяна, М.Г. Дєрегуса.

Одеський археологічний музей [47] - зберігає понад 200 тис. оригінальних пам'яток, зібраних під час розкопок давніх стоянок, могильників (Усатове) та античних міст, найбільшу в Україні колекцію єгипетських старожитностей. У "Золотій скарбниці" музею виставлено золоті вироби епохи бронзи (мікенська школа), скіфського часу, монети античних міст, гривні князівської доби, середньовічні монети (в т. ч. один з десяти відомих златників Св. Володимира) тощо. Одеська картинна галерея - сворена у 1899 р., розташована у палаці Потоцьких (1804 р., стиль класицизм). Вмішає близько 5 тис. творів мистецтва ХVІІ-ХХ ст. (роботи портретистів Д. Левицького, В. Боровиковського, офорти Т. Шевченка, пейзажі А. Куїнджі, І. Левітана, А. Саврасова, І. Шишкіна, зал Айвазовського - 20 картин та ін.). Одеський музей західного та східного мистецтва - сворений у 1924 р., зберігає роботи Караваджо, Маньяско, Хальса, Добіньї тощо.


5.2. Законодавство України про музеї та музейну справу


Законодавство України про музеї та музейну справу складається з Основ законодавства України про культуру, Закону "Про музеї та музейну справу" та інших актів законодавства України. Закон від 29 червня 1995 р. регулює суспільні відносини в галузі музейної справи, встановлює правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вивчення та використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, діяльності музейних закладів в Україні [57].


5.3. Музейний фонд України [57]


Музейний фонд України - це сукупність рухомих пам'яток природи, матеріальної та духовної культури, які мають наукову, історичну, художню чи іншу культурну цінність незалежно від їх виду, місця створення і форм власності та зберігаються на території України, а також нерухомих пам'яток, що знаходяться в музеях України і обліковані в порядку, визначеному законом. Музейний фонд України складається з державної і недержавної частин.

Унікальні пам'ятки Музейного фонду України, а також ті, що мають виняткове наукове, історичне, художнє чи інше культурне значення, незалежно від форм власності і місця зберігання, заносяться Міністерством культури України до Державного реєстру національного культурного надбання. Пам'ятки Музейного фонду України, що є державною власністю, не підлягають приватизації.

Тема 6. Музейні фонди та їх класифікація. Основні напрямки фондової роботи


6.1 Основні напрямки фондової роботи. Визначення поняття "фонди музею " [3; 29; 56]


Основний зміст музейної науково-фондової діяльності становлять: 1) збиральницька робота і комплектування фондів; 2) первинний облік (реєстрація) та наукова інвентаризація; 3) каталогізація фондів та створення науково-фондового паспорта; 4) створення належних умов збереження музейних фондів. Відповідальність за організацію фондової роботи покладена на головного хранителя (зберігача)


6.2. Облік і наукова документація музейних фондів (див схему). Облік музейних колекцій:


а) реєстрація: фондово-закупівельна комісія музею колегіально вирішує, що брати, що ні, що в основний фонд, що в допоміжний. За підсумками засідання складається протокол. Рішення про прийняття предметів у музей приймається колегіально на засіданні фондово-закупівельної комісії із складанням протоколу. На основі цього протоколу складається акт прийому експонатів. Протягом місяця після засідання фондово-закупівельної комісії всі куплені предмети повинні бути вписані у книгу надходжень.

Акти та книги вступу - юридичні документи вічного зберігання. Перед заповненням книги вступу прошнуровуються, пронумеровуються і на останній сторінці скріплюються печатками вищепоставлених організацій для того, щоб з книги не виривали листів. До актів долучаються всі супровідні документи.

Кожному предмету надається шифр - порядковий номер вступу із абревіатурою музею. В книзі вступу обов'язково вказується шифр, номер, назва речі, опис, розміри, матеріал, стан збереження, джерело надходження і дата, якщо закуплений - вартість.

б) після первинної реєстрації у книзі вступу музейні предмети проходять наукову інвентаризацію. Завідувач сектору обліку має передати предмети музейним хранителям, що заповнюють інвентарні книги окремих фондових груп, які також є документами вічного зберігання і перед заповненням прошнуровуються, на останні сторінці скріплюються печатками вищепоставлених організацій для того, щоб з книги не виривали листів.

Запис до наукового інвентаря відбувається на підставі попередньо складеного інвентарного паспорта (інвентарної картки). Уніфікований паспорт експоната містить 47 ознак (№ паспорта, відомство, музей, відділ, №№ за книгами надходжень та інвентарній, дата, спосіб і джерело надходження, документи, класифікація, типологія, датування, назва, матеріал, техніка, розміри, короткий опис, стан збереження).

На цьому етапі відбувається атрибуція музейного предмета, тобто виявлення основних ознак, що визначають його назву, призначення, матеріал, розміри, техніку виконання, авторство, датування, географію створення і побутування. У процесі атрибуції розшифровуються написи, клейма, марки, відбувається пошук аналогів;

в) всі музейні предмети, які містять коштовні метали і камені, записуються у спеціальних книгах, зберігаються в сейфах під сигналізацією. Підставою для занесення цих предметів у спецкниги є Акт ювелірної експертизи (здійснюють спеціалісти Інспекції пробірного нагляду), який включає дані про вагу, пробу, лігатуру, чистоту, назву каменя (вага у каратах), що записується в інвентарну книгу. Отже, коштовні речі мають три №№: по Книзі надходжень, по групі, по спецкнизі;

г) правила нанесення облікових номерів (шифру), що складається із скороченої назви музею, номера в Книзі надходжень (їх зазначають у чисельнику), скороченої назви відділу, де предмет зберігається, та інвентарного номера (зазначають у знаменнику). Старі шифри або інші позначення закреслюються. Шифр пишуть тушшю або емалевою фарбою на зворотному боці предмета у певному місці: для картин - у лівому верхньому кутку на підрамнику; для гравюр і малюнків - на окантовці; для скульптури - на торцях; на рукописах - олівцем зліва; на тканинах нашивають етикетку з шифром у лівому нижньому кутку; на кераміці, дереві та виробах із каменю шифр проставляють на піддоні олійною фарбою або тушшю з подальшим покриттям лаком, на меблях - на зворотному боці емалевою фарбою; на вогнепальній зброї - з внутрішнього боку спускової планки, на холодній зброї - на держаку або підвішують картонну етикетку; на шоломах - з внутрішнього боку; на металевих виробах - емалевою фарбою із зворотного боку; на природничо-історичних матеріалах чіпляють ярлички з шифрами: у гербаріях - на кожному аркуші зліва, на геологічних і палеонтологічних зразках - безпосередньо на них із зворотного боку, на фотографіях - на звороті у лівому нижньому кутку; до дрібних предметів підшивають ярлички; для сипких тіл (зерна злаків тощо) шифри ставлять на упакуванні.


6.3. Каталогізація |5; 48].


Науково-довідковий апарат потрібний в музеях для систематизації колекцій, підготовки пам'яток до експонування, для використання їх в науковій і освітній роботі. Як база пошуку інформації про музейні предмети він включає акти і книги надходжень, протоколи фондово-закупівельної комісії, пояснюючі записки про предмет, картотеки, каталоги, інвентарні книги, путівники.

Для наукової роботи з колекціями самих лише даних інвентаризаційного обліку недостатньо, тому передбачено створення системи різноманітних картотек: зведені (відображають фонд у цілому); локальні (відображають частину колекції). Найпоширеніші серед картотек: 1) топографічна (назва пам'ятки, її розташування (в експозиції чи у фондах), будь-яке переміщення, картки розташовують в алфавітному порядку) (різновид - описи предметів, що знаходяться в кожній одиниці музейних меблів): 2) інвентарна (містить повні відомості про предмети, записані в Інвентарній книзі, їх фотографію або рисунок);

3) систематична (опис музейних предметів і їх систематизація за певним принципом);

4) предметно-тематична (відомості про музейні експонати з різних джерел, які доповнюються); 5) хронологічна (систематизує предмети за датами подій в хронологічному порядку), 6) іменна (складають на видатних діячів науки, культури, мистецтва, полководців, героїв та інших уславлених або визначних людей); 7) географічна та деякі інші.


Комп'ютерний облік, інвентаризація та каталогізація у країнах світу [4; 7; 63; 76; 77]


Створення та використання автоматизованих каталогів вимагає певних умов: уніфікації обліково-фондової документації, стандартизацію термінів наукового опису музейних предметів. Перша частина вирішена внаслідок запровадження уніфікованого паспорта експонату. В основі вирішення другої лежить створення набору класифікаторів музейних термінів за відповідними ознаками уніфікованого паспорта. На основі класифікаторів розробляються певні набори кодифікаторів, які використовуються для характеристики полів уніфікованого паспорта.


Структура та складові елементи організації фондів музею [75].


У великих музеях головний охоронець фондів одночасно є зав. відділом, куди входять охоронці окремих груп та сектор обліку фондів. До основних напрямків фондової роботи музею належать комплектування, облік, збереження, вивчення предметів, проведення консультацій.

Тема 7. Збереження музейних фондів


7.1. Режим зберігання фондів. Організація охорони музейних приміщень [11; 16; 19; 25; 29; ЗО]


Музейні фонди - це колекції, що знаходяться в сховищах, експозиціях або на виставках музею. Збірки цих різноманітних предметів потребують певних умов і системи зберігання: забезпечення потрібного режиму в фондах, створення відповідних умов для збереження різних категорій пам'яток від псування або розкрадання, нагляду за станом музейних колекцій, консервації їх та реставрації. Охоронна робота розпочинається відразу ж після надходження пам'ятки до музею і її облікування. Всі колекції музею поділяють на дві групи: 1) основний музейний фонд і 2) фонд науково-допоміжних матеріалів.

Основний музейний фонд становлять оригінальні пам'ятки історії, природи, матеріальної і духовної культури людства. Матеріали основного фонду систематизують в історико-хронологічному порядку з дотриманням географічних зон. Наприклад, історичні музеї мають в основних фондах відділи: палеоліту, неоліту, бронзи, залізного віку тощо. У межах історичних, хронологічних і географічних груп пам'ятки зберігають ще за матеріалами: скло, кераміка, метал тощо, враховуючи при цьому їхні фізичні властивості, неоднакові вимоги щодо зберігання. Іноді в музеях використовують ще тематичну систему зберігання, відповідно до якої пам'ятки розмішають у фондах за тематикою, пов'язаною з профілем музею, його структурою або експозицією.

Фонд науково-допоміжних матеріалів зберігають окремо від основного, організуючи його за тією самою системою - в історико-хронологічному порядку з дотриманням географічних зон. Так само враховують специфіку зберігання різних матеріалів, їх особливості (наприклад, вид пам'ятки, її розміри тощо). Окремо зберігають у музеях коштовності, фотоматеріали, рукописи, книги, створюючи для них відповідні умови та особливий порядок.

Температурний і вологісний режим - важливий чинник зберігання колекції у музейних приміщеннях, адже коливання призводять до розширення і стискання матеріалів, а, отже, - до руйнування речей. Висока температура особливо небажана для паперових документів, виробів із дерева, воску, парафіну, тканин, для одягу, килимів тощо. Низька температура згубна для олов'яних виробів, скульптури тощо. Нормальною для музейних приміщень є температура повітря в межах від +12 до +18 °С, а відносна вологість - від 55 до 70 % при добових коливаннях не більше за 5 %. Температуру і вологість у музейних приміщеннях виміряють термометрами, гігрометрами, гігрографами або психрометрами, які розміщають, як правило, біля входу у зали. Двічі на добу показання цих приладів заносять у спеціальний Журнал реєстрації умов зберігання. Ступінь сухості повітря у приміщенні регулюють.


7.2. Реставрація та консервація музейних предметів [38; 61].


Згідно із Законом України "Про музеї та музейну справу" (стаття 24) консервацію і реставрацію пам'яток Музейного фонду України можуть виконувати лише спеціалізовані установи Міністерства культури України, реставраційні відділи музеїв, спеціалізовані підприємства, організації та окремі реставратори, які мають відповідний дозвіл Міністерства культури України. Держава сприяє підготовці кадрів реставраторів, розвитку мережі спеціалізованих реставраційних закладів.

Реставрація металевих предметів: мідні і бронзові вироби чистять 10-процентним розчином сірчаної кислоти з подальшим кип'ятінням у дистильованій воді, просушуванням у сушильній шафі та парафінуванням; залізні вироби реставрують електрохімічним способом, засипаючи залізний виріб гранульованим цинком і заливаючи 15-процентним розчином їдкого натру з подальшим промиванням у дистильованій воді, просушуванням у сушильній шафі і парафінуванням у гарячому стані і хімічним (сірчаною або соляною кислотами з додаванням 1-процентного інгібітора з подальшим промиванням, просушуванням і покриттям 5-процентним розчином полівінілбутералю); механічно очищають дрібними напилками, наждаком, щітками. Для закріплення використовують клей БФ-4, БФ-6, 3-5-процентяий розчин полівінілбутералю.


7.3. Особливості зберігання музейних предметів в експозиції

[ЗО; 42]:


Повітря у приміщенні підтримують сухим і чистим. З метою захисту від шкідливих прямих сонячних променів, які руйнують насамперед матеріали органічного походження: природничі колекції - тканини, дерево, папір, шкіру тощо в експозиційних залах і фондових приміщеннях, вікна забілюють крейдою, обладнують їх шторами, використовують матові абажури на освітлю вальних приладах тощо.

Для творів станкового живопису шкідливі підвищена вологість (спричиняє розширення дерева, набухання волокон полотна, окислення металів, пожовтіння олії, появу плісняви, псує лаки), надмірна сухість (утворюються тріщини у дереві, обсипаються грунт і фарби), яскраве світло (вицвітають органічні фарби, змінюються мінеральні), пил, кіптява (вони забруднюють пам'ятки), комахи та інші шкідники, які руйнують дерево, папір, шкіру та інші матеріали.

Правильне зберігання станкового живопису передбачає підтримання в приміщеннях температури від +10 до +18° С взимку та від +15 до +25 °С - влітку і вологості 55-65 %. Акварель, пастель, графіку зберігають і експонують лише заскленими.

Вироби з тканин зберігають у затемнених приміщеннях при постійній температурі (+15- +18°С) і вологості (55-65 %). Двічі на рік одяг просушують і чистять на повітрі. Плісняву знищують, витримуючи під прямими сонячними променями протягом 10-40 хвилин.

Тема 8. Загальні проблеми побудови та наукової роботи з музейною експозицією


8.1. Загальні проблеми побудови та наукової роботи з музейною експозицією [6; 42]


План майбутньої експозиції складають двох видів: стислий - так звану тематичну структуру і розгорнутий тематико-експозиційний план. Тематична структура - це первісний документ (стрижень) майбутньої експозиції, який складається у вигляді тез або переліку тем, підтем і вузлових питань майбутньої експозиції. Тут формулюють завдання експозиції, її спрямування, визначають теми і тематичні комплекси. Експозиційною визнається тема, зміст якої можна розкрити через музейні предмети (наприклад, теми про історичні події, про розвиток культури, життя і діяльність видатних вчених тощо); самостійні теми становить показ окремих пам'яток матеріальної культури, нумізматики тощо, їх можна виділити і в самостійні тематико-експозиційні комплекси.

Тематико-експозиційний план, повний опис майбутньої експозиції, складають, як правило, за відділами музею, з викладом її мети, завдань та послідовним переліком тем, підтем, комплексів, текстів, цитат, а також всіх експонатів, за допомогою яких ці теми будуть висвітлені в експозиції. Важливі теми висвітлюють якнайповніше.


8.2. Експозиційний матеріал: музейні предмети, науково-допоміжні матеріали, тексти, фотокоментарі, покажчики. Формування експозиційних комплексів [10].


Науково-допоміжні матеріали - карти, діаграми, схеми, які дають в наглядній та легко засвоюваній формі узагальнені знання про відображувану в експозиції дійсність, сприяють сприйняттю музейних пам'яток та поглибленню знань, отриманих від знайомства з ними, займають підпорядковане становище по відношенню до музейних предметів.

Розміщення експонатів на стінах у межах так званого експозиційного поясу - найбільш зручної для огляду ділянки стіни 1,7 м заввишки, починаючи від 80 см над підлогою. Вище від експозиційного поясу вміщають лише дуже великі за розміром образотворчі матеріали - портрети, картини, панно тощо. Експонати розміщають в експозиції вільно. Предмети, розташовані уздовж центральної лінії експозиційного поясу, що міститься на рівні очей (140-150 см від підлоги), оглядати найзручніше, тому саме тут монтують основні матеріали, їх розвішують вертикально, а об'єкти, розташовані вище за лінію, - з нахилом до глядача. Експонати, які розташовані від рівня очей, вміщають у вітрини з похилими площинами (під кутом 30-45°). Не рекомендується розвішувати експонати у вигляді зигзагів, віял та інших візерунків, як це робилося в музеях старих часів. Чим менше ламаних ліній і виступів в розміщенні експонатів, тим кращий вигляд має експозиція.

Під час монтування експозиції експонати групують у так звані тематичні вузли. При центральному групуванні посередині виділяють основний експонат і решта монтують навколо нього. Розташування експонатів має підкреслювати основне в експозиції. Це досягається розміщенням головного експоната в центрі залу або стіни, виділенням його розміру (за допомогою паспарту чи рами), створенням навколо нього вільного простору та іншими засобами. Іноді навколо провідного експоната створюють спеціальний фон або обрамлення.

Комплексне групування являє собою монтаж натуральних експозиційних комплексів, що відтворюють життєві умови (в музейній практиці такі комплекси називають "життєвими"). Для цього поряд з оригіналами використовують макети, картини, діорами, великі фотографії. Як приклад "життєві" комплекси стоянок, поселень або жител людей стародавніх епох у історичних музеях; експозиційні комплекси куточків природи рідного краю (наприклад, показ лісу в краєзнавчих музеях). Лінійне групування експонатів, передбачає розміщення предметів рівними горизонтальними або вертикальними рядами.

Експозиційний комплекс - група матеріалів, взаємопов'язаних за змістом, цілеспрямовано розташованих на певній, обмеженій експозиційній площі. Об'єднаний зорово та логічно, єдністю пізнання і переживання та має естетичну форму.

Тема 9. Науково-дослідницька діяльність музеїв


9.1. Науково-дослідницька діяльність музеїв. Музеї як дослідницькі центри [35; 65; 66]


Завданням наукової роботи музеїв є: і) глибоке вивчення історії краю, міста чи села:

2) дослідження музейних колекцій та їх наукова обробка; 3) опрацювання окремих тем, пов'язаних з експозицією музею; 4) розробка експозицій (складання тематичних структур та тематико-експозиційних планів); 5) розробка питань методики і техніки музейної справи.


9.2. Планування та організація науково-дослідницької роботи музею


Планування та організація науково-дослідницької роботи музею координується вченою радою музею. Наукові працівники систематично розробляють теми, пов'язані з експозицією або фондовими матеріалами. Наукова робота в музеях здійснюється за допомогою розвідок на місці подій, експедицій (археологічних, етнографічних, літературних тощо) або відряджень на підприємства, фабрики, заводи, в КСП, різні установи.


9.3. Музеєзнавчі дослідження в галузі музейної комунікації [23]


Результати науково-дослідної роботи працівників музеїв оформляють у вигляді нових виставок, розділів експозицій, каталогів, методичних розробок екскурсій, наукового опису цінних експонатів, а також статей та монографії з різних питань історії, культури, економіки чи науки, пов'язаних з матеріалами музеїв. Тематика наукових досліджень музейних працівників дуже різноманітна і визначається здебільшого характером колекцій музею.

Найчисленнішими виданнями музеїв є путівники, розраховані на масового читача. Вони знайомлять з історією музеїв, їхніми експозиціями і фондами, розповідають про найцінніші збірки.

Музейні колекції популяризують і за допомогою інших видань: альбомів (наприклад, "Київський музей історичних коштовностей", "Києво-Печерський державний історико-архітектурний заповідник", "Державний музей етнографії та художнього промислу НАНУ", "Львівська картинна галерея", "Харківський художній музей", "Львівський музей українського мистецтва", "Музей російського мистецтва у Києві", "Національний музей народного декоративного мистецтва України", "110 раритетів Львівського історичного музею" тощо); комплектів листівок ("Львівський історичний музей"), репродукцій тощо.

Тема 10. Екскурсійна діяльність. Організаційна структура музею. Організація та основні напрямки виховної роботи музеїв


10.1. Екскурсійна робота в музеях [37; 39; 45; 46; 57]


Екскурсійна робота - основний вид освітньо-виховної діяльності музеїв. Екскурсія - це специфічна форма освітньої роботи з організованою групою відвідувачів, яка ґрунтується на зоровому сприйнятті експозиції, поєднаному з розповіддю про неї, і пояснює, доповнює експозицію. Екскурсовод зосереджує увагу на всіх важливих пам'ятках, розкриває внутрішній зміст їх, розповідає не лише про виставлені матеріали, а й про те, що їх об'єднує, - про причини тих чи інших подій, їхній початок, розвиток і завершення, учить бачити й розуміти твори мистецтва, розкриває суть і значення історичних джерел тощо. Екскурсії прилучають відвідувачів до пізнання природи, матеріальної й духовної культури народу, збагачують наукові знання людини, сприяють естетичному вихованню.

У музеї будь-якого профілю екскурсія, як правило, складається з трьох частин: 1) вступної, у якій екскурсовод готує відвідувачів до сприйняття експозиції, ознайомлює їх з історією музею, активізує увагу, встановлює контакт зі своїми слухачами; 2) основної, де екскурсовод розповідає про об'єкти експозиції, дає науково обґрунтоване висвітлення подій, відбитих у пам'ятках історії і культури, мистецтва тощо; 3) заключної, де екскурсовод підбиває підсумки та робить узагальнення, у яких закріплюється провідна ідея екскурсії.


10.2. Класифікація екскурсій. Особливості підготовки музейної екскурсії


Екскурсії розрізняють: 1) за змістом (тематичні, оглядові); 2) за складом відвідувачів (для школярів, військових, селян, вчених тощо); 3) за цільовим призначенням (навчальні, загальноосвітні, вузькоспеціалізовані); 4) за місцем проведення (пам'ятки природи, історичні місця тощо); 5) за способом пересування (пішохідна, автобусна, комбінована); 6) за методом роботи (за наперед поставленими завданнями або з аналізом окремих експонатів). Кожний вид екскурсій має свої особливості й методику.

Найбільш поширеними є оглядові екскурсії. Це загальний, або, як його ще називають, наскрізний показ музею. Такі екскурсії охоплюють великий хронологічний період, ознайомлюють з пам'ятками різних епох, розкривають тривалі етапи розвитку техніки, військової справи, історії, економіки, мистецтва. Отже, оглядові екскурсії ознайомлюють лише з основними колекціями. У зв'язку з розвитком масового туризму їх значення зростає.

Тематичні екскурсії являють собою цілеспрямовану розповідь на певну музейну тему. Вони бувають: історичні, історико-краєзнавчі, літературні, мистецтвознавчі, природничо-наукові. Теми таких екскурсій можуть бути широкими (охоплювати увесь розділ експозиції) і вузькими (стосуватися окремого експозиційного комплексу). Вони спрямовані на поглиблене й різнобічне ознайомлення з музейними матеріалами.


10.3. Етапи підготовки методичної розробки екскурсії:


1) вивчення відповідної літератури; 2) вивчення матеріалів експозиції й фондів; 3) написання тексту екскурсії; 4) проведення екскурсії. Другий етап - це вивчення кожної експозиційної теми, підтеми, експонатів. При цьому досліджують писемні й речові експонати, автентичні (оригінали) й допоміжні; з інвентарних книг, каталогів, тематико-експозиційного плану, огляду самих пам'яток збирають фактичні дані про них. Крім експозицій, вивчають ще й фонди. Нерідко у фондах зберігаються цінні документи й пам'ятки, про які можна розповісти в екскурсії. Знання фондів допомагає екскурсоводові краще розкрити зміст експозиційної теми.

Будуючи екскурсію, потрібно; і) точно визначити назву; 2) встановити хронологічні рамки; 3) продумати провідну тезу; 4) відібрати провідні експонати (оскільки розповісти про всі неможливо); 5) обміркувати логічні "містки" між експонатами, намітити маршрут майбутньої екскурсії; 6) визначити зміст вступної й заключної частини екскурсії. У вступі слід навести короткі відомості з історії музею, дати характеристику епохи, в заключній частині ~ підсумок екскурсії та висновки про значення музею.

Далі складають методичний план і пишуть текст екскурсії (методичну розробку). Методичний план - це короткий послідовний перелік назв основних частин екскурсії: розділів, експозиційних тем, підтем, про які йтиметься під час екскурсії. Він близький до тематичної структури експозиції. Його загальна схема: 1) назва екскурсії; 2) коротка історія музею (його колекцій, будівлі, відкриттів, наукової роботи тощо); 3) характеристика епохи, що ЇЇ охоплюють хронологічні рамки екскурсії; 4) виклад експозиції; 5) закінчення (висновки про значення музею і його пам'яток); 6) бібліографія, використана для підготовки екскурсії.


10.4. Вимоги до екскурсоводів: добір кадрів, глибокі загальні і спеціальні знання , творчий підхід.


10.5. Організаційна структура музею: адміністрація, основні виробничі підрозділи, основні допоміжні підрозділи, дорадчі органи (наукові відділи).


10.6. Види та форми освітньо-виховної роботи музеїв - екскурсії, лекції, систематичні зустрічі з відвідувачами, тематичні вечори й конференції, походи по місцях історичних подій, робота пересувних музеїв, організація пересувних виставок, участь у радіо- й телепередачах тощо. Мета освітньо-виховної роботи музеїв - шляхом популяризації експозицій і колекцій пропагувати знання

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: