Xreferat.com » Рефераты по культуре и искусству » Феномен постмодернізму

Феномен постмодернізму

могла б стати противагою масовій культурі. Її вже не цікавлять класичні форми культури саме тому, що вона сприймає їх як "колишні", а отже – не сучасні. В культурі, як це влучно підмітив польський філософ і письменник С. Лем, сталася підміна критеріїв, коли вартісним вважається те, що є популярним, а "диктат популярності – це диктат грошей" [ ,с. 138 – 139].

З. Батман зазначає, що західна культура не винагороджує довготривалі зусилля ради якоїсь віддаленої у часі мети, результат потрібний тут і зараз. Постмодерна культура, зауважує соціолог, "здатна розділити життя на низку епізодів, що проживаються із наміром запобігти будь-яким довгостроковим наслідкам і ухилятися від жорстких зобов’язань, які могли б примусити нас прийняти ці наслідки. Вічність... не має значення" [ ,с. 315]. Люди, зокрема, перестають поважати сімейні традиції та цінності, внаслідок чого руйнується зв’язок між членами сім’ї та між поколіннями.

Процеси глобалізації та інформатизації в західних країнах, які можна розцінювати як процеси пост модернізації, сприяли появі комп’ютерної комунікації, роль якої у формуванні майбутньої культури високо індустріалізованих суспільств швидко зростає. Телевізор, що став ідолом сучасної цивілізації, відчужує один від одного людей, корі живуть в одному будинку й навіть в одній сім’ї, підміняючи живе, особистісне спілкування ілюзорними мріями та фантазіями. Окрім того, телебачення за допомогою оптичних ефектів, кліповості та інших прийомів трансформує реальну картину життя в іншу – віртуальну (хибну/оманливу) реальність, вводячи людину в особливий, змінений стан свідомості та відволікаючи, а точніше відгороджуючи, віддаляючи її від реального життя та реальних людей. Урешті-решт ослаблення й повний розрив соціальних зв’язків породжують дезорієнтованість, невпевненість, незахищеність та самостійність людини у такому складному, незрозумілому і небезпечному для неї світі.

У соціальній сфері процеси глобалізації та інформатизації призвели до радикальних змін соціальної структури західних суспільств. У ситуації постмодерну, коли на передній план суспільного життя висувається сфера культури, класи втрачають те важливе значення, яке вони мали у модерному суспільстві, внаслідок чого соціальна культура стає фрагментованішою й складнішою, характеризується цілою низкою підстав для диференціації, до яких, крім класу належить стать, етнічність, вік тощо. Головним критерієм соціальної стратифікації в сучасних суспільствах, як зазначає Д. Белл, стає рівень освіти та знань, на противагу критерію володіння засобами виробництва. [ ,с. 89 – 90]. У постмодерних соціумах, таким чином, формується нова правляча еліта, яка йде на зміну старій владній еліті і відрізняється високим рівнем знання та компетентності в технічній сфері. Проте варто звернути увагу на те, що нова технократична еліта Заходу – інтелектуали – якісно відрізняється від старої еліти тим, що вони не мають того багатовимірного уявлення про світ, яке було притаманне старій еліті, представників якої назвали інтелігенцією. Вони задовольняються набуттям тих знань, які можуть бути використані у вузькій технічній сфері з метою підвищення ефективності виробництва і завдяки яким вони можуть досить пристойно існувати. До того ж однією з характерних ознак інтелігентів була їхня відданість високим моральним принципам, їм було притаманне почуття особистої відповідальності за майбутнє їхнього народу чи їхньої нації. Стосовно управлінської (бюрократичної) еліти в індустріально розвиненому суспільстві інший відомий соціолог Е. Фромм зазначив, що її члени – "вже не еліта в колишньому сенсі, тобто група, що творить культуру. Хоча вони витрачають значні суми на підтримку науки та мистецтва, як клас вони такі самі споживачі "культурного добробуту", як і ті, для кого він призначений" [ ,с. 242].

Таким чином, можна стверджувати, що саме ці нові реалії, які свідчать про радикальні перетворення усіх сфер суспільного життя, дають підстави трактувати розвинені суспільства Заходу як постмодерні, тобто як такі, що радикально відрізняються від суспільств доби модерну.


1.3 Соціокультурні наслідки становлення нової цивілізації


У 1979 р. вийшла в світ книга Ж.-Ф. Ліотара "Постмодерністський стан", яка констатувала настання якісно нового етапу в історії культури. Для його характеристики вживають різні визначення: суперіндустріальна, технотронна, інформаційна, телекомунікаційна культура, культура постсучасна, постмодерністська. Вже у цій різноманітності термінів виявляється складність, багатоманітність, неоднозначність "постмодерністського стану".

Науково-технічний прогрес, який постійно прискорювався впродовж останніх століть, до середини ХХ ст. досягнув такого рівня, що це дало підстави соціологам дійти висновку: на зміну індустріальній цивілізації прийшла нова – постіндустріальна. Д. Белл (1919 р. н.), Р. Арон (1905-1983 рр.), З. Бжезінський (1928 р. н.), Г. Маркузе (1898-1979 рр.) намагались осмислити новий стан людства.

Відомий американський футуролог О. Тоффлер (нар. 1928 р.) у книзі "Футурошок" (1970 р.) зазначає: те, що відбувається нині, - не просто промислова революція, а другий водорозділ, який за значенням не менш важливий, аніж перший великий розрив історичної спадкоємності – перехід від варварства до цивілізації.

Небувалий технічний прогрес створив основу для прискорення темпів економічного зростання. Д. Белл у працях "Кінець ідеології" (1960 р.) та "Постіндустріальне суспільство" (1976 р.) розглядає зміни, які відбуваються в сучасній економіці. Розвиток електроніки, інформатики, біотехнологій породив якісні зміни в системі виробництва, привів до зменшення ролі важкої промисловості. Домінуючою сферою стала "економіка обслуговування". Це в свою чергу зумовило зміни у соціальній структурі суспільства: провідною соціальною групою стали не підприємці, бізнесмени, як і в індустріальну епоху, а спеціалісти – мерітократи (еліта точних знань), когнітаріат (математики, соціологи, економісти, інженери, науковці).

Однією з тенденцій в культурі постмодерної доби є її глобалізація. Електронний зв'язок, "всесвітнє павутиння" Інтернету перетворюють світ на "всесвітнє село". Процес глобалізації виявляє себе у всіх сферах життя сучасного суспільства – економіці, політиці, освіті. Він має і позитивні й негативні наслідки (спроба найрозвинутіших економічних країн нав’язати свою волю країнам "третього світу", "американізація" економіки багатьох країн тощо).

Проте в сфері культури глобалізація виявляється ще ширше і неоднозначніше. Інколи вона постає як тенденція до нівелювання національних культур, витіснення національних традицій і звичного життєвого укладу, розмивання культурної ідентичності.

Однак варто подивитись на цю проблему з іншого погляду. Ще на початку ХХ ст. російський філософ М. Бердяєв (1874-1948 рр.) розглядав цей період історії як час, коли людський рід перероджується в людство. Єдність, на думку філософа, є чимось якісно відмінним від того, що може стати продуктом "культурного імперіалізму". Становлення істинної єдності культур передбачає не стирання цивілізаційних і культурних особливостей, а збереження самобутності, долучення автономних культурних утворень до широкого, багатовимірного діалогу. Саме це зазначав відомий філософ, культуролог В. Біблер (1918 р.), порівнюючи сучасну культуру з дволиким Янусом, одне обличчя якого звернене "в себе", у глибини власної самобутності, друге – до інших культурних світів.

Сучасну культуру нерідко називають інформаційною. Це визначення позначає одну з її принципових відмінностей від культури попередніх історичних періодів.

Кожна епоха в історії культури виробляє засоби не лише продукування, а й трансляції своїх здобутків. Так, культура доіндустріальної доби транслювалась через особистий контакт з іншою людиною, вчителем, мудрецем. З розвитком суспільства виник новий спосіб культурної трансляції – писемність, культура стала "книжною". "Культура вуха", яка існувала у стародавньому світі, "культура ока", що сформувалась в добу Середньовіччя й утвердилась у Новий час, виробили певні форми розумової діяльності. Вони значною мірою обумовлені фонетичним алфавітом – системою, що складається з окремих елементів, здатних утворювати слова-поняття завдяки певному порядку поєднання і взаємодії.

Сучасна культура – культура аудіовізуальна, комп’ютерна, "екранна". Інформаційна культура формує інший тип світобачення і світорозуміння. Світ електроніки вводить нас у життєвий потік цілком і відразу. Ми змушені відмовитись від звички класифікувати факти, негайна інформація забезпечує співіснування в стані активної взаємодії всіх факторів оточення і досвіду. Ми ніби знов опинились у тому хаосі інформації, емоцій, почуттів, з якого вийшли кілька тисячоліть тому завдяки писемності. Нам необхідно в нових умовах знайти орієнтири для створення нової картини світу, утворити з цього інформаційного хаосу новий космос.

Попередні культури були монологічними: вони ґрунтувались на претензії володіння абсолютною істиною, яка уявлялась міфологічно-релігійною або сцієнтистською свідомістю, що утверджувала абсолютну цінність тієї картини світу, яка була створювана нею. Хибність усіх інших "міфологем" не допускала діалогу з іншими ментальними системами і навіть своїми власними модифікаціями, що оголошувались єресями. Сучасна культура – діалогічна, плюралістична. Її діалогічність народжується в пошуках нового, без нерозумного руйнування старого, у бажанні взаєморозуміння, визнанні відносності істини, якою володіє та чи інша форма суспільної свідомості.

Важлива роль у цьому плюралістичному осягненні істини, безперечно, належить науці.

Багато "абсолютних істин" розвіялось у сфері математичних наук. Однією з найактуальніших проблем математики стала проблема невпорядкованості, хаосу, випадковості, що розглядається як структурний елемент дійсності.

Ера усталених істин закінчилась і в біологічній науці.

Загадку людини намагається осягнути й сучасна психологія. Найважливіші її досягнення здійснюються в сфері дослідження підсвідомого, поведінки людини, проблем комунікації, теорії інформації і штучного інтелекту.

Нові принципи і парадигми виробляє сучасна соціологія. Пильно вивчаючи нескінченні метаморфози сьогодення, вона розкриває зміни, зумовлені постіндустріальною добою, здійснює своєрідну рентгенографію сучасного суспільства, досліджуючи проблеми влади, соціального партнерства, соціальних конфліктів. Об’єктом її дослідження стає мода, масова культура.

Формується нова модель історичної науки. Сучасна історія відмовляється від уявлення про всеосяжну історію і наголошує на тому, що історичний час не є лінійним, однорідним. Він має розколи, розлами, тому різні людські спільноти можуть перебувати в різних часах, у власних історіях. Відстань між цими часами й історіями може охопити лише філософія історії, яка ґрунтується на концепції "тривалих часових протяжностей".

Одним з перших сформулював цю концепцію професор Колеж де Франс Ф. Бродель (1902-1985 рр.), автор книг "Матеріальна цивілізація", "Економіка і капіталізм" та "Історичні нотатки". Розвиваючи його ідеї, М. Фуко (1926-1984 рр.) зауважує, що глобальний смисл історії розгортається навколо свого стрижня, яким виступає Дух, Ідея.

Наголошуючи на великих досягненнях сучасної науки, зазначимо, що нинішня доба сформувала нову культуру науки, яка відмовляється від її сцієнтистського культу, проголошує ідею моральної відповідальності вченого, допускає пошук різних шляхів до осягнення істини. Тепер рефлективне мислення уявляється не лише виявом раціональності – воно пов’язується з творчою інтуїцією, художнім, образним мисленням.

Характерною рисою нашої доби є те, що наука нерідко звертається до містичної традиції – найдавнішого типу свідомості. Фізики, які створюють картину світобудови, беруть контури своїх космогоній з індуїзму, хіміки відкривають зв'язок своєї науки з давньою алхімією, біологи і медики звертаються до тібетської "Книги мертвих", психологи у спробах пояснити фантоми свідомості переосмислюють практику шаманізму.

Постмодерністська культурна парадигма характерна також переосмисленням зв’язків науки із релігією, що розглядається на сучасному етапі розвитку не як ворог науки, а як якісно інший – софійний, недискурсивний шлях осягнення істини.

Проте осмислення ролі релігії в сучасній культурі не може обмежуватися сферою її зв’язків із наукою. Релігія, на думку багатьох сучасних культурологів, виводить людину за межі її іманентності, розкриваючи їй трансцендентні за характером духовні цінності, що відображають цілісність світу і життя, мають універсальний характер. Отже, релігія виступає засобом поєднання в культурі змінного, часового, спонтанного, індивідуального з вічним, стабільним, загальним, Абсолютом, який упорядковує емпіричну реальність. П. Тейяр де Шарден, М. Бердяєв та інші філософи ХХ ст. визначали сакральні витоки культури. Нинішній релігійний ренесанс – свідчення того, що втрата релігійної віри переживається культурою як втрата цілісності, смислу.

Плюралізм, притаманний культурі постмодерну, сприяє формуванню нового мислення.

Культура постмодерної доби відмовляється від осмислення світу через призму бінарних опозицій – наука і релігія, знання і віра, що створювали картину світу в попередні епохи. Філософські категорії, основні поняття окремих наук, які становлять каркас "старого" мислення, є своєрідною сіткою, яку наш розум накидає на дійсність. Сітка здатна вловити лише ті властивості дійсності, що рельєфно виступають над поверхнею. В її вічка потрапляє більша частина життєвого матеріалу, який витісняється на периферію свідомості й концептуально не осмислюється. Це спричиняє двомірність пізнання, з одного боку, а з іншого – стає причиною того, що пізнання стикається з протиріччями, яких воно не здатне розв’язати.

Обмеженість конфронтаційного мислення сучасній філософії вдалось подолати завдяки сформульованому нею принципу доповнювання (компліментарності). Цей принцип засвідчує, що суттєві сторони певного явища можуть бути не лише протилежностями, а й різними взаємодоповнювальними його аспектами. Поняття компліментарності органічно поповнює закон єдності та боротьби протилежностей і відображає інший аспект світового буття, який стара діалектика ігнорувала.

Бінарні опозиції в культурі попередніх епох становили своєрідний "центр сенсу", створювали упорядковану модель світу. Модернізм закликав до руйнування цієї моделі, й на місце зруйнованої гармонії прийшов хаос. Завдання постмодерну – віднайти в хаосі новий космос, гармонію вищого порядку. Здійснити це завдання він намагається через деконструкцію – демонтування, подолання застиглих "метавідповідей", різноманітні відкриття та процес утворення упорядкованого розмаїття світу.

Ж. Дерріда (1930-2004 рр.), Ж.-Ф. Ліотар (нар. 1924 р.), американська Йєльська школа, найяскравіші представники практики деконструкції, заперечують будь-які спроби зведення емпіричної різноманітності явищ, їх властивості та характеристики до певного смислового ядра. Вони виступають проти спроб підвести цю різноманітність під певне загальне начало, дати "метавідповідь" на всі запитання, що постають перед людиною, котра прагне осягнути світ.

Філософи постмодерної доби намагаються розширити діапазон наукового і філософського мислення ідеєю "методологічного сумніву" внаслідок утвердження нового виду теоретичної рефлексії, що отримав назву постмодерністської чуттєвості. Суть його полягає у застосуванні прийомів художньо-літературного мислення. В процесах мислення вони вбачають вияв законів риторики і метафори, отже, будь-яка галузь наукового знання – це художній "текст", "розповідь", яка повинна будуватись за законами "метафоричного есе", що дає змогу "вільної гри активної інтерпретації", реалізує резерви уяви й інтуїції.

Нове мислення допомагає людині не лише створити нову картину світу, а й віднайти у цьому світі власний оновлений образ.

Постмодерна доба заперечує концепцію модернізму, яка полягала у заклику до "звільнення від етики" або до гедоністичного "занурення в життя". Як відповідь на "етичний вакуум" модерну формується нова філософія моралі. Її характерна риса – повернення до античної ідеї калокагатії – єдності морально досконалого і прекрасного. Одним з тих, хто "на античний взірець" осмислює проблеми людського буття, є французький філософ М. Фуко (1926-19984 рр.). На думку мислителя, антична мудрість, що навчала людину панувати над собою і надавати життю естетичної форми, допоможе і сучасній людині створити власну "естетику існування", власний етичний проект, виробити сучасне "мистецтво жити" і "техніку самоутвердження".

Модернізм сприймав людину істотою, в якій дух і плоть є автономними сферами. Дух, відірваний від плоті, стає безтілесним і перетворюється на привид у машині, а плоть, відділена від духу, - вампіром, оборотнем, звіром. Дуалізм тіла і духа призводить до того, що навіть любов, яка у всі часи була посередником між тілом і духом, шляхом до одухотворення плоті, перестає бути сферою вираження духу, в ній починає домінувати фізична сторона – секс. Однак сексуальна революція, що стала наслідком подібної філософії, тепер сприймається як анахронізм і оцінюється поколінням "Baby-Boom " – дітьми часів сексуальної революції – негативно.

Постмодернізм формує нову "філософію тіла", намагаючись подолати розрив між матеріальним і духовним, сприймаючи тіло як плоть, одухотворену життям. Антитеза аскетизм – сексуальність знімається внаслідок сублімації її у сферу людяності, любові. Культ родини, що відроджується в сучасному суспільстві, вагома ознака такого морального перевороту.

Сучасна моральна філософія відстоює ідею самоцінності людської особистості. Людина – це монада, вона єдина, унікальна, неповторна і належить не лише світу іманентному, а й трансцендентному. Духовне просвітлення, перетворення, "преображення", про яке говорить християнство, належить до головних цілей людського життя. Його найвищою цінністю проголошується не орієнтація на успіх, а досягнення ідентичності, самореалізація, можлива лише за умов свободи.

Модернізм трактував свободу як можливість вибору: чим ширша ця можливість, тим людина вільніша. Постмодернізм розглядає свободу як вибір чого не стільки з великої кількості можливостей, скільки вибір найсуттєвішого для цієї особистості. Саме це зазначає англійський філософ К. Поппер (1902-1994 рр.) у праці "Відкрите суспільство та його вороги". Відкрите суспільство, на його думку, - це суспільство, що забезпечує кожному змогу виявляти індивідуальність, свідомо приймати рішення і нести за нього відповідальність. Сучасна людина – той розкутий Прометей, який має застосувати могутність і розум для того, щоб у поєднанні зі світом і Духом увійти в нову епоху історії.


Висновки до першого розділу


Отже, культура постмодерну має масштаби глобальних зрушень у художній свідомості людства другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Вона вже зробила і продовжує робити багатий внесок у скарбницю світової культури та мистецтва. І це значить, що скарбниця світової культури ніколи не спорожніє. Проте одні теоретики вважають, що термін "постмодернізм" своє віджив, і тим самим живцем ховають власне дзеркальне зображення. Інші науковці вважають, що термін "постмодернізм" ще не народився, бо ми ще досі не "дистанціювалися" від своєї культури і не можемо поглянути на неї "ззовні" холодним поглядом історика, скажімо, 3055 року. Добре відомо: "античність сама не знала тієї античності, котру ми тепер знаємо". [82, с.20]. Середньовічна людина і не здогадувалася, що живе в добу середньовіччя, бо сам термін "середні віки" був запроваджений лише 1667 року проф. Горном. Цілком можливо, що за якихось сто років слово "постмодернізм" забудуть, і на означення культурної ситуації 1970-1990-х років знайдуться нові, точніші назви. Але тим часом саме терміну "постмодернізм" випало відображати погляд культури на саму себе, вміщувати процес самоусвідомлення і кристалізації культурних значень. Бо в терміні "постмодернізм" – словесний портрет доби, крізь який прозирають образи історії, що не "реалізувалася", але "реалізується".


РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРНІ РИСИ РОЗВИТКУ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИН ХХ СТ..


2.1 Історія архітектури другої половини ХХ ст..


Архітектура – це застигла музика.

Ф. Шеллінг


Для постмодерніста в культурі все вичерпане, і сучасній людині залишається лише читати її "тексти", відкриваючи їх заново через аналіз елементарних одиниць, ритмів, звуків, пауз, через "промовисте мовчання" класика.

Постмодерністська архітектура – це мета - архітектура, вавилонське стовпотворення колон, портиків, аркад та іншого "історичного мотлоху" форм і образів, що цілком уживається з суперсучасними гладенькими дзеркальними стінами і металевими структурами: все залежить від того, наскільки архітектор - постмодерніст засвоїв техніку роботи в "стилях" і "в манерах", бо сьогодні не вважається негожим, але – навпаки - заохочується вміння працювати, скажімо в манері Чарльза Макінтоша або в манері Роберта Вентурі [82, с.16]. Як пише автор "Книжки про постмодернізм" В. Куріцин, "постмодернізм – це культура дискусій між дзеркалом та амальгамою" [52, с.187].

Серед безлічі імен і самоназв нової хвилі в архітектурі: гай-тек, фрістайл-класицизм, деконструкція тощо, - особливо вирізняється кульмінаційне загадкове слово "постмодерн". Здавалося б, у несамовитому перебігові "ізмів" західної архітектури ХХ сторіччя йому можна було б відвести скромне місце однієї з чергових швидкоплинних течій (див. табл. 4).

Вперше досить виразний термін "постмодернізм" зазвучав саме в архітектурі – на 10 років раніше, ніж в пластичних мистецтвах, поп-арті і мінімал-арті.

Поширений погляд, буцім постмодерністська архітектура існує лише в теорії. А теорія як відомо, - "вправно зведені риштування, та й годі, крізь які проступає... портрет теоретика. (А. Роб. Грійє). У такому випадку, скільки теоретиків архітектури постмодернізму, стільки визначень.

Приміром, відомий американський архітектор Роберт Стерн, один з "першовідкривачів" постмодернізму, вважає, що постмодерністською можна вважати архітектуру, яка відповідає трьом засадам:

1 – контекстуалізм: окрема споруда як фрагмент більшого цілого;

2 – алюзіонізм: архітектура як історичне і культурне відлуння;

3 – орнаменталізм: стіна, як середовище архітектурного значення (див. табл. 5).

Для такого неперевершеного "апостола постмодерну", яким є Чарльз Дженкс, основний критерій постмодерністської архітектури – використання двох засад: "радикального еклектизму" і "подвійного кодування" .

Засада "радикального еклектизму" полягає в програмній плюралістичності постмодерністської архітектури, її здатності відповідати різним смаковим культурам, відгукуватися на розмаїтті "субкультурні коди".

Засада "подвійного кодування" полягає в подвійноорієнтованому розрахунку на сприйняття архітектурної форми: з одного боку, архітектором-професіоналом і, з іншого, "людиною з вулиці". За Ч. Дженксом основні риси архітектури постмодернізму:

історизм, як основа постмодернізму;

безпосереднє відтворення минулого (рівайвалізм);

нове звернення до місцевих традицій (неовернакулер);

адгонізм, тобто містобудівний підхід "до місця" контекстуалізм в архітектурі;

інтерес до архітектурної "метафізичної" метафори (під метафізикою) автор розуміє тонкі духовні, внутрішні значення архітектурної форми);

специфічне постмодерністське (ігрове, театралізоване, часом загадкове) трактування архітектурного простору (див. табл. 6).

У трьох основних точках фокусується розуміння постмодерністської архітектури.

Умовно назвімо їх:

1–просторова відкритість постмодерністської архітектури, її неодмінна пов’язаність з міським або природнім контекстом, відвертість діалогу з довкіллям.

2-часова відкритість постмодерністської архітектури, її зверненість в архітектурне минуле, залученість до діалогу з історією.

3–смислова відкритість постмодерністської архітектури, її програмова зверненість до сфери змісту й значення, семантична і образна насиченість, активна залученість до культурного діалогу.

Хронологічні рамки періоду постмодернізму в архітектурі умовно охоплюють 1970-1980-ті роки. Архітектура постмодернізму "народилася" 1972 р., коли стався вибух кварталу Прют-Айгоу і він означав для західної архітектури одночасно як кінець модернізму, так і початок постмодернізму. 1970–80-і рр. характеризуються розквітом архітектурного постмодернізму. До кінця 1980-х – початку 1990-х років постмодернізм як архітектурна течія, фактично згасає, зазнавши критичної переоцінки і поступившись місцем новим архітектурним напрямам.

Територіальні (географічні ) межі постмодернізму досить широкі. Сьогодні можна говорити про формування різних версій архітектурного постмодернізму – американського (гротескно – іронічного), європейського (ретроспективного і стриманого), японського (наївно-філософського).

Смислові межі архітектурного постмодернізму рухомі і нестійкі. Умовно розмежовують два рівні пізнання архітектурного постмодернізму:

1. Постмодернізм у вузькому трактуванні – зовнішнє коло архітектурних явищ, що лежать ніби на поверхні архітектурного процесу 1970 – 1980-х років. Ці явища можна атрибувати і класифікувати, датувати й називати – хай то будуть конкретні архітектурні проекти і споруди, виставки і конкурси, архітектурні книжки чи статті.

2. Постмодернізм у широкому трактуванні – це той внутрішній зміст архітектурних явищ, який далеко не завжди піддається аналізу і описові.

Крона архітектурного дерева другої половини ХХ століття не може не вразити великою кількістю видатних імен і блискучих концепцій (див. табл. 7).

Схеми на зразок "модернізм – постмодернізм" виявляються мало продуктивними, щойно починає йтися про творчість конкретного архітектора або конкретний проект. Тенденцій у реальній практиці європейської архітектури 1970-80-х років значно більше (див. табл. 8). Ф. Будон, колись відомий своєю прихильністю до постмодернізму і еклектичною творчістю в манері " того чи іншого майстра", в 1950 р. пише роботу про "Сім чудес світу в архітектурі ХХ сторіччя", до яких зараховує визначні шедеври Міса, М. Корбюзьє і Нувеля, і при цьому не згадує жодну постмодерністську будівлю (див. табл. 9).

Серед найвидатніших архітекторів-постмодерністів можна виділити цілу плеяду талантів: А. Россі, Н. Фостер, Ф. Макі, М. Грейвз, Х. Холляйн, Ф.-О. Гері, Ж. Нувель, А. Ісодзакі (див. дод. 1-12).

Початок 1950-х – 1990-ті роки... Чи маємо ми право говорити сьогодні про архітектуру постмодернізму як про завершений історичний феномен? Звичайно, так. Та лише з тією обмовкою, що історія цього часу – не застигла схема, а навпаки – жива і рухома, укорінена в недавньому минулому багатобарвна перспектива.

Історія архітектури 20 сторіччя не була однорідною: в її тканині поєднувалося, сплітаючись і переплутуючись, безліч ниток. Усередині "великої історії" архітектури сторіччя жило безліч "малих історій". Такі яскраві феномени, як ар-нуо і ар-деко, неокласицизм у різних версіях, архітектура тоталітарних систем і фашистських режимів, архітектура різних регіональних шкіл тощо, могли б якщо не перевернути, то, принаймні, доповнити звичайне уявлення про історію архітектури сторіччя, що завершується, як однонапрямний вектор розвитку "сучасного руху".

Тому, либонь, не треба поспішати з тим, що колись Вільгельм Дільтей називав "заспокоєнням історичної совісті", тобто "нанизуванням історичного процесу на один шнурок однозначного розвитку".

Адже архітектурна історія – багатошарове ціле, ті або інші події якої поховані на різній глибині професійної пам’яті. І навіть якщо перед нами відкривається хронологічна таблиця, в якій дати невблаганно йдуть одна за іншою, ми ні на мить не повинні забувати, що архітектурну історію завжди можна подати як єдиний простір, як певний ландшафт історичних подій і фактів, ідей і концепцій, споруд, імен, проектів, які співіснують одночасно в пам’яті й кожний з яких – самоцінний, унікальний, неповторний. За такого погляду на архітектурне минуле, де нема штучно сконструйованих уявлень про епохи злетів і невдач, де нема умовних поділів на головне і побічне, важливе і другорядне, в принципі, повинна б зникнути і потреба в суб’єктивному трактуванні дослідників, яке звичайно безжалісно кроїть "ножицями свідомості" матерію історичного процесу на власний розсуд. Чи не чесніше залишатися в сфері "чистого факту"?

Як відомо, історія – наука про те, що було і чого вже нема. Не хотілося б зайвий раз піддаватися спокусі "приписування" історії актуальних значень, сьогоднішніх оцінок, нинішніх уявлень. Озирнімося ще раз на історію постмодернізму, цього трохи сумного екстравагантного жесту, що завершує архітектуру 20 сторіччя.

Якою була ця історія – спокійною чи бурхливою, плавною чи вибуховою? Чи був це єдиний, спільний для багатьох країн шлях, чи – безліч розгалужених стежин з глухими кутами і лабіринтами? Яка фізіономіка цього періоду архітектурної історії – боязка млява усмішка доби "еволюційного переходу"? Чи презирливо-зухвала посмішка часу "зрушення підвалин"? А може, суворий, похнюплений погляд нового періоду "бурі й наступу"?

Відповісти на ці питання покликані сторінки хроніки останніх чотирьох десятиріч архітектурного життя. Але зауважмо: питання не завжди передбачають можливість однозначної відповіді. Різні "історичні обличчя" архітектурного постмодерну подибуються в його збірному портреті ніби в проявленості різного ступеня. І для кожного місця, і для кожного майстра це обличчя – своє. У череді імен, у калейдоскопі дат та подій просвічує один наскрізний мотив: поява, розквіт і вмирання постмодерністського руху. Звичайна траєкторія звичайного життєвого шляху.

Мабуть, мав рацію Йоганн Вольфганг Гете, який точно і афористично висловив сутність будь-якої "вікової філософії": дитина – реаліст, юнак –ідеаліст, чоловік – скептик, дід – містик; похилий вік знаходить заспокоєння в тому, що йому є про що згадати і є чим жити сьогодні. Щось схоже сталося і з архітектурою постмодернізму.

Вона починалася з цілком реалістичних, але водночас і наївно-дитячих гасел Групи Х про розширення сфери свободи творчості в архітектурі в середині 1950-х років. Вона мужніла і міцніла в гучному, відверто чванькуватому "ідеалізмі" концепцій Філіпа Джонсона і Роберта Вентурі в 1960-1970-ті роки. Проте досягти розквіту у Майкла Грейвза, Чарлза Мура і Роберта Стерна в 1970-1980-ті роки, вона відчула на собі вплив зрілого іронічного "скептицизму". Звідси зрозуміло, що, і містичні настрої в творчості Альдо Россі, і "магія" Джеймса Стерлінга, і "сюрраціоналістичні" кошмари уяви Рікардо Бофілла – на жаль, невблаганні свідоцтва "старості" архітектурного постмодерну. Від них – лише крок до провалля тотального нігілізму та гри у Відсутність в деконструкціонізмі кінця 1980 – початку 1990-х років. Та це вже зовсім інша доба, що символізує щось на зразок "смерті" архітектурного постмодернізму: його перехід у Ніщо, а можливо, і нове втілення в інших формах.

Продовжуючи алегорію Гете, зауважмо що, на наш погляд, навіть "похилий вік" архітектурного постмодернізму так і не знайшов заспокоєння. Принцип Сумніву і нескінченного творчого Пошуку не знайшов опертя у собі самому. І, на відміну від описаного ідеального "старого" Гете, архітектурний постмодерн так і не надбав тієї остаточної мудрості, з якою мав би відійти у вічність. Напевно, тому ще цінніші для нас "уроки", можливість здобути які з архітектури минулого ми використовуємо далеко не завжди.

"Займатися історією – означає занурюватися в хаос, зберігаючи, проте, віру в порядок і зміст", - твердив Герман Гессен. У

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: