Українські міста в контексті європейської культури
В'їздна вежа (Надвратна), кінець XIII ст. Можна припустити, що кам'яні вежі почали зводити, коли замок у цілому ще залишався дерев'яним. В'їздна вежа розташована в західному куті замка. Спочатку була трьохярусной, але пізніше стала п'ятиярусной. Лицьова поверхня стін выложена з цегли, середина забутована вапняком і кирпичем на вапняково-піщаному розчині. Загальна висота вежі 27 м. Через рів був перекинутий звідний міст, що входив у ніші, сліди яких простежуються на західному фасаді. Звідний міст у XVI ст. замінили постійним, а проїзд і прохід у вежі заклали, замінивши одним прорізом напівциркульної форми. Первісна проїзна арка була стрілчаста, сліди її збереглися з внутрішньої сторони. Вежа з'єднувалася зі стінами, цегельними крученими сходами. Другий і третій яруси західного фасаду декоровані нішами, що у середині XVI ст. мали лиштви з піщанику. З занепадом замка у XVI ст. вежа поступово руйнується. Після реставрації у 1969-1974 рр. вежі повернули вигляд, що склався до XVII ст. [14, 79]
Стирова вежа, XIII - XIV ст. Розташована в східній частині замка над р. Стир, від чого й одержала свою назву. При розкопках 1978 р. під нею були виявлені залишки більш древньої кам'яної, можливо середини XII ст. У XV ст. замурували зубці-мерлони, надбудували ще один ярус, пробили нові бійниці. У 1552 р. при перебудові замка над нею з'явився аттик і кам'яні витісані обрамлення вікон. Висота вежі 27 м. [14, 79-80]
Владича вежа, кінець XIII ст. Розташована в північно-західному краї замка. Загальна висота вежі 13,5 м. Стіни замка, кінець XIII - початок XV стст. оточують замок по всьому периметру. У XV ст. зубці на стінах замурували, висоту стін збільшили на 3-4 м, улаштували бійниці в два, а подекуди в три ряди, придатні для вогнепальної зброї. Загальна висота їх досягала 10-12 м. Із внутрішньої сторони уздовж стін тягнуться дерев'яні настили в кілька ярусів, з яких під час облог воїни стріляли по ворогу. [14, 80]
Житловий будинок шляхетський, 1789 р. Розташований у південної стіни замка між В'їздною і Стировою вежами на місці древнього князівського "готичного" палацу, що існував на початку XV ст. Він мав 50 м у довжину, 13 - у ширину і 18 м у висоту до верха даху, критою глазурованою черепицею. У 1781 р. він остаточно зруйнований під час великої міської пожежі, а в 1789 р. його зовсім розібрали, а на фундаменті і залишках стін звели кам'яний, одноповерховий, так називаний шляхетский будинок. У ньому розмістилися міський архів і суд. При цьому розібрана частина замкової стіни перед вікнами, що заслоняла світло. Після відновлення в 1960-1963 р. у будинку розміщається експозиція Луцького краєзнавчого музею. [15, 56-57]
Єпископський житловий будинок, початок XIX ст. Побудований на місці єпископського палацу неподалік від Владичої вежі. Належав казенному відомству. [15, 57]
Оборонна вежа князів Чарторийських. Відноситься до XV ст. Вежа та стіна залишками зміцнень Обхідного замка, побудованого в XIV-XV стст. Обхідний замок підсилював обороноздатність Верхнього замка з півдня і заходу. Зі східної, південної і західної сторін Обхідний замок обгороджувала кам'яна стіна з чотирма кам'яними вежами. В'їзд на територію здійснювався за допомогою моста, перекинутого через рів, що наповняється водою. Рів знаходився між валами. Збережена до наших днів вежа князів складена з цегли на вапняному розчині. На початку XVI ст. вежа реконструйована, а первісний квадратний план її був змінений у XVII ст. Вежа мала перекриті лучковими перекриттями бійниці й амбразури, перетворені згодом у вікна. Стіна, що примикає до вежі, складена з цегли і каменю вапняку на вапняному розчині, спочатку була довершена зубцями - мерлонами і мала дерев'яну бойову галерею, від якої до наших днів збереглися лише гнізда балок. Внутрістінні ніші, що грають роль невеликих камер, у даний час закладені кирпичем. У 1971 - 1973 рр. були проведені роботи з консервації вежі і стіни. Фрагмент стіни, зв'язаною з вежею, прикрашений сітчастим ромбовидним готичним орнаментом з кольорових стусанів цегельної кладки. [15, 61-63]
Синагога. Споруджена XIV-XVI ст., не зважаючи на заборони і обмеження щодо будівництв синагог пап Олександра Третього (1159 р.) та Пйотрковського (1542 р.), як справжній шедевр оборонного будівництва, вона входила в оборонну ланку кільця Обхідного замка. Зазнала багато руйнувань. Майже була знищена в 1941-1944 роки ХХ ст. Відрестврована 1981 р., на 2001 рік в приміщенні був спортзал. [15, 65]
Покровська церква. Побудована у XV ст. Була реконструйована в 1873-1876 рр. Олійні розписи оновлювалися в 1932 р. і 1966 р. Колись тут була ікона Волинської Богоматері, яка відноситься до ХІІІ-XIV ст. Зараз зберігається у Києві. [15, 65]
Святотроїцький кафедральний собор. Знаходиться в центрі міста на Театральній площі. Історія будівлі пов’язана з історією бернардійського кляштору, адже це є колишня будівля кляштору, яку після скасування католицького приходу в 1864 р. царським урядом передали в 1878 р. православним.
Нажаль не збереглося точного опису споруди до перебудови кляштору в православний храм. З “Opis Miasta Lucka i Wolynia” дізнаємося, що комплекс мав виконувати роль замку для оборони під’їзду до фортеці. В плані набула споруда форму підкови, приміщення можливо мали бійниці, на випадок облоги були три підземні ходи, якими можна було дістатися до річки та до міських укріплень. Орлович при описі споруди теж відмічав її оборонний характер, що видавали дві напівкруглі башти в середній частині “підкови”. Л.Маслов називає костьол бернардинців типовим єзуїтським костелом, а таким є Іль Джез в Римі, на якій схожий за зображеннями XIX ст. цей костьол, хоча існують і певні відмінності (поділ простору нави, абсидна частина, декор).
Але повернемося до історії “народження” будівлі. Чернечий орден Бернардійців становив гілку ордену францисканців. Бернардинський орден, дуже відомий своїми суворими правилами, відігравав важливу роль в житті Луцька в XVII . і на початку XVIIІ ст. [15, 72-73]
Діяльність ченців ордену в Луцьку розпочинається з 1645 р., в 1646 р. вони отримали від польського короля Владислава IV привілей на купівлю плацу у Юзефа Сеницького. Цікавий факт, що плац той на окописьках, де було поховано 40тис. мешканців, які загинули під час нападу військ Б. Хмельницького.
Побудований кляштор в 1648 р. на місці старої Георгівської церкви. Фундаторами були Станішевська та Ліневський. На кошти Агнешки Станішевської побудований був перший дерев’яний кляштор. В 1696 р. сталася пожежа, підпалив органіст, щоб приховати крадіжку. Після пожежі був побудований другий теж дерев’яний костел але на мурованому фундаменті.
В 1720 р. був закладений новий мурований кляштор, основним фундатором якого став віленський староста князь Карл Радзивілль. Як раз тоді абрис набув форму підкови, і тоді були зроблені муровані підземні ходи, на які особисто князем було виділено 16тис польських злотих, а на будівлю кляштору – 40тис. Під час виконання дорожних робіт в другій половині ХХ ст. підземні ходи було знищено. [15, 74-75]
Слід зауважити що кошти на будівництво виділяв не тільки Карл Радзивілль, а й інші. Цікавий переказ можна зустріти в літературі присвяченій собору. “як то постукався пізно ввечері в двері бернардинського кляштору бідновдягнутий чоловік, попросив їжі та притулку, додавши, що дуже щедро віддячить. Та настоятель Сокирський відповів що всі вже пообідали і наказав дати подорожньому хліб та кухоль пива. Незнайомцю такий прийом не сподобався і він пішов до тринітарів, де його три дні приймали та годували. Віддячив незнайомец дуже щиро віддав свої скарби тринітарам - так був побудований тринітарський кляштор. А незнайомцем був Павло Майковський з Брацлаву, якій вирішив використати свої багатства на славу Богу. І взнавши, що бернардійці не мають мурованого кляштору спочатку подався до них…”
В 1737 р. закладається третій вже мурований костел. Він повинен був бути в плані у вигляді троянди. Але за проектом Павла Гіжиського був розроблений новий костел, попередній план не влаштовував зламаним дахом. Фундамент вже закладеного костьолу розібрали почали будувати новий. Фундатором виступив знову Карл Радзивілль. Завершення будівництва фундували житомирський каштелян Станіслав Прушинський та Соболевський. Портрети їх подружжя висіли в костьолі, а серце Прушинського містилося у срібній скриньці над дверима різниці.
Через рік після освячення костелу, в 1793 р. костел зайняли російські війська, які використовували його під склад до 1800 р.
Скасований кляштор бернардінців в середині ХІХ ст, і почалася переробка костелу під православну церкву, допоміг цій справі архітектор Раструханов. Будівлю кляштору віддали для гімназії. В 1920-30 рр. В приміщеннях розміщався Воєводський уряд.
Розписи собору в 1905 р. виконував чеський майстер Параляк, а в 1960 рр. художниця с Острога Лідія Спаська. В 1986 р. розписи поновлювалися, собор навіть отримав потрібну кількість сусального золота, але його так і не встигли пустити на собор, за рішенням Волинського обкому, золото було передано до Корецького жіночого монастиря. [15, 76-78]
Монастир Домініканців. Cпоруджений 1390 р. Перебудований у XVIII ст. на кам'яний. 1847 року ліквідовано. В колишніх келіях почав діяти військовий шпиталь. Зараз це будинок творчості. [15, 79]
Хрестовоздвиженська церква. Споруджена в 1619 р. Спочатку була дерев'яна, потім поступово перебудовувалася в кам'яну. Є підземелля. Після пожежі перебудувалася 1890 р., але потім ще неодноразово перебудовувалася. [15, 81]
Підземелля. Підземні лабіринти біла Кафедрального костелу, географічно розташовані під ним. Відносяться до XIV-XVIII ст. Дослідження розпочалося 1970 р. Але значну роботу було проведено клубом школярів "Ентузіаст" на чолі з їх вчителем. За легендами, підземні ходи з'єднували Луцьк з навколишніми селами Шепелем, Жидичевим, Оликою.
Завітавши до самого підземелля, ви зустрінете екскурсовода, який залюбки проведе вас по освітленим місцям лабіринту, та розповість багато цікавих легенд та фактів. Під кафедральним костелом св. Петра і Павла виявлено тюремний комплекс з камерою - одиночкою, приблизно 50 кв см.
В підземеллі розташований склеп. А під час другої Світової війни, деякі місцеві переховувались у підземеллях, про це свідчить ціла родина загиблих від обвалу. [15, 83-84]
Будинок Лесі Українки. Двоповерховий будиночок, що здобув славу саме завдяки своїм мешканцям - у 90-х роках ХІХ ст тут проживала родина Косачiв, що подарувала Україні двох талановитих письменниць - Олену Пчiлку та Лесю Українку. [15, 84]
Розділ 4. «Українські Афіни». Острозький культурний феномен
Історія Острога - це частина історії України. За своє майже 900-річчя Острог пережив і роки піднесення, розквіту, слави, ставав центром культури та освіти України, і роки занепаду, коли він пертворювався у звичайнісіньке провінційне місто.
Але доля розпорядилася так, що наприкінці кожного століття, починаючи з XVI, відроджувався, ніби фенікс.
Наприкінці XVI століття Острог стає великим освітнім, культурним і духовним центром України. Тут були академія і друкарня. Значення Острога притемнювало велич золотоверхого Києва. Князь Констянтин-Василь Острозький був воєводою Київським, маршалком землі Волинської і старостою Володимирським.
Цей науковий та ідеологічний осередок називали тоді «українськими Афінами». Саме тут у 1576 році з ініціативи князя Василя-Костянтина Острозького було засновано школу, що на той час мала найвищий освітній рівень з-поміж усіх східнослов’янських навчальних закладів. Згодом виник літературно-науковий гурток, до якого увійшли відомі вітчизняні та іноземні перекладачі, а ще пізніше в Острозі під орудою Івана Федорова з’явилася друкарня, яка стала невід’ємною частиною культурного центру. [16, 13-14]
Переважну більшість вищих навчальних закладів середньовічної Європи становили академії, що були однією з форм гуманістичної організації інтелектуального життя і функціонували не як школи у традиційному значенні цього слова, а як товариства вчених, митців, вчителів та учнів. Такий характер мали Римська академія і Платонівська академія у Флоренції. Західноєвропейська концепція гебрайсько-грецько-латинської освіти за зразком Еразма Роттердамського, що використовував гуманістичний практицизм для перекладу і редагування біблійних текстів, трансформувалася в Україні у грецько-латинсько-слов’янську тримовність. Заснування Острозького колегіуму як слов’яно-греко-латинського закладу засвідчило перехід до нового етапу культурного синтезу. [21, 16-17]
Найяскравіша згадка про Острозьку академію викладена у передмові до Острозького букваря 1578 року. Розповідається про те, що засновник академії і друкарні Василь-Костянтин Острозький зібрав у місті свого діда знавців грецької, латинської і руської мов. Принцип тримовності згодом успадкували Львівська братська школа та Києво-Могилянська академія. [21, 22-24]
У тисячолітній історії української культури Острог відігравав роль інтелектуального центру на зламі XVI—XVII століть, а академія, що діяла тут протягом 1576—1636 років, була провідною науковою установою України. Її друкарня прославилася першим у світі виданням Біблії церковнослов’янською мовою (1581). Ренесансна культура Острога та його околиць, іконопис і хорове мистецтво належать до кращих зразків того часу.
Засновник академії та її фундатор Василь-Костянтин Костянтинович Острозький був одним із найбагатших магнатів держави, меценатом. Як зазначає С.Кардашевич, князь утричі перевершував за багатством самого короля Речі Посполитої. Йому належала третина всієї Волині, маєтності у Київському, Володимирському, Білоцерківському, Богуславському, Переяславському, Канівському та Черкаському староствах. У володіннях князя перебувало понад 3040 міст і сіл, торгові доми у Гданську, Ярославі, Львові, замки у Дубні, Турові, Тарнові, двори-палати у Варшаві та Вільно. Відомий Острозький в історії і як талановитий полководець. [18, 53-55]
В історії академії можна виразно окреслити три періоди. Перший із них — час становлення (1576—1586). Він характеризується різким інтелектуальним спалахом. Уже в перші роки свого існування академія стає унікальним культурно-освітнім центром зі створеним у ній видавництвом. До праці у закладі залучалися діячі різних конфесій — Герасим Смотрицький, Іван Федоров, греки Імануїл Мосхопулос, Діонісій Раллі та Євстахій Нафанаїл, Симон Пекалід, протестанти білорус Андрій Римша та українець Мотовило.
Наступний період діяльності академії (1587—1620) характеризується найвищим її розквітом. До Острога прибували видатні особистості — українці і чужоземці з багатим європейським науковим та педагогічним досвідом. Українець Купріян навчався в Падуї та Венеції, Ісакій Борискович — в Александрії. З вихованців Падуанської академії вирізнялися греки Никифор Кантакузин і Кирило Лукаріс. Взаємовигідні культурні зв’язки з монастирями Афона були налагоджені ще в 70-х роках XVI століття. Туди мандрували Іван Вишенський, Ісакій Борискович. Водночас афонські ченці приходили до Острога по місцеві видання, постачаючи друкарні потрібні рукописи. [21, 31-34]
З академією активно співпрацювали польські діячі. Одним із них був Ян Лятош — астроном, математик, доктор медицини, випускник Падуанського та Краківського університетів. Славу Острогу принесли і українці-самоуки, визнаний православний публіцист Герасим Смотрицький — перший ректор однойменної академії, полеміст Іван Вишенський, літератор Дем’ян Наливайко, його брат, керівник народного повстання в Україні Северин Наливайко. У бурхливій діяльності академії визначальну роль відігравала і сама атмосфера, що панувала в Острозі на межі двох століть: тут співіснували різні національно-культурні традиції. У місті з населенням п’ять тисяч чоловік із допомогою італійських архітекторів у стилі Ренесансу було збудовано замок, три дерев’яних палаци, ратушу, міські вежі. Діяли костел, дві синагоги зі знаною єшібою — духовною і загальноосвітньою школою, татарська мечеть, кальвіністський та протестантський храми. У місті жили, крім українців, поляки, німці, шотландці, угорці, греки, татари, євреї. [32, 184– 186]
Зібрані матеріали, що визначають особливості мистецького середовища Острога епохи академії, дають підстави повернути «українським Афінам» ще один незаслужено забутий і вагомий аспект історії міста. Як і Афіни, Острог також характеризується активним мистецьким життям. Серед вихованців академії — чимало культурно-освітніх і церковних діячів. Один із них — Йов Княжицький — заснував Манявський скит, де в особливій шані був церковний спів, зокрема болгарський. Скит на два століття став головним осередком культивування цього яскравого музично-стильового явища в Україні. Добрим знавцем церковного хору вважався і майбутній київський митрополит Йов Борецький, що теж навчався в Острозі. [23, 19-21]
Велику любов і шану до церковного співу та музики виявляв патрон академії князь Острозький. Польський хроніст Рафал Янчинський у середині ХVII століття писав: «У народі він (князь Острозький) мав авторитет і популярність, особливо через свою набожність… умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори…» [21, 36]
Співпраця видатних людей академії поступово наводила їх на думку про необхідність пошуків альтернативного щодо Заходу і православного Сходу культурного розвитку, такого шляху, який би синтезував здобутки візантійсько-руської духовності з трансформованими на вітчизняних теренах елементами духовного життя інших культур. Острозькі книжники вперше в історії української думки обережно підійшли до здійснення такого синтезу, поєднуючи його з українською та грекофільською орієнтаціями.
Завдяки сприянню князя Острозького місто стало найбільшим на Волині і одним із найвпливовіших в Україні. Важливим у житті міста став 1585 рік, коли на прохання князя Острозького король Стефан Баторій надав місту привілей на магдебурзьке право. Король дозволяв «…ратуш будовати, крами, вагу, постригальню, лазню посполитую меть… корчми вольниє держати, ремесла цеховиє…»
Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576—1636 рр.) її випускниками стали, за найскромнішими підрахунками, понад 500 осіб. Серед них — відомі вчителі, літератори, друкарі, проповідники. Навіть на основі тих нечисленних даних, що збереглися, можна стверджувати, що більшість відомих українських і білоруських діячів кінця XVI початку XVII століть були пов’язані з Острогом.
Занепад академії, а згодом і її ліквідація, виявилися результатом діяльності єзуїтів. Вони прагнули до посилення своєї ролі у цьому регіоні, а це ставало неможливим без ліквідації видавничого літературно-наукового гуртка й усього культурно-ідеологічного осередку. Адже острозька еліта своєю активною православною пропагандою стояла на заваді здійсненню далекосяжних намірів Ватикану та польської шляхти. Оскільки єзуїтам не вдалося схилити князя Острозького на свій бік, вони спрямували всю свою енергію на спадкоємців князя. Католиком став його старший син Януш, а в 1583 році змінив віру й другий син — Костянтин. Ще один син, Олександр, у 1592 році одружується з відомою покровителькою єзуїтів Ганною Костчанкою. 1636 року над острожанами організовано шляхетський суд, і їх жорстоко катували та страчували. Суд ухвалив введення унії на Острожчині. Заснований у 1624 році єзуїтський колегіум активно сприяв польсько-католицькій експансії. Найбільшим виявом фанатизму Ганни-Алоїзи Острозької став у 1654 році її заповіт, за яким численні маєтності і великі суми грошей переходили у власність протегованого ордену єзуїтів, костьолів, католицьких шпиталів. [21, 58-63]
Національно-православне спрямування Острозької академії не викликало захоплення в ортодоксальних католицьких колах. Маючи на увазі саме цей навчальний заклад, польський письменник, єзуїт Петро Скарга писав: «…і не було ще на світі і не буде жодної академії, колегії, де б теологія, філософія й інші визволені науки іншими мовами вивчились і порузумівались. З слов’янської мови жоден не може бути вченим». [32, 186]
Острогу недавно виповнилося 900 років. Воно й сьогодні відоме далеко за межами України своїм історичним, політично-культурним та духовним впливом на суспільний розвиток України впродовж XIV—XVIII століть. Починаючи з двадцятих років XVII століття, уряди іноземних держав, до складу яких входив Острог, робили все для того, щоб перетворити один із найбільших культурних центрів у провінційне містечко. Незважаючи на те, що їм значною мірою це вдалось, Острог зберіг своє національно-культурне значення. Сюди, як в «український Єрусалим», приїжджали видатні українці: І. Мазепа, Т. Шевченко, М. Костомаров, П, Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський. В роки незалежної України світло науки, просвітництва і культури, яке запалила Острозька академія 420 років тому, засвітилася вдруге: 12 квітня 1994 року Президент України Леонід Кравчук видав указ про утворення Острозького колегіуму, який через два роки отримав статус академії. Історична доля навіки поєднала Острозьку академію та Києво-Могилянську академію, адже у XVI столітті перша стояла біля джерел створення другої. Нині реставруються храми і пам’ятки історії, вчені працюють над пошуками і обробкою новознайдених матеріалів. Іван Мицько видав грунтовну монографію з соціально-економічної історії міста XVI—XVIII ст., в якій досліджується діяльність Острозької академії і розкривається взаємозв’язок культурного життя з ідеологічною боротьбою в Україні її періоду; вийшли також вагомі праці львівських вчених-істориків. Є надія, що дослідження цього питання української історії триватиме. Адже у межах формування в Острозі реформаційних ідей відбувалося становлення ідеології визвольного руху в Україні. З ідеї демократизації Церкви поступово викристалізувались ранньобуржуазні політичні принципи; свобода совісті стала поштовхом до утвердження принципу інтелектуальної і моральної автономії особистості з ознаками вродженої рівності, свободовиявлення волі, свободи боротьби за свої права і переконання.
Місто Острог є державним історико-культурним заповідником. В місті діє історико-краєзнавчий музей, музей "Книги та друкарства", музей нумізматики. Тут збереглися пам’ятки культури та архітектури XIV-XIX ст.
Висновки
Головним "брендом" кожної країни є не її політичний устрій, не обличчя її правителів, і навіть, як це не парадоксально може прозвучати, не її економічне благополуччя й процвітання. Брендом кожної країни - тим, який впливає на зарубіжну аудиторію найбільш безпосереднім чином, на найбільш особистому, підсвідомому рівні, - є національна культура.
Брендом Польщі в світі був і залишається Шопен, брендом Фінляндії - Сібеліус, брендом Швеції - Пеппі Довга Панчоха і Карлсон, що живе на даху. Приклади взято навмання, такі "культурні паспорти", байдуже, більші чи менші, має кожна "доросла" країна. [29, 5-6]
Коли Україна 1991 року з'явилась на карті світу, ніяких, і близько подібних, "розпізнавчих знаків" за нею не було, і міжнародна реакція на появу нової держави була цілком логічна - як у Маяковського: "что это за географические новости?". Пересічні європейці і не знали про існування такої країни, як Україна, адже до цього був один і неподільний СРСР. Тільки дослідники, країнознавці, представники наукових кіл та української діаспори могли назвати культурні візитівки України та її визначних міст — Києва, Чернігова, Острога та Луцька. Так, в України дуже багата культурна історія та традиція і Україна є частиною Європи. Якщо знати свою історію, свої надбання, то так, за своїми витоками, за спадком, за ментальною й психологічною "матрицею" країна, безумовно, є частиною європейського культурного материка. [10, 3]
Але насправді Україна сама про це не знає. Нормальний, пересічний український громадянин - "неспеціаліст" - дуже погано знає свою історію і майже не знає своєї культурної спадщини.
Дуже важко кудись "інтегруватись", якщо ми самі в собі не є культурно "інтегрованими". Дуже важко "інтегруватися" чомусь, що позбавлене історичної пам'яті, погано розуміє себе самого і слабо уявляє, з якого боку і з чим себе співвіднести, порівняти.
Образ України в Європі все-таки має визначатися відкриттям того, що в цій країні колись була висока культура, яку відобразили своїми пам’ятками Київ, Острог, Луцька, Чернігів та інші міста і що ця країна все ж таки спроможна цю культуру експортувати. Потрібно налагоджувати туристичний бізнес, щоб усі охочі жителі Європи, приїжджали помилуватися Києво-Печерською Лаврою, Антонівськими печерами, відвідали музей книги в Острозі, Святотроїцький кафедральний собор або будинок Лесі Українки у Луцьку. Наші, українські культурні пам’ятки величчю своєю не уступають пам’яткам, Відня, Софії, Парижу, а навіть перевершують їх, за датами заснування та історичним значенням.
Іноді здається, що зараз ми повернулися в 1920-ті роки - до тих часів, про які саркастично писав Тичина: "Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура". [10, 4] Культура в нас є і дуже багата, але державі потрібно докласти ще чимало зусиль для того щоб культурні центри Чернігів, Київ, Луцьк та Острог стали ще й туристичними, які б поширювали знання європейців про славетну культуру України. Для прикладу, минулого року архітектурно-історичний заповідник "Чернігів Стародавній" відвідало понад 200 тисяч туристів - не тільки з України, а й із Франції. США, Великобританії, Росії та інших країн світу. І все ж сказати, що Чернігів став визначним туристичним центром, на жаль, не можна. Хоча 1000 років тому на шляху "із варяг у греки" Чернігів був справді значним і культурним і торговим, і політичним осередком. До речі, ті ж войовничі варяги несли службу у князівській дружині, а майстровиті греки будували церкви. Та й вся Київська Русь тоді була невід'ємною, високорозвинутою частиною Європи. На жаль, у своєму історичному розвитку ми так і залишилися на півдорозі. не наблизившись ні до варягів, ні до греків. І зараз, через 1000 років, ми ще тільки прагнемо достукатися до Європи, ще тільки плануємо "включити міста Чернігів, Острог та Луцьк у міжнародні туристичні маршрути".
Список використаної літератури
Андрухов П.З. 600 імен в історії Волині // Сокаль, 1992. – с. 6;
Антонович В. Українські міста // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV — XVIII вв. — Львів, 1904. — Ч.2;
Вербич В. Луцьк – столиця Європи? // Сім’я і дім. Нар. трибуна. – 2003. – 24 квіт.;
Водзинський Є.Є., Ієвлєва В.П. Київ туристичний. Перспективи розвитку. //Туристично-краєзнавчі дослідження – Київ,