Народні промисли Полісся
Художні особливості поліських тканин починаються від визначення тла тканини, яке на Поліссі називають „дно”. Його колір і фактура зумовлювали підбір додаткових барв, розташування і характер декоративних засобів.
У ткацтві Полісся переважають смугасті композиції. Це різної ширини та чергування прості й складні смуги, утворені рядками різноманітних орнаментів – від барвистих смуг рядків крапок і рисок (їх називають „дороги”, „стежки”, „кривулі”) до складніших за силуетом і фактурою („кружки”, „ружки”, „сикачі”, „стежки”, „кароки” „тарілочки”). Важливою ознакою, характерною для ткацтва східних районів Полісся, особливо сіл в долині Уж, є антропоморфні зображення, поширені і в поліській різьбі та розписах писанок. Це постать із піднятими руками, жінка, виводить пару коней, зображення дерева. Г.С.Маслова відносить ці мотиви в ряд стійких стародавніх реліктів народної орнаментики. Характерно, що на деяких видах тканин – запасках, килимах – такі мотиви часто розташовано обабіч центральної фігури. Вони утворюють цілість, яка виражає спрямованість узору до вищих сфер чи істот. Специфічним явищем, властивим лише ткацтву північної Житомирщини є мотив „в козака” – зображення чоловічої підбоченої постаті.
В арсеналі елементів поліського ткацтва значне місце належить символам і космічним знакам. Це „кола”, „нахрестя”, „розети”. Не менш вагомими носіями стародавніх уявлень слід визнати народні назви-терміни на означення мотивів та елементів орнаменту. Ромбовидні мотиви – це символ зерна, родючості. Хвилясті та ламані лінії означають хвилю, пульс серця; рівні – плин часу, спокою, безмежності. До ряду зооморфних мотивів належать „волове око”, „гусочки”, „собачки”, „кролики”, „рачки”, „метелики”. „Птахами” і „зміями” називають навіть такі мотиви, які часто далекі або й не схожі на натуральні форми.
У відповідності до побутових та культурно-естетичних потреб створюють різні види тканин. Повсюдно представлені рушники – від прозаїчних „утиральників”, які тчуться з грубої нитки простим сплетінням, до вкритих витонченими багатобарвними орнаментами виробів святково-ритуального застосування. Вони створюються здебільшого чинуватим тканням з властивими йому фактурними малюнками, а також перебірним тканням, що давало „рябі”, брані, двобічні візерунки біло-сірого забарвлення. Підкреслено декоративний характер має група перебірних рушників, що виконані „перекладом”. Їх здавен виготовляли ткалі північно-східних районів Житомирщини з сіл Дідновичі, Велика Фосна, Покалів, Левковичі, а також з сіл Іванівського, Чорнобильського та Поліського районів Київщини. Браний перебір, що дає змогу продукувати багатобарвні, ускладненої композиції мотиви, у післявоєнні роки запанував на всьому Поліссі від Дніпра до Бугу. Унікальним явищем є рушники „перекладом”. Вони характерні лише для північно-східних районів Полісся і своїми пропорціями та композиційними особливостями наближаються до рушників північних районів Чернігівщини, Сумщини, відомих під назвою „кролевецьких”. Їх побудова особлива. По всій довжині вузької тканини (до 6 м) панують червона і біла барви, які злегка доповнені вужчими смугами чорного кольору. Ближче до кінців йдуть ширші та рясніші смуги з ускладненими мотивами. Це хрестоподібні „ветроки”, „кривулі”.
Рядна – невід’ємний у побуті поліського села вид ужиткової тканини. Виконувалися вони із застосуванням різних ниток: грубих („валу”), тонких лляних та вовняних. Останні йшли здебільшого на піткання, хоч в окремих випадках вони служили і основою. Окрему групу становлять грубі рядна з сірих ниток, а їх краса в нескладних мотивах, виконаних чинуватим тканням.
Найдавнішим з відомих ряден є „рапчуни”, котрі називають також на Поліссі „джерги”, „набивачі”, а в районах Київщини – „нарочиті”. Основою для них служили грубі суконні нитки („суч”). Це рядна на рідній основі, виткані на двох-чотирьох поножах. Якщо ж у ряднах застосовувалася вовна, то їх називали „килим” або „кильмо”. Узори на дорожчих виробах мають складніші переплетення, виконані перебором під дошку та способом перекладу, де ряди орнаментів чергуються з гладкими смугами здебільшого двох кольорів, наприклад, червоного з синім, бурякового з синім, синього з жовтим.
Із практичних міркувань рядна мали приглушені тони проте іноді, щоб урізноманітнити кольорову гаму, майстри вставляли вузькі смуги червоних, синіх та зелених, навіть чорних ниток.
Сучасне виробництво ряден позначене посиленням їх декоративних якостей. Вони служать здебільшого для покривання ліжок, ними прикрашають стіни, часто кладуть на підлогу в світлиці. Для їх виготовлення майстри використовують нитки типів „муліне” й „ірис”, а також лляні та вовняні, пофарбовані в різні кольори. Панівною в ряднах є смугаста побудова. Рідше застосовується рапорт на композиція, коли не смуги, а великі одноманітні мотиви рівномірно вкривають всю площу тканини.
Чимало вигадки й хисту вклали ткачі у створення настільників (скатертин), що, як і рушники, мають ужиткову й символічну функції. Узори скатертин, виконані чинуватим тканням, мають геометричну побудову. Настільники, як і рушники, часто виконують у двох відтінках – білому і сірому способом „рябого” ткання, де вжито білих (відбілених) та сірих (невідбілених) ниток. Лише на краях цих виробів можна побачити стримані смужки з чорних, червоних або синіх ниток, якими „прокидали” скатертину з двох кінців. Крім геометричних узорів, створюваних чинуватим тканням, у скатертинах та хустках часто використовують перебір, яким виводять складні квіткоподібні та широкі гнучкі рослинні мотиви, застосовуючи не більше двох-трьох кольорів.
Характеризуючи місце народного ткацтва в побуті та культурі поліського села, слід відзначити, що за останні десятиріччя дуже зменшилося виробництво одягових тканин, а натомість майстрині наполегливо шукають нових декоративних рішень, застосовуючи різні нові матеріали. Ткацтво перестало бути підсобним промислом, воно набуває ознак масової художньої самодіяльності.
Килимарство
Килимарство – традиційна, найбільш важлива і поширена в усіх місцевостях України галузь народного мистецтва. З найдавніших часів килими служили людині для утеплення і прикрашання житла (завішування стіни, покривання скрині, стола, ліжка, підлоги), виконували обрядові та естетичні функції (використовувалися у святкових, урочистих, весільних і похоронних обрядах). Килими були обов’язковою частиною віна (приданого жінки); ними сплачували данину.
У давні часи килими для власного вжитку ткали в домашніх умовах. Виготовлення їх упродовж тривалого періоду було одним із основних жіночих занять. Згодом килимарство трансформується в ремесло, яким стали займатися й чоловіки-килимарі по всій території України. Ремісники виготовляли килими переважно на замовлення та збут на місцевих ринках.
Отже, впродовж тривалого періоду паралельно існувало кілька форм виробництва килимів для різних верств українського населення. Однак основна частина сільських і значною мірою міських мешканців задовольняла високі потреби домотканими виробами.
Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон та коноплі. Для основи застосовували однотонну міцно скручену лляну чи конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову вовну. Нині через брак сировини іноді застосовують напіввовняні, синтетичні та інші нитки. Фарбували пряжу натуральними – рослинними (з відварів трав, кори) та мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним розсолом. Тепер пряжу фарбують хімічними барвниками і закріплюють кислотою, отримуючи яскраві кольори, які, на жаль, дуже швидко линяють.
На всій території України побутували великі килими і вузькі довгі килимові доріжки - налавники, залавники, скорці, верети та щільні ворсові коци. Килимові вироби виконували як утилітарні, так й естетичні функції. Сьогодні відповідно до сучасних потреб умеблювання житла й побутових запитів з’являються такі нові види килимових виробів, як накидки на крісла, стільці, журнальні столики, телевізори. Виготовляються також килимові комплекти для салонів легкових автомобілів.
Тчуть килими лічильною („рахунковою”), гребінковою („кругляння”) та ворсовою техніками. Лічильну техніку застосовують переважно на горизонтальних верстатах. Вона характерна тим, що кольорові нитки закладають у зів для переплетення з основою по всій ширині килима і прибивають їх бердом. Існує кілька різновидів цієї техніки: „закладне”, „у вічко”, „на косу нитку”. При „закладній” нитки утка двох суміжних площин суміжного кольору по черзі закріплюють на одній спільній нитці основи. Під час ткання „у вічко” нитки суміжних площин, огинаючи дві сусідні нитки основи, з’єднуються лише через кілька прокидок утка і на межі стику утворюється щілина – „вічко”. Цими способами тчуть килими з геометричними або рослинними візерунками, які мають прямолінійний східчастий силует. При тканні „на косу нитку” нитку однієї кольорової площини закріплюють над суміжною на відстані кількох ниток основи, внаслідок чого отримують геометричний візерунок зі скісними зубчастими контурами.
Гребінкова техніка („кругляння”) полягає в тому, що різнокольорові нитки прокладають у зів не по всій ширині, а в окремих ділянках виробу і прибивають їх відповідно до плавних заокруглених контурів візерунків дерев’яною щіткою, гребінцем тощо. Ця техніка створює широкі можливості ткання килимів з тонально-живописним трактуванням складних за формою візерунків та тла. Нею виготовляли килими переважно на вертикальних верстатах („кроснах”).
Ворсова техніка характерна тим, що на вертикально натягнутій основі горизонтальними рядами в’яжуть вузли зі шматочків різнобарвної пряжі. При цьому ворсовою ниткою захоплюють зверху дві нитки основи, обгинають кінцями знизу по одній нитці основи і витягують їх зсередини на лицеву поверхню. Для закріплення вузлів після кожного ряду вив’язаного ворсу по всій ширині прокладають кілька ниток піткання, прибивають їх щільно гребінцем і продовжують цей процес відповідно до візерунку і величини виробу. Цією технікою в центральних і східних областях України ткали на вертикальних верстатах ворсові килими.
Отже, технікою ткання визначають характер візерунка. У лівобережних, центральних і подекуди в західних областях України здавна виготовляли килими переважно з рослинним орнаментом. Нині їх продовжують ткати на Полтавщині, Київщині, Чернігівщині.
У наш час килими продовжують виготовляти в домашніх умовах в багатьох традиційних осередках килимарства. Значна частина їх виробляється у західних областях України. Їх тчуть для власних потреб, на замовлення і на збут. Ця форма виробництва килимів заснована на глибокому і всебічному засвоєнні традицій кожного локального осередку. Вона пов’язана з природним оточенням, базується на спадковості родинного досвіду, залежить від місцевих стереотипів. Художній стереотип – це найбільш характерні для того чи іншого осередку мотиви, схеми їх розташування, колорит, структура, фактура. У домашньому килимарстві лише в окремих випадках найбільш обдаровані творчі особистості вносять певні інновації в усталений принцип художнього вирішення килимів.
Останнім часом килимарство в Україні поволі занепадає. Припинили своє існування фабрики художніх виробів у Хотині, Ганичах, Нових Санжарах та інших осередках. Скорочується виробництво килимів на діючих підприємствах, зменшується кількість досвідчених ткачів, зайнятих цим виробництвом, знижується художня якість виробів. Отже, актуальним і вкрай важливим завданням сьогодення є збереження і примноження традицій цього унікального виду мистецтва, справжнього художнього надбання українського народу.
Килимарство – це яскравий, хоч і не повсюдний, вид народного мистецтва Полісся. Воно є вершинним явищем художньо-композиційної думки і технічної майстерності й водночас своєрідним „кодексом символів”, вироблених народом у незліченних знаках – цих зашифрованих образах, котрі прийшли до нас із глибини віків у вигляді елементів, мотивів та композиційних схем. Цю особливість килимарства відзначила С.Й. Сидорович, яка констатувала, що з усіх галузей декоративного ткацтва воно найчастіше пов’язане з народними традиціями. З цих глибинних традицій виникли і розвинулись нові декоративні форми, розраховані на смаки та задоволення побутових потреб різних верств населення. Не дивно, що в народі колись існував поділ килимів на „панські” та „селянські”, на Поліссі – відповідно „шляхетські” та „мужицькі”.
Зіставлення пам’яток народного килимарства різних регіонів України, їх порівняння з килимами інших народів переконує, що в зоні Полісся та Середньої Наддніпрянщини маємо справу з найглибшими реліктами – найкраще збереженими типами дуже давніх килимів. Цінною особливістю народного килимарства українського Полісся є його самобутня образна система, якої не порушили стилі й моди середньовіччя, не похитнули „панські смаки” періоду кріпацтва. Можливо, єдиним дисонансом з місцевими і загальноукраїнськими традиціями є явно міщанські, чужі килими в стилі псевдорококо, що поширилися тут наприкінці ХІХ ст.
Килимарство постійно розвивається. Змінюється і його роль у побуті населення. Якщо колись килими й рядна використовувалися для накривання скринь, лав, застелювання ліжок, у обрядах, то тепер переважає їх суто декоративне застосування: ними, як правило, прикрашають стіни і підлоги кімнат.
Виробництво килимів поширене на Поліссі не всюди. Воно зосереджене у двох основних регіонах: західному і східному. Перший охоплює північно-західні райони Волинської області, другий – північно-східні райони Житомирщини і прилеглі до нього райони.
Килими західного регіону – явище порівняно молоде. Воно виросло з виробництва ряден з властивою їм смугастою побудовою. Від ряден килими відрізняються використанням вовняних ниток, барвистістю, підвищеною декоративністю. Тутешні килими не мають кайми. Вони нерідко позбавлені орнаментів, а художній ефект досягається чергуванням різнобарвних смуг – плашок.
Самостійним і яскравим явищем є килимарство Коростенщини, корені якого сягають не лише традицій давньоукраїнського виробництва; у мотивах та їх семантиці пізнаються дуже давні магічно-світоглядні символи, що сягають археологічних суспільств.
Килимарський промисел найбільш поширений у північно-східних районах Житомирщини – у Коростенському, Овруцькому, Лугинському, Народицькому, Малинському та у сусідніх районах Київщини – Поліському та Іванківському. Особливістю килимарства цієї зони є те, що воно пов’язане з побутом та виробничими традиціями тутешнього так званого „шляхетського” населення (етнічні групи тюркського походження), в стилі якого працювали також і ткалі з „нешляхетських” („мужицьких”) сіл.
Нині килими створюють майстрині сіл Бехи, Дідковичі, Селець, В’язівка. На Київщині килими цього типу виробляють майстрині з північних сіл області – Сидоровичів, Жміївки, Буди Полідарівської.
Одиноким килимарським підприємством у цій зоні є цех художніх промислів Овруцького райпромкомбінату в Левковичах, що діє з 1970 р. у перші роки існування виробництва вони створювали виключно килими, відомі ще з дитинства – „в козака”, „в кулаки”, „в круги”, килими з медальйонами, дрібними рослинними мотивами. Однак в останній час з Овруча надходять „нові” зразки – бездарні переспіви глинянських чи косівських зразків, бо, на думку керівництва, це повинно збагатити асортимент виробів, притягнути покупців, а до класичної спадщини місцевого килимарства, його краси – їм байдуже...
Усталені типові для Коростенщини килими відзначаються багатобарвністю, яка досягається сполученням червоних, білих, жовтих, коричневих, чорних, рідше – зелених та фіолетових ниток на темному тлі. Поєднання цих кольорів створює контрастну в цілому гаму.
В килимах цього краю панує дві композиційні схеми: смугаста й центрична. Для обох видів невід’ємними є обрамлення – кайма. Смугасті килими, що, як і у волинському килимарстві, походять від ряден, мають розмаїті варіанти. Смуги побудовані здебільшого з рядків „квітів”, „руж”, квадратів, зубців, косих штрихів, розташованих на чорному тлі. Вони знаходяться на певній відстані одна від одної. Між ними проходять тонші смуги, а також розсип вузеньких, забарвлених у рожевий, жовтий, зелений та інші кольори. У каймі – мережка зубців або інших елементів динамічного малюнку.
Типовим для східного Полісся є килим, центральна частина якого побудована з восьми великих „медальйонів” – восьмикутників із вписаними в них фігурами типу літери „Х”. Такі килими люблять також в Сингаях на Коростенщині. У них переважають червона, чорна, біла та зелена барви. Восьмипелюсткові елементи стоять попарно в центрі килима. На широкій же каймі, між хвилями „кривуль” вільно вкраплені квіткоподібні та геометричні елементи.
Поширені на Коростенщині килими, малюнок яких нагадує шахівницю з квадратів чи ромбів. Килим називають „в кулаки”, коли квадрати малі і „в круги”, коли вони більші. Кайма складається із зубців або квадратів, розташованих контрастно стосовно форми квадратів центрального поля килима. В килимах домінує червона барва, доповнена нюансами синьої, жовтої, зеленої та білої. За створеними Ольгою та Оленою Бех із села Бехи на Коростенщині, майстринями із сіл Дідковичі і В’язівка Корост енського району килимами закріпилася в народі згадувана назва „в козака”. „Козак” – це поясне зображення чоловічої постаті, від торсу якої у дві протилежні сторони ніби виростають дві постаті з руками в боки. Інколи „козак” у килимах Полісся виступає як одна велика постать на запасках або на центральному колі килима. Кількість же їх у більшості випадків варіюється від двох до восьми. „Козаків” можна знайти навіть серед квіткових композицій.
Оригінальним типом килимів із рослинними мотивами, схожими у цілому на орнаменти килимів Поділля, є ті з них, композиція яких будується на каркасі з трьох-чотирьох „вазончиків” чи „квіточок”. Стебла рослин розташовано у напрямку піткання. Вони мають усталені силуети, розміри і колорит. На килимах цього типу бачимо рясну і багатобарвну подвійну кайму, семантика якої є кодексом логічних уявлень.
Кайма – суттєвий елемент поліського килима. Це одна із головних ознак локального стилю, ознака місця створення. Ніде в українському килимарстві не знайти таких розмаїтих варіантів розташування кайми як у зоні Коростенщини. Кайма оточує килим то з двох, то з трьох, то з усіх чотирьох боків. Досліджуючи особливості поліського ткацтва та килимарства О.Т. Дудар встановила, що найпопулярнішим мотивом на досліджених давніх килимах ХVІІІ ст. та пізніших їх переспівах є жіноча постать з піднесеними руками. Це образ „богині-берегині”, а також „богині, що обіруч виводить коней”. Не менш поширене і представлене у багатьох варіантах „дерево життя”. В „геометризованих” мотивах вгадувалося зображення птахів, тварин, дуже часто зображення зміїв. Зміями на Поліссі називають також побудови, які мають обриси птаха, дерева, гілки чи квітки.
До килимових виробів належать „килимові доріжки”, що їх ткали спеціально на жертвування церкві, а також запаски. Мотиви та декоративні рішення, властиві килимам і запаскам, трапляються на тканинах, рушниках, наволочках, подолах сорочок, де проглядають силуети „козаків”, „богині-берегині”, „богині, що обіруч виводить коней”.
Отже, у килимарстві Полісся маємо справу з реліктами глибокої давнини, співзвучними казкам, легендам – усьому багатству українського фольклору. У наші дні килим – невід’ємний атрибут інтер’єру, предмет гордощів хазяйки, атрибут віна дівчат.
Вишивка
Вишивка – один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам’ятки.
З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що у ХІ ст. княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут вчили дівчат вишивати, гаптувати золотом і сріблом. Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду.
Значного розповсюдження набуло гаптування в ХVІ - ХVІІ ст. у Києві, Чернігові. Для опанування ремеслом і отримання звання майстра учень після п’ятирічного навчання повинен був два роки мандрувати і виконувати іспитову роботу.
Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. Упродовж віків у кожному регіоні України вироблялися своєрідні прийоми художнього вирішення одягових та інтер’єрних тканин. Навіть у межах сусідніх сіл існують місцеві варіанти. Є відмінності у місці розташування орнаменту, його величині, характерних особливостях мотивів, їх укладанні на площині композиції, колориті. Вишивання вбрання – давня східнослов’янська традиція. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори – перемітки, очіпки, хустки, стрічки; чоловічі шапки; плечовий одяг – жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг – кожухи, безрукавки, свити. Серед компонентів одягу найбільше уваги приділялося оздобленню чоловічих і, головним чином, жіночих сорочок. Основна частина декору припадала на рукав. Допоміжну роль відігравали узорні стрічки, що обрамляли горловину, пазуху, манжети. В інших компонентах одягу – безрукавках, гуглях – вишивку розташовували переважно у місцях з’єднання двох полотнищ, чим до певної міри акцентували крій та підкреслювали силует.
Серед інтер’єрних тканин найбільше уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, наволочок.
Матеріалом-основою для вишивання здавна служила домоткана вовняна, лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення лляні, бавовняні та вовняні матеріали (перкаль, коленкор, батист, китайка, сурож, плис, шовк, бамбак, муслін, плюш) та шкіра. На них здавна вишивали ручнопряденими лляними, конопляними, вовняними нитками. Пізніше стали застосувати фабричну пряжу – заполоч, біль, валічку, гарус, металеві золоті й срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, ґудзики, сап’янові шкури.
В українській народній вишивці поширені різноманітні техніки виконання. Відповідно до основних способів нанесення вишивальними нитками стібків розрізняють двосторонню і односторонню вишивки. До двосторонніх належать техніки „перебору”, „поза голкою” і „стебелевий шов”, „соснівка”, „штапівка”, „двостороння гладь”, варіанти технік „виколювання”, „вирізування”, „мережання”, рубцювання. До односторонніх належать техніки, при яких вишивальні стібки накладаються з виворітного або лицевого боку тканини. Це „низинка”, „занизування”, „поверхниця”, „набирування”, „кафясор”, „бігунець”, „верхоплут”, „кіска”, „хрестик”, „кучерявий”, „городоцький”. В оздобленні тканин одночасно застосовували кілька технік вишивання. Дивовижна винахідливість і талант виявилися у вмінні українських майстринь поєднувати різні засоби для досягнення художньої виразності виробів.
Так, на Київщині найбільш поширені вишивки з геометричним, інколи – геометризовано-рослинним орнаментом (з квітами, листям, бутонами). Це переважно вузькі стрічки з ромбоподібними мотивами, укладеними в розетки та інші фігури. Вони сполучаються з „кривульками”, хрестоподібними зображеннями. Основний червоний колір доповнюється чорним та незначною кількістю жовтого. Найбільш уживаними техніками є „гладь”, „набирування”, „стеблівка”, „поза голкою”.
Для Чернігівщини характерні геометричні візерунки, в яких переважають червоний та білий кольори або червоний та синій на білому тлі виробу. Особливими декоративними якостями вирізняються чернігівські рушники з геометризовано-рослинними мотивами (розетами – квітами, букетами, вазонами) та фігурними зображеннями (птахами, людьми). Улюбленими техніками вважаються: „гладь”, „набирування”, „мережка”, „хрестик”, „качалочка”.
На Волині поширені геометричні (ромбо-, хрестоподібні, розетко-зірчасті) мотиви, укладені в найрізноманітніші стрічкові композиції. Іноді вони поєднуються з рослинними мотивами. Кольорова гама стримана, монохромна, основний колір – червоний, часом доповнюється вкрапленням чорного, синього або зеленого. При вишиванні застосовані техніки „заволікання”, „хрестик”, „насилування”.
Писанкарство
Чисте гладкофарбоване або оздоблене візерунками яйце набуло символічного релігійно-обрядового значення ще задовго до християнства. У багатьох народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла і тепла, навіть зародком всього Всесвіту. Існують також численні варіанти легенд, які пояснюють побутування писанок під час Великодніх свят, пов’язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями (страстями Христа).
Зважаючи на фізичні особливості шкаралупи яйця, середньовічні писанки до наших днів не збереглися. Однак масове розписування яєць в Україні існувало протягом століть. У ХІХ ст. писанкарство у різних художніх варіантах побутувало по всій території України, про що свідчать давні колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Кракова, Варшави.
Найдавніші писанки зберігаються у фондах Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України походять зі сіл Острів (1822 р., Львівщина), Слобідка (1881, Поділля).
Своєрідні місцеві відміни писанок існували і на початку ХХ ст. розрізняють писанки Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Бойківщини.
Писанки виготовляли навесні перед Паскою сільські дівчата і жінки, монастирські ченці й іконописці, міські панночки, пекарі та інші. Тому й техніка декорування різнилася. На селі яйця фарбували в один колір, інколи продряпували візерунки, орнаментували воском і фарбували у кілька кольорів, тоді як у місті вдавалися до різних штучних способів – наклеювали шматки кольорового паперу, фольги, тканини, нитки. Писанки переважно виготовляли для себе і лише зрідка для продажу на ярмарку.
Колись із писанками чинили магічні дії. Для забезпечення урожаю їх на весняного Юрія котили по зеленій пшениці й закопували у землю. Великоднього ранку молоді вмивались водою, в яку перед тим клали крашанки та срібні монети, що мали надавати сили й краси. Свячені писанки були оберегами житла від грому й вогню, а людей і тварин – від „лихого ока”, їх використовували як ліки від деяких захворювань. Писанки служили об’єктом забави для дітей та молоді. З ними влаштовували ігри „невбитки”, „навкатки”. З випорожнених писанок, додаючи до них з кольорового паперу хвіст, крила та голівку з тіста, виготовляли так звані голуби. Їх, а також писанки, нанизані на шнурочок (здебільшого по три), підвішували поблизу ікон, прикрашаючи таким чином житло.
Сьогодні писанкарство збереглося і розвивається завдяки майстрам старшого покоління у багатьох давніх осередках цього виду мистецтва. Писанки продаються на ярмарках, у художніх салонах. Оригінальний орнамент писанок не тільки чарує своєю вишуканістю, гармонією колориту, він несе прадавні символи світорозуміння і природи, єднає з традицією минулого. Українська писанка в світі є символом нашого народу.
Традиція розмальовувати навесні яйця у слов’янських народів сягає епохи язичества. Писанки у слов’ян були пов’язані з комплексом весняної обрядовості. Назва „писанки” походить від слова „писати” в розумінні „прикрашати орнаментом”. Писанки розписували переважно жінки та дівчата, дуже рідко – хлопці і чоловіки. Існує ціла низка легенд і повір’їв, які пов’язують виникнення писанки з життям Христа і Богородиці. Однак дослідники пов’язують писанку із сонячним культом, який прийшов до слов’ян зі Сходу. Писанка була в добі родового побуту наших далеких пращурів, що підтверджують археологічні знахідки при розкопках стародавніх могил. Отже, явище писанкарства виникло задовго до прийняття християнства і має давні традиції. За уявленнями наших далеких предків на землю поверталося божество життя і родючості з неволі злої чарівниці зими, а яйце вшановували як символ весняного відродження й оновлення, як джерело життя і першооснову Всесвіту.
Український Великдень зберіг за собою первинну язичеську назву свята „Великдень”. Яєчко було емблемою Сонця, Весни. Птахи починають нести і висиджувати яйця лише весною, із сонцем. Яєчко було амулетом, за допомогою якого людина заворожувала та з’єднувала в собі добрі сили, лихі ж відвертала. Порівняльний аналіз писанок різних народів Європи доводить, що найкрасивішими є українські писанки. Вони пов’язані з численними віруваннями та стародавніми звичаями, їх візерунки найрізноманітніші і найбагатші за змістом, стверджує шведський учений Арне. Він доводить, що саме в Україні виник звичай крашення писанок, а згодом поширився і в інших країнах світу.
Писанки – це по-мистецькому розписані цілющими знаками великодні яйця. Однобарвно зварені яйця називали крашанками.
Різниця між ними полягає лише в способі розписування. Крашанка завжди була варена або печена, її використовували в їжу. Писанку ніколи не варили, щоб не знищити в ній життєдайну силу. Її ніколи не використовували в їжу. Для нанесення на яйце орнаменту використовували в основному класичну і воскову техніку. Для розписів писанок народні умільці розробили цілий ряд природних барвників, які виготовляли у домашніх умовах: „жовтило” – з вивареної яблуневої кори, з шафрану; „чорнило” – з луски соняшникових зернят, додаючи залізного купоросу; „зеленину” – з відвару житніх висівок та луски зернят соняшнику; „темно-коричневу” – з відвару дубової кори, кори чорної вільхи; „красну” – з комах польської комипелі. В кінці ХІХ і на початку ХХ ст. поступово відмовляються від природних барвників і переходять до купованих – рослинного і хімічного походження. Писанки писали тільки у Великий піст, тобто протягом двох тижнів перед Великоднем.
Орнаментація різноманітна як за змістом, так і за композиційною будовою. У декорі переважає геометрична орнаментація. У нескладних мотивах геометричного візерунка відтворювались образи сонця, зірок, блискавок, хмар, символи засіяного поля – у вигляді ромбів, грудок зораної землі – у вигляді трикутників, смуги борозен – у вигляді драбин.
У наш час в орнаментах писанок шукають не тільки історичний зміст, а й мистецький. Тепер, крім традиційних, зустрічаються на писанках і нові, мистецьки досконалі орнаменти, а символічних існує понад сто. Кожен з них має своє значення, наприклад: „кривулька” – нитка життя, вічність сонячного руху; „кривулька” або „”безконечник” – вияв філософської думки – початок і кінець; „гачковий хрест” або „тригвер” – ружа, зірка; „сорок клинців” символізували сорок точок життя, успіх у господарстві, добробут та честь людини. За своєю композицією та орнаментом писанки вказують на різні регіони України.
Для з’ясування та вивчення всі орнаменти класифікують. Одна з таких класифікацій належить професору М.Ф.Сумцову. Він поділив орнаменти на геометричні, рослинні, зоологічні, антропологічні та побутові. Ще поділяють орнаменти на такі