Xreferat.com » Рефераты по культуре и искусству » Українська культура у другій половині ХVII–XVIII століття

Українська культура у другій половині ХVII–XVIII століття

(1747) відображено соціальні антагонізми тогочасного українського життя - сваволю старшини, хабарництво.

В інтермедіях, які виставлялися в перервах між актами шкільних драм, звучали жива народна мова, український гумор, вводилися характерні для європейського бароко елементи бурлеску і травестії. Бурлеском (з франц. -жарт) називають зображення різних поважних явищ і предметів у перебільшено комедійному чи пародійному вигляді. Травестійними (з франц. - переодягати' називають твори, де біблійні або міфологічні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять переважно народною усною мовою, діють в обстановці місцевого побуту. Так, святий Йосиф виступає в жовтому жупані. Адам - у кожусі і новій свитці, Єва - у плахті. Таким чином, святі знижуються до рівня звичайних людей і діють в умовах реального життя. "Низька" за жанром бурлескно-травестійна поезія на тлі поступового занепаду української "високої" культури ставала все більш помітним явищем у культурному житті України XVIII ст. Героїчні, драматичні та трагічні події Визвольної війни, подальша боротьба проти різних іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. В цей час створюється багато народних дум, історичних пісень і переказів, основним змістом яких є визвольна боротьба проти польських магнатів та католицизму, оспівуються герої війни Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Іван Богун, Іван Кривоніс. До таких дум належать "Хмельницький і Барабаш", "Корсунська битва", "Похід на Молдавію", "Смерть Богдана Хмельницького", "Ганджа Андибер".

Визвольна боротьба за українську державність стимулювала й інтерес до історії. Історична думка формується як активна складова у державницькій ідеології кращих представників українського народу. У 1672 р., коли Київ мав перейти під ПОЛЬСЬКУ Владу, 3 Друкарні Києво-Печерської лаври вийшла "Хроніка..." ректора Київської академії Ф.Сафоновича, в якій автор намагався відтворити те історико-політичне тло, на якому відбувалися всі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української історії. У 1674 р. у Києві вийшов друком "Синопсис, або Стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу". Це був перший систематизований підручник з вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. На відміну від твору Сафоновича, "Синопсис" орієнтувався вже на московську монархічну концепцію державного устрою.

Козацькі літописи

Тризначними історичними творами, які вперше з'явилися наприкінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Їх праці є суттєвим зрушенням в українській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їхні праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни. Визначальні історичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори, негативно ставлячись до виступів "черні", були виразниками старшинських станових інтересів. Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Українці називаються окремим "козако-руським" народом.

Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани (передусім Б. Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина. Літопис Величка не завершено, вочевидь, через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний, твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величко використовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки і щоденники, а й твори іноземних (німецьких, польських) істориків, народні перекази, архівні документи генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Автентичність численних документів, наведених у літописі, істориками не заперечується, частина з них відомі й з інших джерел. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з художнього боку позначено картини змалювання наслідків Руїни на українських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ. Величко дав не тільки історичний, документальний матеріал подій, а й коментар з погляду ідеології козацької верхівки того часу. Літописом Самовидця назвав цей твір Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій від початку Визвольної війни і до 1702 р., які описав живо, ясно і об'єктивно. Цей твір має не лише історіографічну, а й значну літературну вартість. Написана "по гарячих слідах", праця відзначається емоційністю, скупою на сентименти, але виразною образністю, безпосередністю сприйняття подій та їх викладу.

Літопис Григорія Грабянки - з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника - теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабший від Літопису Самовидця, бо Грабянка намагався писати "високим стилем", тобто з численними церковнослов'янізмами, які роблять мову його твору занадто напищеною й ускладненою для сприйняття. Автор брав участь в Азовських походах та Північній війні. У 1723 р. у складі посольства П. Полуботка їздив до Переяслава. Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. слід визнати Самійла Величка (1670 - після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Як людина з оточення опального генерального судді, 1708 р. усунутий з посади І. Мазепою. Після Полтавської битви жив у маєтках Кочубеїв. Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І. Сірка на Крим і про листуванню Сірка послужили мотивом для створення картини І. Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". С. Величку належить також велика праця "КОСМОГРАФІЯ" з нарисом описів іших, у тому числі й екзотичних країн, яку Величко вже сліпий диктував протягом 1728 р. Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесенні нальної самосвідомості мала "Історія Русов іли Малой Росії" невідомого автора. Написана вона близько 1770 р., але друком вийшла лише у 1846р. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах, в "Історії Русів" чимало місця відведено власне культурній проблематиці. Під його впливом писали українські й російські поети, прозаїки; Є. Гребінка, Т. Шевченко, С. Руданський, М. Гоголь ("Тарас Бульба"), К. Рилєєв (поема "Войнаровський"), О. Пушкін (поема "Полтава") та ін.

У зв'язку з цим варто зазначити, що українським вченим з Київської академії належить заслуга розробки першої в Російській імперії методології історії як науки. Зокрема Ф. Прокопович присвячує цьому цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Він писав, що історія - це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик повинен показати світові доблесті своєї Вітчизни. Слідом за Лукіаном він вважав, що мета історії — це користь, яка випливає з істини, це вірно передана нащадкам пам'ять про події. Прокопович також поділяв думку Цицерона про те, що історик повинен бути не лише обізнаною людиною, а й мужньою, щоб говорити правду, а не писати історію "заради пурпурового кафтана". Історія для Прокоповича - і наука, і мистецтво: вона мусить давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.


5. Розквіт стилю "козацького бароко" в архітектурі


В архітектурі XVII-ХVІІІ ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко. Другу половину XVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Однією з перших споруд у стилі козацького бароко була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668-1669), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев'яного храмобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних і орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій нової культурної еліти (козацтва) і стати наочним втіленням її культурної програми. Новий архітектурний стиль у другій половині XVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщині. Найціннішою групою пам'яток слобідського козацького будівництва друго: половини XVII - початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев'яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині.

Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). Останні дві споруди - найдавніші з уцілілих архітектурних пам'яток Слобожанщини. Разом з тим продовжували зводитися і дерев'яні козацькі церкви. На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто (коли кількість бань на церкві є рівна п'яти, семи або дев'яти) не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі й просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Внутрішня напруга задуму проявляється в зовнішній експресії архітектурної пластики козацького собору. Він чимось нагадує живу й рухливу хмару, що опустилася на землю й не встигла застигнути. Стіни українських барокових церков втрачають властивості колишньої чіткої окресленості, розчленовуючись, подрібнюючись, вигинаючись під різними кутами. Значна кількість виступаючих колонок, картушів, лиштви та інших декоративних прикрас теж беруть участь у цій грі. Одні з них виступають вперед, інші, навпаки, занурюються в товщу стіни, утворюючи хвилеподібні лінії силуету споруди. Стіни охайно білилися. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у синій чи зелений колір. Хоча інколи, особливо в києві покривалися позолотою. Цей стиль будівництва вийшов далеко за межі козацької станової ідеології, ставши загальнонаціональним.

Упродовж 90-х років XVII ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва. Мистецтвознавець, історик, Д.В.Антонович (1877-1954) назвав часи гетьманування Мазепи "другою золотою добою українського мистецтва" після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Значну частину своїх багатств мазепа витрачав на доброчинні цілі: освіту, будівництво навчальних закладів, храмів. Зробив багатий подарунок Гробу Господньому в Єрусалимі – пишно орнаментовану срібну дошку. Вона зберігалася там ще в 20 столітті. Мазепа – меценат та засновник низки храмів у стилі врочистому, пишному він організував будівництво величезних храмів у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, там же збудував Економічну браму з церквою над нею. Дослідники нарахували 12 храмів, які збудував у 1690-1705 рр. І.Мазепа. До того ж нараховується до 20 храмів, які Мазепа від реставрував. Це – Софія Київська, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, Успенський Собор і Троїцька надбрамна церква в Києво-Печерській лаврі, церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, батурині, Межигір’ї, Мгарський монастир. Ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі церковного будівництва. В дусі козацького бароко зводилися також світські кам'яні будівлі, переважно будинки Генеральної та полкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина (у Києві, Любечі, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові), оскільки козацьке бароко було затавроване як "мазепинський стиль" і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Однак церковні споруди у стилі козацького бароко продовжували створюватись і далі, аж доки вже 1800 р. не вийшла спеціальна заборона на таке будівництво.

Заможні міщани та купці українських міст також вели активне кам'яне будівництво, в якому елементи бароко поєднувалися з іншими стильовими напрямками залежно від смаку та запитів замовників. У 1721 р. скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви та Петербурга). В Україні з'являється низка споруд, що, зберігаючи основні ознаки стилю бароко, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору, собор у Козельці). У 1731- 1745рр. під керівництвом німецького архітектора Й. Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовану 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом В. Растреллі у 1747-1753 рр. вже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац. Перевага стилістики рококо відчувається і в архітектурній композиції Свято-Юрського собору у Львові (1744—1767), а також у головній Успенській церкві Почаївської лаври. У цілому ж стиль рококо в Україні ніби накладається на барокову основу, немовби доповнюючи його. Собор святої Софії і прилеглі монастирські споруди, Києво-Печерська лавра. Серед українських архітекторів у стилі бароко і рококо найвидатнішими були С. Ковнір (ряд будівель Києво-Печерської лаври), І. Григорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний "фонтан Самсона", церкви Покровська і Миколи Набережного в Києві, а також ціла низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф. Старченко. Найвизначніша пам'ятка дерев'яної української церковної архітектури XVIII ст. - запорізький Троїцький собор в Ново-богородицьку (тепер - Новомосковськ), 65 м у висоту – найвища дерев’яна споруда того часу. Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку рельєфного і ліпного оздоблення споруд. Інколи ліпнина і різьба вкривали - церкви і дзвіниці суцільним "килимовим" орнаментом.

Органічним елементом архітектури Гетьманщини у цей час стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев'яної скульптури у містах і слободах Лівобережної України був слобідський мешканець Сисой Шалматов -автор численних вирізних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква Покрови у Ромнах). На Західній Україні, де традиції побутування скульптури були значно розвиненішими, автором чудового скульптурного оформлення Свято-Юрського комплексу був видатний архітектор і скульптор Пінзель. Архітектура з виразними елементами класицизму як реакція на напруженість бароко та іграшковість рококо виникає вже у середині XVIII ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви (здебільшого, жовтий колір стін, білі колони). У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах виведено палату у Вишнівці на Волині (1730-1740), прибудову 1753 р. кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському та низку менших будинків і брам у багатьох містах Західної України. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Рум'янцева-Задунайського 70-х років XVIII ст. в с. Качанівка Чернігівської області і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч. Камерона у 1799-1803 рр., вже помітний вплив французького стилю ампір.


6. Живопис. Еволюція від бароко до рококо, від рококо до класицизму


У живописі українська культура цього періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став виразний вплив фламандської аристократичної школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже у двох портретах 1652 р. дітей Б.Хмель-ницького, Тимофія і Розанди, але системного характеру він набуває за гетьманування І. Мазепи. Разом з тим стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною і нерівноцінною за майстерністю. Більшість парадних портретів (парсун) козацьких полковників, які уціліли, написані місцевими козаками-умільцями, які, однак, уміли передати настрій та вдачу зображуваних старшин. Про реалістичну майстерність козацьких живописців писав уже згадуваний Павло Алепський у середині XVII ст. До нашого часу дійшла, на жаль, лише незначна частка зі створеного майстрами ХVІІ-ХVІІІ ст.

У другій половині XVII ст. вже цілком оформлюються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври, для якої на роль наставимо було закликано італійських майстрів. Найвідомішими зразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського собору й Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі, яким притаманні м'яка, пастельна форма письма, чуттєвість, округла плавність ліній, що налаштовують глядачів на замирювальний, дещо меланхолійний настрій, намагаються підтримати життєрадісність світосприймання. Разом з тим драматичні сюжети, такі як "Вигнання торговців з храму" та особливо сцени страстей виконані з переданням відповідного неспокійній добі войовничого напруження. Зображувані на фресках постаті дихали тілесним і душевним здоров'ям, їхні рухи втратили будь-яку скутість і в цілому підкреслювали піднесеність настрою. Витворені Києво-Печерською мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для наслідування в усіх інших куточках України.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами (народною мовою - титарями) називали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих церковних старост (голів парафіяльної ради). У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено 85 історичних осіб - від князів Київської Русі до Петра І (зрозуміло, що це далеко не всі ктитори, а лише ті, чиїм опікунством лавра особливо пишалася). Вони зображені на повен зріст, причому малярськаі фактура портретів була пристосована до сану, що його займали портретовані в житті та історії. Непорушними зображені старші церковні достойники, але чим ближчою до того періоду була історична особа, тим живішими ставали портрети, більше виразу й індивідуальності віддзеркалювалося в обличчях. Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовували у чотири, а то й п'ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такого ґатунку є іконостаси з церкв Святого Духа в Рогатині у Галичині (середина XVII ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д. Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина XVIII ст.). Вершиною станкового іконописного живопису XVII ст. є Богородчанський (Манявський) іконостас, який виконане протягом 1698-1705 рр. майстром Иовом Кондзелевичем. Тут по-новому відтворюються традиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, повних динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. В глибині картини мистецьки, змальовано відповідні краєвиди.

Досить рано в іконописання потрапляють елементи стилю рококо, що пов'язано з активним використанням учнями лаврської мистецької майстерні в ролі зразків малюнків батьків французького рококо Ватто і Буше, представлених в учнівських альбомних збірниках (так званих кунтебушках). Доба рококо вносить і в парсунний портрет більшу легкість і галантність, додає характеристичні дрібні деталі, з'являється мода на виконання жіночих парсун. Яскравим зразком модернізованого в дусі рококо іконописання і монументального фрескового живопису, для якого характерною була домінантність легких пастельних тонів з особливою любов'ю до рожевого і блакитного, є розписи Андріївської церкви у Києві, виконані О.Антроповим і Г.Левицьким. Останній з майстрів більш відомий як пізній представник Київської граверської школи, до якої належали такі визначні майстри граверської справи, як брати Леонтій та Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, А. Крщонович, Д.Голяховський, А. Козачківський та ін. На зміну деревориту в другій половині XVII ст. приходить мідьорит, тобто гравюра на міді, що дозволяє значно покращити якість граверних відбитків. Розвиток граверства відбувався у тісному зв'язку з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а також замовленнями панегіриків та гравірованих парсун заможною шляхтою, старшиною та російськими можновладцями. Разом з тим серед робіт братів Тарасевичів та їхніх пізніших колег можна знайти не тільки розкішні алегоричні композиції світського та релігійного характеру, а й реалістичні граверські замальовки пейзажів, пір року та сільськогосподарських робіт.

З часом дедалі сильнішими ставали в живописі елементи класицистичного реалізму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису в XVIII ст. були Дмитро Левицький (1735-1822) і Володимир Боровиковський (1757-1825). Вони спочатку навчалися в Україні, потім, за звичною тоді практикою, мали перебиратися до Петербурга, їх портрети є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії. У 1753р. імператриця Єлизавета видала указ: трьох українських хлопців з придворної капели, які втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були Кирило Головачевський, Іван Саблучок (прізвище деформували в "Саблуков") і Антон Лосенко. Кожен з них зробив значний внесок у розвиток класицистичного мистецтва. Особливо уславився своїми портретами А.Лосенко, який писав також великі полотна ("Володимир і Рогніда", "Принесення в жертву Ісака") К.Головачевський також плідно працював у Петербурзі, а І. Саблучок добився повернення в Україну і відкрив у Харківському колегіумі під назвою додаткових класів справжню високохудожню майстерню класицистичного живопису, з якої за ЗО років вийшло чимало талановитих портретистів, доки цю майстерню не ліквідували в 1798 р.


7. Музична культура


Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку українського народу, на різних етапах його історії сприяла формуванню української нації. "По всій руській чи то козацькій землі, - писав подорожній грек з Антіохії Павло Алепський 1653 р., - дивний і гарний факт спостерігали: мало не всі вони, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок служб церковних і церковні співи". З неменшою похвалою хвалою говорить про культуру українського співу і саксонський пастор Гербіній, який чув церковний спів у Києві й ставив його вище за спів західноєвропейський. Динамічна і драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів. З середини XVII ст. почали з'являтися барокові світсько-духовні невеликі музичні твори - псалми і канти, складені здебільшого для хору а сареllа на три голоси з яскраво фігурованою басовою партією. Розквітає пісенна творчість: з'являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів і настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень. У добу бароко відбувається зближення віршованої й пісенної літератури з народними піснями. В самій музичній будові народної пісні виразно проявляються професійні музичні риси. Октавовий устрій, ясно означена тоніка та ввідний тон в паралельну тонацію тощо.

Ще у XVII ст. у школах і у Києво-Могилянській колегії студентів навчали співу за лінійними нотами, що називались у московському царстві "київське знамено". Зберігся "Реєстр нотових зошитів" хору Львівського братства від 1697 р., в якому перелічено 267 партесних співів, розписаних на три й більше (до 12 голосів. Цей реєстр подає й більше десятка імен авторів цих композицій - тогочасних українських композиторів, але самі їхні твори, на жаль не збереглися, так що їх імена мало що можуть сказати за винятком імені киянина Миколи Ділецького. У 1677 році в самий розпал Руїни, М. Ділецьким у Вільно була видана "Граматика мусикійська". Це був кращий музичний посібник того часу: давнї церковні мелодії поєднувалися з народними піснями та інструментальними композиціями. Естетичні ідеї Ділецького справили помітний вплив на розвиток музичного мистецтва не стільки в Україні, де вони вже були відомі й раніше, скільки в Москві, куди Ділецький переїхав для проживання.

Українська музична культура поширювалася у Московії й раніше. Ще у 1652 р. виїхав до Москви архімандрит Михайло з "начальным певцем, творцем пиния строчнаго" Федором Тернопольським та ще десятком співців. Трохи згодом патріарх Никон заклав під Москвою Новоєрусалимський монастир і встановив там службу "з київським співом", інший монастир з українськими монахами заклав боярин Ф.Ртищев. Навіть у московському "Дівичому" монастирі співали "старіцы-кыєвлянки". Часто музиканти не бажали виїздити за межі України й українська світська і духовна влада, доки могла це собі дозволити відмовляла у висиланні співців. Але вимоги про переїзд не тільки не зменшувалися, але постійно збільшувалися. Музичною столицею Лівобережжя і перевалочним пунктом для підготовки музикантів для всієї імперії став Глухів – гетьманська резиденція 18 століття. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. В Києво-Могилянській академії існував хор студентів числом до 300 осіб. Щорічно відбувалося свято хорів на Контрактовій Площі Подолу. При дворі імператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капеллу співаків, яка набиралася спочатку виключно з українців. Відтоді одяг студентів Київської Академії став своєрідною уніформою церковних співчих по всій Російській імперії, особливо по архієрейських хорах. Цей звичай одягатися зберігався аж до революції 1917 р. На тексти народних дум створювалася, музика, починається обробка народних пісень, наприклад, "Ой під вишнею, під черешнею". Одним із найталановитіших народних композиторів того часу був Семен Климовський, відомий у літературі як "Харківський козак-піснотворець". Широке визнання таланту Климовського принесла пісня "їхав козак за Дунай", яка стала народною. Її друкували з нотами і співали в Росії, вона знайшла відбиття в поезії Пушкіна "Козак". У 1808 р. пісня була перекладена німецьким послом X. А. Тігде, потім з'явились переклади у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т. Траєтті. Мелодію пісні двічі обробляв Л. Бетховен, оранжував К. Вебер. Постать Климовського зацікавила російського письменника О. Шаховського і композитора К. Ковача, які у 1812 р. написали про нього оперу-водевіль "Козак-стихотворець".

Видатними українськими композиторами ХVIII ст., які тривалий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745-1777) і Дмитро Бортнянський (1751-1825). М. Березовський почав складати інструментальні композиції ще під час навчання у Київській академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрапляє до придворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Мартіні, в якого у той самий час навчався і Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на "золотій дошці" академії Березовський переміг Моцарта, написавши оперу "Демофонт" на лібретто Метастазів. Але після тріумфального повернення до Петербурга, де йому пророкували блискуче майбутнє, серед придворних інтриг недосвідченого Березовського ім’я булро "затерто", що глибоко вразило його м'яку вдачу. Князь Потьомкін мав намір зробити Березовського ректором музичної академії в Кременчузі, яка так і не була відкрита. Доведений до розпуки композитор у віці 32 років наклав на себе руки. З духовних композицій Березовського особливо славляться "Вірую", концерт "Не отвержи мене", деякі "причасні стихири" тощо. Сила почуття разом із простотою, повна узгодженість музики зі словом, нова форма у самій будові концертів, загальна творча оригінальність і висока техніка - основні прикмети творчості Максим Березовського. У концертах композитора помітний вплив української народнопісенної творчості.

На відміну від М. Березовського, інший вихованець Глухівської музичної школи Дмитро Бортнянський поєднував високий музичний талант зі здібностями робити щасливу кар'єру. Після навчання у Венеції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої перед тим висота. Міцні зв'язки при дворі забезпечили йому незалежність від кон'юнктурних змін. Окрім опер на французькі тексти з багатою оркестровкою, у світській інструментальній музиці Бортнянський створив симфонію та кілька сонат, але найбільше він уславився як вокальний композитор. Досі не втратив популярності напівсвітський гімн "Коль славен", а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції, яких він залишив досить багато (35 чотириголосних концертів, 21 окремий спів, 30 гімнів тощо). Усі ці твори є бездоганними з боку музичної техніки і відзначаються чистотою голосоведения. За переказами, у Відні Бетховен спеціально вчащав до уніатської церкви, аби послухати композиції Бортнянського. Збереглися також повні захоплення рецензії про церковні співи Бортнянського французького композитора і суворого музичного критика Берліоза. Життя трагічне, далеке від придворного блиску і повністю присвячене розвитку української культурної традиції, провів композитор Артемій Ведель (1767-1806). Уже те, що композитор рішуче не хотів виїздити з України до російських столиць, робило його неблагонадійним. Коли раз його, власне,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: