Xreferat.com » Рефераты по культуре и искусству » Бітлз і їх роль у розвитку молодіжної культури ХХ століття

Бітлз і їх роль у розвитку молодіжної культури ХХ століття

Джордж складали ядро колективу, решта музикантів постійно мінялася. В кінці 1958-го трапилося так, що одні партнери пішли, а інші не з'явилися, і група на якийсь час розпалася. Джон і Пол почали виступати як дует під назвою «The Nurk», а Джордж перейшов в квартет. Втім, цей період тривав недовго, і вже на початку 1959-го ансамбль возз'єднався, причому з новим учасником — Стюартом Саткліффом. 29 серпня 1959 року група виступила на відкритті нового молодіжного клубу Ліверпуля «Casbah» і згодом давала там концерти регулярно. У листопаді група прийняла нову назву «Long John and Silver Beatles», незабаром скорочену до «The Silver Beatles». Саме ж слово "beetles" поєднує в собі 2 значення - "beat" (удар) і "beetles" (жуки). Більшість біографів приписують авторство назви Джону Леннону. І цілком можливо, що він дійсно придумав її сам, особливо якщо врахувати його поетичні здібності.

Тією ж осінню 1956 роки «Бітлз» познайомилися з власником бару «Jacaranda Club» Елленом Уільямсом, який дозволив їм вдень репетирувати в порожньому приміщенні. На той час в активі у Леннона і МакКартні було вже більше 100 пісень власного авторства. В результаті бар перетворився на перший біт-клуб Ліверпуля. Уільямс узяв на себе роль менеджера ансамблю, хоча цей контракт між ними так ніколи і не був заключений.

У квітні 1960 року антрепренер Лері Парнс (Larry Parnes) відбирав групи для участі в гастролях по північній Шотландії. Парнсу «Бітлз» сподобалися не більше інших, але вибрав він саме їх, оскільки вони одні не вимагали підвищити менш ніж скромну суму винагороди за гастролі. Перше справжнє турне – вже одне це вони вважали нагородою.

Влітку 1960 роки «Бітлз» запросили на гастролі до Гамбурга, і їм у котрий раз довелося терміново підшукувати ударника [10]. В даному випадку вони зупинили свій вибір на Піті Бесті, чия група щойно розпалася.

16 серпня 1960 року Леннон, МакКартні, Харрісон, Саткліфф і Бест покинули межі Англії, а 17-го вже вийшли на сцену нового гамбурзького клубу «Indra». Незабаром вони стали виступати в «Кайзеркелері», що користувався найбільшою популярністю у місцевої молоді. Квінтет пробув в Гамбурзі чотири з половиною місяці. Вони стали досвідченою біт-групою, що легко і невимушено виконувала як запозичені, так і власні композиції.

Новий 1961 рік група зустрічала в ранзі кращого з 350 біт-колективів Ліверпуля. Ансамбль виступав майже щодня, збираючи натовпи слухачів. Проте в плані кар'єри розвитку не було ніякого, і в лютому вони вирішили знову відправитися до Гамбурга. Вже в перші дні перебування там вони були визнані кращими з гастролюючих в місті груп. Весною 61-го Саткліфф ухвалив рішення покинути ансамбль, і, йдучи, він подарував свою бас-гітару Полу. Повертаючись в кінці червня з Гамбурга до Ліверпуля, Пол, Джордж, Джон і Піт Бест везли додому екземпляри свого першого синглу «My Bonnie»/ «The Saints», який щойно вийшов у ФРН [10].

13 листопада «Бітлз» підписали контракт, відповідно до якого їх офіційним менеджером ставав Брайан Епстайн. В кінці липня керівник фірми «Parlophone» Джордж Мартін запропонував групі укласти контракт строком на один рік, протягом якого фірма «Parlophone» зобов'язувалася випустити не менше 4 синглів групи. Але за однієї умови: ударника необхідно замінити. Ця вимога співпадала з думкою Джона, Пола і Джорджа, які в таємниці від Піта давно вже заручилися попередньою згодою Рінго Старра увійти до складу їх ансамблю. 16 серпня Епстайн офіційно оголосив Бесту, що він повинен покинути групу. 17-го Піт останній раз виступав з «Бітлз». А 18-го квартет дебютував з новим ударником - Рінго Старром.

4 вересня 1962 року в Лондоні «Бітлз» приступили до репетицій і запису пісень для дебютного синглу, який 5 жовтня з'явився на прилавках магазинів. Пісня називалася «Love Me Do» ("Полюби Мене") [15, с. 37]. Критика її майже не помітила. Один же з тих, хто спромігся помітити, писав: "...Love Me Do знову відкривається гармонікою, і потім ця група з дивною назвою береться за текст. Початок достатньо помірний... вони захоплюються оф-бітовими комбінаціями акордів... Втім, непогана пісня..." Рецензія не така вже й погана, якщо врахувати, що у той час «Бітлз» не знали ніде, окрім Гамбурга і Ліверпуля, а британський музичний бізнес був сконцентрований в Лондоні. Рецензенту доводилося прослуховувати масу матеріалу, що поставляється фірмами звукозапису. Він був прав, кажучи, що застосування гармоніки не було нововведенням. Ще в березні 1962 вийшов хіт Брюса Ченнеля (Bruce Channel) «Hey Baby», у якому щосили використовувалася гармоніка. Погоджуючись з цим, Леннон, проте, відстоює пріоритет «Бітлз» якщо не на пластинках, то в живих виступах. Як би там не було, гармоніка дуже прикрасила перший сингл «Бітлз». Джордж Мартін, продюсер «Бітлз», говорив офіційному біографу «Бітлз» Хантеру Девісу, що з безлічі композицій Леннона - МакКартні він вибрав «Love Me Do» якраз тому, що "гармоніка Джона додавала їй особливу красу". З ним, мабуть, погодилася і публіка.

«Love Me Do» увійшла до «гарячої тридцятки» в грудні 1962 під №21, а в січні піднялася до №17. Це було достатньо для того, щоб нову групу відмітили [15, с. 39].

Щоб підкріпити скромний успіх «Бітлз», Джордж Мартін вибрав для них пісню Мітча Мюррея «How Do You Do It?» ("Як ти це робиш?"). Він був упевнений, що вона стане хітом. Проте, «Бітлз» її відкинули. Зараз важко оцінити всю грандіозність цього кроку. Ще не бувало випадку, щоб який-небудь виконавець, тим більше початківець, відкинув пісню, запропоновану продюсером — майже богом. Але зухвалі, самовпевнені “бітли” це зробили. І зовсім не тому, що сумнівалися в хітовому потенціалі «How Do You Do It?». Просто вона їм не сподобалася! [20]

Приголомшений Джордж Мартін сказав: «Тоді запропонуйте що-небудь краще». Вони запропонували «Please Please Me» і Мартін визнав її перевагу. Вони записали її і отримали другий хіт.

Незабаром стало ясно, що «Бітлз» — це не група одного-двох хітів, як пророкували багато. У 1963 услід за «Love Me Do», вони випустили такі шикарні пісні, як «Please Please Me», «From Me To You», «She Loves You» і «I Want To Hold Your Hand». Останній сингл відрізнявся незвичайною ускладненою структурою в поєднанні з енергійним темпом і самобутньою аранжировкою. Фахівці марно шукали в цій композиції ознаки запозичених елементів: вони, якщо і були, повністю розчинилися у власних новаторських рішеннях Леннона і МакКартні. Пісня відразу ж потрапила на перше місце. Під враженням саме від цієї композиції музичний критик газети «The Sunday» Richard Buckle назвав Леннона і МакКартні «найбільшими композиторами після Бетховена».

Крім того, «Бітлз» видали два альбоми — «Рlease please me» і «With The Beatles» — обидва стали №1. Додатково, Леннон і Маккартні забезпечували своїми піснями інших виконавців, і всі вони мали успіх. Ніхто не вплинув на історію року всього за один рік так, як це зробили «Бітлз» в 1963. Надалі цей період увійшов до «Британської енциклопедії» як рік «Бітлз» [21].


2.2 Бітломанія. Підкорення Америки


Можна встановити точну дату початку бітломанії: 13 жовтня 1963 року. Цього дня бітломанія стала офіційним явищем — в тому сенсі, що її визнали національні газети і сповістили про неї широкій публіці у величезних заголовках на перших сторінках. Що ж до тінейджерів, то для них це не було новиною. У той рік «Бітлз» інтенсивно гастролювали, поступово висуваючись на перші ролі в концертних програмах: у лютому вони фігурували на четвертих місцях в 15 концертах Хелен Шапіро (Helen Shapiro), Денні Вільямса (Danny Williams) і Кенні Лінча (Kenny Lynch); у травні і червні вони вже очолювали програму з Роєм Орбісоном, а в листопаді-грудні вже були одноосібними зірками концертних програм. Вже під час виступів з Роєм Орбісоном стало очевидним, що «Бітлз» користуються більш ніж захопленим прийомом. Коли вони вибігали на сцену, їх зустрічав оглушливий рев натовпу, тисячі юних тіл нестримно спрямовувалися вперед, ризикуючи життям, дівчатка кидалися під автомобіль, який стрімко відвозив Бітлів від їх несамовитих фанатів. Проте преса всього цього ніби не помічала.

Перелом наступив 13 жовтня 1963. В цей день повинен був відбутися виступ групи на концерті «Недільний день в лондонському паладіумі». Виступ приніс групі шалений успіх. Репортери нічого подібного ще не бачили. Але справжнім фурором став показ «Бітлз» по національному телебаченні (для двадцятишестимільйонної аудиторії) в концерті разом з кінозіркою Марлен Дітріх. Цей концерт мав дуже велике значення для групи, звичайно, не через присутність коронованих персон, а тому що саме на цьому шоу «Бітлз» завоювали серце нації.

До цього періоду учасники ансамблю вже змінили свій імідж, замінивши шкіряні куртки строгими костюмами від П’єра Кардена, і зачарували навіть тих, хто при слові "поп-музика" кривив рот. Вони відмінно збалансували свій виступ: разом з могутнім, відомим хітом «She Loves You», вони заспівали піснюу, яка тішила слух тат і мам «Till There Was You», а завершили концерт ударним роком «Twist And Shout». Вони були охайні, приємно посміхалися, співали в тон і не дуже голосно. І тут Джон вимовив свою історичну фразу, що вирішила все. Зробивши крок вперед, він примружився і сказав: "Я прошу всіх, хто сидить на галерці, ляскати в такт наступній пісні". І додав, звертаючись до королівської ложі: "Інші можуть погреміти коштовностями" [21].

Це було зухвале зауваження, але не образливе, а це дуже важливо, оскільки англійці хворобливо реагують на образу своїх царських персон. Нахабний, але нешкідливий жарт остаточно «добив» багатомільйонну аудиторію. Почалося масове поклоніння тінейджерів групі «Бітлз», охарактеризоване газетою «Дейлі Міррор» як «бітломанія» [20].

Після цього лондонські продюсери починають виявляти велику цікавість до периферійних груп і в першу чергу до ліверпульського «мерсібіту». Але лише «Бітлз» вдалося витримати випробування часом.

Наступного дня перші смуги всіх газет були повністю заповнені описами істеричного натовпу, що супроводжувалися красномовними фотоілюстраціями масового психозу. У статтях не було ні слова про те, добре або погано співали «Бітлз», - єдиною темою для обговорення став викликаний ними хаос.

Прес-аташе групи Тоні Барроу говорив: «З цього дня все обернулося на 180 градусів. Моя робота змінилася раз і назавжди. Цілих шість місяців я убив на те, щоб пробитися в центральні газети, і у відповідь на всі мої дзвінки я чув тверде "ні". Тепер не залишилося репортера, який не ганявся б за мною» [10].

Відтепер Тоні разом з Брайаном та іншими прес-аташе, яких довелося узяти на роботу, займалися тільки відбором репортерів або журналістів, яким дозволялося узяти інтерв'ю у «Бітлз».

Тоні говорив: «Адже я, по суті, ніколи не був рекламним агентом на зразок тих, які обов'язково існували у інших груп, створюючи їм паблісіті і придумуючи різні фокуси. Я цього не вмів і зовсім нічого в цьому не розумів». Брайан теж виступав проти різних трюків: «Ми ніколи цим не займалися, та і потреби не було» [10].

У Британії всі концерти «Бітлз» закінчувалися однаково — масовою істерією. Щодня газети майже слово в слово повторювали на перших смугах описи шаліючого натовпу: мінялися тільки географічні назви.

Навіть в таких маленьких містечках, як Карлайл, де рік тому хлоп'ят вигнали з балу в місцевому готелі, збиралися величезні натовпи.

Їх важлива відмітна особливість – прагнення до полістилістики, до органічного синтезу різних музичних культур на основі рок-н-ролу – зробило цю групу найбільш впливовою в течії, яка одержала загальну назву – рок. Але головним достоїнством «Бітлз» була сама їх музика – мелодійна, яскрава, демократична, така, що дозволила ансамблю стати музичним явищем XX століття.

Взагалі бум «бітломанії», що розв'язав руки підприємцям, пресі і самим музикантам, сприяв появі в Англії тисячі нових груп. Це привело до здорової конкуренції, що підвищило загальний рівень музикантів і зрештою сприяло виходу англійської рок-музики з-під американського впливу, формуванню свого національного стилю. Так, в 1964 році виник цілий «букет» груп, що зумовили різноманіття англійської рок-музики. Серед них перш за все слід згадати «Кінкз», «Смолл Фейнзі» і «Де Ху» [7, с. 137].

У березні 1964 шість пісень «Бітлз» за один тиждень увійшли в «Top 10» - десятку кращих американських хітів, тобто бітломанія зробила крок за океан. Причому чималу роль в популяризації групи в США зіграли не тільки пластинки, але і 2 музичних фільмау, «A hard days night» і «Help», де, крім музики групи і їх акторської участі, була заявлена нова, витончена естетика іронічної поведінки молодих людей 60-х, розвинена пізніше в рок-культурі «нової хвилі». Таким чином, «Бітлз» зламали колишню недовіру американців до всього, що робилося у сфері популярної англійської музики. Вони проклали британським групам дорогу в заокеанський поп-бізнес, повернувши американський рок-н-рол на батьківщину в новому збагаченому вигляді, поклавши край домінуванню США.

Мільйони прихильників з різних країн світу незалежно від кольору шкіри, національної приналежності і соціального статусу були об'єднані безмежною любов'ю до ліверпульських хлопців. Підлітки всього світу наслідували «Бітлз» у всьому: носили такі ж костюми, імітували зачіски. Земля була охоплена загальним божевіллям, якому було дане ім'я бітломанія.

Вона нависнула 22 жовтня 1963 року над Британськими островами, а потім охопила весь світ.

Протягом трьох років це безумство володіло всім світом. Кожна країна ставала свідком масового психозу, який зовсім недавно здавався немислимим і якому навряд чи судиться повторитися. Сьогодні ніхто в таке вже не вірить, а тоді все це було правдою.

Бітломанію як явище не можна перебільшити, тому що сама бітломанія і є перебільшення. Тих, кому все це здається казками, можна адресувати до провідних газет миру того часу, які в кілометрах слів і фотографій відобразили кожен крок «Бітлз» на шляху завоювання земної кулі.

Коли до 1967 року бум закінчився, залишивши після себе донезмоги спустошених або стомлених людей, важко вірилося, що все це було насправді. Хіба могли всі одночасно збожеволіти? Адже врешті-решт цій мані піддалися люди всіх віків, різного інтелектуального рівня, хоча, можливо, і не впадаючи в такий істеричний стан, як підлітки.

Лідери світового масштабу, крупні знаменитості, критики «Бітлз», кінець кінцем, вступали в змагання між собою, щоб показати, як чудово вони знають групу, навперебій згадували про неї, показували, що вони в курсі справи, що вони розуміють природу цього феномена спілкування мас, всього світу.

Шквал обрушився на Британію в жовтні 1963 року, в несподіваній і вельми драматичній формі. Брайан Епстайн признався, що він не був готовий до цього. Він чекав успіху, оскільки успіх цей, власне, вже відбувся. Але істерії він не чекав.

У ніч на 24 жовтня шістсот підлітків вишикувалися в довгу чергу за квитками. Багато хто приніс з собою спальні мішки. Деякі провели в черзі близько тридцяти шести годин. Коли каса відкрилася і черга рушила з місця, виникла тиснява, виявилися розбитими вітрини магазинів, а дев'ять чоловік потрапили до лікарні. У більших містах кількість потерпілих обчислювалася сотнями.

«Бітлз» провели в Швеції п'ять днів, з 24 по 29 жовтня. І кожна мить їх перебування там освітлювалася британськими газетами і шведськими радіо і телебаченням. Під час концерту в Стокгольмі шведська поліція, щоб втихомирити натовп уболівальників, що не зуміли потрапити на концерт, удалася до допомоги собак. У самому концертному залі сорок поліцейських, озброєних палицями, охороняли сцену, щоб на неї не змогли підійнятися прихильники і прихильниці.

До цього часу шведські прихильники, подібно британським, перейняли у «Бітлз» їх манеру причісуватися і одягатися. У Швеції цей стиль став називатися "Гамлет".

Самі «Бітлз», на відміну від Брайана і тоні Барроу, вважають, що бітломанія виникла дещо пізніше за концерт в "Палладіумі". Вони не підозрювали про розміри власної популярності аж до 31 жовтня, коли прилетіли з Швеції в лондонський аеропорт.

Зрозуміло, вони знали про хаос, що виник двома тижнями раніше в "Палладіумі", знали про те, що по всій країні кожен їх концерт супроводжується безладами. Але ж це і раніше бувало, просто тепер прийняло інші форми, а починалося-то це ще в "Каверн", але тоді їм не приділяли стільки уваги. За час гастролей вони звикли, що їх таємно привозили в зал і так же нишком відводили звідти. Краще вислизнути від своєї популярності, чим зіткнутися з нею віч-на-віч з ризиком бути убитим.

Але коли хлопці приземлилися в лондонському аеропорту, масштаб власної популярності їх вразив. Це було перше тріумфальне повернення, не рахуючи прийому в "Каверн". Тисячі поклонників, що кричать, заповнили лондонський аеропорт і протягом декількох годин не залишали його. Протягом подальших трьох років подібні сцени в аеропортах стали буденними.

Звіти про їх концерти, розміщені на перших смугах, відрізнялися рідкісною одноманітністю в подачі матеріалу. Навіть така газета, як "Дейлі телеграф", що вважала нижче за свою гідність освітлювати сумнівні історії, пов'язані з музикою, відводила по стовпцю кожному випадку порушення громадського порядку. Причому протягом довгого часу такі репортажі не обходилися без згадки про бійку підлітків 28 жовтня за квитки на концерт групи «Бітлз»... Тобто солідним читачам все ще вважали потрібним пояснювати, хто такі «Бітлз».

У парламенті дебатувалося питання про те, чи необхідні країні тисячі нових поліцейських, які через «Бітлз» наднормово виходитимуть на службу, та ще наражаючись на небезпеку. Один з членів парламенту якось запропонував поліції ретируватися, щоб з'ясувати, чим все це кінчиться. На щастя, ніхто з членів парламенту не прийняв пропозиції серйозно.

1 листопада «Бітлз» відправилися в нові гастролі. Цього разу оголошені в афішах як "Шоу «Бітлз»". Групу можна було посилати тепер поодинці, без інших зірок, як те було, оскільки «Бітлз» цього більше не потребували.

В цей час промисловці всієї країни змагалися за отримання права використовувати слово «Бітлз» для своїх виробів. У продажі з'явилися піджаки «Бітлз» — без лацканів, найчастіше вельветові, — за зразком того, який почав носити в Гамбурзі Стюарт Саткліфф. Ці піджаки не виходили з моди до вересня 1963 року.

Завод в Бернал-Грін працював у дві зміни, щоб задовольнити попит на перуки «Бітлз». Замовлення поступали навіть з Ітонського коледжу і Бекінгемського палацу. Не від самої королеви, але від когось з обслуговуючого персоналу.

Більшість хлопчиків-підлітків відпустили довге волосся аlа «Бітлз». У листопаді з газетних сторінок нескінченним потоком полилися розповіді про школярів, відправлених додому через довге волосся, а також про випускників, не прийнятих на роботу з тієї ж причини.

"Дейлі телеграф" від 2 листопада вперше виступила з критикою істерії, супроводжуючої виступи «Бітлз». "Масова істерія, — писала газета, — просто забиває порожні голови, як за часів Гітлера". "Дейлі міррор" негайно кинулася на захист «Бітлз». "Треба бути безнадійними тупицями, щоб не полюбити божевільних, щасливих, красивих «Битлз»". Газета похвалила їх за те, що в своїх жартах вони дотримують відчуття міри [3, с. 150].

У грудні 1963 року недільні видання, теж включилися в роботу, публікуючи довгі і надзвичайно серйозні дослідження про цей феномен, привертаючи власних психологів, полюючи за незвичайно просторовими визначеннями для його тлумачення. Газета "Санді Таймс" розписувала, як «Бітлз» збагатили англійську мову, ввівши в неї такі ліверпульські діалектизми, як «gear» в значенні "добре" або "чудово", зробивши це слово загальновживаним, - навідмінно від консервативного політичного діяча Едварда Хіта, який дозволив собі висловитися про те, що «Бітлз» до невпізнання змінили мову англійської королеви. Дещо пізніше містер Хіт відновив своє реноме, сказавши ніби то: "Хто ж міг всього рік тому уявити, що «Бітлз» врятують виробництво вельветових тканин?"

«Бітлз» були на вустах у всіх — про них складали анекдоти, їх зображували в безкінечних карикатурах. "Дейлі мейл" перестала вживати слово "Бітлз" в заголовках, замінивши його невеликим малюнком, що зображав чотири контури їхніх голів, — чотири "швабри", як називали фасон їх зачіски.

Спочатку Брайан хвилювався, ніяк не бажаючи теж ставати об'єктом зайвої популярності, але з цим вже нічого не можна було поробити. Він зрозумів, що краще не чинити опір, і поклався на природний хід подій.

Газети без кінця обговорювали звички, зачіски, одяг «Бітлз», і спочатку цей потік публікацій навіть радував. Така увага була приємною. Це допомагало справі. Самим ретельним чином продумуючи концерти і вникаючи у всі складнощі взаємин з пресою, вони зуміли уникнути перенасичення читачів.

Тим часом з газет і телевізійних репортажів того часу складалося враження, що ніякого контролю за іміджем групи не існує. Кожна газета щодня давала про них який-небудь матеріал. Протягом одного тижня п'ять загальнонаціональних газет друкували серіал "Життя «Бітлз»", зібраний по краплі з раніше надрукованих публікацій. По суті, право написати про «Бітлз» гарантувалося будь-якій людині, що мала про них свою думку, незалежно від того, прихильник він групи або її супротивник.

За дванадцять місяців, що пройшли з моменту виходу їх першої пластинки, «Бітлз» стали невід'ємною складовою частиною "британського способу життя".


2.3 Кульмінація розвитку групи Бітлз


Літо 1965 року було переломним в історії рок-музики. З танцювальної, розважальної, вона ставала серйозним мистецтвом. 12 жовтня в Лондоні група приступила до запису альбому «Rubber Soul», що ознаменував початок нової фази не тільки в їх творчості, але і в музичній рок-культурі взагалі. У піснях цього альбому вперше з'явилися елементи містики, сюрреалізму, такі характерні в творчості групи надалі. Ще більша їх присутність в композиціях альбому «Revolver», випущеного 5 серпня 1966 року. Він також відрізнявся перш за все тим, що більшість пісень не припускали сценічного виконання - настільки складні були тут використані студійні ефекти. Відтепер «Бітлз» стали чисто студійною групою. Образно кажучи, 1966 рік став для Джона, Пола, Джорджа і Рінго роком набуття індивідуальності. Кожний з них починав помалу творити без участі інших. Альбом "Revolver" тим часом лідирував в хіт-парадах по обидві сторони Атлантики [21].

В кінці 1966 року група знову зібралася в студії. Результатом сеансів записів став сингл "Strawberry Fields Forever"/ "Penny Lane", що з'явився 17 лютого 1967 року. Новаторські прийоми в аранжировці, величезна на ті часи кількість сейшн-інструменталістів, що брали участь в записі, сам погляд на студію як на музичний інструмент, - все це як би готувало слухачів і музикантів до метаморфози, втіленням якої став альбом "Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band". Це був перший в історії рок-музики концептуальний альбом, де і форма і зміст служили здійсненню єдиного задуму. Зі всіх композицій альбому найбільшу увагу привернула остання - "A Day In The Life". У її записі брав участь симфонічний ансамбль з 40 музикантів, що виконали унікальний наростаючий звуковий вал у середині композиції і перед завершальним фортепіанним акордом. Цей акорд певною мірою є самоцінним музичним твором. Виконаний він в 10 рук, тривалість його звучання - 42 секунди. «Бітлз» створювали альбоми граючись. Їм приносило задоволення насичувати його нечуваними, несподіваними музичними і взагалі звуковими ефектами [21].


2.4 Розпад групи


Позначивши собою вершину творчості «Бітлз», альбом "Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band" виявився, по суті справи, останньою великою роботою, повністю виконаною спільними зусиллями.

Літо 1967 року закінчилося трагічно: 27 серпня від надмірної дози снодійного помер Брайан Епстайн. 1 вересня музиканти зібралися удома у Пола МакКартні, щоб обговорити положення, що створилося, і подальші плани.

Влітку 1968 року квартет розпочав відразу два крупні проекти: готував матеріал для чергового альбому і брав участь в роботі над повнометражним мультиплікаційним фільмом "Yellow Summarine" [10].

22 листопада 1968 року з'явився довгожданий новий альбом, цього разу подвійний, але... позбавлений назви і оформлення як такого (якщо не рахувати відтисненого «білим по білому» назви самої групи). Публіка і преса незабаром охрестили його просто "подвійним білим альбомом". У біографії «Бітлз» він займає особливе місце, оскільки є першим яскравим свідченням розпаду групи, що насувався. Причини цього не у виконанні пісень, воно було бездоганним, а в тому, як вони створювалися і записувалися. Атмосфера колективної творчості зникла, кожен виступав як соліст, запрошуючи інших лише у ролі акомпаніаторів. Критика оцінила альбом неоднозначно. Багато оглядачів дотримувалися думки, що музикантам слід було бути вимогливішими і скомпонувати один диск. Проте публіка була в захваті.

Протягом січня 1969 року кінооператори зняли багато кілометрів плівки, за той же термін музиканти записали більше ста пісень, з яких лише кілька вийшли потім на пластинках. Завершальним епізодом зйомок став імпровізований концерт, який група влаштувала на даху будівлі студії звукозапису 30 січня. 3 лютого 1969 року менеджером «Бітлз» став Ален Клейн, заповзятливий шоу-бізнесмен із США. З цього дня почався розпад квартету. Річ у тому, що, на думку МакКартні, менеджером міг бути тільки близька, майже рідна музикантам людина. МакКартні запропонував кандидатуру свого майбутнього тестя Джона Істмена. Джон, і без того ущемлений лідерством Пола в групі, був проти. В результаті МакКартні визнавши все ж таки Клейна як менеджера «Бітлз», відмовився визнати його менеджмент у відносинах своїх власних творів. На ділі відмова вимагала виходу Пола з фінансової залежності від

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: