Xreferat.com » Рефераты по культуре и искусству » Живописний світ Катерини Білокур: особливості художнього мислення народної майстрині

Живописний світ Катерини Білокур: особливості художнього мислення народної майстрині

а квіти – найулюбленішими мотивами. „Квіти, як і люди, – живі, мають душу!” – казала художниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини куща, бо вважала, що „зірвана квітка – вже не квітка” [9.c-20].

Не знайшовши особистого щастя, бачити довкруг себе злидні й гризоти щоденної боротьби за існування, Катерина Білокур у квітах, у малюванні їх бачила високий сенс.

Малюючи їх, вона неначе сягала найдосконалішої, найгармонійнішої краси, яку закладено природою в квітах і якої їй бракувало в житті особистому. „Та й як же їх не малювати, як вони такі красиві! А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: „Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?”[5.c-40]. То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькі й далекі друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві” [5.c-41]. І вже пізніше, у повоєнні роки, а найбільше у п’ятдесяті, коли до неї прийшло визнання, вона варіювала квіти нерідко у найфантастичніших сполученнях, кольорах, поєднувала з найрізноманітнішими предметами.

І донині точаться суперечки щодо приналежності творів Білокур: чи то до професійного живопису, чи то до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайно визнають високу філософську наснаженість їх, глибоке осмислення життя. Зображені на її полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні її незвичайним чуттям кольору, оживлені її філігранною майстерністю й сприймаються як величальний гімн природі, людині. Перед тим як почати роботу над картиною, художниця довго виношувала задум, вивчала навколишню природу, найтонші нюанси сонячного освітлення.

Вона ніколи не робила попередніх ескізів, етюдів з натури, а, опрацювавши задум в уяві, швидко, немов на одному диханні, виконувала його на полотні. Саме тому її квіти зворушують своєю ліричністю й співзвучні з мелодійністю народних пісень. Другим захопленням художниці була література. Змалку захопилася вона у поезії Тараса Шевченка, не знаючи його мистецької творчості, а коли побувала вперше 1949 року в Музеї Т. Шевченка в Києві й побачила його картини. Його біографія стала для неї взірцем у подоланні труднощів. Лише через рік вона наважилася подарувати музею свій твір – „Квіти на голубому тлі” – з написом: „Цю картину присвячую Київському музею Тараса Григоровича Шевченка. Катерина Білокур, село Богданівка на Полтавщині” [19.c-12].

У п’ятдесяті роки, коли їй стало трохи легше жити, вона читала багато літератури з образотворчого мистецтва, твори Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Генріха Гейне, Вольфганга Гете і свої відображення переливала у свої твори, а також у листи до друзів та знайомих. Її листи вражають не лише точними й глибокими характеристиками подій, людей, мистецьких творів, своїх і чужих, а й глибокою філософською мудрістю в поглядах на життя і його найбільші вартості. Вони – це мов сповідь її душі, як мудрість її народу. Леонід Новиченко назвав їх „людськими документами величезної сили”, в яких – весь драматизм і все подвижництво її життєвого шляху. Ці листи , на думку багатьох письменників, зокрема Олеся Гончара, Миколи Бажана, щось більше, ніж література. Вони, писав Микола Бажан, „наче сплески світла, осяюють ту незбагненну, загадкову... путь, яку проходить творчий геній, таємниче зароджений в якійсь людській істоті і, незважаючи на дошкульні терни, завади, перешкоди, розцвілий і стверджений своїми виношеними, вистражданими свідченнями правди життя і краси... Листи жінки, яка навіть не вчилася у початковій школі, такі ж талановиті, як і її картини” [19.c-13].

Творчість художниці з села Богданівки належать до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий „білокурівський” зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко 1983 року створила балет „Катерина Білокур”, поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм „Чарівний світ Катерини Білокур” (1986) та художній двосерійний фільм „Буйна” (1989). 1995 року видано збірку листів художниці в опрацюванні Миколи Кагарлицького, які засвідчують її великий письменницький талант.

Художниця спізнала чари визнання, успіху, радощі від спілкування з друзями, однодумцями, котрі мешкали в Києві та інших містах, були для неї теплими промінцями серед гіркого буття. Чиста поезія і жива правда з роками поєднувалися в її картинах і листах, набували все відчутніших ознак і яскравих характеристик.

За свідченням М.Дубожинського простежувався шлях народження Генія нам сьогодні допомагають геніальні картини та „одкровенія” мисткині у власних листах та спогадах сучасників. У листах сповідалася, писала про потаємне, просвітлювалася, відкривала душу. Кришталево чисті листи звеличують її мистецький та й людський чин [5, c.106].

Однак поцінування й уславлення званням народної художниці України майже нічого не змінило в щоденних життєвих ситуаціях: холодна хата взимку, хвороба матері й самої художниці, а найтрагічніше – постійна нестача фарб, а пізніше ліків. Вона просить, молить і державні установи, і знайомих, і друзів допомогти їй дістати це, але відгукувалися лише одиниці – і так тривало до кінця її страдницького життя [5, c.107].

Працюючи в часи тоталітарного режиму, коли держава пильно стежила за тим, щоб у літературі і мистецтві оспівувалася щаслива радянська дійсність, мудра Катерина Василівна знайшла свою дорогу: оспівувала не неправду – „щасливе життя” – закріпачених людей, а правдиву красу рідної землі. Від неї вимагали твори про соціалістичну дійсність, а вона, знаючи вартість своїх робіт, не йшла на компроміси – додати, змінити: „І до їх, до творів моїх, що-небуть добавляти і їх зміняти – не треба! не треба! Бо бони, хоч і свого роду, а все ж таки мають красу. Я їх, твори мої, вирядила в люди вже оброблені і обточені. Я не кажу, що я альфа і омега, я не кажу, що мої твори – це вже все... Але ж і моєї роботи жувати не треба. І нехай вона такою, яка є, - такою й залишається. Бо вам не сподобається те, а іншим – друге, то через деякий час я вже своєї роботи не взнаю, як почну я з неї дещо викидати та дещо добавляти!”

Два останні роки життя Катерина Василівна майже не працювала. Все гостріше, болючіше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати, яку необхідно було доглядати.

Тяжко доживала свої останні місяці, тижні, дні на Землі геніальна особистість, одна з визначних постатей ХХ століття художниця Катерина Білокур [34, c.20]

Велика посмертна слава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниці експонуються в музеях України; постали три пам’ятники на її рідній землі; відкрито в Яготині Картинну галерею, де експонуються її роботи ї твори українських художників, присвячені її пам’яті; в Києві з’явилася вулиця Катерини Білокур; видано альбоми. Книги, мистецтвознавчі дослідження; створено науково-документальні та художні фільми; засновано премію імені Катерини Білокур.


2.2 Світоглядно-естетичні принципи творчості К. Білокур


Про естетичні достоїнства творів Катерини Білокур написано чимало. Зараз ні в кого не викликає сумнівів справжня художня цінність живопису Білокур. Хотілося спробувати розкрити світоглядну основу її чудового мистецтва.

На перший погляд картини Білокур – різновид натюрморту. Н.Шкаровська так і пише: „З декоративними християнськими битовими розписами творчість Білокур не повязана. Її оригінальний живопис розвивався в основному під впливом професійного мистецтва, творчески творчо приломаного фантазією художниці, про що світчать ті жанри – натюрморт, портрет, пейзаж, - які були чужі традиційному народному мистецтву». Н. Шкаровська має рацію, але лише частково. Дійсно, мистецтво професіоналів вплинуло на творчість селянської художниці, але це стосується кількісно найменшої та якісно не кращої частини її робіт (пейзажів, портретів). За власним визнанням Білокур, людей вона любила малювати куди менше, ніж квіти, а пейзажі, писані аквареллю на папері, перебувають на периферії її творчості, - їх варто визнати менш досконалими, ніж олійні полотна. У листах Білокур ремствує на те, що в неї закінчилася лляна олія „цілющий бальзам для живопису” – розріджувач олійних фарб [43.c-120]. Основну масу акварельних пейзажів Катерина Василівна написала досить пізно, у 50-х роках (найперші та слабкі її пейзажі не в рахунок). Вона писала їх під впливом професійного живопису, до якого відчувала винятковий пієтет, намагаючись самостійно опанувати „таємну науку про перспективу” (Дюкер) [43.c-121].

Улюблені об’єкти – квіти, фрукти, овочі; матеріали – полотно, олія. Чи справді картини Білокур є натюрмортами в тому сенсі, в якому ми звикли говорити про європейський натюрморт?

Натюрморт, як відома, перекладається з французької як мертва природа.

Як пише М. Бажан: якби Катерині Василівні сказали, що квіти можуть були мертвим об’єктом живопису, вона б, мабуть, простодушно здивувалася. В одному з листів Білокур розповідає: „А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть!.. Ой Боже ж мій, як глянеш навкруги, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляється до мене, та як не промовляють: „хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?” Квіти ж настільки живі, що майже розмовляють![56.c-172].

Катерина Василівна усе своє життя прожила в селі. Вона сама обробляла землю, вирощуючи най ній „об’єкти” для своїх „натюрмортів”. Рослини – невід’ємна частка її селянського побуту. Тому ставлення до них Білокур якесь абсолютно інтимне, любовне. Один з перших її дитячих спогадів: „Синя маленька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакати – і аж затріпотіла в матері на руках, простягаючи руки до тієї квітки”[56.c-174].

Рослини у творах Білокур більш „одушевлені”, якщо можна так висловитися, ніж, наприклад, птахи. Вправно виписані синички, що сидять на гілках яблуні (картина „Богданівські яблука”) справляють враження швидше нерухомих опудал, а ніж живих птахів. Квітучі ж гілки яблуні, навпаки, - динамічно переплітаються, майже рухаються.

Кожна квіточка, гілочка, ягідка в рослинному світі художниці любовно, ретельно виписані, виділені, обведені світлим обідком. Зелене листя півоній на картині „Кавун, морква, квіти” виділені тонкою червоною лінією. У рослинних композиціях селянської художниці немає єдиного джерела світла; різні елементи освітлені неоднаково і кожний має так би мовити свою „точку зору”. Квіти на картинах Білокур належать різним порам року. Це знаходить пояснення в особливій манері майстрині писати з натури „вона брала кожну квіточку, кожну рослинку окремо, ставила її в склянку з водою і писала з натури”, - свідчить адресат художниці та дослідник її творчості Василь Нагай.

У рослинному світі Білокур кожна деталь добре диференційована, виписані навіть прожилки пелюсток, і, враховуючи численність об’єктів – квітів, овочів, фруктів – дивно, що композиція в цілому не розпадається, а тримається дуже добре, картина залишає враження завершеного, замкнутого в собі світу. Причому, жодна деталь не губиться, а виграє, демонструючи себе.

Зустріч квітів і пейзажу відбувається на полотні „Хата в Богданівні” (1955). Обидва світи, для передачі яких художниця використовує різні зображальні засоби, вже не в стані динамічного протистояння, а просто-напросто виключають один одного. Здається, що два різних полотна (на одному – пейзаж, на іншому – квіти) розрізали по діагоналі і, переплутавши половинки, склали. „Художній простір у творах Білокур” – цікава та складна тема, що вимагає спеціального мистецтвознавчого дослідження [17.c-21].

Ретельна прописаність і багатство деталей ускладнюють виявлення важливої властивості багатьох композицій селянської художниці – симетричності (причому вісь симетрії проходить іноді по діагоналі). Права частина не зовсім точно повторює ліву. Якби відтворення другої частини симетрії було дзеркально точним, зображення мало б механістичний характер (що спостерігається в картині „Тридцять років Жовтню”). Симетричні композиції картин: „Щастя” (1959), „Півонії” (1948), „Рожі” (1950), „Пшениця, квіти, виноград” (1954), „У Шрамківському ройові на черкаській землі” (1955-1956), „Квіти та калина” (1958), „Букет квітів” (1960), „Півонії” (1958). Полотна „Кітви на блакитному тлі” (1942-1943), „Півники” (1950), „Котики” (1950), „Жоржини” (1957) і деякі інші також тяжіють до симетрії, як у композиції в цілому, так і в окремих частинах.

Симетричність – характерна риса давнього, народного та прикладного мистецтва. Вона пов’язана з бінарністю архаїчного світогляду з системою протиставлень (наприклад, правий – лівий, щастя – нещастя, білий – чорний, верх – низ і т. д.). У натюрморті ж, як правило, ця риса відсутня.

Інша архаїчна риса творів Білокур – ієрархічність предметів. У центрі багатьох полотен на самому почесному місці з’являються хліб, зерно, пшениця. „Цар Колос” (так називається дві картини 1947-1949 років) дійсно царює у вінку з квітів, ягід, овочів, що його оточують. Хліб займає центральне місце в натюрморті „Снідання” (1950). На картинах „Пшениця, квіти, виноград” і „У Шрамківському районі на черкаській землі” в оточенні вінка з квітів знаходиться зерно. І на одному з найкрасивіших полотен „Польові квіти” (1941) знову, у середній частині композиції – два золотих колоски на тлі блакитного неба [17.c-38].

На олівцевому малюнку „Колгоспниця” фігурка селянки за розміром сягає хлібного колосся – найбільших деталей композиції. І тут панує хліб: у вигляді колосся – за своїми розмірами, у вигляді спеченого короваю – центральне місце розташування.

Мотив „царя-колоса” у творчості Катерини Білокур нав’язливий і, треба думати, невипадковий. Що ж таке „царюючий хліб”? Про цей дивний символ О. Фрейденберг пише: „Поряд з домашніми тваринами божество з’являється у вигляді хлібної страви, хліба. Його битовим архетипом служать трави, зелень і плоди дерев. На інших етапах розвитку загального краєвиду ці обєкти їжі стають священими; вони залишаються належністю вівтарів і жертвопринесення і тому здаються освяченими і придатні богослужінню” [33.c-4].

Катерина Василівна не була хлібопоклонницею (вона була православною). Поряд з мотивом хліба в картинах присутній і інший, не менш стійкий мотив вінка, що оточує хліб. У картині „Натюрморт із хлібом” (1960) вінок утворюють квітучі стебла барвінку та гілка сливи, що водночас цвіте та родить.

Образний світ Білокур має ієрархію, щаблі сходження: птахи – комахи – дерева – квіти – плоди – хліб. Рослинне царство одушевлене, активне. Колосся, квіти, фрукти, овочі не просто об’єкти зображення, а символи, рослинні лики світу. Багато композицій по-древньому симетричні.

Не можна не звернути увагу на те, що на багатьох полотнах квіти випромінюють світло, оточені ореолом. Художниця наче бачила це випромінювання. Вона зображувала рослини не в їхній повсякденності, швидкоплинності (зів’яла квітка, наприклад, була, стійко. Емблемою елегійної поезії), але в їхній райськів нетлінності, святості. І це не матафора. Отут нам допоможуть дані порівняльного мистецтва. „В основі слова святий - пише Володимир Топоров, - лежить словянський корінний елемент. Який являється загальним для іншого ряду мов” [ 24.c-17].

Декілька слів слід сказати і про символіку кольору. Улюбленими фарбами Білокур були ультрамарин і синій кобальт. Найвдаліші та чисельніші картини написані саме в синьому тлі. Синій, голубий та їхні відтінки – кольори Софії Премудрості Божої, іншими словами – обоженої творі, присутність Бога у світі. Софійна синява рослинного царства сприймалася Білокур безпосередньо, як даність. Цей дарунок бачити був відповідним даром природи своїй співчутливиці та співбесідниці.

Спочатку Катерина Василівна писала саморобними фарбами з калини, бузини, цибулі. Надалі вона перейшла на ґрунтоване полотно і олійні фарби. У якості розріджувача, як уже було сказано, їй служила лляна олія – і тут рослинне походження. Пензлі Білокур робила сама з коров’ячої вовни, вишневих гілочок і жерсті від консервних банок. Саморобний пензлик був настільки тоненьким, що, нагадував голку.

Катерина Василівна, як було згадано вище, йшла іншим шляхом, не від загального до частки, а від часткового до загального, приписуючи деталь за деталлю, примальовуючи квітку до квітки так, щоб тільки на останній стадії письма, в мить останнього доторку пензля до полотна картини набувала завершеності. Методом, послідовністю роботи вона споріднюється не з професіоналами, а, радше, з українськими вишивальницями рушників, що любовно, один за одним, вишивають квітку за квіткою. Згадайте київські, полтавські рушники, що вишивали червоною ниткою, з гарними барочними стилізованими квітами. При всій зовнішній несхожості, тут глибинна кревність. Живопис Білокур – „вишивка” олійними фарбами на полотні [24.c-20].

Українська, та й лише українська, народна вишивка вінчає собою весь процес вироблення тканини, наче розкриває властивість, внутрішню ідею полотна. Білокур, за власним визнанням в автобіографії, „тіпала, микала, пряла, ткала, шила”, „білила”, створювала „гарні вишивки”. Перший її малюнок вуглем був зроблений на тайкома узятому в матері білому полотні. Внутрішня кревність між вишивкою та живописом підтверджується й відношенням селянської художниці до полотна. Коли в Білокур композиція розросталася і виходила за раму, ситуація, у котрій будь-який професіонал просто б перекомпонував роботу, - художниця робила досить дотепно: знімала полотно з підрамника та пришивала до записаного ґрунтованого полотна шматки негрунтованого або самостійно ґрунтованого з порушенням технологій полотна. Причому, пришивала великими, грубими нитками, не маскуючи швів. Таких „дошитих” робіт декілька: „Квіти, яблука, помідори”, „Снідання”, „Пшениця, квіти, виноград” та інші. У розумінні Білокур полотно – це насамперед те, що можна зшивати, навіть якщо воно записане олією. Її олійний живопис так само вінчає і розкриває ідею полотна, як і українська вишивка. Зображення при цьому – є іманентним зображальній площині. Олійне полотно селянської художниці так само „пам’ятає” своє рослинне походження, як і кубики цукру-рафінаду на картині „У Шрамківському районі на черкаській землі” пам’ятають своє походження від зображеного поруч із ними цукрового буряка [57.c-64].

Такого ставлення до полотна професійний станковіст не знає. Для нього полотно – просто зображальна площина поряд із будь-якою іншою зображальною площиною, що підходить йому для реалізації його задумів.

У професіоналів існують різні способи нанесення олійної фарби на поверхню полотна. Художники Відродження, наприклад, писали лісируванням – тонкими шарами, накладаючи їх один на другий. Більш пізні художники пишуть по-різному: перші – корпусно, інші – тонкими шарами, треті наносять фарбу на полотно мастихіном. Деякі художники покривають роботи лаком. Олійна ж поверхня на роботах Білокур ніде не блищить, зовсім не жирна. Техніка художниці нагадує не стільки роботу олією, стільки викликає в пам’яті суворі сухі напівпрозорі мазки темпери старих майстрів іконопису. Фактура полотна в Білокур не забита фарбою, добре проглядається переплетення ниток, мазки такі малі, як стібки у вишивці.

Деякі ранні роботи, написані на негрунтованому полотні, на жаль, не збереглися в початковому вигляді, фарби перемішали. Це трапилося тому, що, з одного боку, Катерина Василівна не знала технології, а з іншого, - у неї було своя технологія. Грунт, відповідно до цієї технології, був ЕК обов’язковим; він міг виявитися третім зайвим у діалозі художниці та полотна.

Тло на майже всіх олійних полотнах Білокур – просте, виконане чистим кольором, найчастіше синім або блакитним. Катерина Василівна навіть не писала тло, а, скоріше, фарбувала полотно та вже поверх писала квіти.

Цікаво, що художниця користувалася нетрадиційним способом закріплення полотна на підрамнику. Як правило, для кожного полотна робиться індивідуальний підрамник, й полотно на ньому закріплюється нерухомо, один раз і назавжди. Підрамник же в Білокур виконує ту ж функцію, що п’яльця для вишивки. Народна художниця, усупереч правилам, кріпила полотно на підрамнику шпагатом, а коли робота була завершена, знімала записане полотно та кріпила на раму інше. Саме так і поводиться вишивальниця, знімаючи вишивку з п’ялець. Робити для кожної картини окремий підрамник для художниці було і клопітно, і дорого. Ось вона і знайшла дотепний вихід, підказаний їй технологією вишивання.

Отже, в олійному живописі селянської художниці здійснюється внутрішній звязок між об’єктом зображення , способом зображення, зображальною площиною та фарбами. Виявлення цих зв’язків дозволяє простежити джерела творчості Білокур в українській вишивці та ткацтві, у народній традиції, що сягає своїми коренями глибокої архаїки.

Розділ ІІІ. Жанрова палітра творчості Катерини Білокур


3.1 Натюрморт-фантазія


Перш ніж звернутися до натюрмортів Катерини Білокур, слід зазначити, що межі жанрів в творчості цієї художниці досить прозорі, намічені нами головним чином для зручності формального аналізу творів.

Натюрморти Катерини Білокур можна розділити на декілька груп. Перша буде утворена роботами, наближеними за рішенням до професійного мистецтва. Її складуть різні картини художниці – „Снідання” (1950), „Натюрморт з хлібом” (1960), „Кавун, морква, квіти” (1951), „Натюрморт” (1960), можливо „Привіт урожаю!” (1946). До цієї групи слід долучити ранній натюрморт, написаний на фанері в дусі наївного малярства.

Подібне сусідство пізніх та ранніх робіт повториться у групі пейзажів Катерини Білокур, наближених за рішенням до професійних, а саме – пізніх акварелей та пейзажів олівцем з пошуками законів лінійної перспективи і ранніх „наївних” пейзажів, написаних на фанері.

Складається таке враження, що художниця на схилі життя, хоч на іншому рівні, але повернулася до кола тем, що володіли нею на початку шляху. Це припущення було висловлено в розмові з науковим співробітником Яготинського історичного музею Євдокією Осьмак, - дослідником малярства Катерини Білокур [56, c.173]. Можна погодитися з цим твердженням. Наївний реалізм робіт звучить далеким відлунням в „Сніданні” а також в різних пейзажах Катерини Білокур. Її майстерність, безперечно, зросла, але багато в чому ці роботи існують так би мовити на бічних стежинах світу Білокур, - світу її фантазійних полотен.

Аби відтворити деякою мірою перспективу художньої манери Катерини Василівни, треба зазначити, що в її творчості співіснували два виміри з двома несхожими образами натури: трьохвимірний світ, де вона була реальною ученицею, і другий – її „авторський”, створений цілком за її специфічними законами, замішаний на фантазії. Емоційно влучним видається визначення Миколи Кагарлицького – „химерна художниця”. Її можна назвати майстром сновидінь, майстром ілюзії і мрій. В цій двоїстості її манери – розгадка одного дивного вислову Катерини Білокур, в якому вона протиставляє поняття „картина і „натюрморт” поняттям „портрет” та „пейзаж” [16, c.38].

Повертаючись до першої групи натюрмортів, треба зазначити, що вони перебувають якраз на межі двох згаданих вимірів – реального та фантастичного.

Завдяки спогадам учениці Катерини Білокур Галини Копової, опублікованим Миколою Кагарлицьким в монографії „Катерина Білокур. Я буду художником!”, ніби зберігся реальний фрагмент життя Катерини Василівни, пов’язаний з полотном „Снідання” (1950) [29, c.25].

„...Пам’ятаю, як ми з Олею Бунчук малювали натюрморт з простих за композицією предметів – глечик, чашка, тарілка з розрізаною на ній хлібиною... Мені здалося, що я впоралася з роботою прекрасно, але по обличчю Катерини Василівни вгадувала, що мій малюнок їй не подобається...Відтак пішла в майстерню і винесла звідти свою картину „Снідання”. Вона мене вразила, все на ній було як живе: хлібина аж пахнула, спори на ній виглядали натурально, редиску так і хотілося взяти з блюдечка і кинути в рот, глечик мав натуральні форми і об’єм, а квіти півонії просто зачаровували. Як у житті! І краще, ніж у життя! По етичніше!” [29, c.24]. Цікаво передана мить знайомства з полотном – воно виникає як „з’ява”, ніби на театрі.

З цього епізоду зрозуміло, що Катерина Василівна паралельно з навчанням дівчат продовжувала вчити і себе, як вчила протягом усього життя. Її зчаста порівнювали з давніми майстрами голландської школи натюрморту. Таке враження, що вона самостійно спробувала повести цю тему, породивши так би мовити суто український „голландський” натюрморт.

Нас захоплює поезія цього невибагливого світу звичних речей. Розмірене чергування форм, гра рівновеликих, але спів мірних об’ємів надають композиції мелодійності. Особливу роль відіграє світло та колір. Не порушуючи цілісності й гармонії світу звичайних речей, вони примушують поставити під сумнів саме їх буденність. Таємниче враження створюють виступаючі з глибокого синього тла предмети, що не відкидають тіней. Світло, яке не має певного джерела, довільно торкається їх поверхні. Вони освітлюються то ясніше, то мерхнуть. Освітлений лише простір стільниці, далі, - серпанкова сутінь тла, у якій губляться обриси предметів: майже поглинутий глечик, слоїк видніється лише завдяки блакитним полискам, що вихоплюють його з мороку. Розташовані далі півонії посилюють атмосферу таємничості – синє тло проступає крізь пелюстки, створюючи враження, наче квіти повільно спливають з напівтемряви, ще сповнені нею. Отже, навіть у такому „класичному” натюрморті, як „Снідання”, помітні зрушення реальності. Художниця зберігає реальну форму, фактуру предметів. Разом з тим, розуміючи і вміючи відтворити реальний об’єм предметів, вона подеколи наче забуває про нього, оповиває його ірреальною світлотінню, породженою не загальним для всіх предметів джерелом світла, а такою, ніби воно виникло для кожного предмета окремо. В цій довільності моделювання простору – стиль Катерини Білокур [20, c.70].

У натюрморті „Кавун, морква, квіти” (1951) кавун, що лежить на полотнині, вже не приминає її, як хліб у попередньому натюрморті. Певне враження, що між ними існує прошарок повітря. Усі предмети наче линуть у просторі, не маючи опори. Разом з тим ілюзорно виписано м’якуш кавуна, соковитість якого художниця спромоглася відтворити невловними переходами кольору, полисками [21, c.25].

Так само „зависають” предмети, зображені в „Натюрморті” (1960 з колекції Яготинської галереї. Груші, яблука, цибуля, помідори, кавун, хліб, виноград обертаються в якомусь повільному танку. Чим уважніше вдивляємося в їх кружляння, тим глибше переконуємось, що „життя” на полотні тече за законами, підказаними не натурою, а скоріш - уявою художниці.

Як і в попередньому натюрморті, усі предмети перебувають наче у

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: