Xreferat.com » Рефераты по культуре и искусству » Українське кіно початку ХХ століття

Українське кіно початку ХХ століття

кінематографа. В 1926 - 1927 рр. реконструюється Одеська кінофабрика, в 1928 р. завершується будівництво кінофабрики в Києві, оптико-механічного заводу «Кінап» - в Одесі.

На середину 20-х рр. припадає кількісне та організаційне зростання українського кіно. Такому піднесенню сприяли створення виробничо-технічної бази в республіці й прихід на кіностудії молодих творчих працівників. На кінець 20-х рр. помітно збільшується випуск художніх, хронікально-документальних, науково-популярних стрічок; на екран дедалі менше потрапляє зарубіжних фільмів, які до середини десятиліття складали основний фільмофонд республіки.

30 січня 1928 р. відбулася Всеукраїнська партійна кінонарада, а 15 - 21 березня того ж року - І Всесоюзна партійна кінонарада. На цих кінонарадах було глибоко проаналізовано діяльність радянської кінематографії на новому етапі соціалістичного будівництва обговорено доповіді про підсумки розвитку кіно в нашій країні та його завдання, про організаційні й господарські питання радянської кінематографії, розгортання кінообслуговування.

Наради поставили перед кіноорганізаціями завдання використовувати фільми як могутню зброю виховання трудящих мас в комуністичному дусі, вказали на необхідність створення таких кінотворів, які б організовували маси на виконання рішень партії по індустріалізації країни, колективізації сільського господарства, здійсненню культурної революції.

Всесоюзна партійна кінонарада 1928 р. засудила негативні тенденції, які мали місце у практичній діяльності раппівців. Останні, як відомо, намагалися підмінити партійне керівництво, розглядали роль кіно в житті суспільства з вульгарно-соціологічних позицій, заперечували умовність у мистецтві. Партійна нарада звернула увагу на те, що кіномистецтво в своїх кращих реалістичних тенденціях утверджується в умовах ідейної боротьби, що буржуазні й дрібнобуржуазні сили ведуть наступ проти пролетаріату, намагаються впливати на трудящі маси. Учасники наради відзначили зростаючу роль у цій боротьбі кіномистецтва як засобу комуністичної пропаганди, естетичного виховання.

У виступах учасників і в рішеннях згаданих нарад підкреслювалося, що кіномистецтво може успішно розвиватися лише в тісному взаємозв'язку з іншими суміжними мистецтвами, використовуючи художній досвід літератури, театру, живопису; ставилося велике коло практичних і технічних питань, таких, як сценарна проблема, створення виробничо-технічної бази. Всеукраїнська партійна нарада мала велике значення для розвитку кіно республіки. Відомо, що їй передували дискусії про роль і місце кіно в радянському суспільстві, про його специфічну природу, художньо-виражальні можливості.

Комуністична партія послідовно спрямовувала творчу енергію працівників кіно - найбільш масового, «найважливішого, - за висловом В. 1. Леніна, - з усіх мистецтв», надаючи їм практичну допомогу, чим сприяла становленню кіно як нового, соціалістичного мистецтва.

Творчий метод радянської літератури і мистецтва народжувався в умовах гострої боротьби з проявами формалізму, впливом буржуазної ідеології і естетики, всілякими «лівими» пролеткультівськими гаслами.

Теоретики пролеткульту вважали, що принцип партійності несумісний з народністю художньої творчості. Фактично, і раппівці виключали народність з поняття класовості пролетарської культури. Відмову від принципу партійності В. І. Ленін порівнював з повним роззброєнням пролетаріату на користь буржуазії. Як науковий критерій принцип партійності включає відображення всієї складності людських відносин, переживань, думок, оскільки жодна людина не може не ставати на бік того чи іншого класу.

Посилення реалістичних рис у кіно, зокрема українському, зу­мовлювало його вплив на широкі маси, підтверджувало, що партійність - категорія естетична, і виявляється вона специфічно як сфера прекрасного—не додається механічно до художності, а органічно входить до неї. Ігнорування цього вело до заперечення самої специфіки творчості, нівелювання художника як індивідуальності.

Партійність мистецтва включає проблему ідейної позиції митця і водночас проблему художньої правди, що виявляє внутрішні закономірності процесу творчості. Соціальна спрямованість твору зумовлена цілісністю його ідейно-художнього змісту, філософською та естетичною концепцією, авторським поглядом й оцінкою.

Українське радянське кіно поступово утверджувалось як самостійне мистецтво, нагромаджувало творчий досвід, відкривало нові сфери художнього зображення, формувало нові естетичні засади, засновані на вимогах життя. Уже в перші пореволюційні роки не лише в хронікально-документальних, а й в агітфільмах, художніх стрічках з'являється якісно новий образ, який втілював риси радянської людини - свідомого будівника соціалістичного суспільства.

Художні можливості нового мистецтва розкривалися насамперед у розробці теми революції. У складних умовах пошуків і боротьби з негативними тенденціями дореволюційного кіно, формалістичними захопленнями керівна роль належала Комуністичній партії. Соціалістичний реалізм передбачає правдиве, історико-конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку, при цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення мали поєднуватися із завданнями ідейного виховання трудящих мас в дусі комунізму.

Увагу митців дедалі більше привертають проблеми формування і становлення людської особистості, нової психології людини праці. Щоправда, це стосувалося не тільки кіномистецтва, а й - літератури і театру, зв'язки з якими поглиблювалися. Кіно черпало у них не лише теми, сюжети, біографії героїв, а й виражальні засоби, прийоми, що в свою чергу сприяло виробленню специфічної екранної мови. Особливістю радянського українського кіно (зокрема, на ранньому етапі) було звернення до досвіду сценічного мистецтва.

Велику роль у становленні кінематографа відігравав досвід братніх національних культур, у яких були спільні проблеми - освоєння сучасної теми і сучасного героя. На шляху молодого мистецтва у розв'язанні цих завдань поставали значні труднощі. Не було досвіду в творенні образу позитивного героя, але уже виробилися штампи, схеми (не без впливу дореволюційного кінематографа). Не відразу посіла своє місце сучасна тематика. Дані підтверджують, що глядач першої половини 20-х рр. виявляв інтерес до стрічок з «екзотичними» сюжетами, до водевілей, фарсів.

Агітфільмам періоду громадянської війни часом важко було конкурувати з такими екранними видовищами. Стрічки на сучасні теми з радянського життя теж нерідко знімалися за цими ж зразками, з орієнтацією не на кращі смаки. З'явилася навіть «теорія», що виробництво радянських фільмів взагалі має бути пристосоване «до потреб зарубіжного глядача». Гостро постала проблема: зарубіжним буржуазним фільмам з їх розтлінною міщанською мораллю, містичними сюжетами і «сатанинськими» героями, за якими нерідко вгадувався контрреволюційний підтекст, необхідно було протиста­вити фільми радянські, що розповідали б правду про народження нового світу.

Поступово змінювалося поняття про героїчне, новим змістом наповнювалося розуміння загальнолюдського. На зміну міщанському надломленому персонажу на екран виходив герой, що руйнував старий світ і будував нове суспільство. Він ще не все до кінця усвідомлював із того, що навколо нього відбувалося, був і малоосвічений, і бідно вдягнений, але безмежно відданий ідеалам революції.

Від зображення окремих фактів життя українські митці переходили до розкриття психології героїв, через окреме, індивідуальне - до типізації характеру і обставин.

Радянські фільми, зокрема українські, поступово завойовували екрани республіки, витісняючи дешеві «ілюзіони», зарубіжні «бойовики». Для українського кіно другої половини 20-х рр. характерне широке розкриття теми народу як творця історії і господаря життя. В ці роки воно звертається до відображення гострих класових конфліктів у нашому суспільстві, особливо в селі, до всенародного трудового подвигу в будівництві першого соціалістичного суспільства, провідної ролі Комуністичної партії у перетворенні дійсності.

В житті радянського суспільства відбуваються події, які докорінно змінюють обличчя міста і села. Темпи і масштаби перетворень набувають такого розмаху, що кіномитці часом не встигають їх відразу осмислити, оцінити, а іноді й зрозуміти.

Шлях до утвердження соціалістичного реалізму в українському кіно був складним, тривалим, суперечливим. Це стосується й інших національних кінематографій, які проходили свої етапи зародження і розвитку, виробляли свої традиції. При всій різноманітності й самобутності цих шляхів національні кінематографії об'єднував спільний для всіх художній ідеал. Відбувається процес дальшого поглиблення взаємозв'язків між братніми радянськими кінематографіями. Великою мірою кіно допомагало пізнавати як особливості життя кожної нації, їх історію, побут, характер, своєрідність мистецьких традицій, так і становлення інтернаціональної спільності людей.

Зростає й міжнародний авторитет українського радянського кіно. Вже з середини 20-х рр., українські фільми завойовують міжнародні премії, відзнаки.

Зазначений період принципово важливий в історії українського радянського кіно. У 20-ті рр. закладалися й утверджувалися його ідейно-естетичні основи, відбувався складний процес становлення його творчого методу. На це особливо слід звернути увагу ще й тому, що за рубежем дехто намагається, з одного боку, представити цей період як період суцільних «ідейних помилок», з іншого — оголошують роками мирного «співіснування» різних за класовим спрямуванням течій і напрямів (тут бачимо спробу ігнорувати класовий характер боротьби за утвердження творчого методу, підмінити цю боротьбу ідилічним, позакласовим «співіснуванням» різних ідейних тенденцій).

Дозвуковий період в історії українського радянського кіно позначений дискусіями, гострими внутрішніми суперечностями, напруженою боротьбою за реалістичне кіномистецтво, проти українського буржуазного націоналізму, формалізму, різного роду декадентського штукарства. На кінець 20-х рр. українське кіно досягає значних успіхів, звільняється від рецидивів абстрактної символіки, схематизму у відображенні як сучасності, так і минулого народу, остаточно утверджуючись на шляхах реалізму, на позиціях партійності й народності.

Впродовж 20-х рр. у Країні Рад склалася своя організаційно-господарча структура кіноорганізацій, спрямована на економічно-виробниче зміцнення радянської кінематографії. З утвердженням у 1922 р. Держкіно (Центрального державного кінопідприємства) йому була передана монополія прокату. Майже у всіх союзних республіках у цей час утворювалися свої національні кінопідприємства (ВУФКУ на Україні, Держкінпром у Грузії, АФКУ в Азербайджані, Туркдержкіно, Бухкіно в Середній Азії тощо). На Московській нараді наркомів освіти союзних і автономних республік 1923 р. йшлося про надання республікам права монопольного прокату, на Всесоюзній нараді з кіносправи 1924 р. - про необхідність об'єднання державних кінопідприємств у кожній республіці.

Ідеологічні та організаційно-господарчі питання розвитку радянської кінематографії обговорювалися на XII і XIII з'їздах партії, рішення яких сприяли перебудові всієї кіносправи, розширенню прокатної кіномережі на селі. В грудні 1924 р. Раднаркомом РРФСР було утверджено нове акціонерне товариство Радкіно (членами якого стали всі кінопідприємства Російської Федерації, Вища Рада Народного Господарства, наркомати зовнішньої торгівлі і народної освіти, міські Ради Москви і Ленінграда). У відання Радкіно та аналогічних організацій в союзних республіках перейшли прокат, експорт й імпорт.

Зосередження прокату і виробництва у провідних кінопідприємствах республік означало остаточну перемогу над приватним капіталом, давало кошти для розширення державної виробничої бази. Вирішальне значення для створення вітчизняної кінопромисловості мали рішення XV з'їзду партії (1927). Всесоюзна партійна кінонарада 1928 р. сформулювала завдання кінофікації і кінопрокату.

Політика партії і Радянського уряду в державному будівництві кінематографії була керівною у виробленні заходів по дальшому розвитку кіносправи в Українській РСР. При цьому долалися і складності організаційного характеру. Мається на увазі недостатня в ряді випадків прокатна оперативність ВУФКУ і неузгодженість дій Радкіно і ВУФКУ (на екранах республіки із запізненням пройшов, наприклад, «Броненосець «Потьомкін»», не завжди вчасно демонструвалися українські фільми в РРФСР - як «Гамбург», «Боротьба велетнів»).

В цілому ж названа структура республіканських кіноорганізацій 20-х р. себе виправдала, довела свою життєздатність. Будівництво радянської кінематографії в першому пожовтневому десятиріччі показало, що вона розвивалась як багатонаціональна, як дійовий фактор ленінської програми культурної революції.

На рубежі 30-х рр. назріває потреба у створенні єдиної всесоюзної кіноорганізації, яка б спрямовувала виробничо-прокатну, репертуарну політику всіх кінопідприємств країни. Такої організаційної перебудови кіносправи (ідея об'єднання національних кінопідприємств не відразу усвідомлювалася окремими українськими кінодіячами) вимагали інтереси соціалістичного будівництва, комуністичного виховання трудящих, завдання розвитку кіномистецтва в цілому.

У лютому 1930 р. Раднарком СРСР прийняв постанову про створення при Вищій Раді Народного Господарства СРСР загальносоюзного об'єднання з кінофотопромисловості - Союзкіно, що було реальним виявом історичного процесу інтернаціоналізації всіх сфер життя радянського суспільства. Організація Союзкіно стала новим стимулом для розвитку національних кінематографій, усунула всі перешкоди на шляху вільного обміну фільмами, кадрами, матеріально-технічними, творчими ресурсами.

У 20-ті р. були закладені ідеологічні, естетичні, організаційно-виробничі основи радянського кіно, створена надійна база для його дальшого зростання як мистецтва, що являє сплав духовних цінностей всіх націй і народностей СРСР.


Хронікально-документальне і наукове кіно


Українське радянське кіно починалося з хроніки. Саме кінохроніка поряд з такими найбільш оперативними видами художньої творчості, як плакат, документальна фотографія, стала пропагандистом молодого радянського суспільного ладу і впливовим агітатором серед широких верств народу. Величезні пропагандистські можливості кінохроніки неодноразово відзначав В. І. Ленін. За його думкою, висловленою в бесіді з А. В. Луначарським, «...виробництво нових фільмів, пройнятих комуністичними ідеями, які відбивають радянську дійсність, треба починати з хроніки». Революційна хроніка стала дорогоцінним кінолітописом Країни Рад, зберегла для нащадків риси покоління, що вибороло і захистило новий суспільний лад, зафіксувала події й факти буремних років Жовтневої революції та громадянської війни.

Молода українська радянська хроніка розвивалася, використовуючи технічну базу і професійний досвід дореволюційного кіно. Щоправда, дореволюційна кінохроніка не могла мати таких розвинених реалістичних традицій, як, скажімо, дореволюційна публіцистика та інші оперативні жанри мистецтва, її призначенням була переважно зйомка так званих придворно-офіційних подій, фактів сенсаційного характеру. В дореволюційному кіно було дві основні форми хроніки - кіножурнал і репортажний фільм про певну подію. Вони переважали й на початковому етапі становлення українського радянського документального кіно.

Революційну хроніку відзначає політична цілеспрямованість, вагомий суспільний зміст, вона відкрила нового героя - народні маси, людину праці. Віддані справі революції оператори знімали мітинги на заводах, комуністичні суботники, бойові дії Червоної Армії та ін. Хронікальні сюжети демонструвалися в кінотеатрах, а також на міських вулицях та площах і сприймалися народом з величезним інтересом.

Організатори кіновиробництва, зокрема зйомок кінохроніки на місцях, керувалися вказівками В. І. Леніна про те, що зміст фільмів має визначатися агітаційно-пропагандистськими органами уряду та народними комісаріатами освіти республік. Щодо хроніки, зазначав В. І. Ленін, то вона повинна бути «образною публіцистикою, в дусі тієї лінії, яку, скажімо, ведуть наші кращі радянські газети».

Хронікальні кадри революційних подій 1918 р. були початком кінолітопису Радянської України. Не всі хронікальні кадри, зняті в перші роки Радянської влади, дійшли до наших днів, а ті, що дбайливо зберігаються в Центральному Державному архіві кінофото-документів СРСР, у відповідному республіканському архіві, є надзвичайно цінним матеріалом, що передає революційний пафос у тяжкий час боротьби за владу Рад.

Перші спроби більш-менш планомірних кінозйомок важливих фактів і подій у житті країни пов'язані з утворенням радянських кіноорганізацій на Україні, зокрема Всеукраїнського кінокомітету. Одним з перших керівників відділу кінохроніки був М. Кольцов - досвідчений на той час журналіст, організаційна робота якого сприяла розгортанню планомірних документальних зйомок.

Хронікальні зйомки проводили також кіносекції політвідділів ди­візій Південно-Західного фронту. Бюро української преси (БУП).

Народний комісаріат пропаганди, кіногрупи агітпоїздів, агітпароплавів та ін. Кінокомітети й політвідділи частин Червоної Армії широко використовували кінохроніку в агітаційно-пропагандистській роботі, що проходила під гаслом «Комуністи - в народні маси!». Ці перші кроки молодого радянського кіномистецтва мали велике пропагандистське й освітньо-виховне значення.

У лютому 1919 р. відділ кінохроніки Всеукраїнського кіно комітету випустив перший на Україні кіножурнал («Живий журнал»), який розповідав про важливі події суспільного й політичного життя республіки. Кіносекція Київського окружного військкомату у березні .1919 р. починає випуск кінохроніки «Червона зірка». Виходили також хронікальні нариси «Кіногалерея діячів революції». Використовуючи досвід партійної преси, віддані справі революції кіножурналісти у складних умовах громадянської війни намагалися відбивати в хронікальних сюжетах революційні перетворення в республіці.

Знімаючи бойові дії Червоної Армії, кінооператори не раз виявляли мужність, чесно виконуючи свій громадянський обов'язок. Сміливість, високу революційну свідомість демонстрували оператори, які входили до складу бойових груп червоноармійців та агітаторів, що відправлялися в райони, ще не звільнені від ворожих банд. Крім зйомок ці групи проводили велику агітаційно-пропагандистську і освітню роботу серед населення. Так, влітку 1919 р. одна з кіно-бригад у складних умовах здійснила рейд по придніпровських селах, влаштовувала політичні мітинги. За два місяці рейду було організовано 55 кіносеансів. Такі рейди сприяли активізації боротьби проти банд, виникненню в селах комуністичних осередків.

Хронікальні стрічки того часу - «Вручення М. І. Калініним ордена Червоного Прапора Першій Кінній Армії», «Парад військ і демонстрація 1 Травня у Києві», «Бойові подвиги 41 дивізії в боротьбі з інтервенцією та контрреволюцією», «Діячі соціалістичної революції на Україні», «Взяття Одеси частинами Червоної Армії» та ін. - відображали найголовніші події, якими жила країна. Вперше на екрані була показана незламна сила народу, його згуртованість у боротьбі за нове життя.

Важко переоцінити значення роботи, яку здійснювали в той час кіножурналісти. Вони фіксували на плівці перші кроки соціалістичної держави. І що б не знімав оператор - атаку червоних бійців на окопи петлюрівців, мітинг у визволеному Харкові, радісні обличчя дітей в їдальні дитячого будинку, битву за Крим, перебування на Україні делегатів III Інтернаціоналу, рейси агітпоїздів і агітпароплавів, - це були кадри величезного історичного значення, які передавали характерні ознаки часу, фіксували образи тих, хто боровся за ідеали революції. Відображення нового героя вимагало особливої уваги й майстерності з боку кіножурналістів, які підпорядковували цьому завданню всі засоби виразності, що були в їх розпорядженні. Новий погляд на людину реалізувався і в характері зйомок, і в композиції, і в написах (титрах) хронікальних картин. Кінохроніка тих часів переконує, що оператори здійснювали зйомки винахідливо, оригінально, застосовували панорами, крупні плани, цікаві ракурси, тобто вже тоді кіномитці намагалися донести до глядачів тему фільму, яскраво розповісти про певну подію. Скажімо, знімаючи народні мітинги, маніфестації, вони використовували верхні точки зйомки, щоб показати масовість, масштабність події, водночас створювали цікаві, характерні людські портрети (червоноармієць з гвинтівкою, селянин, що уважно слухає оратора та ін.).

Значний вплив на розвиток українського, взагалі радян­ського, документального кіно мав останній фільм, створений Дзи­гою Вертовим на Україні, - «Симфонія Донбасу» (оператор Б. Цейтлін), перший радянський звуковий документальний фільм. Ця стрічка була справді новаторською, в ній Дзига Вертов прагнув творчо використати новий важливий винахід у кінематографі - звук. Дзига Вертов із захопленням зустрів ідею використання звуку в кіно, не лише музики, а й різноманітних «звуків життя». Контрапунктична роль звуку, посилення смислової та емоційної значимості фільму уявлялись йому перспективними. Ще раніше він намагався передати звуки за допомогою монтажу німих кадрів (вдалі спроби спостерігаємо в картині «Одинадцятий»). Коли ж у Ленінграді (лабораторія професора О. Шоріна) і в Москві (лабораторія інженера П. Тагера) були створені вітчизняні звукозаписувальні апарати, Дзига Вертов відразу ж розпочав запис хронікальної фонограми, а згодом і ро­боту над «Симфонією Донбасу».

Фільм присвячено трудівникам Донбасу. Д. Вертов, пропагуючи засобами кінопубліцистики нове, прогресивне в житті країни, захоплено і з почуттям гордості сприймаючи трудовий героїзм, прагнув яскраво відобразити це на екрані; музичний супровід, «голос індустріалізації» він вважав одним із важливих компонентів втілення свого задуму. В Ленінграді була виготовлена спеціальна малогабаритна камера звукозапису. Там же були записані вуличні та виробничі шуми. Ці записи знімальна група продовжила на Донбасі під час зйомок фільму.

Картиною «Симфонія Донбасу» було вписано нову цікаву сторінку в історію радянського документального кіно. Фільм складається з кількох епізодів, об'єднаних чіткими соціально-політичними темами. В першому епізоді розкривається тема, що вже знаходила своє розв'язання в стрічках Д. Вертова, - протиставлення старого і но­вого. Церковний передзвін, богомольці, ікони. Кінокамера неначе розгойдується разом із дзвоном, хитається як п'яний, що вештається на площі біля церкви. Це - старий, відживаючий світ. І раптом лунає бадьорий комсомольський марш. Він наче могутня хвиля руйнує світ релігійного засилля. Церква перетворюється на клуб робітничої молоді. Так з'являється нова тема - молодого радісного життя. Вертов вникав у кожну деталь музичного оформлення фільму, він докладно виклав композитору М. Тимофєєву музичний сценарій і ритмічну послідовність кадрів цього епізоду.

Наступні епізоди із застиглими вагонетками, мертвими домнами, паровозами змінюються кадрами підготовки молодих шахтарів, які за закликом партії і комсомолу прийшли на допомогу Донбасу. Автор із теплотою зображує молодих хлопців, прагне показати людину праці, її красу. Як і в «Одинадцятому», він з великим захопленням і на високому художньому рівні відтворює нові риси трудівника Донбасу. Його герої - красиві своєю працею, згуртовані єдиним трудовим ентузіазмом, що виразно і переконливо фіксує кінокамера. А за допомогою монтажу режисер створює опоетизований образ соціалістичної епохи. Поєднуючи в контрапункті зображення, авторський коментарій і музичну фразу, індустріальні звуки, режисер виразно й емоційно відтворив трудовий ритм, загальну атмосферу першої п'ятирічки. В цих епізодах відчутно виражено захоплення митця ентузіазмом народу.

У фільмі «Симфонія Донбасу» Дзига Вертов вперше використовує синхронно записані голоси героїв, документальну фонограму для більш переконливого, життєво вірогідного відтворення образів людини праці, будівника соціалізму. Творче, новаторське використання звуку підтверджує ряд епізодів «Симфонії Донбасу». Зокрема, кадри святкової демонстрації режисер озвучив фонограмою натуральних виробничих шумів, а кадри шахт і заводів - святковими звуками демонстрації: піснями, лозунгами, привітаннями.

Ця патріотична новаторська стрічка, створена Д. Вертовим на засадах соціалістичного реалізму, не знайшла, на жаль, належної підтримки з боку критики. Певну упередженість до нового фільму режисера можна пояснити тим, що свіжими були ще враження від гострої дискусії, критичної оцінки його попереднього фільму «Людина з кіноапаратом». Щоправда, надмірність музичного супроводу та індустріальних шумів у деяких епізодах картини ускладнювала їх сприйняття. Творці фільму зіткнулися також з рядом труднощів, зумовлених неякісним технічним обладнанням. «Ми надто випередили в своїх планах і намірах, - писав Дзига Вертов, - наші технічні й організаційні можливості. Ми не врахували цих перешкод, що постали на шляху виробництва цього фільму». Разом з тим, безперечне позитивне значення фільму в тому, що він яскраво відтворює за допомогою виразних засобів кінопубліцистики образ народу - будівника соціалізму.

Картина «Симфонія Донбасу» переконує, що звук може бути важливим конструктивним елементом у побудові публіцистичного кінообразу, що документальний фільм з чітко визначеною авторською думкою здатний піднімати важливі соціально-політичні питання, бути дійовим засобом духовного, естетичного виховання народу.

Робота Дзиги Вертова на Україні позитивно позначилась на розвиткові українського документального кіно, вона збагатила самого режисера на шляху його пошуків у сфері образної кінопубліцистики. Вплив естетичних засад Дзиги Вертова, його принципів побудови і публіцистичного твору на сучасну тему був помітний у фільмах ряду інших документалістів.

Вертовські творчі принципи створення публіцистичного фільму, організації й осмислення життєвого матеріалу, застосовані ним образні засоби емоційного розкриття теми твору відіграли значну роль у розвитку українського і взагалі радянського кіно. Зняті Дзигою Вертовим на Україні фільми стали помітним явищем у світовій прогресивній кінодокументалістиці. Після перегляду «Симфонії Донбасу» в листопаді 1931 р. у Лондоні Чарлз Чаплін сказав: «Я ніколи не міг собі уявити, що ці індустріальні звуки можна так організувати, щоб вони здавались прекрасними. Я вважаю фільм «Ентузіазм» однією з найбільш хвилюючих симфоній, які я коли-небудь чув. Містер Дзига Вертов - музикант. Професори повинні у нього вчитися, а не сперечатися з ним».

Фільм «Симфонія Донбасу» за кордоном був сприйнятий по-різному, зокрема в Німеччині. «З одного боку, фільм «Ентузіазм» особливою комісією при міністерстві внутрішніх справ був визнаний «kьnstlerisch Wertvoll», тобто цінним як твір мистецтва. - писав Дзига Вертов, - з другого боку, те ж міністерство внутрішніх справ в особі самого міністра д-ра Вірта з політичних міркувань остаточно заборонило показ фільму навіть на закритих переглядах». У Гамбурзі під час перегляду картини в робітничій аудиторії лунали вигуки «Рот фронт!», а після його закінчення виник стихійний мітинг. Гамбурзькі робітники виступили в пресі з протестом проти заборони «Симфонії Донбасу». Слід зазначити, що Дзига Вертов досить критично ставився до оцінок свого фільму зарубіжною пресою, водночас підкреслював, що демонстрація «Симфонії Донбасу» за рубежем мала велике пропагандистське значення.

Вертовський фільм «Симфонія Донбасу» був свідченням безперечних досягнень української кінопубліцистики першого пожовтневого десятиліття.

20-ті рр. для українського документального кіно були роками становлення і творчих пошуків. Від фіксації на кіноплівку важливих фактів і подій громадянської війни та відбудови народного господарства радянські кіножурналісти переходять до осмислення життєвих явищ, створюючи фільми на актуальні публіцистичні теми. Цей процес відбувався у складних умовах формування методу соціалістичного реалізму, в атмосфері гострих дискусій про призначення мистецтва в епоху соціалістичного будівництва.

Кінохроніка в той час була однією з провідних мистецьких форм відтворення революційної дійсності. С.Ейзенштейн пізніше писав: «Колись, у двадцяті роки, хроніка і документальний фільм вели наше кіномистецтво. На багатьох фільмах художньої кінематографії, що тоді зароджувалась, лежав безперечний відбиток того, що створювала тодішня документальна кінематографія.

Гострота сприймання матеріалу і факту; гострота зору і дотепність у сполученні побаченого, впровадження в життя і дійсність і ще багато, багато вніс документальний фільм у стиль радянської кінематографії».

Активний процес розвитку українського документального кіно в 20-ті рр. підготував і його майбутні надбання: на початку третього десятиліття кінопубліцистика піднімає й розв'язує актуальні суспільно-політичні теми, створює багатогранний образ людини праці, образ нової дійсності.

У справі популяризації наукових, технічних і суспільних знань, виховання нової свідомості, моралі велика роль належала науковому фільму, який розвивався разом з усіма іншими видами кіно.

Як масовий наочний засіб наукового пізнання, популяризації та пропаганди, освіти кінематограф використовувався для розв'язання завдань культурного будівництва уже в перші роки Радянської влади. Не випадково серед головних завдань, що їх поставив В.І. Ленін перед молодою радянською кінематографією, було створення образних прилюдних лекцій з різноманітних питань науки і техніки.

У резолюції VIII з'їзду РКП(б) кінематограф розглядався як один з найважливіших засобів комуністичної пропаганди і культурно-освітньої роботи, зокрема на селі. Науковий кінематограф стає важливою формою зв'язку між науковими ідеями і народом.

Широкі маси трудящих виявляли надзвичайно великий інтерес до праці науковців, вчених, винахідників, прагнули ознайомитися з науково-технічними досягненнями в народному господарстві молодої республіки. Роль кіно у справі інформації та пропаганди наукової й технічної думки була неоцінимою.

Одним з перших організаційних заходів Всеукраїнського кіно-комітету було проведення обліку наукових, культурно-освітніх і видових стрічок з питань техніки, сільського господарства, географії, етнографії, історії тощо. Чимало таких картин довелося реквізувати не лише у приватних прокатних конторах, а й у власників бібліотек, крамниць. Усі ці стрічки потім увійшли до фільмофонду кінокомітету і широко використовувались у пропагандистській та культурно-освітній роботі.

У кінотеатрах почали втілювати в життя вказівку В.І. Леніна про обов'язкове співвідношення в сеансах художніх, науково-популярних і документальних стрічок. Відкриваються спеціальні «показові» кінотеатри, що виконували культурно-освітні функції. Спочатку з'явилися вони в Харкові, потім - у Чернігові, Києві, Одесі. В Києві вперше влаштовуються культпоходи на науково-освітні сеанси. Нерідко під час перегляду лектори пояснювали зміст, окремі незрозумілі наукові терміни тощо.

На початку 20-х рр. при Одеській кінофабриці створюється лекторське бюро, до роботи в якому залучаються спеціалісти для читання лекцій в кінотеатрах, де демонструвалися наукові стрічки.

На допомогу лекторам, пропагандистам, агітаторам в республіці розроблялися спеціальні інструктивно-методичні посібники. Вони містили в собі поради (деякі з них уже встигли пройти випробування на практиці) щодо використання кінематографа як наочного підруч­ника з усіх загальноосвітніх та спеціальних предметів, як літератур­но-художнього альманаху для всіх, починаючи від неписьменного до освіченого включно.

Значну роль відігравали пересувні кіноустановки. Для науково-технічної пропаганди використовувалися агітпоїзди, обладнані відповідним чином фургони, пароплави, баржі, трамваї. Програми складалися з урахуванням аудиторії і, як правило, включали популяризаторські стрічки. Ось, наприклад, програма, яку показували в Овручі делегатам з'їзду комнезамів: «Трудова комуна», «Приготування корму для худоби», «Розкриття мощей Тихона Задонського».

Нерідко після перегляду виникали мітинги, дискусії, бесіди. Активну участь у них разом з видатними громадськими діячами і митцями брали відомі вчені (О. В. Палладін, О. 1. Білецький та ін.).

Часто можна було бачити такі афіші-заклики культурно-освітніх кінотеатрів: «Громадяни робітники і селянин! Сьогодні демонструватимуться картини революційного і наукового змісту. Приходьте - навчайтеся». На такі сеанси збиралися тисячі глядачів. Навчалися грамоти в школах, бібліотеках, читальнях, клубах, створених на базі «показових» кінотеатрів.

Широку популярність серед глядачів здобули народні кіноуніверситети, які існували на громадських засадах. Особливо великим успіхом користувалися лекції, присвячені науковим проблемам. Такі кінофіковані лекції відбувалися за спеціальними програмами, про їх тематику повідомлялося через пресу.

Поряд із використанням стрічок, які пощастило зібрати до фільмофонду, українські кіномитці приступили до створення нових картин, що мали популяризувати досягнення радянської науки і культури. Доцільно згадати в зв'язку з цим й агітфільми наукової тематики. Вони висвітлювали питання історії революційного робітничого руху, допомагали в санітарно-освітній роботі по ознайомленню з основами медичної профілактики і соціальної гігієни.

Деякі з них являли собою своєрідні тези кінолекцій чи кінодоповідей. Так, за сценарієм лікаря М. Бака режисер Л. Замковий ставить кінофільм «Жертви підвалу» (1919), який мав допомогти у боротьбі з туберкульозом.

Санітарно-освітні функції виконувала й картина «Азіатська гостя» режисера М. Вернера, випущена на екрани влітку 1919 р. і присвячена профілактиці холерних захворювань.

Ряд фільмів зняв режисер А. Лундін, серед яких - картина про запобігання захворювання на тиф, кілька антирелігійних стрічок.

Нерідко фільми закінчувалися відповідними закликами. Такі кінцівки були не лише логічно пов'язані зі змістом картини і випливали з нього - вони сприймалися як безпосереднє звернення героїв фільму до глядачів. Іноді після показу фільмів виникали бесіди й мі­тинги. Дедалі відчутнішою ставала роль екрана у процесі освіти й виховання трудящих мас. Кіно «має стати засобом масового поширення наукових і технічних знань серед робітників і селян», - говорив М. І. Калінін.

Випуск наукових фільмів налагоджували спеціально утворені при кінокомітетах відділи наукової зйомки. Було випущено ряд стрічок про особливості різних галузей сільського господарства, про впровадження у практику нових машин. Умови, в яких проходили становлення й розвиток наукового кіно на Україні, були схожими з умовами розвитку російського та білоруського наукового кіно.

З часом тематика наукових фільмів стає дедалі різноманітнішою, зміст більш глибоким, екран - багатшим на зображально-виражальні засоби, які в науковому

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: