Феномен кімоно
У зв'язку з вестернізацією і глобалізацією, багато японців забувають свої звичаї. Сьогодні жінка, яка може самостійно і правильно одягти на себе кімоно, вважається рідкістю. Саме тому по всій Японії існує мережа ліцензованих салонів і перукарень, які надають послуги по одяганню традиційних костюмів. Об’єктивація
Кожне кімоно має свій символізм, тому його вибирають прискіпливо під конкретну людину і випадок. Зазвичай, основними критеріями вибору святкового одягу є сімейний і соціальний статус жінки, а також ступінь офіційності церемонії чи заходу. У відповідності до цих критерії жіночі святкові кімоно поділяються на наступні типи:
Куротомесоде ("чорна короткорукавка") - кімоно чорного кольору з короткими рукавами і 5-а родовими емблемами мон, яке пишно декороване нижче талії. Одягається переважно заміжніми жінками на світські офіційні заходи, зокрема матерями наречених під час весілля.
Іротомесоде ("кольорова корткорукавака") - однокольорове кімоно з короткими рукавами і 3-ма або 5-а родовими емблемами мон, яке пишно декороване нижче талії. Одягається усіма жінками незалежно від сімейного статусу переважно для відвідин церемоній у синтоїстських святилищах.
Фурісоде ("довгорукавка") - кольорове і пишно декороване кімоно з довгими рукавами. Поділяється на три підтипи в залежності від довжини рукава - "велика довгорукавака", "середня довгорукавка", "мала довгорукавка". Одягається переважно незаміжніми дівчатами на церемонію повноліття, випускний вечір і весілля. Найбільш парадне вбрання має 5 родових емблем мон. Вважається найбільш розкішним кімоно.
Хомонґі ("одяг для відвідин") - кольорове кімоно з багатими візерунками. Одягається усіма жінками незалежно від сімейного статусу на вечірки чи офіційні заходи. Інколи знайомі наречених одягають це вбрання на весілля.
Цукесаґе ("недекорований одяг") - монотонне кімоно без візерунків, яке одягається усіма жінками незалежно від сімейного статусу на незначні вечірки чи офіційні заходи. Вважається нижче за класом ніж хомонґі. Через відсутність розпису чи вишивки інколи розглядається як повсякденний одяг.
Траурний одяг - кімоно без візерунків з 5-ма родовими емблемами мон. Сьогодні під впливом європейської традиції його шиють з чорної тканини, проте традиційним кольором трауру в Японії вважався білий. Одягається усіма жінками незалежно від сімейного статусу. [18, 132-134]
Окрім святкового вбрання існує повсякденне. До нього відносять:
Комон ("дрібновізерунковий одяг") - кімоно, розписане візерунками однакового дизайну. Одягається усіма жінками незалежно від сімейного статусу.
Іромудзі ("однокольоровка") - однокольорове кімоно, переважно стриманого м'якого кольору, без прикрас і декору. Одягається усіма жінками незалежно від сімейного статусу. Вважається "робочою формою" у чайній церемонії або інших традиційних мистецтвах.
Юката ("одяг для ванни") - легкий бавовняний халат, який носять переважно влітку незалежно від сімейного статусу жінки. Першопочатково його використовували як одяг після ополіскування чи після прийняття ванни. Проте з XVII століття це вбрання набуло популярності серед простого люду як повсякденний костюм. Сьогодні з усіх видів простого повсякденного кімоно саме юката користується найбільшим попитом. [18, 147]
Чоловіче кімоно.
На відміну від жіночого, чоловіче кімоно виглядає більш простішим і стриманішим. Його основною відмінністю є будова рукава, який вужчий і менший за аналогічні у жіночому вбранні. Сучасний чоловічий одяг менш барвистий. Переважають чорний і різні відтінки сірого, брунатного, синього та зеленого кольорів. Крім цього, чоловіки частіше за жінок носять шаровароподібні штани хакама.
Як і жіночий костюм, чоловічий також поділяється на святкове і повсякденне, однак різновидів вбрання набагато менше. Так, святковий костюм практично один. Він складається з халату "кімоно", смугастих хакама, куртки хаорі та шкарпеток табі. Ознакою офіційності є наявність 5 або 3 родових емблем мон на халаті і куртці. Колір аксесуарів і сандалій різниться від заходу - на святкових церемоніях вони білі, на траурних - чорні.
Повсякденний одяг більш різноманітний. До нього входять аналоги жіночого однокольорового іромудзі і літнього халату юката, а також:
Самуе ("робочий одяг") - чернечий повсякденний, чорного або сірого кольору для виконання фізичної праці.
Дзінбей ("одяг Дзінбея") - домашній або літній костюм, що складається з легкої куртки і шортів. Назва одягу походить від винахідника цього вбрання, що жив у XVII столітті.
Тандзен (одяг "бані Тандзен") - цупкий бавовняний халат з зав'язкою на грудях і пишним строкатим декором. Назва одягу походить від "бані Тандзен". Носиться переважно у прохолодну погоду як пальто.
Хаппі - бавовняна куртка з вузьким рукавом. Початково використовувалась монахами і самураями як верхній одяг. Сьогодні її інколи носять японські робітники.
Особливістю повсякденного чоловічого одягу є те, що його можна носити без парадної куртки хаорі і штанів хакама. [18, 156-157]
Розділ 2. Особливості функціонування кімоно, як частини національної культури у сучасній Японії
2.1 Японський національний костюм, як обўєктивація тілесного в культурі
Від давніх часів в Японії у межах синтоїзму сформувалося ставлення до одягу, як до речі, що зберігає душу. В синтоїстському ритуалі "увгамування душі" померлого проводився обряд "зав’язування рукавів" (тамафурі) з метою утримати душу. Тобто одяг мислився, як скринька для душі. Тривалість збереження даної функції знайшла свій відбиток в текстах класичної поезії та прози.
Ця ритуальна функція одягу, як і в іншіх культурах світу, свідчить про те, що в народній свідомості він - природнє продовження людини, його Дім, так само, як і волосся або ногти використовувався у магічних цілях, як її символічна заміна. В імператорському варіанті обряду "увгамування душі" богам підносилися три види священного одягу (місо), який репрезентував імператора, його дружину та нащадка [10, 31].
Розповсюдження буддизму та разом з ним китайської культури, з багатої спадщині якої японці особливо впроваджували конфуціанські норми у побудові держави, формуванні етики та моралі, безсумнівно, позначилося на ставленні до тіла. Ієрархізований конфуціанський світ з його ритуальним благочестям заперечував прояви оргіастичного, тож костюм мав приховати природнє і виявити суспільно-значиме.
Разом з конфуціанським вченням та буддизмом японці знайомляться і з даоськими ідеями - як через оригінальні трактати даоських мислителів, так і у розчиненому в дзен-буддізмі варіанті. Звідси концепція тілесності набуває ще більшого ускладнення: з одного боку, тіло, як прояв цього життя - тимчасова оболонка, яка згодом зникне, а з другого - тіло є вмістилищем містичних сил. Не випадково серед представників японського дзен-буддизму час від часу з’являлися такі парадигматичні постаті, як буддійський святеник Сінран, двадцятий настоятель Дайтокудзі - Кігаку Мьосю, мислитель Іккю Содзюн та фігура ХХ століття - майстер Боборосі. Вони посмішки ставилися до целібату, вважаючи сексуальне спілкування з жінкою важливою частиною духовної практики та активно впроваджували ідею тілесного дзен [11, 53].
Тілесність знаходила своє виправдання і в синтоїстському культі природи, в якому, як і в інших поганських релігіях, тіло не набуло негативної оцінки, а, навпаки, мислилось як уособлення життєвої енергії. Можна з цього приводу пригадати синтоїстську космологію, згідно з якою перше оголення тіла було здійснено Аме-но Ідзумо з метою повернення на небо світла - богині Аматерасу-оо-но-мікамі. "Тоді вісімсот міріад богів зібрались-зішлись у Аме-но ясу-но вака - Небесної Спокійної Ріки…Аме-но Удзуме-но мікото - Небесна Богіня Відважна, рукави підв’язавши лозою з небесної гори Кагуяма, з небесної лози сасакі сітку кадзкра зробивши, листя саса з небесної гори Кагуяма пучками зв’язавши, пустий чан у дверей Небесного Скелястого Гроту перекинувши, ногами по ньому з грохотом притупуючи, у священну одержимість прийшла, і груди виваливши, шнурки спідниці до таємного місця розпустила. Тут Равнина Високого Неба ходором заходила - усі вісімсот міріадів богів розреготілися" [16, 19].
Наведений фрагмент зникає у більш пізніх викладеннях цього міфу, що по-перше, свідчить про існування давнього ритуалу одержимості шаманки під час еротичного танцю [16, 21], а, по-друге, про зміну моральних норм.
Професор Ц. Стратз у своєму фундаментальному дослідженні "Форми тіла в житті та мистецтві Японії" зазначав, що ніколи в японському мистецтві не з’являлося чогось подібного до європейських Венер. Хоча й існування еротичних серій дає зразки зображень неприкритого тіла, все ж сама художня мова, якою розповідає про це художник, значно відрізняється [23, 17]. З цього приводу важливо відзначити, що гравюри сюнга певною мірою являли стандартні зображення тіла, адже їхній головний зміст полягав у зображенні дії та обставин. При цьому нерідко гіпертрофовані зображення геніталій можуть здатися європейському дослідникові як свідчення перемоги тілесности. Разом з тим у характері зображень спостерігаються певні типологічні особливості: саме тіла подаються зазвичай лише частково оголеними або повністю прихованими у хвилях різнобарвних візерунчатих суконь. Таким чином, демонструється не тіло як таке, а саме "точка злиття, яка і є суттю, головною ідеєю зображення" [7, 62].
Це вторинне значення натурального плану людини простежується і в японській ліриці, де практично не можливо уявити справжній вигляд коханців, будь-яких натяків на фізичні особливості їхньої вроди. Навіть у такого знавця жіночої краси як, Арівара-но Наріхіра, під час спогадів про кохану тільки й дізнаємося, що: "Кохану свою в одежах, Красивих там, у столиці Кохаючи залишив. Та думаю з сумом, Як я від неї далеко" [23, 17]. Зрозуміло, що це повна протилежність європейській традиції, де навіть християнська концепція тіла, як темниці для душі, не завадила закоханому лицареві втішатися тим, що волосся коханої, як в золоторунної вівці,і шкіра її як біла лілея, і зуби що стада ягнят, і губи - коралі.
Важливим уявляється й місце, яке посідала врода серед якостей, що цінувалися в жінці. Взагалі таких налічувалося десять (в протилежність десяти вадам, що могли бути приводом для розлучення). Цікаво, що врода згадується майже в останню чергу, а перевага надається ніжному голосу, м’якому нраву, легкій ході, шанобливій поведінці, гарному волоссю.
З іншого боку, складно уявити костюм, який більше за японський знищує будь-який натяк на існування тілесності у її природній даності. (Достатньо лише пригадати запис у щоденнику Мурасакі Сікібу: "Жахливе та огидне оголене тіло. В ньому немає ніякої чарівности" [23, 18]. В цьому сенсі не має значення, який саме взяти за взірець одяг - славнозвісні 12 суконь часів Хейан, чи два-три косоде з величезним поясом (обі) доби Токугава. І в тому, і в іншому випадку тіло цілком приховано у шатах. Додати до цього грим (міцно покрите білилами обличчя, вибриті брови та намальовані чорною фарбою високо на лобі, чорні зуби, а за часів Хейан ще й нафарбовані зеленою помадою губи), який не залишав в обличі жодної природної риси та перетворював його на маску. Таким чином одяг виявляється повною перемогою культури над природою.
Однак, приховуючи індивідуальні особливості тіла, костюм водночас формував його ідеальний образ. Якщо за часів Хейан багатолисткуваті сукні створювали образ пишнотілої жінки, то в наступні часи засобом одягу відтворюється ідеал тендітної, дещо худорлявої красуні. Так, приміром, блискучий Гендзі розчарувався, побачивши вперше свою обранку, яка виявилася надто високою на зріст та худорлявою ("Краще б я її не бачив!"), а такі мистці часів Токугава, як Утамаро та Кійонага, навпаки, зображували красунь витягнутих пропорцій, героїні Харунобу тонесенькі, наче гілки верби. Однак, і в тому, і в іншому випадку костюм відігравав важливу роль: "Можливо, не зовсім гарно з мого боку зупинятися ще й на подробицях її вбрання, але недарма у старовинних повістях знайомство з героїнею завжди починається з опису її одягу" - сумує Гендзі [7, 63].
Подібна еволюція уявлень про ідеал жіночого тіла спостерігається і в Китаї [8, 47]. Разом з тим, наслідуючи китайські взірці, японці не прийняли традиції бинтування жінками стоп, не знаходимо у японських текстах і згадок про бинтування грудей. Тобто вони не вдавались до переформування тіла, залишаючи його природні якості у незміненому вигляді та формуючи враження про ідеальне тіло саме засобами одягу та гриму. Показовим в цьому сенсі є спостереження Мурасакі Сікібу, яке вона висловила від імені свого героя: "Привабливою не можна було назвати і Уцусемі, яку в ту давню ніч він застиг врасплох, однак вміючи приховувати свої недоліки, вона не удавалася жалюгідною" [7, 64]. Тобто костюм виконує функцію справжнього тіла.
Таким чином, костюм є подоланням природного та водночас формує образ ідеального (справжнього) тіла, виступаючи його заміною.
2.2 Кімоно у світогляді японців
Починаючи із середини XIX століття після довгого періоду ізоляції Японія була залучена в систему міжнародних відносин, і майже відразу європейський костюм проникнув в усі прошарки суспільства. Але, незважаючи на це, традиційний одяг і комплекс вірувань, пов'язаний з ним, не втратили значимості донині й продовжують виконувати свої соціальні функції.
Ритм сучасного життя не дозволяє людині витрачати занадто багато часу на вибір і надягання костюма, тому традиційний японський одяг вийшов з повсякденної сфери й став використовуватися в особливих випадках, але при цьому зберігся повною мірою. У післявоєнний період з'явилися 8 позицій, виходячи з яких, японці стали поступово відмовлятися від повсякденного використання національного костюма, і їх коротко назвали "8 ні".
Більшість японців ремствують на те, що кімоно дуже важко надягти одному; крім того, це досить довгий процес, що займає біля півгодини. Суспільство із сильними колективістськими традиціями створило такий костюм, який практично неможливо надягти самостійно. У Європі, щоправда, теж існував подібний досвід. Учасники Великої французької буржуазної революції використали застібку позаду на верхньому одязі, щоб підвищити згуртованість своїх рядів, тому що всім доводилося звертатися по допомогу, щоб застебнути такий одяг. Застібка позаду стала символом революціонерів.
Наступна позиція полягає в тому, що кімоно не можна самостійно зшити, тому що часто не знають, як це робити, і впоратися з великим відрізом тканини вдвох завжди простіше. Щоб підібрати весь ансамбль національного костюма, потрібна порада, і краще, якщо це - порада фахівця. Так чи інакше, вибір підходящого кімоно, що буде личити людині, відповідати випадку й сезону, перетворюється в проблему. Крім того, повний комплект коштує дуже дорого, і не кожний може собі його дозволити купити відразу або по частинам. Але навіть у щасливого власника гарного кімоно, воно може стати марним, якщо в ньому нікуди сходити.
У зв'язку з тим, що кімоно надягають дуже рідко, японці говорять, що більше не усвідомлюють його щиру цінність і не почувають радості від носіння, тому що в порівнянні з європейським одягом воно достатньо незручне.
Нарешті, останньою причиною відмови від національного костюма стало те, що його не має кому передати. Молоде покоління повністю прийняло сучасну західну моду й не хоче позбавляти себе комфорту, що дає, наприклад, спортивний стиль одягу.
У рамках будь-якої культури народження, шлюб і смерть - це три події, які завжди мали особливе значення в житті людини. У Японії з ними також зв'язані численні обряди, для яких, незважаючи ні на що, використовують винятково традиційний одяг. Костюм, підібраний за всіма правилами, у цих випадках є запорукою майбутнього благополуччя, а через комплекс використаних у ньому символів здійснюється зв'язок із предками й богами.
Яманака Норіо в книзі "Костюм і духовна культура Японії" викладає свою теорію унікального японського національного одягу і його місії в майбутньому світу. Ця теорія, названа СО: ДО: - "Шлях костюма" (тядо: - мистецтво чайної церемонії, кендо: - мистецтво фехтування на бамбукових мечах), полягає в тому, що кімоно виступає одним із засобів досягнення гармонії у світі. [3, 150] Всю історію японського костюма він розглядає з погляду цієї теорії й з її допомогою доводить свої ідеї.
Основою філософії японського костюма служать три поняття - любов, краса й етикет (яп. - рей). Ієрогліф рей має старе читання ія, що є вигуком замилування й благоговіння перед силами, що дали життя всій світобудові. Це почуття подяки й поваги до природи й всьому сущому містить у своїй основі принцип етикету (рей). [3, 151]
Один раз загубивши почуття подяки, а разом з ним і принцип етикету, людина втрачає можливості відчути щастя. Людина, вдячна за те, що вона існує, і за те, що має, випромінює радість і щиросердечну теплоту, що почувають навколишні й теж наповнюються подібними почуттями. Це приведе до загального єднання й гармонії. Зараз люди мають доступ до багатьох благ і легко одержують все завдяки технічному прогресу, забуваючи при цьому бути вдячними за все це. Втрата почуття подяки є однією із причин незадоволеності життям, що у свою чергу веде до духовного занепаду особистості.
Японці, створюючи свою культуру, не боролися із природою, як це було на Заході, а пристосовувалися до неї. У цих умовах і сформувався японський костюм, що містив у собі еталон життя у світі й гармонії із природою [34, 94]. Саме тому такі дослідники цивілізації, як Арнольд Тойнбі й Мартін Хайдеггер, вважаючи, що західна цивілізація приходить до занепаду, запропонували звернутися до культурної спадщини Сходу, і, зокрема, Японії, де завжди велика увага приділялася духовності.
Японський національний костюм зберігає й передає мудрість предків й є засобом виховання молоді. Незмінна форма кімоно, що збереглася до наших днів, несе в собі філософський зміст, що природно підвищує духовний рівень людини. Назва кімоно походить від слів "річ, що надягається", і під ним японці розуміють одяг у цілому. Основною концепцією японського костюма є його несуперечність стосовно всіх культур, що Яманака передає вираженням open-minded attitude [34, 109].
Європейський костюм через складний покрій пасує обмеженому колу людей, а японське кімоно, маючи однаковий крій і тільки два розміри, підходить кожному. Завдяки цьому одяг завжди передавали в спадщину, і він перетворився із просто речі в костюм, що зберігає в собі часточку душі й любові тих, хто його надягав у минулому. Одержуючи цей дбайливо збережений костюм від батьків, людина у свою чергу також зберігає його й вважає для себе честю носити подібну річ. Крім того, кімоно ніколи не стає старомодним, на відміну від європейського одягу, і залишається символом жіночності, що пройшов через століття.
Кімоно має стандартний крій по прямих лініях, що не відповідає обрисам фігури людини. Ця особливість дозволяє легко зберігати одяг, переробляти його в інші речі, підробляти під певну людину. Європейський одяг, виготовлений на замовлення, буде добре сидіти на людині, незалежно від його або її смаку. У той же час посадка японського кімоно буде повністю залежати від майстерності й гарного смаку того, хто його надягає. Тому сам процес надягання кімоно стає творчим актом, що перетворює кожну людину в художника, що створює індивідуальний образ. Цей образ буде залежати тільки від задуму самої людини, при цьому той самий одяг може одного прикрашати, а іншого ні, тому що японський національний костюм підкреслює не так зовнішність людини, як її характер.
Кімоно щільно обертає тіло від голови до ніг, що виховує в людині смиренність і покірність. Довга спідниця без розрізу, широкі рукави й пояс, подібний до корсета, повністю міняють всі рухи людини. Вони стають неквапливими й м'якими, що створює відчуття спокою й упевненості в собі. Національний костюм підкреслює мужність і достоїнство чоловіка, жіночність і крихкість жінки.
Існують строгі правила поведінки, згідно якими вважається непристойним, якщо людина одягнена у національний костюм по необережності показує ноги або інші частини тіла, сховані одягом. Такі правила зрівнюють жінок будь-якого віку одна перед одною й перед навколишніми, тому що ніхто не бачить зовнішньої привабливості молодого тіла або потьмянілої краси людини у віці, отчого не виникає ані заздрості, ані розчарування.
У будь-якому віці кімоно дозволяє виявитися внутрішній красі й витонченості його власниці, і часто саме у зрілих літах людина здобуває ту красу, якої не буває в молодості. В 20 років це красота, у тридцять - скромність, у сорок - добірність. Кімоно підкреслює зрілість п'ятдесятилітньої людини, внутрішній спокій шістдесятирічної, у сімдесят років - строгу красу, а у вісімдесят - філософічний спокій душі. Це дозволяє людині йти через роки, тільки вдосконалюючи свій дух і здобуваючи мудрість, без відчуття, що вона щось губить.
Кімоно складається тільки певним чином, і якщо воно складено правильно, то виходить прямокутник. Коли людина правильно складає те, що було надіто належним чином, вважають японці, то в ньому природно виховується акуратність й естетизм відносно повсякденних справ. Це почуття поступово проникає в саму людську сутність, і людина взагалі починає прагнути до правильності дій і думок, проходженню ритуалу й звичаям суспільства, до підвищення свого духовного й морального рівня.
Пояс, яким підв'язують кімоно, із древніх часів вважався амулетом - хранителем душі, а вузол на поясі - символом вірної любові. У стародавності члени одного роду зав'язували свої пояси однаковими вузлами, які стали прототипами фамільних гербів.
При зав'язуванні банта, єдиної прикраси жіночого костюма, у цю процедуру вкладають всю душу й любов. У поетичній антології "Манъесю" міститься велика кількість віршів, у яких так чи інакше згадується пояс і пов'язані з ним звичаї, що наочно показує глибокий зміст, вкладений японцями в цю частину костюма. Саме слово "весілля" японською мовою звучить як "зв'язані разом", а китайський ієрогліф "зав'язувати" має також значення "давати життя людській душі".
Більшість орнаментів для кімоно були взяті із традиційних сюжетів чотирьох сезонів року, які були широко поширені в живописі. Тому краса одягу нерозривно зв'язувалася із красою природи. Орнамент і кольори кімоно й всіх його приналежностей, включаючи пояс, повинні відбивати сезон року й тим самим гармоніювати з навколишньою природою. Вибираючи кімоно, жінки завжди вибирають орнамент, що відповідає сезону, завдяки цьому вони більш чуйно сприймають найменші зміни, що відбуваються навколо. Таким же правилам підкоряється й чоловічий костюм, з єдиною різницею, що чоловікам не треба звертати пильну увагу на візерунки, тому що їх зазвичай не буває. З іншого боку, японський костюм повністю адаптований до місцевих кліматичних умов на практичному й функціональному рівні, тому його можна із упевненістю назвати ідеальним сполученням форми й призначення. Почуття гармонії і єднання із природою проникає в душу людини, і її залишає думка про руйнування.
Таким чином, національний костюм відіграє важливу роль у житті японського суспільства, особливо як засіб виховання молодого покоління. Із плином років у сприйняття одягу японцями з’являлись нові аспекти, від чого вона набувала все нові функції. У середині ХХ століття виникла філософія костюму, яку чітко сформулював Яманака Норіо. Згідно цій теорії кімоно дійсно уявляється як одяг, який здатен внести гармонію у душу людини і у його відносини з навколишнім світом. Можливо, саме з цієї причини японська молодь повністю не відмовляється від національного костюму і з задоволенням надягає його на свята?
Висновки
Будь-який національний костюм так чи інакше відбиває особливості матеріального і культурного життя народу, у тому числі й національний характер. Це повною мірою відноситься і до кімоно - японського національного одягу.
Кімоно - досить складний ансамбль, кожний з його елементів несе в собі закодовану інформацію, для розуміння якої потрібні великі знання японських традицій. Приміром, така деталь кімоно, як рукава може повідати багато про що. Незаміжні жінки в Японії, намагаючись залучити до себе увагу чоловіків, зазвичай носили кімоно із широкими рукавами, які розвіваються (фурісоде) з вишивками й розписами, підв'язували його парчевим поясом зі складним бантом позаду. Рукава кімоно замужніх жінок майже наполовину коротші, а колір одягу стриманіший.
Кольори одягу, малюнки й орнаменти, використовувані для декорування японського одягу, - усе мало для японців таємний зміст, пов'язаний з їхнім світорозумінням, історією, естетикою. Кольори персоніфікували стихії, а малюнки й орнаменти - пори року й природних явищ. Зазвичай стихії вогню відповідав червоний цвіт, стихії металу - білий, стихії води - чорний, стихії дерева - зелений. І взагалі, саме сприйняття колірної палітри в японців досить своєрідно: колір спілого апельсина, колір молодого зеленого горошку, колір теплого чорнозему - так називаються в них деякі відтінки жовтогарячого, зеленого і чорного кольорів.
Малюнок на кімоно покликаний символізувати пору року. Так, квіти сакуры, камелії або сливи возвіщали про прихід весни. Гвоздики, лотоси й іриси нагадували про наступаюче літо. Червоний клен або хризантеми - неодмінний атрибут осінніх пейзажів. Іноді ідеї для декорування черпалися навіть із добутків японської класичної літератури. Але, мабуть, самим улюбленим для японців сюжетом був і залишається вид гори Фудзі.
Крім позначення пори року, зображення на одязі несло й додатковий зміст: лотос символізував цнотливість, слива - ніжність, бамбук - стійкість і мужність. Зображення метелика говорило про побажання щастя, сосна була символом довголіття. Апельсин зв'язувався в уяві японців із продовженням роду й т.д.
І це - лише деякі премудрості японського одягу. Якщо ж взяти до уваги, що японський одяг аж до кінця XIX ст. Ділився на церемоніальний, святковий і повсякденний, з яких кожен мав свої особливості й підкорявся строгим канонам, то стає очевидним, що традиційний костюм займає величезне місце в системі культурних цінностей японського народу.
Японський національний костюм зберігає й передає мудрість предків й є засобом виховання молоді. Незмінна форма кімоно, що збереглася до наших днів, несе в собі філософський зміст, що природно підвищує духовний рівень людини.
Національний костюм відіграє важливу роль у житті японського суспільства, особливо як засіб виховання молодого покоління. Із плином років у сприйняття одягу японцями з’являлись нові аспекти, від чого вона набувала все нові функції.
Держава й сьогодні цілеспрямовано підтримує нечисленні приватні майстерні, які виробляють національний одяг, з єдиною метою - збереження стародавніх секретів цієї майстерності, що проходить з роками.
Список використаної літератури
Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. - М.: Прогресс, 1989;
Брун В., Тильке М. История костюма от древности до Нового времени. - М.: ЭКСМО, 1995;
Брусиловська С.В. Семантика середньовічного японського костюму // Вестн. Харьков. гос. ун-та: Материалы междунар. Междисциплин. конф. "Быт. Ритуал. Традиция." - Х.: ХГУ, 1998. - С.146-151;
Виноградова Н.А. Искусство Японии. - М.: