Іван франко і музика

хоч, на жаль, із тридцяти в «Студіях...» вміщено всього вісім, а решта десь загубилась.

З роками не гасне велика любов поета до пісні народу, а стає ще більш зрілою і виливається в ґрунтовні дослідження народної творчості. Водночас чудові рядки про пісню знаходимо то в оповіданні «Дріада» (1905 р.), то в емоційно хвилюючому VI вірші з циклу «На старі теми» (1906 р.). Франків опис пісні «Плине качур по Дунаю» в «Дріаді» ніби й зроблений для того, щоб підтвердити такі слова С. Людкевича: «Франко любив народну музику, пісню. Любив з властивою йому пристрасністю. Він не був музикантом, але умів глибоко почувати аромат народної музики, виявляючи надзвичайно тонке розуміння мелодії, умів відшукати в ній душу».

Згаданий же вірш - це неперевершене за глибиною, лаконічністю та емоційною силою слово поета і вченого про народну пісню:


Де не лилися ви в нашій бувальщині,

Де, в які дні, в які ночі

Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,

Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині

Руськії сльози жіночі!

Скільки сердець розривалось, ридаючи,

Скільки зв’ялили страждання!

А як же мало таких, що міцніли складаючи

Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи

Тисячолітні ридання!

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,

Слухаю й скорбно міркую:

Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих,

Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих

На одну пісню такую?


Як збирач текстів та мелодій народних пісень в Галичині Франко теж може похвалитися великим доробком. Він власноручно записав понад 400 пісень і близько 1300 коломийок. Як відомо, деякі з них побачили світ у друці, але основна маса досі залишалась в архіві письменника. Зведені ж в книгу записи І. Франка дають підстави говорити про нього як про збирача широкого діапазону з діалектичним підходом до народної пісенності. Фольклористично-збирацький досвід І. Франка став основою багатьох його теоретичних міркувань про живий фольклорний процес.

Характерною рисою І. Франка як збирача народної пісні є те, що він записував усі пісенні жанри без винятку, причому ті їх зразки, які зустрічав у живому побутуванні. Це дало йому змогу сприйняти всю ту емоційну атмосферу, яка створювалась під час співу, відповідно настроювала співаків і слухачів.

І. Франко записав чимало обрядових пісень, веснянок, колядок, весільних. Живі враження від сільських весіль і весільної пісенності відобразились також в його науковій та художній творчості. Пишучи передмову до зібраних О. Рошкевич весільних пісень і звичаїв, І. Франко відзначає як типову емоційну їх рису - сумовитість, особливо яскраво виражену жалісною мелодією. У повісті «Великий шум» письменник відтворює широку картину підгірського весілля, не боячись навіть деякої перевантаженості цієї частини твору етнографічно-фольклорними елементами. П’ятдесятирічний художник не міг устояти перед сильними юнацькими враженнями від мальовничо-врочистого народного обряду і весільної поезії.

Основну масу пісенних записів Івана Франка становить народна лірика - пісні про кохання та родинне життя. Слухаючи їх в природній атмосфері побутування (з уст численних співачок) і глибоко відчуваючи життєво-соціальну основу їх змісту та емоційного звучання, І. Франко визначав як головний лейтмотив, як головну тему скаргу жінки на свою тяжку долю. І дослідження про ці пісні він назвав «Жіноча неволя в руських піснях народних». Це дослідження стало своєрідним узагальненням активної збирацької роботи І. Франка з 1864 р. до початку 80-х років XIX ст., його спостережень над життям пісні та її головних носіїв.

«Кожний, хто звик пильно придивлятися життю народному і особливо слідити його безмірно цікаві духовні прояви, мусить звернути увагу на ті пісні, на ті, сказати по правді, «жіночі невільничі псальми», - писав І. Франко. - Особливо тим цікаві вони, крім своєї основи, що майже всі, за винятком деяких мандрівних, а лиш до нашого життя більше або менше приноровлених, суть новішого, майже сучасного походження, як се доказує бесіда, чиста, без архаїзмів, часом зовсім локально забарвлена, - як доказують зовсім нові сучасні поняття і обставини, в них зображені».

Інтерес до найновіших пісень, які є художнім відображенням животрепетних подій і народних поглядів, - це друга характерна особливість І. Франка - збирача та дослідника народної пісні. Вся його розвідка «Жіноча неволя...» ґрунтується на побутуючому пісенному матеріалі, записаному ним самим та товаришами поета М. Павликом, І. Мохом, Анною Павлик та ін. При цьому І. Франко відбирає з сучасної йому народної пісенності найхудожніші та найяскравіші щодо змісту і форми зразки, саме ті, що «як твори народної лірики... можуть сміло рівнятися з найдосконалішими того роду творами всіх часів і народів». До речі, цей провідний критерій художності, властивий Франкові-фольклористові, повністю виявився і в його збирацькій діяльності при записуванні пісень і обумовив високий художній рівень його записів.

Пильна увага І. Франка до найновіших творів у живому фольклорному процесі дала цінні наслідки. І. Франко виявився одним із винятково щасливих збирачів новотворів: він першим в Галичині зафіксував і дослідив робітничу тему в народній творчості, особливо в коломийках про бориславське життя й експлуатацію на нафтопромислах; записав чимало нових коломийок про картоплю, епічних співанок про окремі трагічні події і вчинки, дрібних пісень на злободенні теми тощо. Спостерігаючи процес творення нових пісень, І. Франко зробив дуже важливі теоретичні висновки, відкинувши песимістичні думки про занепад народної творчості. З цього погляду особливо цінними є його рецензія на переклади М. Старицьким сербських народних пісень («Друг», 1877 р.), статті «Дещо про Борислав» («Світ», 1882 р.) та «Як виникають народні пісні?» («Ruch», 1887 р.).

Коли уважно оглянути Франкові пісенні записи, легко помітити серед них чимало свіжоскладених у прикарпатському краї пісень. Це, зокрема, пісні про Драгарюка, про рекрутчину та жовнірське життя, співанки-хроніки про різні місцеві трагічні випадки, що гостро вразили народних співаків. Тут слід назвати пісні «Ой бо мала Гребенюшка два синочки рідні», «У сім селі й у Лолині сталася новина», «Ой на панській полонині отава зелена» (про Футюка Семена), «Ой кувала зозулечка то біла, то сива», «В понеділок по п’ятінках надворі погода» та ін. Що ці пісні схоплені безпосередньо в процесі творення, свідчить їх місцевий колорит, виражений документальними вказівками на місце подій і їх учасників. Більше того, в останній із перелічених співанок названо навіть її авторів:


З Шипаровець до Рахівця неблизько ходити,

То не могли сесю пісню так борзо зложити.

Прокіп Заєць з Дмитром братом йа в Чиграх косили

Та вже оба Николочці цю пісню зложили.

Ой коби ми тогди були, що там говорили,

Ми би були сесю пісню ще краще зложили


Це характерний прийом епічних співанок карпатського краю. Великий досвід збирача народних поетичних перлин дав право Франкові твердити, що кожна пісня первісно мала свого автора - народного поета. А оскільки останній «творить свою пісню з того матеріалу вражінь та ідей, яким живе ціла маса його земляків», і «із скарбів своєї індивідуальної душі він в головних контурах не може зачерпнути ані іншого змісту, ані інших форм, крім тих, що становлять щоденну поживу цілої маси», то й пісня його є «виразом думки, вражінь та стремління цілої маси, і тільки таким чином вона стає здатною до сприйняття і засвоєння її масою».

Пісенні новотвори приваблювали І. Франка передусім тими мотивами та думками, тими тенденціями, що відображають розширення народного світогляду, зміни в етичних чи соціальних поняттях. З цього погляду особливий інтерес становить «Пісня про шандаря». Під впливом І. Франка та М. Павлика цю епічну співанку записала в с. Лолині в кінці 70-х років XIX ст. Михалина Рошкевич, сестра Ольги Рошкевич. «Пісні про шандаря» І. Франко присвятив окрему частину своєї праці «Жіноча неволя...», де саме на прикладі цієї пісні схарактеризував специфіку таких творів. «Пісня про шандаря», судячи по різним признакам, - писав він, - належить до найновіших творів народної фантазії і повстала в Підгір’ю, певно в околиці Делятина, звідки занесена стала в околицю Долини, до Долина. Находячийся у нас варіант, мабуть, єдиний, - досі записаний, - ані у Головацького, ані в жоднім іншім збірнику ми подібного мотиву не стрічали. За її локальним походженням і недавнім початком промовляють також численні провінціалізми, котрі стираються і вигладжуються, коли пісня давніша і переходить з одної околиці в другу. За тим самим промовляє і те, що пісня така невироблена, оповідання уриване, переплітане (не раз просто таки для вірша) нічого не значучими реченнями, особливо в початку, — що все, переходячи з уст до уст, згладжується, доповнюється і заокруглюється. Можемо затим майже напевно сказати, що пісня про шандаря знаходиться ще, так сказати, in statu nascendi (в стані зародження, в момент утворення. — О. Д.), тим цікавіше буде для нас розібрати таку свіжу пісню, прослідити немовби найновішу фазу, на якій у нас стало «жіноче питання».

Дослідивши пісню про шандаря з мовно-стилістичного й художнього боку та з боку змісту, І. Франко згодом звернувся до цієї пісні ще і як драматург: він взяв від неї сюжет, образи і соціально-психологічні конфлікти для своєї класичної п’єси «Украдене щастя».

Іван Франко високо цінив «оперативність» народної поезії, здатність її відгукуватись на події життя, що хвилювали широкі кола трудящих чи то певної місцевості, чи й цілого краю.


2. Музичне обдарування Івана Франка


Іван Франко мав неабияке музичне обдарування, що зростало на ґрунті народної пісенної мелодії. Не випадково він став одним з поборників народності в музичному мистецтві України останньої чверті XIX і початку XX ст. Він постійно спрямовував композиторів і дослідників до народних мелодій.

Пишучи про сучасну йому музику, Франко дещо перебільшено акцентував: «Українська народна пісня зараз є домінуючою рисою української артистичної музики і надає їй ознаки незвичайної святості та оригінальності». Поет дуже високо ставив композиторів П. Ніщинського та М. Лисенка за їх обробки народних мелодій. «Потужний талант» М. Лисенка приваблював І. Франка передусім майстерно опрацьованими збірниками народних мелодій. І. Франко захоплювався працею М. Лисенка, композитора, що «перетворив тих перелітних дітей українських піль і степів у справжні художні перли із збереженням всієї їх первісної свіжості і запаху. Можна сміло сказати, що саме ці опрацювання народних пісень здобули йому найбільшу популярність і залишаться найтривкішим пам’ятником його діяльності».

В 1894 р. І. Франко стає одним з організаторів систематичного збирання та видання народних мелодій. В цьому році комітет, до складу якого, крім Франка, входили О. Нижанківський, Ф. Колесса, О. Роздольський, М. Павлик та інші, поширив спеціальну відозву про потребу записування пісенних мелодій. Згодом в «Етнографічному збірнику» почали з’являтися публікації мелодій з Галичини. В 1906 р. І. Франко виступив із схвальною рецензією на першу частину «Галицько-руських народних мелодій» (зібраних на фонограф О. Роздольським і розшифрованих С. Людкевичем), що вийшли в XXI томі згаданого видання.

Народна музика була рідною сферою поета, одним з постійних його зацікавлень. Проте музикознавці чомусь обминули творчі спроби І. Франка в цій ділянці. Лише Ф. Колесса помітив їх: 1911 р. він записав від поета складену ним мелодію до XVIII вірша збірки «Зів’яле листя». У творчій манері І. Франка було звичним добирати ритмомелодичну канву в процесі складання поезії.

Про такий метод признавався й сам І. Франко в листі до Уляни Кравченко, надсилаючи їй текст своєї прощальної пісні «Будь здорова, моя мила»: «Жаль, що не можу вам передати й понурої та дикої мелодії цієї пісеньки. Мелодія, як я сказав, мадярська. Не менший жаль, що не знаєте і мелодії до «Похоронів», здається, композиції Шуберта; обидві ті пісні укладав я до мелодії і відповідно до мелодії співаючи, і тільки в співі вони можуть зробити враження». Про це, до речі, свідчить В. Щурат у своїх спогадах: «Він ніколи не засідав до писання віршів з пером в руці над папером. Коли наросла гадка, коли назріла до вислову, він мусив мати рух. Ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед різні строфічні мелодії, щоб знайти відповідну форму. Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи під ніс так довго, поки не одержав співної стрічки одної, другої, третьої, четвертої, поки ціла строфа, як говорив, не починала співати. Осягнувши співність строфи, добирав для неї щораз поправніших римів. Коли і се скінчив, тоді брав клаптик паперу і списував готове, строфу за строфою, уступ за уступом. За тиждень, за два повертався до списаного і аж тоді виправляв дещо на папері, наскільки раніше виправив у пам’яті».

Про зв’язки поезії Івана Франка з народною пісенністю ми мали нагоду говорити в книзі «Іван Франко і народна творчість». Тут слід підкреслити, що до цих джерел він спрямовував і своїх сучасників-письменників, відвертаючи їх від захоплення модним «новаторством» і модернізмом. Простота й влучність малюнків, заснованих на тонких живих спостереженнях, і лаконічність та глибока емоційність зображення - це завжди цікавило й вабило І. Франка в піснях та коломийках, і не випадково поет нерідко звертався до цієї художньої школи і радив іншим письменникам вчитися в ній. Красномовно розповідає про це у своїх спогадах відомий сучасник великого Каменяра - Марко Черемшина. Якось по дорозі із Відня у вагоні Марка Черемшину попросили заспівати «Гуцулку»: «Спершу я не похочував, але коли і Франко мене підбадьорював, я розпочав в’язанку коломийок «Параскою»:


Ой пішов я до Параски лиш голі два разки...

А вна мені показує аж три перелазки:

Оцим будеш заходити, а цим виходити,

А цим будеш утікати, як тя муть ловити.


Та «Параска» подобалась була... Франкові, і Франко опісля не раз повторював її собі у хвилях загальної мовчанки...

Опісля звелась між нами переписка, яка у війні затратилася. Франко радив мені закинути писати поезію в прозі та вертатися до «Параски», себто до мужиків».

Любив Франко співати коломийки і сам, а надто їх слухати. Справжнім майстром виспівувати коломийки був Володимир Гнатюк, з яким Франко приятелював і разом працював над виданням фольклору в «Етнографічних збірниках». Франко любив, коли Гнатюк виспівував цілими в’язанками веселі та влучні, часом із солоними крупинками дотепу, коломийки. Гнатюк тоді готував велике зібрання «Коломийок», три томи якого з’явилось в 1905-1907 рр. Багато із своїх записів поет подав до цього видання, і вони розсипались по численних сторінках тритомника.

Франко негайно ж відгукнувся на вихід «Коломийок», висловивши в рецензії свої міркування про цей жанр. «Слухаючи їх одну за одною, співані безладно, принагідно селянами, - писав тут Франко, - нам певно і в голову не приходить, що се перед нами перекочуються розрізнені перлини великого намиста, частки великої епопеї сучасного народного життя... Зведені докупи в систему, що гуртує їх відповідно до змісту, вони складаються на широкий образ нашого сучасного народного життя, безмірно багатий деталями і кольорами, де бачимо сльози й радощі, працю й спочинки, турботи і забавки, серйозні мислі і жарти нашого народу в різних його розверстуваннях, його сусідів, його соціальний стан, його життя громадське й індивідуальне від колиски до могили, його традиції й вірування, його громадські й етичні ідеали. Все це... наповнює нас правдивими гордощами, коли в тім поетичнім дзеркалі бачимо здорову, чисту та так рухливу і невтомно творчу душу нашого народу»

В 1914 р., будучи вже хворим, І. Франко ще раз повернувся до цього жанру в статті «До історії коломийкового розміру», де знову високо підніс багатство змісту й поетичну красу коломийок, вважаючи, що їх складено «щонайменше 10000».

І відсвіт оптимістичної натури народу, і його спостережливість, чуйність до людських переживань, іскристий дотеп і тонка кмітливість, майстерна простота і вміння володіти всіма барвами і відтінками народної поетичної палітри, — все це приваблювало у піснях та коломийках Франка-поета. Вводячи в світ людських дум, переживань та ідеалів, народна пісенність водночас підказувала йому теми й образи для художньої творчості. Для Франка, як людини з багатим духовним світом, народні пісні часто були джерелом натхнення і розради, в них він виливав свої найінтимніші почуття в дні журби і горя, яких немало судилося натерпітися поетові за свої революційні переконання та діяльність.


3. Українознавчий аспект дослідження Іваном Франком українських народних пісень


Центральне місце серед фольклористичних праць Франка належать дослідженням про українські народні пісні. Ще гімназистом Франко почав записувати народні пісні спочатку від матері Марії, що стало його музичною школою, а пізніше в Дрогобичі від ремісників, так що мав мілко списані два товсті зшитки, що вміщують у собі 800 номерів: «Правда, в значній частині – коломийок», – згадує він. Пізніше записував народні пісні на Дрогобиччині, на Гуцульщині, у Львові, Сокалі, Рогатині, навіть під час перебування у тюрмах Коломиї та Львова. Недаремно його перший надрукований у 1874 р. вірш так і називався – «Народна пісня». Про неї він говорить у своїх поезіях «Народні пісні», «Наймит», «Пісня і праця», називаючи її (пісню) «одним із найцінніших наших національних надбань і одним із предметів оправданої нашої гордості». В ході ознайомлення з народною пісенною творчістю (а у його багатотисячній бібліотеці було 750 книжок з фольклору) Франко дивується поетичністю, чудовими образами, порівняннями, правдивими поглядами на життя, особливо у весільних, дитячих, родинних піснях.

Народні пісні та оповідання захоплюють Франка не лише як фольклориста, а й як художника слова. У його поезії, як пише мовознавець С.Я. Єрмоленко, «функціонують і макрофольклоризми – твори, цілком побудовані на народнопісенній стилістиці» . Це вірші «Зелений явір, зелений явір», «Ой ти дівчино, з горіха зерня», «Ой ти, дубочку кучерявий», «Ой жалю мій, жалю» (композитор Г.Г. Верьовка), оновлені фольклорними знаками і символами. Це образи «вогню», як животворної сили, що несе семантику прадавніх купальських вогнищ, «світла», «грому» тощо. Як талановитий учень, він засвоює багато художніх прийомів та мотивів народних оповідань, переказів, але свої найкращі фольклористичні дослідження Іван Франко присвятив народній пісні. Його думки про народні пісні проявляються у працях: «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Як виникають народні пісні», «Козак Плахта», «Студії над українськими народними піснями». Як відзначив відомий вчений, дослідник української літератури М.С. Возняк, третя частина його науково-літературного спадку присвячена фольклору.

За своє подвижницьке життя Іван Франко записав понад 400 пісень і 1300 коломийок, а всього близько 4 тис. творів. «Уже це – незрівнянний подвиг, котрий засвідчує: сили і можливості людини є безмежними. Вона, а тим самим і цивілізація та культура, є не стільки на завершенні, скільки на початку шляху в еволюції світобудови…».

В 1901 р., зустрівшись у Буркуті на Гуцульщині з Л. Українкою та її чоловіком К.Квіткою, видатним дослідником української народної пісні, він наспівав для запису 31 пісню, після чого К. Квітка написав статтю під назвою «Иван Франко как исполнитель народных песен», яка довгий час зберігалася у Державному центральному музеї музичної культури ім. М.І. Глінки в Москві, а Леся Українка вела з ним щиру переписку, радилася з питань по видавництву українських народних пісень. В 1922 р. пісні, записані від Івана Франка, були надруковані в знаменитій збірці «Українські народні мелодії». Крім того, він співпрацював з композиторами Ф. Колессою, Д. Січинським, О. Нижанківським, С. Людкевичем. У своїй статті «Франко і музика» Іван Гамкало, народний артист України і диригент Національної опери України згадує цікаву історію створення сповненої революційної енергетики пісні на слова І. Франка «Не пора». «Думки фахівців – пише автор – сходяться на тому, що мелодію гімну створив сам Іван Франко або дуже вдало підібрав тільки йому знайому мелодію».

Як видатний українознавець і прихильник культурно-історичної школи в науці, Іван Франко вважав, що історія народу й історія суспільної психології закріплена в різних художніх пам’ятках, зокрема у народній пісні, турбувався, щоб мелодії народних пісень були записані на нотному папері.

Що вражає нас у першу чергу в народних піснях? – розмірковує автор. Відсутність індивідуальності. Невідомий народний поет творить свою пісню з «того емоційного та ідейного матеріалу, яким живе вся маса його земляків… і тільки великі історичні періоди залишають на них свої специфічні риси. …Його пісня є…певним виразом думки, вражень та прагнень цілої маси, і тільки таким чином вона стає здатною до сприйняття і засвоєння її масою».

Джерелом первісних епічних мотивів Іван Франко вважає «відсутність між почуттям і дією, та надзвичайна жвавість і бурхливість у виявах почуття, яка і тепер ще вражає кожного європейця у дикунах. …Первісна поезія була, по суті колективним вибухом почуттів, збірною імпровізацією, яка одночасно була співом, танцем і пантомімою. Рештки цієї первісної поезії збереглися досі в деяких обрядових піснях, які виконуються в такт танцю, в супроводі характерних рухів». Такі пісенні мотиви є основою, з якої розвинулася не тільки наступна народна поезія, а й поезія художня: епопея, лірика і драма, а також міфологія. Тільки в Івана Франка зустрічаємо, що український народ пояснює походження народних пісень міфологічно. «Авторами народних пісень є морські люди, що співають їх, плаваючи по хвилях; чумаки, що працюють біля моря, добуваючи сіль, підслуховують ці пісні і приносять їх на Україну». Як у коломийці:


Співаночки мої любі, де я вас подію?

Збирав я вас в лісах, борах, по полю посію.


Процес поетичної народної творчості він розглядає як діалектичне поєднання творчих зусиль і здібностей колективу й особи. Вже складена пісня переходить з уст в уста народу, який завершує в ній те, що в художній поезії називається шліфуванням, відбувається інформаційний відбір, який переходить з покоління в покоління, створюються поетично-музичні шедеври людського духу. Як правило, з піснями відбуваються видозміни через колективну творчість у географічному розвої (в кожному селі одна й та ж пісня співається по-різному), через зв’язки з іншими слов’янськими народами.

У праці «Як виникають народні пісні?» Іван Франко пише, що «при критиці історичних документів першим і найважливішим питанням є питання автентичності, а отже генезису, походження даного документа, так і тут поставлено тепер на першому плані: як виникають і звідки походять народні пісні?.. У цій святій «скрижалі» не якийсь окремий народ, а цілі століття найрізноманітніших впливів і зв’язків залишили свої відбитки і що це скоріше великий геологічний шар, де упереміш знаходяться чи то збережені в цілості, чи то до невпізнання зруйновані і твори місцевого життя, і тисячі мандруючих пам’яток, занесених морем, і сушею, вітрами і хвилями, і льодовиками, більше чи менше асимільованих, так що повністю розмотати цей заплутаний клубок у межах одного краю і народу абсолютно неможливо без одночасного проведення такої роботи у всіх майже народів нашої раси і навіть інших рас, з якими історія приводила нас у контакти».

Досліджуючи пісні козацької доби у статті «Народні традиції і пісні з першої половини ХУІІ в.», митець виділяє «правдиво козацькі пісні, звані думами, що були зложені у самім центрі козацтва, в Запорізькій Січі… Одноформність дум з їх однаковими шаблонами язиковими і поетичними , з однаковим свобідним розміром, однаковим способом римування, все вказує, що вони творились не скрізь по Україні…, але були ділом одної, зразу досить тісно обмеженої організації…» Автор вважає, що найстаріші думи вилилися в ту форму, в якій їх маємо, не швидше як у першій половині ХVІІ ст. Серед них думи «Олексій Попович», «Буря на Чорному морі»,«Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Утеча трьох братів із Азова», «Козак Голота». До найкращих кобзарських дум він відносив також думу по Ганджу Андибера, ряд дум про Богдана Хмельницького, називаючи їх найкращим цвітом поетичної творчості в усій Слов’янщині.

Розглядаючи проблему кобзарства та лірництва, Іван Франко звертав увагу на роль кобзарів та лірників у духовному та моральному житті суспільства, піднесення в людях почуття людської гідності, об’єднуючої сили. Для відчуття свого коріння заради майбутнього вважав необхідним, першочерговим завданням дбайливо ставитися до цих музикантів. Ця проблема існує і нині.

Великий інтерес Іван Франко проявив до історичних пісень. У своїх дослідженнях він «глибоко проаналізував кращі пісні ХV-ХVІІ ст. на тлі історичних подій того періоду, враховані всі варіанти кожного досліджуваного твору, подані цікаві спостереження над життям пісень». У своїх надзвичайно цінних для фольклористичної науки «Студіях над українськими народними піснями» Іван Франко велику увагу присвятив першим записам українських пісень, особливо пісні «Дунаю, Дунаю, чого смутен течеш?» (між 1550-1570 рр. записано у «Граматиці чеській Іоанна Благослава, Єпископа Моравських братів»).

У «Студіях» було поміщено три глибоко професійні статті, дві під назвою «Стефан-воєвода» та «Пісня про Стефана, воєводу волоського». Автор дякує чеському вченому Яну Благославу, «що заховав нам від забуття сю перлину нашої народної творчості, яка відтепер повинна стояти на чолі збірок наших народних, а особливо історичних пісень». Приміром, у двох статтях про

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: