Культура та естетика

якості традицій виступають певні звичаї, обряди. Отже, у розумінні традицій дослідники не мають розбіжностей. Головна ознака традицій – спадкоємність протягом багатьох поколінь.

Усі означені поняття належать до явищ культури, супроводжують найважливіші, визначні події в житті людини, суспільства, етносу.


Герменевтична концепція мистецтва Г.Г. Гадамера


З одного боку герменевтика - це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собi смисловi зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки ХУІІІ ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини.

3 іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є Х-Г.Гадамер (нар.1900), К.Апель (нар.1922), П.Рікьор (нар.1913) та ін. Розрізняють філософську герменевтику і традиційну, яка орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико-генетичного пояснення.

Три основнi моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філософську течію: 1) герменевтика перетворюється із методології розуміння на її онтологію; 2) спостерігається відмова від феноменологічного підходу до свідомості як самодостатньої і безпередумовної 3) принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації.

Проблему інтерпретації та розуміння сьогодні розглядають Г.-Г. Гадамер, П.Рикьор, Е.Бетті, К.-О.Апель, М.Ландман, Е.Корет, А.Лоренс, Ю.Хабермас.

Гадамер здійснює спробу зрозуміти герменевтику як учення про буття, як онтологію, протиставляючи своє учення методологічному характеру герменевтики ХІХ століття і вважає, що герменевтика повинна подолати однозначну орієнтацію на науку. Нами з’ясовано, що історичне розуміння є центральним герменевтичним поняттям і характеризує як гносеологічні процеси, так і спосіб буття людини у світі. Гадамер переглядає відношення до забобону, трактує його як щось, що передує міркуванню і роздуму, висуває вимогу "реабілітації" і визначення "істинних" забубонів, легітимність яких він вбачає в авторитеті. Гадамер виділяє свій об'єкт розуміння — культурно-історичну традицію у притаманних її виявах. Важливість традиції полягає у правильному розумінні буття як часу. Далі визначається, що поняття "мови" належить до числа ключових понять гадамерівської герменевтики. Мова, за Гадамером, — онтологічна, предметна, виступає як традиція, історія, сутність її смислу може пояснюватися тільки герменевтикою. У роботі звертається увага на той чинник, що особливе місце в герменевтичній концепції Гадамера посідає мистецтво, яке для філософа певним чином є парадигматичною моделлю герменевтичного пізнання. Онтологічне пояснення способу буття твору мистецтва Гадамер здійснює за допомогою парадигми специфічної діяльності — гри, де поєднуються твір мистецтва і мова. Модель ігрової структури поширюється не тільки на твір мистецтва, в ній вбачається універсальний аспект буття природи.

Установлено, що вплив Гайдеґґера на філософію Гадамера виявляється у наступних чинниках: усвідомлення Гадамером особливостей мови філософії; "мова" й "розуміння" виступають тісно взаємопов’язаними категоріями; перегляд засад сучасного філософствування; спроба утвердити інший спосіб мислення, який висуває на перший план первісну взаємовтягненість "суб'єкта" і "об'єкта"; розуміння — спосіб вираження людського буття в цілому; розуміння текстів виступає як "розуміння по суті", яке прояснюється через гайдеґґерівське трактування буття; поняття істини трактується як "неприхованість"; запозичення основного положення гайдеґґерівської герменевтики — саме буття є час; критика науки; відмінність способу буття твору мистецтва і способу буття об'єктів природознавства.

Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то французький філософ П.Рікьор - гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рікьор розумiє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший - непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, обмеженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкта інтерпретацій.


«Відкритість» і «недовимовленість» в мистецтві


Мистецтво існувало з найдавніших часів. Адже потреба творити прекрасне, захоплюватись красотою і гармонією навколишнього середовища закладене в людині самою Природою. Саме через це мистецтво не старіє. Створені сотні і тисячі років назад твори: картини, скульптури, будівлі – хвилюють нас і сьогодні своєю красотою і досконалістю.

Людина пізнає багатогранність світу в процесі матеріально-духовної, духовно-практичної та духовно-теоретичної діяльності. У процесі історичного розвитку людства розширюються межі людської діяльності, яка дотепер набула космічного характеру. Історія культури людства свідчить, що спочатку головна увага приділялася дослідженню різних аспектів художньої, згодом – наукової творчості, а в останні десятиліття увагу досдників почали привертати особливості науково-технічної творчості. Такі процеси відображають розвиток і зміну поглядів на творчість як на найближчий виток культури. У цілому культура постає як нерозривна єдність творчих процесів самореалізації особи, орієнтири якої – Істина, Добро і Краса.

Подібно до інших форм духовного освоєння світу – таким само багатогранним, із різноманітними властивостями, рисами, особливостями, функціями та зв’язками зі світом – постає мистецтво як втілення художньої культури. Воно водночас є і формою суспільної свідомості, і засобом пізнання, і галуззю духовного самовираження особистості.

Для античного мистецтва були властивими героїчна концепція людини, ідеал гармонії гармонії внутрішнього світу індивіда та його єдності з суспільством. В епоху Середньовіччя мистецтво ввібрало і втілило в художній формі християнські чесноти та ідеали, стверджуючи підпорядкованість світу й людини Божому провидінню. В епохо Відродження художники намагалися передати світ таким, яким він є, звільняючи індивідуальність від пут середньовічного аскетизму. У мистецтві Нового часу формуються два напрями – бароко і класицизм, - на зміну яким приходять просвітництво, сентименталізм, романтизм, критичний реалізм тощо.

У мистецтві ХХ століття помітна тенденція відходу від традиційних художніх цінностей у бік пошуку нових, від реалістичного зображення до вираження внутрішнього світу особи, від суто площинного чи просторового мистецтва в образотворчій сфері – до мистецтва об’єднуючого, синтетичного. Окрім того, помітними є тенденції до самовираження художника будь-якою ціною і відходу від суто предметно – образної структури культурного тексту. З’являється так зване «безпредметне мистецтво» в розумінні відсутності предмета відображення. Виникають і «процесуальні» види мистецтв, де головну роль відіграє не результат, а лише сам процес його створення.

Увесь величезний асортимент сучасного мистецтва свідчить про те, що художня культура створюється різними шляхами, значною мірою залежними від історичної дійсності та від «духовного заряду» епохи.

Мета мистецтва – всебічний розвиток особи.

Мистецтво здатне вплинути на людину всебічно – на її почуття, розум, волю, а тому постає як потужний стимул творчого самовдосконалення й самореалізації особистості. Прилучаючись до культурного досвіду людства, особистість збагачує свій власний досвід, через нього оцінює дійсність, готує себе до перетворення навколишнього світу за законами Істини й Краси, Гармонії та Добра.


Наявність мистецтва у доісторичної людини


Найдревнішим періодом розвитку мистецтва є мистецтво первісної людини або, як його ще називають, первісне мистецтво. Ця зображально-наслідувальна діяльність, що спиралась на образне мислення, лише з великими застереженнями може бути названа мистецтвом. І насамперед тому, що зумовлювалась переважно практичними, утилітарними потребами. Наскельні зображення тварин на повен зріст створювались, як свідчать дослідження вчених, для чисто практичних потреб – чи як мішень для тренування і навчання у метанні списа, проведенні ритуального полювання під час ініціацій, або як образ тварини для ритуальних, магічних дій, що передували полюванню і повинні були забезпечити успіх.

Чимала кількість майстерно виконаних зображень періоду пізнього палеоліту, тобто періоду полювання людини на крупних тварин, на жаль, не збереглася – вони сильно потерпали в часи, коли людство перейшло до продуктивного господарювання. Безперечно, зображення тварин і людини завжди супроводжували і супроводжуватимуть людську культуру, але реалістичний пафос палеолітичного живопису – унікальний і неповторний, адже знахідкам пізніших часів притаманні вже ст'илізація, узагальнення, динамізм, багатофігурність композиції тощо.

Магічний характер первісного мистецтва такою ж мірою властивий і скульптурним зображенням жінок, так званих неолітичних Венер, пов'язаних з культом матері-прародительки і хранительки домашнього вогнища, ритуальних танців-дій, що дійшли до нас з культурою реліктових спільнот.

Культура епохи варварства (її ще називають енеоліт) була заснована на продуктивному господарюванні, яке принципово міняло образ мислення і дій людини. Перехід від мандрівного до осілого життя породжував нові матеріальні і духовні потреби, а отже, й відповідні засади для нових форм художньої творчості. Зачатки архітектури, так звані мегалітичні споруди – чотирикутні будови з плит (дольмени), вертикальні, нерідко вкриті рельєфами, стовпи (менгіри), стовпи, розставлені довкола жертовного каменя (кромлехи), захисні споруди перших протоміських поселень, могильні кургани скіфської культури – стали початком створення людиною соціального простору, що відокремлював її від неосвоєного фізичного і де в подальшому протікало все людське життя. Використання глини для виробництва домашнього посуду, а згодом винахід гончарного круга покликали до життя нову галузь ремісництва і мистецтва – кераміку. Мистецтво кераміки, що у своєму генезисі функціональне й імітативне, стало найелементарнішим видом прикладного мистецтва,яке у процесі розвитку перетворилося в одне з найабстрактніших мистецтв, сягнувши більш вільних форм, ніж скульптура. Саме ця особливість кераміки, абсолютна рухливість її форм дали право відомому американському мистецтвознавцю Фінкельстайну назвати кераміку «кристалізацією людської думки». Кераміка і метал (бронза, срібло, золото) ставали основним матеріалом мистецтва. Ось чому скарби скіфських курганів – кінська збруя, зброя, одяг і прикраси, посуд – є предметами прикладного мистецтва.

Мистецтву цього історичного періоду притаманні єдність та синкретизм утилітарного і художнього елементів. Проте сама вже наявність подібних елементів, безпосередньо не пов'язаних з практичним призначенням предмета, започатковувала новий етап у розвитку людської культури – появу відносної свободи діяльності, зрослу могутність людини, формування стійкої естетичної потреби, наявність розповсюдженого художнього виробництва.

Що ж переважало в мистецтві тих часів? Передусім зооморфні форми, рослинний і тваринний орнамент, що поступово набував абстрактного характеру. Поряд з тваринами і рослинами зображення людини подавалось дуже умовно і схематизовано. Таке поєднання зображень людини із зовнішнім світом свідчило про те, що образ самої людини ще не сформувався і розглядався як частина навколишнього світу.

Одним з перших кроків до художнього узагальнення була спроба упорядкування та групування явищ навколишнього світу з допомогою ритму. Відчуття ритму властиве людині так само, як зір, слух, дотик, однак набагато складніше виявилось образно опредметити його. Ми схильні думати, що це відчуття було пов'язане передусім з руховим ритмом. Звуковий прийшов значно пізніше. В палеолітичних зображеннях ритму не відчуваємо зовсім. З'являється він тільки аж в неолітичних пам'ятках, проступаючи як намагання впорядкувати, організувати площину (на керамічних виробах) і простір (в архітектурі). Розписний посуд різних етнічних груп і, відповідно, культур дає змогу простежити, як вчилася людина узагальнювати свої життєві враження, групуючи і стилізуючи предмети та явища таким чином, що вони перетворювалися у підкорений ритмові геометричне стрункий рослинний, тваринний або просто геометричний орнамент. Ритм ліній, кольорів, форм ніби вбирав у себе спочатку ритм руху руки, яка поступово повертала виріб під час ліпки, а потім – ритм гончарного круга, можливо навіть із супроводжуючим його співом.

Ритм, ритмічні побудови як елементи просторово об'єднуючого та організуючого значення властиві найбільш раннім формам архітектури, передусім культової; ця риса лишилася основнвю і характерною для всієї наступної архітектури стародавності.

То був час, коли формувалися передумови і для поетичної творчості, що грунтувалася в основному на міфології. Ця синкретична форма свідомості була відображенням дійсності у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій та одухотворених істот, які вважалися реальними. В основі міфологічних персоніфікацій сил природи та явищ суспільного життя лежав антропоморфізм. Сама можливість міфологічного мислення була тісно пов'язана з природою людської мови. їм обом властива одна особливість – метафоричність, тобто пояснення значення одного явища за рахунок іншого. Метафоричне перенесення значень одного предмета на інший при розумінні їхньої різниці давала змогу пізнавати і визначати нове явище або предмет. Завдяки метафоричності мови, а також принципові антропоморфного бачення навколишнього світу людина змогла оволодіти силами природи, спочатку в сфері мислення, а потім і практично. Метафора давала найменування новому явищу, а отже, робила думку доступною для інших, розвивала її. Тобто метафора виступала не тільки як засіб вираження, а й як важливе знаряддя мислення.

Мистецтво, як і мова, тісно пов'язане з міфом саме завдяки метафоричності мислення. Міф, мова і мистецтво сягають первісної нерозчленованої єдності, що лише поступово розпалася на три самостійні види духовної творчості. Таке саме міфологічне одухотворення, яке несе у собі слово, властиве також образам і формам мистецтва. Саме тому образи мистецтва, як і магіко-міфологічні образи, діють на людину магічно. Якщо ж мова, а отже, і мистецтво відриваються від спільного з міфом підґрунтя і починають розвиватися в окремих своїх напрямах, то це аж ніяк не означає, що вони роз'єднуються остаточно. Мова є знаряддям мислення, вона формує поняття і судження. Це відбувається тільки за умов відмови слова, мови від повноти безпосереднього досвіду або абстракції. Але ж мистецтво слова, література є тією сферою духу, де мовне знаряддя не тільки не втрачає свою зображальну силу, а й постійно розвиває і оновлює її. Саме тут слово здобуває нову повноту життя, вже естетично вільного, не пов'язаного з міфами.

Міфи лишаються для мистецтва скарбницею сюжетів, образів, фантазії, джерелом поетичного натхнення. Найбільш знайомі нам міфи давньої Греції збереглися завдяки тому, що вони багаторазово відтворювалися не тільки у виниклих пізніше давньогрецьких епосі, трагедії та ліриці, а й надихали європейських митців на їх художнє оновлення.


Людська особистість – головний предмет мистецтва Відродження


Мистецтво Відродження (XIV—XVI ст.). Характерною особливістю цього етапу в історії мистецтва є пріоритет спадковості та новаторства як закономірностей художнього процесу. З одного боку, доба Відродження була безпосередньо пов'язана з традиціями античного мистецтва, його естетичними принципами. З іншого — це період яскравих художніх пошуків у мистецтві, логічним наслідком якого стали досягнення у галузі живопису - розробка законів композиції, пропорцій, перспективи, світлотіні; винахід станкового живопису тощо. Відпрацювання нових та удосконалення існуючих засобів і прийомів у мистецтві Відродження було зумовлено його надзавданням — абсолютизацією людської особистості, розкриттям її психології, внутрішнього світу, відтворенням емоційно-чуттєвого стану суб'єкта.

Центрами ренесансної культури були молоді міста, де зароджувалися і розвивались якісно нові економічні відносини — буржуазні. Їх стимулювали хрестові походи, які тривали протягом двохсот років і потребували економічного забезпечення у надзвичайних масштабах. У містах утворився новий соціальний стан — бюргерство. Стала утверджуватися нова психологія життя, в основі якої лежала цінність земного буття, земного успіху і слави. Ця нова життєва психологія у своїх головних рисах збігалася з античною і суттєво відрізнялась від середньовічної, в основі якої був страх перед грішним земним життям.

У добу Відродження сформувалось нове розуміння людини та сенсу життя, суспільства і краси — гуманізм. Гуманісти почали розглядати світ, людину в ньому, красу не з теоцентричної, а з антропоцентричної точки зору. У середовищі гуманістів в Італії зародилась інтелігенція.

Відродження позначене захопленням літературою і культурою античності, що зумовлено схожими світоглядними основами цих епох. Першими популяризаторами усього римського, а потім і грецького стали в Італії Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо. Вивчення античності й гуманістичний рух у цілому досягли свого піку у 15 столітті, коли в Італію стали переселятись із захопленої турками Візантії (1453) вчені. Вони принесли з собою знання грецької філософії (Платон), і літератури (Гомер). Серед гуманістів поруч з латинською мовою набула поширення грецька.

Відродження не можна розглядати як механічну реставрацію античності і повну зневагу до духовного досвіду середніх віків. Треба говорити про історичний синтез античності і середньовіччя, який виразився у поєднанні античного життєлюбства з євангельською етикою духовно змістовного життя. Тому важко провести різку межу між кінцем середніх віків і початком Відродження. Найяскравіше цей синтез проявився у явищі християнського гуманізму, принципи якого сформулював нідерландський вчений Еразм Роттердамський (1466-1536). Він обстоював думку, що щастя людини у земному житті є одним з положень християнської етики. З точки зору християнської доктрини це було на межі єресі.

Синтез античного життєлюбства та середньовічної духовності полягав у відкритті позастанової цінності людини. Почали вважати, що людина має свою вищу духовну природу, яка є її особистим надбанням, незалежно від її місця у суспільній ієрархії. Особливо це помітно у пізній період, у Шекспіра і Сервантеса, де обстоювання героєм своєї внутрішньої автономії усупереч офіційному статусу призводить до гострих колізій.

Стихійний сенсуалізм, сексуальна емансипація у розпусних формах, політична сваволя і правова анархія, персональний ризик як моральний принцип мали рано чи пізно призвести до реакції. Вона з’явилась у вигляді протестантського руху, щоправда не в Італії, а в інших країнах. В Німеччині розпуста римського духівництва, непомірні витрати грошей німецьких віруючих на монументальне будівництво, наприклад, собору св. Петра, викликали бурхливий протест і призвели до утворення лютеранства на початку 16 століття. У Франції і Швейцарії тоді ж поширився кальвінізм. Протестанти відмовились від духівництва у релігійному житті і заперечували його виняткове право тлумачити Біблію та її цінності. Прагнучи повернути народ до колишньої чистоти віри і святості, вони переклали Біблію національними мовами. Проте для мистецтва окремих країн протестантських рух виявився майже безплідним. Переслідувались театр і народне мистецтво.

У повсякденному житті та значною мірою у мистецтві, внаслідок емансипації від середньовічного аскетизму, поширювались тенденції стихійного сенсуалізму, який виражався у жадобі чуттєвих насолод і в їхній поетизації у мистецтві. Це прагнення до насолод нерідко межувало зі злочинністю та розпустою, і цим нагадувало часи пізньої Римської імперії. Відомо, що цим потягом до суттєвої емансипації у період Відродження були захоплені навіть папи римські і духівництво в Італії.

На відміну від протестантства, католицизм усіляко заохочував мистецтво. У добу Відродження почав складатися не знаний у середні віки культ мистецтва, взагалі інтелектуального життя, вільного заняття мистецтвами і науками про земне. Автор виступав уже не як представник певного поетичного цеху чи мистецької корпорації. Він намагався втілити у творі власну духовну неповторність, мистецьку індивідуальність. У мистецтві цінувалось авторське начало і новаторство.

Доба Відродження — одна з найтрагічніших епох у житті європейської цивілізації. Вона була часом не тільки моральної розпусти, а й правової сваволі і анархії. Суспільне і приватне життя було сповнене трагізму, що впливало і на художню творчість. У середні віки герой добровільною смертю лише доводив вірність своєму васальному обов’язку, через що жанр трагедії тоді був неможливий. У добу Відродження персонаж обстоював через свою смерть власну духовну самодостатність. Смерть була мірилом внутрішньої самобутності індивіда. Такий пафос смерті в драмах Шекспіра.

Вказані риси світовідчуття і художнього стилю мали у добу Відродження не вузько-філософський, соціально-кастовий чи поетично-цеховий, а універсальний характер, що робило літературу доби Відродження доступною для сприйняття практично усіма соціальними станами. Творчість Шекспіра показує, як в межах однієї п’єси поет мав можливість задовольнити смаки найрізноманітнішої публіки.

Починаючи з доби Відродження можна говорити про формування у Європі національних літератур, тому літературознавство, як правило, розглядає літературу цього періоду відповідно. Цьому сприяє й нерівномірний розвиток національних літератур, різні часові рамки доби Відродження у них. Загалом розрізняють три періоди:

Раннє Відродження (14 століття);

Високе Відродження (15—16 століття);

Пізнє Відродження (кінець 16 — початок 17 століття).

Історики літератури також користуються терміном Передвідродження, або Проторенесанс (Прото-Ренесанс), який передує в кожній національній літературі Ранньому Відродженню. Зокрема, в Італії до Проторенесансу відносять творчість Данте Аліг’єрі, а іноді й Джованні Боккаччо.

Реалізм у творчості В.В. Верещагіна


Видатний художник-баталіст Василь Васильович Верещагін народився 14 жовтня 1842 року в Череповиці в сім’ї поміщика. Коли хлопчикові виповнилося вісім років, батьки віддали його в Малолітній кадетський корпус, по закінченню якого в 1853 році він переводиться в Петербурзький морський кадетський корпус. Тут він захоплюється малюванням і присвячує йому весь вільний від навчання час. В 1858 році Верещагін почав відвідувати малювальну школу петербурзького Суспільства задоволення художників. Про його здібності добре відзивались викладачі, тай сам він мріяв стати художником. В 1860 році, чудово закінчивши корпус, Верещагін, у супереч волі батьків, ішов у відставку і вступив до Академії мистецтв. Вражений вчинком сина, батько відмовив йому у матеріальній допомозі. Почалися важкі роки життя. Верещагін сумлінно займався малюванням, але академічна система навчання з її нормативністю та традиційністю втомлювала художника. Протест молодого живописця виразилася в тому, що він знищив одну зі своїх картин - "Избиение женихов Пенелопы возвратившимся Улиссом". В 1863 році він залишив Академію і поїхав на Кавказ, щоб "на свободе и просторе на интересных предметах учиться". Його першими самостійними роботами були багато чисельні малюнки із зображенням народних типів, побутових сцен і пейзажів Кавказу. В 1866 році, коли жив на березі Шексни в селі Любець, Верещагін міг бачити важкий труд бурлаків. Він задумав створити велику картину, якій хотів показати безвихідну долю бідного населення в царській Росії. Верещагін виконав ескіз картини, написав декілька етюдів, але завершити роботу не вдалося.

В 1867 році він поїхав в Туркестан, де в той час відбувалися воєнні чвари. "Поехал потому, что хотел узнать, что такое истинная война, о которой много читал и слышал...", - писав художник. Верещагін не тільки свідок війни, але й її учасник. В 1868 році у складі російського гарнізону він захищав Самарську башту від військ бухарського еміра і був нагороджений за хоробрість та сміливість Георгіївським хрестом. В 1869-1870 роках Верещагін знову проводить в Туркестані. В результаті створює в результаті велику серію картин про Середню Азію.

Екзотика сонячного Сходу, пишні та яскраві костюми не закрили від художника-гуманіста бідність і безправ’я народу. Так з’явилися картини: "Нищие в Самарканде" (1870,. ГТГ), "Опиумоеды" (Гос. музей искусств Узбекской ССР), "Продажа ребенка-невольника" (1872, ГТГ), "Самаркандский зиндан" (Держ. музей мистецтв Узбецької ССР), "Узбекская женщина в Ташкенте" (1873, ГТГ) та багато інших. Художник вільно володіє пензлем, і звучні, насичені фарби передають спекотне південне небо, весінній зелений степ, прохолоду гірських вершин, складну орнаментацію древніх будівель Самарканда.

Центральне місце в цій серії займають батальні полотна, саме вони мали великий успіх і в Росії, і за кордоном, визначивши основний напрямок творчості Верещагіна.Вже в самих ранніх полотнах художник виступив з протестом проти загарбницьких війн, з обличчями тих, за чиєю провиною вмирали люди. Антимілітариський характер творів - результат глубоких роздумів та життєвих спостережень Верещагіна, який вніс в батальний живопис сміливу сувору правду, якої до нього в цьому жанрі на знало російське мистецтво. Героями своїх картин він зробив солдат, простих російських людей. "Солдаты Верещагина, - писав В. В. Стасов, - это все тот же народ, только... носящий мундир и ружье".

В картині "У крепостной стены. Пусть войдут" (1871, ГТГ) в напруженні чекають бою російські солдати. Суворі їхні обличчя, в позах тверда рішучість. В картині "Вошли" – те саме місце в башті, але після бою. Ряд батальних полотен поєднаний в серію, де художник розвиває думку про жорстокість феодальних владик, дикості предків, про героїзм і сміливість російських солдат: "Высматривают" (1873, ГТГ), "Нападают врасплох" (1871, ГТГ), "Представляют трофеи" (1872, ГТГ), "Торжествуют" (1872, ГТГ) и "Апофеоз войны" (1871-1872, ГТГ).

В полотні "Апофеоз войны" на фоні розгромленого війною міста і спалених дерев – піраміда із людських черепів. Спочатку задум картини був пов’язаний з ім’ям середньоазіатського завойовника кінця XIV - початку XV сторіччя Тамерлана, війська якого залишали після себе такі піраміди. Але витвір за змістом значно конкретніше історичного епізоду. Руїни, черепи, пустеля в усі часи сприймались як символ смерті і розрухи, і Верещагін робить надпис на рамі: "Посвящается всем великим завоевателям-прошедшим, настоящим и будущим". "Апофеоз войны" – суворий осуд війн, що несуть за собою загибель і нещастя.

В 1874-1876, 1882-1883 роках Верещагін здійснив дві поїздки в Індію для вивчення життя, природи і побуту країни. Під час подорожей йому прийшлося піддаватися смертельній небезпеці: на засніжених вершинах Гімалаїв він мало не замерз; в умовах тропічної спеки захворів лихоманкою. Результатом спостережень стали більш, ніж 150 етюдів, що зображували велич білокам’яної індійської архітектури, синь південного неба, яскравий національний одяг індусів. До числа кращих етюдів відносяться: "Буддийский храм в Дарджилинге" (1874-1875, ГТГ), "Ледник на дороге из Кашмира в Ладак" (1875, ГТГ), "Мавзолей Тадж-Махал" (1874-1876, ГТГ).

Ряд картин Верещагін вирішив присвятити історії загарбання Індії англійцями. У нього з’явилася задум створення великої живописної поеми, яка повинна була розказувати про історичну долю Індії, про перетворення величної незалежної держави в колонію Британської імперії. Художник встиг виконати тільки деякі із тих картин, в тому числі "Процессию английских и туземных властей в Джейпуре" (1875-1879, Музей Вікторіум-Меморіум, Калькутта).

Картини Балканської серії з безприкладною правдивістю розкривають буйні війни, епізоди битв: тяжкі переходи російської армії в горах, польові перев’язувальні госпіталі і сцени звірств турків. Художник розкрив й іншу сторону війни: показав кар’єризм і злочинність царського командування. Основну групу творів складають картини героїчної оборони Шипки: "Землянки на Шипке" (Держ. музей російського мистецтва, Київ), "Батареи на Шипке" (Держ. музей російського мистецтва, Київ) "На Шипке все спокойно" (1878-1879), "Шипка-Шейново" (1878-1879, ГТГ).

Ряд полотен Верещагін присвятив подіям, що пов’язані зі штурмом Плевни: "Атака" (1881), "После атаки" (1881). Картины "Победители" (1878-1879), "Побежденные. Панихида по убитым" (1878-1879) присвячені битві під Телішом.

Картини Балканської серії: відрізняються суворою простотою і стриманістю кольорового рішення. В 1880 і 1883 роках ця серія була виставлена в Петербурзі.

1880-ті роки творчі роки життя художника відмічені неабиякою активністю, пошуками нових тем. Він знову їде до Індії (1882- 1883), після – в Сирію і Палестину (1883-1884). Так з’являється "Палестинская серия", яка етнографічного характеру. Значна робота художника над створенням "Трилогии казней": "Распятие на кресте во время владычества римлян", "Казнь заговорщиков в России" (1884-1885) і "Подавление индийского восстания англичанами" (приблизно 1884).

Результатом поїздок по Півночі в 1880-1890 роках явилась серія малюнків та етюдів із зображенням пам’ятників стародавнього дерев’яного зодчества, російської північної природи і простих людей. З 1887 по 1901 рік Верещагін працював над серією картин, присвячених Вітчизняній війні 1812 року. Художником керували високі патріотичні помисли - "показать в картинах 1812 года великий национальный дух русского народа, его самоотверженность и героизм в борьбе с врагом". Художник зумів виразити визвольний, народний характер війни, розвінчати Наполеона, лишити його "пьедестала героя, на который он вознесен".

Серія починається сценою Бородинської битви, якій Верещагін присвятив два полотна: "Наполеон на Бородинских высотах" (1897) і "Конец Бородинского боя" (1899-1900). Перебування наполеонської армії в Москві розкрито в чотирьох картинах. Серед них: "В Успенском соборе" (1887-1895), "Пожар" (1896- 1897), "Сквозь пожар" (1899-1900), "Расстрел в Кремле" (1897-1898.В декількох картинах показано відсутність і розгром французької армії: "В Гродне -пробиваться или отступать", "На этапе - дурные вести из Франции" (1887-1895),

"На большой дороге. Отступление и бегство" (1887-1895), "Ночной привал великой армии" (1896-1897). Велике місце в серії зайняла тема народної партизанської війни із загарбниками. Важливо відмітити, що художник відобразив не прославлених партизанських командирів, таких, як Д.Давидов, Фігнер, а розкрив подвиг простих селян, учасників народного визвольного руху.

Велика патріотична ідея, покладена в основу серії, глибина і гострота сюжетів, яскраві народні образи, цікаві композиційні рішення роблять цей останній капітальний труд художника достойним вкладом в історичний живопис кінця XIX сторіччя.

До кінця життя художник не закінчував подорожувати. Після поїздки в Сирію і Палестину в кінці 80-початку 90-х років він двічі був в Америці, в 1901-1902 роках – на Філіппінах і Кубі, в 1903 році - в Японії. Враження від Японії відобразилися в ряді етюдів, що дають представлення про стародавню, повною різнобічної архітектури, націоналах традиціях цієї цікавої країни.

З1 березня 1904 року Верещагін разом із адміралом С.О.Макаровим загинув на броненосці "Петропавловск", який був підірваний ворожою міною на рейді під Порт-Артуром.


Поєднання романтизму і реалізму в творчості Вєніціанова


Творчість А. Вєніціанова характеризувалась тим, на відміну від передвижників, які ставили за мету розкрити сучасність реалістичними засобами, художник передає сучасність не прямо, а косвенно. Художня мова мистецтва ускладнюється.

Вєнєціанов вважав, що художник повинен бути вільним від злоби дня.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: