Особливості впливу художнього напряму неокласицизм на формування та розвиток хореограічних стилів неокласика та постнеокласика у балетах ХХ-ХХІ століття
Проте Лифар наполягав, що саме він увів у науковий обіг термін "неокласика" щодо техніки та естетики танцю і вважав початою свою реформу танцю саме з прем'єри балету "Ікар" у 1935 році [32, с. 55]. Хоча таким правом, безумовно, користується Баланчін з часу постановки неокласичного опусу Стравінського "Аполон Мусагет" у 1928 р.
Балети Лифаря "Наутеос" (1947) та "Фантастичне весілля" (1955) багато в чому були схожими за сюжетом та засобами виразності. Останній В. Красовська відносила вже до неоромантичних опусів (курсив мій — О. Ч.), відзначаючи "примхливе, але традиційне для таких балетів зміщення національного колориту та фантастики" [32, с. 55]. У "Фантастичному весіллі" йшлося про капітана, який залишався вірним своїй земній коханій, нехтуючи коханням красуні-водяної. Проте ця прихильність мала й зворотний бік — трагічний, пов'язаний з фатальною помстою Океаніди (деякі сюжетні мотиви автори балету запозичили з "Неаполю" А. Бурнонвіля). Проте у сценах спокуси капітана Океанідою внутрішньою темою залишалася туга капітана за нареченою.
У трагічному фіналі балету фантом нареченого повертався до неї та уносив у безкраї морські рівнини. Видовище досягало високої напруги. "Музично-хореографічна образність, підбивала В. Красовська враження від "Фантастичного весілля", відмовлялася від спокійної оповідальності, від детальних описань, від прикрас, від багатослів'я. Стрімка дія, її нервова стислість, її розбита на кадри, але разом суцільна тканина, забезпечували негайний та приголомшуючий глядача вплив" [32, с.56].
В "Наутеосі" у головного героя (чиїм ім'ям названо балет) теж були дві наречені: фантастична істота Лейкотея та земна дівчина Орестея. Лейкотея могла стратити земних істот, проте вирішувала, що непостійний Наутеос не вартий її кохання та гніву. Ця перипетія дещо знижувала драматизм сюжету. Найбільш вдало Лифар вирішував в "Наутеосі" пластичні образи неземних істот, їх хвильоподібні, плавкі та гнучкі рухи, що блискуче продемонстрували солістки Гранд Опера Клод Бетсі (Океаніда) та Івет Шовіре (Лейкотея) під час гастролей 1958 р. Аналізуючи хореографічну мову Лифаря, сучасний критик писав, що танець у деяких його балетах — скоріше мова абстракцій, ніж почуттів. Безпосередність в ньому зникає, комбінації, пози та рухи потребують розсудливої розшифровки. Складний танцювальний малюнок у різних ситуаціях служить різним цілям, але дуже рідко — висловленню переживань" [32, с. 56].
Автор фундаментального дослідження "Балет та драма" П. Карп робив висновок, що Лифар прагне подолати рамки хореографії, надати їй загальну значущість. Але не стільки за рахунок самої хореографії, "скільки побічними засобами". Розглядаючи сюжетно-тематичні балети Лифаря (за усталеною ще з часів Новерра термінологією "балети -п'єси"), дослідник бачить у них "символ віри" балетмейстера, котрий, не замислюючись, уподібнює мову хореографічну мові словесній" [32,с. 56].
"Зміст у Лифаря, пише Карп, більше виголошується, ніж існує.Балетмейстер часом вельми розумно й талановито вносить у свої балети пластичні образи дійсності, котрі самі по собі майже завжди вражають, але майже ніде вони не стають основою танцю, майже ніде і не насичують його кордебалетні шари. У танці нам знову демонструють блискучі тури та гарні заноски, а образи, що ледь промайнули, зачепили розум, не хвилюють душу. Кордебалет для нього лише тло, лише супровід, якому віддається більше чи менше місця. Чим складніше зміст, робить парадоксальний висновок Карп, тим менше виявляється в ньому танцю. Зміст його балетів скоріше раціонально осягається, ніж емоційно сприймається" [32, с. 57].
"Варіації" на музику Ф. Шуберта (Гранд Опера, 1953) Лифар назвав романтичним (курсив мій — О. Ч.) балетом, створивши гармонійну композицію в дусі давніх часів, як це робили до нього Ж. Перро у 1845 р. (Па –де - катр за участю М. Тальйоні, Ф. Черріто, К. Грізі та Л. Гран) та Фокін у "Шопеніані (Сільфідах)" в 1907 році.
Віддаючи належне своїм попередникам, один з яких, Перро, теж був міцно пов'язаний з паризькою Оперою, а твори Фокіна складали репертуарну основу "Російських сезонів С. Дягілєва", Лифар наслідує їх традиції, проте не відтворює романтичний стиль у буквальному розумінні. "Варіації" — лише віддалені спогади про хвилювання, котре не можна пережити знов. Феї Лифаря — його сучасниці, які знемагають від романтичної мрії, проте неспроможні її висловити" [32, с. 57].
Порівняння танців Фокіна — відголосків шопенівських мелодій та "холодної" хореографії Лифаря, поставленої на більш щиру та колоритну музику Шуберта, приводить критика до справедливого висновку про художню суперечливість "романтичного" опусу Лифаря, де, з одного боку, є "поважливе визнання романтизму", з іншого — відчуття його архаїчності" [32, с. 57].
Подібне ставлення до "архаїки" романтизму Лифар висловив ще у хореографічній мініатюрі Entre deux rondes ("В музеї") на музику Марселя Самюеля Руссо (1940). В цій жанрово-пародійній замальовці "оживає" "Блакитна танцівниця" Дега та фліртує із мармуровою статуєю, ще одним музейним експонатом. Парафраз старого сюжету про Пігмаліона витриманий в пародійному дусі, бо героїня, що виходить з картини Дега, нагадує паризьку, грізетку, яка прагне розворушити суворе втілення античної холодної краси.
Ставлення Лифаря до міфологічної основи творів зазнавало суттєвих змін. З одного боку він відчував, що інтерпретація героїв, аби зацікавити сучасного глядача, не повинна мати пафосних рис. З іншого - підкорявся впливу Ж. Кокто, для якого зберігання велемовності було головною умовою будь-якої трактовки міфу.
"Перекази стають легендами тому, що поети підхоплюють їх та не дають загинути. Кожен повинен знати легенду про Федру, онучку Сонця. Уславимо ж її у слові і танці" [32, с. 58], писав Ж. Кокто, автор лібрето та оформлення балету "Федра" на музику Ж. Оріка, який Лифар поставив у Гранд Опера в 1950 році. Кокто звичайно мав на увазі не тільки героїню грецької міфології, доньку Міноса та Паси-фаї (тобто онуку Геліоса), а насамперед головну дійову особу трагедій Єврипіда, Сенеки, Расіна. А ще конкретніше — історію пристрасного, але згубного почуття Федри до свого пасинка Іполіта, в результаті чого обидва гинули.
Спочатку Лифар і Кокто забажали створити пластичну драму в стилі пластично виразної танцівниці-актриси Іди Рубінштейн та запросити на головну роль видатну кіноактрису Г. Гарбо. Проте Гарбо відмовилася. На прем'єрі Федру виконала Т. Туманова, значно пізнішім, через 35 років — Майя Плісецька. Захоплено оцінюючи останню подію, Лифар вважав, що після "божественної" Туманової аж до Плісецької "не було жодної танцівниці, спроможної виконати цю роль" [32, с. 59].
"У виконанні Плісецької, писав В. Гаєвський у 1987 p., трохи лялькова , Федра повернула собі справжній масштаб, заговорила мовою трагедії, мовою міфу. Ми побачили жест, яким володіли вони, цариці минувшини та напівбогині. І нас захопила жіноча пристрасть, у якій царственість згорала без залишку. Плісецька грала любов напівбогині до простого і смертного, любов приречену, любов без надії" [32, с. 59].
"Федру",
народжену саме
у ті роки, коли
Лифар шукав
шляхів до повернення
слави новатора,
необхідно
розглядати
у різних аспектах,
аби зрозуміти
ті філософські
та художньо-естетичні
коріння, що
вплинули на
стилістику
її хореографії.
З одного боку
мальовничі
рішення постановки
вилучені з
арсеналу
постноверівського
балету-драми.
З іншого, завдяки
впливу Кокто,
в режисурі та
хореографії
панує символізм,
і твір стає
стилізовано
розсудливим.
"Жести акторів
у "Федрі", як
письмена, начерки
поз повторюють
начерки букв,
з яких складається
— на фронтоні
її ім'я. Незвичайна
графічна або
навіть каліграфічна
вистава, незвичайна
статична побудова
мізансцен. У
всьому видно
руку чарівного
вигадника
Кокто", відзначав
сучасний критик,
згадуючи при
цьому й ім'я
Дягілєва, вчителя
Лифаря, котрий
"подарував
йому античність"
[32, с. 59].
Насправді "Федра" була одним з перших досвідів концептуального мистецтва у балеті і на практиці доводила, що перевага ідей над емоціями не йде на користь цьому жанру. Танець у балеті Лифаря слушно сприймався як "система натяків, засіб втілення тих ідей, котрі мають персоніфікувати герої. Зустріч Тезея та Федри або зустріч Тезея та Іполліта, відзначав той же спостережливий критик, проходить не у обстановці жвавого діалогу, а в дуже умовній атмосфері; балетмейстер прагне відтворити абстрактні уявлення про дійових осіб, проте вони, власне, не живуть у танці. Це, так би мовити, раціоналізм у квадраті — поетика Расіна, помножена на поетику символістського театру, що перенесено на балетну сцену" [32, с. 60].
Осягнути творчий шлях та особливості творчої вдачі Лифаря неможливо без розуміння людських якостей митця, його життєвих стимулів. На думку багатьох свідків, таким перш за все був його граничний егоцентризм. "Так, Лифар зі всією пристрасністю віддавав себе справі оновлення Опери, і в цьому його велика заслуга, пише сучасний біограф митця, але за цим, як і протягом усього творчого життя, було невгамовне бажання бути першим, бути на виду, бути в центрі подій у житті та на сцені. Тому і балети він ставив у першу чергу для себе. Причому на початку творчого шляху так необачливо, що взагалі ігнорував можливості жіночого танцю, особливо ансамблевого. У пошуках власного стилю він робив маніпуляції з класичним танцем, охоче використовуючи mouvements distordus ("викручені рухи").
У центрі "театру Лифаря" опинився герой, чиї звитяги підіймають його над пересічними людьми, але і віддаляють від них, герой, вперто переслідує свою ціль, незалежно від того, добро чи зло є результатом його вчинків. Вочевидь, цей образ вперше намітився ще в "Прометеї". Пізніше він одержав ім'я Ікара (1935), Давида, що торжествує (1937), Олександра Великого (1937), Лицаря ("Лицар та Дівчина", 1941), Дон Жуана ("Жоан з Цариси", 1942) та ін.
Герої Лифаря, дійсно, змінювалися разом з ним та часом, втілюючи тему смерті, що відступає перед посмертною славою, теми поодинокості, протиставлення мрії та дійсності, жіночої вірності або підступності.
Проте їх активність "не мала на увазі жертовності та потреби служити людям" [32, с. 60].
Однак значення Лифаря — балетмейстера у хореографічному мистецтві XX ст. та силу впливу його особистості важко переоцінити. Період — його керівництва балетом Гранд Опера в Парижі слушно називають "епохою Лифаря" (вона тривала за деякими виключеннями з 1930 по 1977р.). Франція відзначила заслуги артиста Орденом Почесного легіону (1982) та пам'ятною медаллю з його профілем (1977). Крім того, Лифар був визнаним теоретиком танцю, мав неабиякий літературний хист, що позначилося на його мемуарах та історико-теоретичних працях. Насамперед це спогади про С. Дягілєва та автобіографічні твори "Страдные годы" (1934), "Мемуары Икара" (1983) — останню книгу автор закінчив за шість років до смерті. Лифар — мемуарист намагався пояснити істинні причини власних вчинків у суспільно-політичному житті та характер стосунків з колегами, вагу особистого внеску у хореографічне мистецтво. Іноді його сповідь сприймається переконливо, іноді суперечить об'єктивним фактам та перебігу історичних подій.
В епіграфі до глави "Моє хореографічне кредо" Лифар писав, що танець — "мистецтво, котре я відчуваю у кожну мить мого життя як початковий елемент своєї істоти. Все моє світосприйняття залежить від моєї психології танцівника" [32, с. 60].
Комплекс власних уявлень про танець Лифар називав "релігією , тіла". Він наполягав на тому, що тіло у русі має виражати душевні поривання, тобто танець є віддзеркаленням гармонії між тілом та душею. Еталоном такої гармонії є краса, а ознаками неокласики — зрушення вертикальної осі тіла (начебто падіння), яке викликає ілюзію руху у статиці, збагачення танцю народними та характерними елементами, виключення з хореографічної вистави умовної пантоміми[32,с.62]. Лифар, за його словами, прагнув до реформи балету як з точки зору виразності жестів, рухів людського тіла, емоційного змісту танцю, так і щодо співвідношення між танцем та музикою. Деякі теоретичні положення Лифаря, зокрема порівняння хореографії з філософією тіла та її визначення, як засобу для висловлення духовних поривань у прагненні ідеалу [32, с. 63] відповідають сучасному напрямку досліджень у теорії танцю.
Таким чином неокласика значно відходить від академічної традиції, звертаючись до паралельних і кутових позицій у поєднанні з поворотними та заокругленими. У неокласиці більша перевага надається музичному твору, в якому класичні раз органічно повторюють всі складні особливості симфонічної, класичної та неокласичної музики, тобто використання принципу танцсимфонії. Сучасна неокласика має два жанри - безсюжетний та сюжетний.



ВИСНОВКИ
У ході дослідження дійшли до наступних висновків
1. Уточнено зміст понять "хореографічний вид", "художній напрям", "хореографічний напрям", "художній стиль", "хореографічний стиль", "неокласицизм", "неокласика" та "постнеокласика". Зокрема, Хореографічний вид - це структурна одиниця в мистецькій системі взагалі та в сучасній хореографії зокрема, певна танцювальна система або сукупність авторських систем танцювальних технік (в мистецтві художніх шкіл). В сучасному хореографічному мистецтві серед танцювальних систем (класичний танець, характерний танець, бальний танець) виділяють сучасні танцювальні системи–види: перформанс, модерн джаз танець, імпровізацію, контемпорарі данс, хіп-хоп танець, поп-данс. Художній напрям слід розглядати як складову художнього процесу, що дозволяє визначати окремі історичні етапи розвитку мистецтва, невіддільні від певних явищ суспільного духовного життя; його основу становить певна концепція світу і людини. Хореографічний напрям - це сукупність найпоказовіших стильових характеристик певного художнього явища в хореографічному мистецтві. Основу напряму становить чітко визначена концепція сприйняття світу й людини. Серед напрямів сучасної хореографії визначаємо такі: імпресіонізм, неокласицизм, модернізм, постмодернізм. Художній стиль – це естетична категорія; стійка система художніх виражальних засобів та прийомів художньої творчості, характерна для певного історичного періоду. Хореографічний стиль – це стійка система художньо – образних засобів, прийомів танцювальної творчості, характерна для певного історичного періоду та авторського стилю. На сьогодні серед стилів сучасної хореографії визначають: джаз (джаз – танець), теп (теп-танець), модерн (модерн-танець), рок-і-поп (свінг, рок-н-рол, диско,фанк,неокласика (балетна стилістика), постмодерн(авторський суб’єктивний стиль, буто (буто -танець). Неокласицизм – це напрям в сучасній хореографії російсько-європейського походження. На сьогодні філософською основою напряму можна вважати естетику ідеалу - антична естетика, естетика Ренесансу. Неокласика – це стиль сучасної хореографії франко–англо-американського походження. На сьогодні в сучасній хореографії стилістичними ознаками неокласики є оновлення класичного танцю (балету) більш віртуозними виразними рухами та позиціями, ускладнення побудови форми балету. Постнеокласика – сучасні процеси в хореографії кінця ХХ століття, які не включені в загальне поняття неокласицизму.
2. Виявлені характерні особливості художнього напряму неокласицизм у різних видах мистецтва ХХ ст. Зокрема, неокласицизм - це термін, що означає різні художні явища останньої третини ХІХ-ХХ ст., вони тяжіють до традицій античного мистецтва: архаїки (800-500рр. до н.е.), в архітектурі, живописі та музиці - стилістики бароко (1570-1770рр.) Ширше – неокласицизм прагне до відродження будь-яких напрямів чи ідеалів мистецтва попередніх епох. На відміну від „класицизму" доби італійського Відродження (1400-1600) або від французького класицизму (1640- 1840), неокласицизм розглядає античність не як культурний ідеал, а як матеріал для символізації асоціативних варіацій і деконструкції для відображення сучасних соціокультурних та інтелектуальних проблем.
3.
Виявлені особливості
формування
танцювальних
стилів неокласика
та постнеокласика
у балетах ХХ
ст. Зокрема, на
сьогодні філософською
основою напряму
неокласицизм
можна вважати
естетику ідеалу
- антична
естетика, естетика
Ренесансу.
Значний вплив
на розвиток
цього напряму
мали філософські
ідеї А.Бергсона,
М.Хайдегера,
К.ІОнга, Ф.Достоєвського,
В.Соловйова.
Фундаментом
даного напряму
є класицизм.
В сучасній
хореографії
неокласицизм
запозичує деякі
художні форми
з мистецтва
античності
(архаїки), мистецтва
Нового часу
(бароко) та
імпресіонізму.
Безперечно,
неокласицизм
включає та
використовує
інші стилістичні
форми: експресіонізму,
абстракціонізму,
сюрреалізмому,
кубізму, футуризму,
модерну, джазу,
мистецтва
Стародавнього
світу, Середньовіччя
тощо. Стилістичними
різновидами
неокласицизму
є фокінізм,
соцреалістична
класика, постнеокласика.
Постнеокласика
- пізня авторська
неокласика
1976-2000 рр. Розвиток
постнеокласики
відбувався
головним чином
в Нідерландах
(І.Кіліан) та
Німеччині
(Дж.Нойєрмаєр).
Постнеокласика
включає різні
балетні форми
- традиційні,
балетну мініатюру,
включаючи:
безсюжетні
(І.Кіліан - асоціативна
абстракція,
авторський
експеримент);
сюжетні (Дж.Нойєрмаєр,
О.Ротманський
- літературна
або авторська
мотивація,
А.Рехвіашвілі
- сюжетна мініатюра
і масові композиції),
авторський
сюжет та змішані.
До представників
постнеокласики
належать
Дж.Нойєрмаєр,
І.Кіліан, О.Ротманський,
А.Рехвіашвілі,
Д.Багуе.
4. Виявлено вплив художнього напряму неокласицизм на формування хореографічних стилів неокласика та постнеокласика. Зокрема неокласицизм будує власну художню лінію та авторський елемент, не змішуючи усі стилі, як це можна бачити у постмодернізмі. Стилістичними різновидами неокласицизму є фокінізм, соцреалістична класика, постнеокласика. На формування неокласицизму як напряму сучасної хореографії суттєво вплинула хореографія Михайла Фокіна - фокінізм; головною особливістю якої є звернення до античних, міфологічних, біблійних сюжетів, літературних творів, а також безсюжетний балет. Головним є однодійний балет і хореографічна мініатюра (solo douetto, tгіо, quartetto, quintettо). Притаманні експресіоністичні, імпресіоністичні та кубічні відтінки, авторські експерименти. У побудові хореографічної композиції, її лексики значна увага звертається на танцсимфонію, класичний танець, ритмопластику. Безперечною ознакою є стилізація інших художніх форм (східного, давньогрецького, давньоруського, характерного танцю, танцювальна пантоміма тощо). Слід звернути увагу на те, що виражальні форми та засоби хореографії Фокіна й соціалістичної класики набули своєрідного переломлення в постнеокласиці. Соцреалістична класика - різновид неокласицизму, пов'язаний з методом соцреалізму. Головною особливістю цього різновиду є багатодійовий драматичний балет, піднесення героїчних тем, а також: балетна симфонізація, танцювальна пантоміма, класичний, характерний і ритмопластичний танець. Сучасні процеси в хореографічній культурі кінця XX ст. не обмежуються загальними характеристиками неокласицизму, тому вважаємо за доцільне назвати ці новітні явища постнеокласикою.
Список літератури
Айседора. Гастроли в России., сб. статей, составитель Т.Касаткина. М., "АРТ" СТД РФ.1992 г.
Аверинцев С.С. Образ античности в зап.-европ. культуре XX в. Нек-рые замечания //Новое в совр-й классич. филологии. М., 1979.
Актуальні філософські та культурні проблеми сучасності: Зб. наук. праць/ Під ред. М.М.Бровко, О.Г.Шутова. – К.: Вид. центр КДЛУ, 2000.-339 с.
Антипова І. Аніко Рехвіашвілі: "Я вибудовую емоції" // Мадан зірок, №19, 1998.
Бакст Л.С. Пути классицизма в искусстве // Аполлон. 1909. № 3.
Балет / Пер. с англ. – М.: Астрель АСТ, 2003. – 64 с.: ил.
Безклубенко С.Д. Теорія культури. Навч.посібник. – К.:КНУКіМ, 2002,-324 с.
Бернадська Д.П. Феномен синтезу мистецтв в сучасній українській сценічній хореографії. Автореф. дис. канд. мистецтвознавства: 17.00.001/КНМА ім. П.І.Чайковського. – К., 2005.-20с.
Білаш П.Н.Балетмейстерське мистецтво і становлення української хореографії у контексті розвитку європейської художньої культури 10-30 років XX ст. Автореф. дис. канд. мистецтвознавства: 17.00.01/ДА КККіМ. – К.,2000. – 18с.
Бодвилович О., Бугаев А. Танец пустоты // Балет, № 3’1995.
Борев Ю.Б. Художественные направления в искусстве XX века. Борьба реализма и модернизма. – К.: Мистецтво, 1986. – 134 с.
Борисова Е.А., Стернин Г.Ю. Русский модерн. Альбом. – М.: Сов. Художник, 1990. – 359 с.: ил.
Ванслов В.В., Соколова М.Н. модернизм: анализ и практика основных направлений. – М.: Искусство, 1987. – 302 с.: ил.
Галдин Л.О. Африканская музыка. Музыкальная энциклопедия. М., 1973. Т. 1.
Гиршон А.С. Импровизация и хореография, статья в альманахе "Танцевальная импровизция" М., 1999 г.
Дианова В.М. Постмодернистская философия искусства: истоки и современность. СПб., 2000 г.
Джексон Найоми "Слияние культур в американской хореографии на примере творчества Ральфа Лемона и Фреда Дарсоу в сб. "Голос художника: проблема синтеза в современной хореографии" Материалы международнрй конференции. Волгоград 1999 г.
Добротворская К.А. Айседора Дункан и театральная культура эпохи модерна. Л., ЛГИТМиК, 1992 г.
Дункан А. "Танец будущего" М. 1992 г.
Ехманова Л.Г. Мировая художественная культура. – М.: Akademia, 2000. – 448 с.: ил.
Жак-Далькроз. Ритм, его воспитательное значение для жизни и искусства. 6 лекций. СПб., 1912 г.
Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. – К.: Знання, 2004. – 567 с.
Запора Р. Импровизация присутствия. Статья в альманахе "Танцевальная импровизация" М. 1999 г.
Игорь Грабарь. Письма: В 2-х томах. Т.2.: 1917-1941. – М.: Наука, 977, - 424с.
Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство. – М.:Политиздат, 1990. – 415 с.
Левчук Л. Т. Естетика - К.:Вища школа, 2000.-399с.
Мамчур І. Фрагменти філософії сучасного танцю // український театр, №6, 1993 р.
Порфирьева А. "Неоклассицизм" Стравинского //Эволюционные процессы муз. мышления. Л., 1986.
Сидоров А.А. Современный танец. – М.: Первина, 1922. – 64с.
Фокин М.М. Против течения // Изд. 2-е доп. и испр. – Л.: Искусство, 1981. – 510 с.
Худеков С.Н. История танцев. Часть I. – СПб, Петербургская газета, 1913. – 309 с.: ил.
Чепалов О.І. Західно – європейський балетний театр. Х.:ХДАК, 2004 р.
Шаріков Д. Класифікація сучасної хореографії. К.: Видавець Карпенко В.М., 2008 р. – 168с.
Шереметьевская Н.В. Танец на эстраде. – М.: Искусство, 1987 – 416 с.: ил.
Шкарабан М. Франсуа Дельсарт. Система виразності людини // Пер. з фр. та рос. – К.: Підручник для актора, 1998. – 28 с.
Энциклопедия искусства ХХ века / Сост. О.Б. Краснова. – М.: Олма-Пресс, 2003. – 352с.
Размещено на