Лекції з української та зарубіжної культури
Б. Мистецтво (живопис, скульптура, архітектура; музика; театр, кіно).
Живопис.
Склалося 2 напрямки у живопису: стара генерація, яка відстоювала збереження українського національного стилю в мистецтві та нове покоління митців, які ставили перед собою завдання створення нової, "пролетарської культури". Як і в літературі, існувало декілька творчих об'єднань.
Т-во художників ім. Костанді (Одеса, 1922-29), об'єднання художників-реалістів та аматорів мистецтва на творчих принципах передвижників. Завдання: пропаганда знань про мистецтво. Члени: Волокидін, Шовкуненко, Буковецький, Заузе. Не відповідало принципам компартії і було "самоліквідовано".
Асоціація художників Червоної України (Київ, Харків, 1926-32), на принципах революційного реалізму. В 1930 перетворено у Всеукр. асоціацію пластичних мистецтв, а згодом у Всеукр. Асоціацію пролетарських художників.
Асоціація революційного мистецтва України (1925-32), протистояла АХЧУ, відстоювала принципи: створення монументального мистецтва в національних традиціях (бойчукізм), підтримка модерністських пошуків. Члени: старше покоління - Бурачек, Прохоров, молодь - Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Касьян, Василь Седляр, Софія Налепінська-Бойчук, Олександр Довгаль, Оксана Павленко та ін. Частина з них мала чудову європейську освіту, пройшла професіональний вишкіл в академічних мистецьких закладах Парижа, Кракова, Мюнхена. М.Бойчук був творцем тогочасного іконописного стилю у живопису - поєднання впливів візантійського мистецтва та інших монументальних стилів раннього ренесансу з елементами українського національного орнаменту, мозаїки та фрески, іконопису та портретного живопису ХУІІ-ХУІІІ ст. Майже всі "бойчукісти" були репресовані, а їх численні монументально-декоративні роботи та фрески знищені (розписи Луцьких казарм у Києві 1919 р., оформлення українського павільйону на І Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві у 1923 р., фрескові розписи Київського Художнього Ін-ту, монументальні фрески інтер'єрів Першого Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі, Одеського Дому преси та ін.).
Контрольні запитання.
1. Якими були теоретичні засади монументального живопису Михайла Бойчука та його школи "бойчукістів"?
Скульптура.
Ідеологізація творчого життя. Партійні замовлення. В конкурсі на проект пам'ятника Шевченко на могилі в Каневі в 1926 з 22 проектів жоден не прийнятий. На міжнародному конкурсі на пам'ятник Шевченко в Харкові 1930 р. жоден проект не прийнято, звинувачення скульпторів в етнографізмі, хуторянському просвітництві, академізмі, натуралізмі. Повторний конкурс 1933 р. - 33 проекти. Відхилені проекти Кавалерідзе, Ф.Кричевського, Петрицького, Касьяна, Б.Кратко. Прийнято проект Манізера і Лангбарда (побудовано 1935 в саду ім. Шевченко). Манізеру було доручено спроектувати пам'ятник Шевченко в Києві (Шевченківський парк, 1939).
Бернард Кратко (1884-1960), професор Академії Мистецтв (1919), Київського Худ. Ін-ту (з 1925). Портрети-бюсти Шевченка, Заньковецької, Бойчука. В 1937 засланий до Середньої Азії. Після ВВВ скульптура "Шахтарі", пам'ятник Свердлову в Єнакієво.
Іван Кавалерідзе (1887,Полтавщина-1978), скульптор та кінорежисер. Пам'ятники княгині Ользі в Києві (1911), Шевченко та героям революції в Ромнах (1918), Шевченко в Сумах (1920), Сковороді в Лохвиці Хрк. обл. (1922), Шевченко в Полтаві (1926), Сковороді в Сковородинівці Хрк.обл. (надмогильний). В 50-ті рр. скульптурні групи з уклоном до стилізації ("Толстой та Горький", "Горький та Шаляпін", "Шаляпін в ролі Дон-Кіхота", "Бучма в ролі Миколи Задорожного", "Б.Хмельницький посилає кобзарів на села".).
Працює також, як кінорежисер: конструктивістська стилізація на історичну тематику в фільмах "Злива" по мотивам "Гайдамаків" Шевченка (1929), "Перекоп" (1930), "Коліївщина" (1933), "Прометей" (1936), які він поставив на Одеській кіностудії. Всі вони були засуджені, як націоналістичні і формалістичні, внаслідок чого режисер змушений був наступні фільми знімати в етнографічно-спрощеному стилі ("Наталка Полтавка", 1936). Через те, що залишався в окупації, зазнав критики Хрущова. В 1958 зняв фільм "Григорій Сковорода" за власним сценарієм, в 1961 р. фільм "Повія" за П.Мирним з Людмилою Гурченко в головній ролі.
Сергій Литвиненко (нар. 1899, Полтавщина), навчався у Краківській Академії Мистецтв та Парижі, працював у Львові. Воював у лавах Української армії Директорії. З 1944 в Німеччині, з 1949 - США. Автор багатьох надмогильних пам'ятників (І.Франко, Личаківське кладовище у Львові, 1933), скульптурні портрети митрополита А.Шептицького, Мазепи, українських письменників, художників, політиків. Вплив школи Родена, Бурделя. В портретах - імпресіоністичний підхід, в пам'ятниках - монументальність, класицизм.
Архітектура. Два напрямки в архітектурі: а)пошуки сучасної національної архітектури на основі традицій бароко, б)конструктивізм. Останній спочатку підтримувався компартією, тому що виступав проти академізму, еклектики. В 1932-33 конструктивізм було об'явлено ворожим стилем, запроваджено офіційний напрям в архітектурі - поєднання конструктивізму з псевдомонументалізмом.
Найвидатнішими архітекторами цього періоду в Україні були:
Дмитро Дяченко (1887-1942), виступав проти конструктивізму, пропагував українські барокові форми. Перший директор Архітектурного Ін-ту в Києві (1918). Автор комплексу будівель Української Сільськогосподарської Академії в Голосієво (Київ), який вважається класичним прикладом нового напрямку в архітектурі. Праці Дяченка викликали в 30-х рр. дискусію і офіціальний осуд. В 1937 вимушений був переїхати в РРФСР, де репресований.
Олександр Вербицький (1875-1958), проф. Київського Художнього Ін-ту, ак.Академії Архітектури УРСР. Побудував в стилі українського бароко з елементами конструктивізму будинок Київського вокзалу (1928-33), елеватор в Одесі.
Павло Альошин (1881-1961), використовував українські архітектурні традиції. Побудував будинок Педагогічного музею в Києві (1909-13, буд. Центральної Ради), буд. Ольгінської гімназії (1914-27, тепер головний корпус АН України).
Володимир Заболотний (1898-1962), президент Академії архітектури УРСР, побудував буд. Верховної Ради УРСР (1936-39).
Музика.
З 1923 р. в Києві існувало Товариство ім. Леонтовича В його складі: Ревуцький, Лятошинський, Косенко, Вериківський та ін. В 1928 перетворено у Всеукраїнське Т-во революційних музикантів (ВУТОРМ), яке об'єднало майже всіх видатних композиторів. Ліквідовано у 1932 і замінено Спілкою композиторів УРСР.
Лев Ревуцький (1889-1977), фортеп'янні твори, кантати, симфонії, концерти, хорові та сольні обробки укр.нар.пісень. Редакція опери Лисенко "Тарас Бульба". З 1934 викладач Київської консерваторії.
Борис Лятошинський (1895-1968), опери, симфонії, симфонічні балади, симфонічні поеми, хори, обробки пісень, музика для п'єс та кінофільмів.
Віктор Косенко (1896-1938), симфонічні поеми, сонати, фортепьянні п'єси, увертюри, концерти, обробки пісень.
Михайло Вериківський (1896-1962), опери, перший український балет, симфонічні композиції, вокально-симфонічні твори, хори, пісні.
Театр.
До 1917 в Україні один театр Садовського в Києві. В 1918 - 3 театри: 1)Держ. драм. театр - вихованці МХАТ, реалістично-психологічна школа; 2)Держ. народний театр Саксаганського; 3)"Молодий театр" Леся Курбаса та Гната Юри - розрив з традиціями старого побутового театру, орієнтація на західний театр модерна.
Курбас Лесь (1885-1942), син галицького актора, вивчав філософію у Віденському ун-ті, театр. мистецтво, в "Молодому театрі" пошуки форми, вирішальна роль режисерського задуму, грав провідні ролі, широко ставив свої інсценізації. Ці традиції продовжив заснований ним у 1922 р. театр "Березіль" (Київ, потім Харків): експресіонізм, конструктивізм, національна лірика, патетика, сатира. В 1933 репресований і засланий на Соловки. Звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від сучасної дійсності, російського театру. "Березіль" перетворено у театр ім. Т.Шевченка (реж. Мар'ян Крушельницький).
Київський театр ім.І.Франко, створений Г.Юрой у Вінниці в 1920, з 1926 у Києві.
Одеська Держдрама (1925), перший в Одесі стаціонарний український театр, реж. Терещенко, Василько, актори Ужвій, Нятко, Шумський.
Театри робітничої молоді (ТРОМ'и), дитячі театри.
Драматурги: Іван Дніпровський, Яків Мамонтов, Мирослав Ірчан, Іван Микитенко, Микола Куліш, Олександр Корнійчук, Іван Кочерга.
Оперні театри: Одеса, Харків, Київ, Вінниця, Дніпропетровськ.
Оперні співаки: Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко, Зоя Гайдай.
Кіно.
У 20-і роки Одеса на певний час стає столицею українського кінематографу. Після створення у Харкові в 1922 році Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) в Одесі на базі декількох колишніх приватних кінопідприємств створена Одеська кінофабрика ВУФКУ, з 1929 р. Одеська кінофабрика "Українфільм", з 1938 отримала сучасну назву. Аж до створення в 1928 р. кінофабрики в Києві це було єдине велике кінооб'єднання в Україні. Тут працювали видатні кінорежисери Петро Чардинін /Красавчиков/ (1873-1934), Володимир Гардін (1877-1965), Георгій Тасін /Розов/ (1895-1956), дебютували як кінорежисери Олександр Довженко (1894-1956), Іван Кавалерідзе (1887-1978), Лесь Курбас (1887-1942), знімалися актори Амвросій Бучма, Наталя Ужвій, Юрій Шумський, Іван Замичковський.
П.Чардинін за 25 років роботи на Одеській кінофабриці створив понад 200 кінострічок. Ним були поставлені картини "Розповідь про семеро повішених" (1920), "Магнітна аномалія", "Тарас Шевченко" (1926), "Тарас Трясило" (1927), "Червінці", "Хазяїн чорних скель", "Черевички" (1928). П.Чардинін відкрив талант молодого А.Бучми, доручивши йому заголовну роль Тараса Шевченко в однойменному фільмі. Фільм Чардиніна "Укразія" про антантівську інтервенцію в Одесі демонструвався в 1925 р. на Міжнародній виставці в Парижі і став першим українським фільмом, що вийшов на закордонний екран.
В.Гардін поставив в Одесі фільми "Остап Бандура", "Поміщик", "Слюсар і канцлер", "Отаман Хміль" (1924) за сценарієм Льва Нікуліна. С.Тасін - автор фільмів "Ордер на арешт", "Джиммі Хіггінс", "Кармалюк", "Нічний візник" (1929, з А.Бучмою і І.Замичковським), "Назар Стодоля", "Велика гра". Як кінорежисер пробував себе в Одесі видатний український театральний режисер і актор Лесь Курбас. Він поставив фільми "Шведський сірник", "Макдональд", "Вендетта", "Арсенальці" з А.Бучмою у головній ролі.
На Одеській кіностудії в 1926 р. зняв свій перший фільм "Вася-реформатор" О.Довженко. Потім з'явилися фільми "Ягідка кохання" (1926), "Сумка дипкур'єра" (1927), "Звенигора" (1928, сценарій Й.Йогансена, художнє оформлення В.Кричевського), "Арсенал" (1929). Наступні фільми, О.Довженко знімав уже в Києві.
З 1926 році на студії працював кінорежисером Володимир Вільнер, постановник фільму "Беня Крик" за сценарієм І.Бабеля з Ю.Шумським у головній ролі. Тут починав творчу кар'єру Микола Охлопков (1900-1967), згодом відомий режисер московських театрів. Ним були поставлені фільми "Митя" і "Проданий апетит".
Разом з О.Довженко створював фільми "Вася-реформатор", "Ягідка кохання", "Арсенал" кінооператор Даніїл Демуцький (1893-1954), син українського фольклориста, хорового диригента і композитора Порфирія Демуцького (1860-1927). У Довженка в фільмі "Арсенал" працював асистентом згодом відомий радянський кіносценарист Олексій (Люся) Каплер (1904-1979). У 1940 році Олександр Файнциммер поставив в Одесі фільм "Танкер Дербент" за однойменною повістю Юрія Кримова, який довгий час вважався радянською кінокласикою.
У багатьох фільмах в Одесі знявся А.Бучма ("Укразія", "Вендетта", "Тарас Шевченко", "Арсенальці", "Макдональд", "Микола Джеря", "Нічний візник", "Назар Стодоля", "Арсенал", "Джиммі Хіггінс", "Тарас Трясило", "Проданий апетит", "Напередодні"). Як режисер він поставив тут фільм "За стіною". Плодотворно працював в Одесі і іншій видатний український актор Юрій Шумський (кінофільми "Вася реформатор", "Тарас Шевченко", "Беня Крик", "Борислав сміється", "Буря", "Напередодні", "Нічний візник"). У фільмах "Тарас Трясило", "Назар Стодоля" знімалася Наталя Ужвій, у той час акторка Одеської Держдрами.
У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм С.Ейзенштейна "Броненосець Потьомкін", що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.
Київська кінофабрика ВУФКУ створена в 1928 р. Тут поставлені фільми "Земля" О.Довженко (1930, на Всесвітній виставці в Брюсселі 1858 р. визнаний одним з 12 кращих фільмів світу), перший український кольоровий фільм "Сорочинський ярмарок" Екка (1939), "Щорс" О.Довженко (1939), "Велике життя" Лукова (1939), "Богдан Хмельницький" Савченка (1941).
Контрольні запитання.
1. Що ви знаєте про Леся Курбаса та його театр "Березіль"?
2. В чому полягає значення творчості О.Довженка?
В.Релігія.
У травні 1920 Всеукраїнська православна церковна рада у Києві проголосила автокефалію і скликала у 1921 р. Всеукраїнський Церковний Собор. Він висвятив Василя Липківського (1864-1938) на архієпископа та призначив митрополитом Київським. Цим було покладено початок Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). В 1926 вона мала 32 єпископи, 3000 священиків, 20 єпархій, 2800 приходів, 6 млн. прихожан.
Радянська влада провела конфіскацію церковних коштовностей(золоті та срібні лампади, свічники, чаші, митри з дорогоцінними каміннями, панагії, дзвони), церковних будівель. В 1922 запроваджено контроль над усіма церковними справами.
1926 р. Липківський арештований, влада настояла, щоб ІІ Всеукраїнський Собор УАПЦ у 1927 його зняв. Призначено Миколу Борецького, арештований 1930 після процесу СВУ. 1930 Надзвичайний Церковний Собор з декількох єпископів та 40 священиків ухвалив про самоліквідацію УАПЦ, 1935 вона остаточно ліквідована. Знищення храмів: Михайлівський золотоверхий Собор, Десятинна церква, Братський монастир на Подолі, Микольський Собор. Тисячі сільських церков перетворені на клуби та склади. В 1937 з 2000 приходів в Україні не лишилося жодного.
Контрольні запитання.
1. Коли була створена УАПЦ, хто був її першим митрополитом? Коли вона була ліквідована?
Висновки.
Внаслідок національної революції 1917-1920 рр., за діяльності українських національних урядів, розпочався новий етап національного відродження в Україні, Він продовжився і за перше десятиліття радянської влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак, з початку 30-х років розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції. Національне відродження перетворилося в "Розстріляне Відродження".
Лекція 7.
Культура України у 1939- 1991 рр.
План лекції.
1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя. Ждановщина.
2. Неоднозначний стан української культури під час "хрущовської відлиги".
3. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.
4. Стан культури України в сучасних умовах.
1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя. Ждановщина.
З початком Великої Вітчизняної війни всі українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної, творчої інтелігенції в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. В столицю Башкирії Уфу була евакуйована АН УРСР, творчі союзи (письменників, композиторів, художників), Київська опера. Інститут електрозварювання академіка Є.Патона евакуйований на Урал, Інститут чорної металургії - в Свердловськ, Інститут офтальмології В.Філатова - в Ташкент тощо. Академіка А.Кримського, 70-річчя якого урочисто святкували на початку 1941 р., незважаючи на його похилий вік та хворобу, вивезли силоміць, а потім кинули у в'язницю, де він і помер.
Евакуйовані були вищі учбові заклади з викладачами та студентами: Київський та Харківський університети - в Казахстан, Одеський - спочатку на Північний Кавказ, згодом в Туркменію (Байрам-Алі), Київський та Харківський медінститути - в Самарканд. На базі кадрів Київського медінституту створено Челябінський медін.
В евакуації опинилися письменники М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко, Л.Первомайський, Ю.Яновський, О.Копиленко, І.Ле та ін. На замовлення їх творчість обмежувалася головним чином воєнно-патріотичною тематикою (Корнійчук - "Партизани в степах України", "Фронт", Кочерга - "Ярослав Мудрий", Бажан - "Данило Галицький"). Частина письменників подалася на фронт воєнкорами (О.Довженко, М.Бажан, О.Корнійчук, його дружина В.Василевська та ін.).
В Сибір та Середню Азію були евакуйовані 35 театрів з України. Київська кіностудія потрапила в Ашхабад, Одеська - в Ташкент. В евакуації були зняті кінострічки "Олександр Пархоменко" (реж.Л.Луков, 1943 р.), "Як гартувалася сталь" за М.Островським, "Райдуга" (реж. М.Донськой, за романом В.Василевської, 1944 р.), "Нескорені" за Б.Горбатовим (1945) та ін. О.Довженко здійснив зйомки документальних стрічок "Битва за нашу радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні" (1943).
Ознаки впливу культу особи Сталіна на кіно, які спочатку з'являлися боязко і подекуди, з часом отримали риси імперативності, неодмінності, категоричності, обов'язковості та постійності. Спочатку Сталін не з'являвся особисто на екрані, а тільки згадувався ("Розгром Юденіча", 1941 р.). У 1942 р. він фігурує не тільки в "Обороні Царицина" та "Олександрі Пархоменко", але й у фільмі про легендарного вождя монгольського народу "Його звуть Сухе Батор". Актор Чіаурелі, який спеціалізувався на зображенні сталінської величі та мудрості, вражав афоризмами і оточення обожнювало його.
Сценарій О.Довженка "Україна в огні", який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора - шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Виступаючи на політбюро у січні 1944 р. Сталін говорив, що у повісті "ревізується ленінізм, ревізується політика нашої партії з основних керівних питань. Кіноповість Довженка містить грубі помилки антиленінського характеру - це відвертий випад проти політики партії".
У фільмах воєнних років за вказівкою Сталіна пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Ворога показували карикатурно, лякливим, слабким, взагалі позбавленим людських рис. Такою була картина І.Пир'єва "Секретар райкому", прем'єра якої відбулася на жовтневі свята 1942 р. та мала великий суспільний резонанс, а також фільм М.Калатозова "Непереможні".
Під час німецької окупації українська культура в усіх її формах (наука, освіта, література, мистецтво) опинилася, власне як і весь український народ, перед загрозою повного знищення. Вищі навчальні заклади зачинено, музеї пограбовані, на базі театрів утворено заклади для розваги окупантів з відповідним репертуаром. Інтелігенція, яка потрапила під окупацію, мусила перебиватися випадковими заробітками, щоб вижити. Лише в Одесі, яка стала центром румунської провінції Трансністрія, працював румунізований університет, театр опери та балету, з Румунії приїздив на гастролі російський шансоньє Петро Лещенко, однак про українську культуру не могло бути й мови. Румунські ідеологи, зокрема професор Яського університету Олександр Болдур, доводили, що вся територія Трансністрії заселена русифікованими румунами і завдання нової влади - повернути його в лоно рідної румунської мови і культури.
Деякі діячі творчої інтелігенції не встигли чи не хотіли евакуюватися і при відступі німецької армії, резонно боючись репресій сталінського режиму (деякі з них вже встигли відсидіти в концтаборах до війни), подалися на захід. Вони склали другу хвилю української еміграції. Серед них були відомі художники брати Василь та Федір Кричевські, актор Йосип Гірняк, літератори Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов (Ю.Шерех), Юрій Лавріненко, Оксана Лятуринська та ін.
Перемога над фашистською Німеччиною посіяла у народу ілюзії про послаблення режиму в СРСР, демократизацію суспільства, викликало певне піднесення національної активності мас та інтелігенції, але всі ці сподівання були марними. Сталін навпаки вважав, що перебування мільйонів людей на окупованій території, вплив німецької та націоналістичної пропаганди в Україні та Прибалтиці вимагають додаткових заходів по зміцненню комуністичної ідеології. Пам'ятаючи історичний досвід декабризму, який розвинувся на тлі перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 р., Сталін хотів запобігти такому розвитку подій і вирішив за старим своїм сценарієм застосувати превентивні заходи проти ймовірної загрози серед партійного апарату (Мінгрельська та Ленінградська справи), військових (опала маршала Г.Жукова, закордонне відрядження маршала К.Рокосовського, справа маршала авіації О.Новикова), а особливо інтелігенції. Це спричинило до нового витка репресій, боротьби з націоналізмом, космополітизмом, ідеологічних кампаній 1946-1948 рр., що отримали назву "ждановщини" по імені секретаря ЦК ВКП(б) по ідеології А.Жданова, який за дорученням Сталіна очолив цю кампанію.
Ця політика знайшла відображення у постановах ЦК про журнали "Звезда" та "Ленинград", про репертуар драматичних театрів, про кінофільм "Велике життя", про оперу В.Мураделі "Велика дружба". Мова йшла про аполітичність, безідейність, пошлість, формалізм в художній творчості. Нищівній критиці було піддано увесь доробок популярної поетеси Анни Ахматової та відомого фейлетоніста Михайла Зощенка. Справжнє прізвище Ахматової - Горенко, вона народилася в Одесі. Її чоловіком був розстріляний ЧК в Петрограді у 1921 р. російський поет Микола Гумільов.
У доповіді Жданова говорилося: "А.Ахматова является одним из представителей безидейного реакционного литературного болота. Она принадлежит к так называемой группе акмеистов, вышедшей в свое время из рядов символистов, и является одним из знаменосцев пустой, безидейной аристократической поэзии, абсолютно чуждой советской литературе. Акмеисты представляли из себя крайне индивидуалистическое направление в искусстве. Они проповедовали теорию "искусства для искусства", "красоты ради самой красоты", знать ничего не хотели о народе, о его нуждах и интересах, об общественной жизни. Что поучительного могут дать произведения Ахматовой нашей молодежи? Ничего, кроме вреда".
На відміну від аристократичної Ахматової, Зощенко належав до фаворитів партійного керівництва та пересічного радянського громадянина. Його перше оповідання було опубліковано у 1921 р. До цього часу він встиг пройти дві війни - світову та громадянську, переніс важке поранення, працював шевцем, актором, телефоністом, співробітником карного розшуку Без його оповідань та фейлетонів неможливо уявити радянську країну 20-30 рр.
На його адресу Жданов сказав: "Зощенко как мещанин и пошляк, избрал своей постоянной темой копание в самых низменных и мелочных сторонах быта. Можно ли дойти до более низкой степени морального и политического падения и как могут ленинградцы терпеть на страницах своих журналов подобное пакостничество и непотребство? Только подонки литературы могут создавать подобные "произведения". Зощенко с его омерзительной моралью выворачивает наизнанку свою пошлую и низкую душонку. Насквозь гнилая и растленная общественно-политическая и литературная физиономия Зощенко...Какой вывод следует из этого? Пусть убирается из советской литературы".
Згодом остракізму було піддано роман О.Фадєєва "Молода гвардія" та одноіменний кінофільм С.Герасимова, другу серію фільму С.Ейзенштейна "Іван Грозний", музичні твори композиторів Д.Шостаковича та С.Прокоф'єва, репресовані актори Л.Русланова, Окуневська, В.Федорова та ін.
Невдовзі ця політика була розповсюджена і на наукову інтелігенцію: в 1997-1951 рр. відбулися так звані "дискусії" з історії філософії, біології (сесія "ВАСХНИЛ", яка призвела до монополізації в біологічній науці поглядів псевдо-вченого Т.Лисенко та його оточення), фізіології, політекономії, мовознавству. В останніх двох дискусіях особисто взяв участь Сталін. Вченим інкримінувалося послаблення партійності в науці, розрив з практикою, були об'явлені буржуазними, ворожими і розгромлені генетика та кібернетика. Репресій зазнало багато визначних вчених.
В літературі всебічно розглядалася проблема типового, під яким малося на увазі не те, що переважає в житті, а те, чому, згідно бажанню партійного керівництва, має належати майбутнє. В кіно, внаслідок суворої ідеологічної цензури, наступив так званий період "малокартиння": в 1952 р. всі кіностудії країни випустили тільки 24 повнометражні кінофільми, при чому переважали фільми-біографії, фільми-вистави та патріотичні картини ("Костянтин Заслонов", "Рядовий Олександр Матросов", "Подвиг розвідника", "Повість про справжню людину" Олександра Столпера (1948), "Молода гвардія" С.Герасимова (1948) тощо). Антиамериканську спрямованість в дусі "холодної війни" мала більшість театральних вистав.
А на Заході в цей час володарем кіноглядача були режисери італійського неореалізму Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Вітторіо де Сіка, Де Сантіс, сценарист та теоретик кіно Чезаре Дзаваттіні, які знімали чудові фільми про війну, післявоєнне влаштування Італії, були сповнені гумору, оптимізму, гуманності.
Політика політичного пресингу та репресій була розповсюджена і на Україну. З 1946 р., в рамках загальносоюзного ідеологічного наступу проти інтелігенції, в Україні комуністична партія розпочала широкомасштабну акцію цькування українських діячів культури під гаслом чергової боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". Серед них були відомі українські письменники та поети Максим Рильський, Юрій Яновський, Володимир Сосюра (в 1951 р. в газеті "Правда" було піддано жорстокому розгрому його вірш "Любіть Україну", написаний ще під час війни у 1944 р., а автора примусили написати принизливе каяття; три роки перед тим, в 1948 р., за збірку віршів "Щоб сади шуміли", де було цей вірш передруковано, Сосюра отримав Сталінську премію), Андрій Малишко, літературознавці Олександр Білецький, Олександр Дорошкевич, визначний кінорежисер та драматург Олександр Довженко (за сценарій кінофільму "Україна в огні"), композитор Кость Данькевич (за оперу "Богдан Хмельницький").
У серпні 1947 р. була ухвалена постанова ЦК КП(б)У про загрозу українського буржуазного націоналізму, засуджені "Історія України" під ред. М.Петровського 1943 р. видання, "Нариси історії української літератури" за ред. Маслова та Кирилюка 1945 р. видання, журнали "Вітчизна" та "Перець", М.Рильський за твори "Мандрівка в молодість", "Київські октави", передмову до першого тому "Поезій", Ю.Яновський за роман "Жива вода", І.Сенченко за повість "Його покоління", В.Сосюра за вірш "Любіть Україну", О.Довженко за кіносценарій "Україна в огні", композитори Кость Данькевич за оперу "Богдан Хмельницький", Герман Жуковський за оперу "Від усього серця".
Заходи сталінського режиму були спрямовані на денаціоналізацію культурно-ідеологічних процесів, викорінення національної свідомості і заміну її "інтернаціональним комуністичним світоглядом", недвозначно забарвленим великодержавним російським шовінізмом. Звужувалася сфера вживання української мови, вона повністю витіснялася з наукового обігу. Зменшувалася кількість українських шкіл, викладання у вузах переводилося на російську мову. О.Субтельний писав, що "це був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури".
Поряд з українською інтелігенцією, з 1948 року чергова хвиля репресій була поширена на єврейську інтелігенцію, яку звинувачували у сіонізмі, космополітизмі, плазуванні перед капіталістичним Заходом, буржуазним способом життя тощо. Сфабриковано процес Єврейського антифашистського комітету (ЄАК), за яким було заарештовано і розстріляно 24 діяча єврейської культури, 18 з них - з України. Серед репресованих - засновник єврейської радянської поезії Давид Гофштейн, автор багатьох перекладів з Шевченка, Франка, Л.Українки, Рильського, Тичини, Сосюри, а також Ірма Друкер, Ноте Лур'є, Мойсей Альтман. Голова АЄК відомий актор і режисер Соломон Міхоелс (Вовсі) загинув в 1948 р. у Мінську при загадкових обставинах. У квітні 1953 р. Л.Берія у листі Г.Маленкову поклав відповідальність за це на колишнього міністра держбезпеки В.Абакумова, який після свого арешту визнав, що виконував пряму сталінську директиву. Цькувалися україномовні письменники та літературознавці єврейського походження Леонід Первомайський, Ілля Стебун (Абрам Кацнельсон), Євген Адельгейм, Леонід Санов (Смульсон), Олександр Борщагівський та ін. Все це дає підстави говорити про державний антисемітизм, який існував в цей час в Радянському Союзі.
2. Неоднозначний стан української культури під час "хрущовської відлиги".
Смерть Сталіна та розвінчання культу його особи поклали початок новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву "відлиги" (за повістю Іллі Еренбурга "Оттепель",1954). Відкривалися десятки нових літературних журналів, театрів, перекладалися і друкувалися до цього заборонені іноземні автори, з'явилися художні твори радянських письменників великого громадського звучання ("Не хлібом єдиним" В.Дудінцева, "Один день Івана Денисовича" О.Солженіцина, "Доктор Живаго" Б.Пастернака, "Нащадки Сталіна" Є.Євтушенко, "Доля людини" М.Шолохова, "Тьоркін на тому світі" О.Твардовського, художні мемуари І.Еренбурга "Люди, роки, життя" тощо). В 1958 р. були скасовані одіозні постанови ЦК з питань ідеології 1946-1948 рр.
Великих успіхів досяг кінематограф. За 3 роки після ХХ з'їзду в прокат надійшло 360 повнометражних картин. Серед них музично-сатиричний фільм Е.Рязанова "Карнавальна ніч", картини на морально-побутову тематику "Справа була в Пенькові" С.Ростоцького, "Дім в якому я живу" Л.Куліджанова, "Дев'ять днів одного року" М.Ромма (1962), революційна та військова тематика - "Ходіння по муках" Г.Рошаля, "Тихий Дон" С.Герасимова (1957-58), "41" та "Балада про солдата" Г.Чухрая (1959), "Комуніст" Ю.Райзмана (1959, сценарій Є.Габриловича), "Летять журавлі" М.Калатозова (1957), "Іваново дитинство" А.Тарковського (1962), "Доля людини" С.Бондарчука (1959) тощо.
Розквіт радянського кінематографа проходив на фоні творчого вибуху світового кіномистецтва: "нова хвиля" французького кіно (режисери Годар, Андре Рене, Ф.Трюффо, Клод Шаброль), група "вільного кіно" в Англії, творчість якої була спрямована проти соціальної нерівності (Андерсон, Рейс, Ричардсон), пошуки італійців Федеріко Фелліні, Антоніоні, шведа Інгмара Бергмана, американців Стенлі Кубрика, С.Поллака, А.Пенна та Краймера (фільм "Цей безумний, безумний, безумний мир"), японця Акіра Куросави, поляків Анджея Вайди (фільми "Канал", 1957, "Попіл та алмаз", 1958 зі Збігневом Цибульським у заглавній ролі), Єжі Кавалеровича ("Цього не можна забути", 1957, "Фараон" за Б.Прустом, 1966), Кшиштофа Зануссі ("Як бути любимою", 1963, "Кукла" за Г.Сенкевичем), Гофмана ("Пан Володієвський", 1969 та "Потоп", 1974 за Г.Сенкевичем з Ольбрихським у заглавній ролі. У 90-х рр. він зняв ще один фільм за Сенкевичем - "Огнем і мечем").
Деяка лібералізація культурного процесу на початку "хрущовської відлиги" відбувалася і в Україні, хоча і не такими темпами як в Росії. Було започатковано нові журнали, про які до цього не доводилося і мріяти: "Український історичний журнал", "Українське літературознавство", відновлено журнал "Всесвіт", заснований ще 1925 р., який друкував перекладні твори, в тому числі сучасних західних письменників, яких ще не було перекладено на російську мову.