Творчість українських поетів
Меланка - один із найпоетичніших жіночих образів Івана Кочерги, образ, яким драматург по праву пишався, вважаючи “його створення… кращим ділом свого літературного життя". Це проста міська дівчина, яка живе лише з матір‘ю в бідненькій хатині на Копировім Кінці - між замком воєводи і нижнім городом (Подольєм), вона любляча дочка, яка турбується про хвору неньку, виконує її останнє бажання - засвічує каганець, хоч знає ціну цьому рискові. А коли дівчину схопили охоронці воєводиних “порядків", вона вириваючись, осудливо кидає у вічі осминнику Козеці:
Не смієш ти
Затримувать мене в таку хвилину,
Коли вмирає мати!
Меланка шанобливо ставиться і до дівчат-подруг, заступається за них перед надокучливим Козеліусом, який вимагає “солодким відкупитись поцілунком…" Вона надзвичайно вродлива, але скромна й лагідна в стосунках з людьми. Її шанують подруги, ремісники за щирість, доброзичливість та розсудливість.
У творі автор показує, що в простої дівчини добре розвинене почуття власної гідності. Так, коли князь Ольшанський уночі викликав її з хати і в запалі схопив за руку, Меланка відразу охолодила високопоставленого залицяльника:
Пусти!
Яка ганьба! Хіба князівський звичай
Хапать дівчат опівночі? Пусти,
Мені за тебе соромно.
Подібну сміливість вона виявляла і раніше, коли відчитувала писаря-дячка за те, що “до дівчат без сорому чіплявся". Впадає в око цілісний, індивідуально-неповторний характер героїні, в якому органічно поєднується рідкісна яскрава краса, високі морально-духовні якості і виняткова мужність. Меланка щиро кохає Івана Свічку, хоч і не поділяє його бунтарських устремлінь - боротьбою здобути світло трудящим людям.
Для неї:
… Світло любе, як воно
Своє проміння ллє в затишній хаті,
Коли сім‘я вечеря за столом,
Коли дитину колисає мати,
а не зловіщі заграви кожен “під звін сполоху й брязгання мечів". Але сила її кохання до Івана така велика, що й вона здатна на героїчний вчинок: ні на мить не завагалась виконати жорстокий воєводин присуд, тільки б урятувати свого “любого… єдиного”:
Цю свічку я - побачиш - донесу.
Чи можу я не донести її,
Коли вона життя мого Івана!
Риторичним запитанням Меланки “Чи є ж така сила, щоб свічку цю у мене загасила? ” автор передав глибокі людські почуття, що граничать з одержимістю. Дівчина, не зважаючи на чисельні перешкоди пронесла свічку крізь бурю, проте, цинічний Ольшанський вимагає від красуні занапастити свою честь заради порятунку Свічки. Меланці було дуже важко зорієнтуватися в складній, психічно напруженій ситуації. Але й тут перемогли щирі і глибокі почуття до найдорожчої людини. Дівчина гине, але живою залишається слава про вірне кохання, що ціною власного життя Меланка врятувала від мерзотних задумів Ольшанського.
Отже, образ Меланки - це символ кришталевої людської чистоти, це образ людини, котра навіть гинучи, думає і бореться за життя іншого - свого коханого… Усвідомлене розуміння обов‘язку, чуття відповідальності за долю коханого, шляхетножертовна поведінка в критичній ситуації є тим визначально-своєрідними рисами особистості Меланки, які не втрачають своєї неперехідної моральної цінності, залишаються принадно-прекрасними для будь-якої доби, як еталон жіночої і людської духовності.
У передмові до драматичної поеми І. Кочерга зазначає: “Цей образ є поетичним символом України, що “з тьми віків та через стільки бур" пронесла незгасним живий вогник своєї волі й культури…".
Образ України - волелюбної, нескореної, героїчної, уособляють у творі і київські ремісники, змальовані І. Кочергою правдиво в вражаюче переконливо. Зображуючи українських трудівників, драматург одразу вводить читача і глядача в суть справи, відкриваючи причини і рушійні сили головного - соціального конфлікту твору, що також є характерною ознакою індивідуально-художньої манери Кочерги. Виділяється, наголошується найсуттєвіше - те, що ріднить між собою представників різних цехів, розкриває своєрідність їхніх виробничих і міжлюдських взаємин, побуту, звичаїв тощо, тобто передає загальну атмосферу тогочасної дійсності. Письменник виявляє при цьому уміння поєднувати головне і другорядне так майстерно, що зображуване життя постає як природний моноліт високого і буденного, трагедійного і комічного, прекрасного і потворного, благородного і бідного.
Уже при першому знайомстві з ремісниками показано їх невдоволення існуючим станом, зокрема останнім розпорядженням воєводи, згідно з яким вони мусять безкоштовно виготовляти для міського правителя по півтисячи кожухів і штанів, тисячу чобіт триста свит, тисячу сокир, діжки для капусти, бочки й барила для вина. Несправедливостей чинилося немало і до цього. Вирує, кипить гнівом трудовий Поділ, вбачаючи в акції воєводи пряме зазіхання на свої права і привілеї, зухвалу спробу перетворити вільних городян на покірних безправних рабів. Особливе ж невдоволення викликає закон (а вірніше беззаконня) про заборону світла, розцінюваний ремісниками не тільки як нехтування їхніх виробничих потреб та інтересів, а і як намагання задушити, знищити духовне життя трударів, позбавити їх можливостей нормально спілкуватися між собою. Вже сім років живе Київ без світла, не святкують цехи своїх свят, нема ні вечорниць, ні зборів цехових, ні гулянок. Все це робиться для того, щоб роз‘єднати і знесилити ремісників. Добре розуміючи справжню мету подібних законів, найсвідоміші з поміж них закликають дати гідну відсіч тим, хто хоче позбавити ремісників волі. Із обуреної юрби виділяється Чіп - “велетенського вигляду кожум‘яка в шкіряному фартусі". Його мова гнівна, заклична:
Знущання це! Ніколи не було,
Що б від цехів такого вимагали!
Та що це ми - невільники, раби,
Челядники хіба ми воєводи,
На нього щоб робити день і ніч!
…Не діжде він, щоб ми йому робили!
…Хай світло дасть!
У образі вродливого злотаря Предерія письменникові вдалося чи не найбільш гостро осудити заборону світла: чудовий майстер-умілець осліп, бо “до присмерку, до темряви сидів і зір псував над дрібною різьбою”. Але як тільки в ремісницьких хатах засяють каганці, Предерій упевнений, що “його прозріють бідні очі”. Таке велике в нього було бажання світла, а значить, таке сильне було в трудящого народу прагнення справедливості, волі, людського щастя. І Предерій прозрів у момент найвищого піднесення народної боротьби, коли запалав серед ночі воєводин замок - “кубло катівське”. Смертельно поранений мечем Ольшанського, він проймається щастям патріота, якому “довелося за Київ… чесно вмерти”:
Я бачу всіх. Товарищі… брати…
В останній бій! За світло і за волю!
Тебе я бачу… Київ… рідний мій…
(Вмирає)
Іншим виразним представником волі народу виступає головний герой драми зброяр Іван Свічка. Сміливий, чесний і порядний у всьому, він користується незмінною повагою ремісників. Наділений неабияким розумом, Свічка уважно аналізує бачене й почуте, добре знає життя і людей, а тому до його думок прислухаються. А мислить він ширше, ніж його товариші, оскільки дбає передовсім про інтереси громади, ладен віддати життя заради загальної справи. Його мужність і висока людська гідність зумовлені усвідомленням власної причетності до справедливої боротьби народу за свої права, вірою в торжество волелюбних ідеалів. Він упевнений, що в житті людським повинна бути справедливість, тому й намагається утверджувати її особисто і закликає до цього громаду. Про нові розпорядження воєводи він говорить як про знущання над робочими людьми, закликає ремісників не коритися насильству:
А завтра ж всі гуртом до магістрату,
Нехай тепер хоч світло дасть, хоч ні -
А на панів не будем працювати!
Свічка - не прихильник кровопролиття і спочатку намагається переконати своїх супротивників-ворогів у неправоті, відмовляючи від бійки гарячкових ремісників:
Товариші! Не в кулаці, а в правді
тепер повинна бути наша міць.
(До Чопа, що вхопив велику лаву).
Облиш цю лаву, Чопе, мусим ми
Словами нашу правоту довести.
І. Кочерга переконливо доводить, що народ береться за зброю в крайніх випадках, тоді, коли соціальний гніт, гноблення стають страхітливо жорстокими, об‘єднуються з приниженням людської гідності трудівника, зі знехтуванням його духовності, віри й моралі. Та переконавшись, що мірні акції не допоможуть Іван Свічка закликає все трудове Подольє до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті:
А тепер на приступ!
До помсти всі! До волі! До борні!
Так зброяр сам забирає грамоту із клятого замка. Перед дружиною воєводи Іван Свічка поводиться не як злодій, а як наполегливий шукач справедливості, і на її докірливі запитання: ”Хіба тобі життя набридло? Чого тобі безумцю треба? ” - твердо відповів: “Світла!" Після повернення на Подольє він відразу ж віддав її ремісникам, щоб “розсіяли нарешті сум нічний”. Поступово переконавшись, що панські обіцянки так і залишаються обіцянками, свічка закликає ремісників до збройної боротьби з ненависними гнобителями:
А тепер на приступ!
До помсти всі! До волі! До борні!
Та недовго перебував молодий ватажок ремісників на волі, його арештували за вкрадення грамоти, забравши з церемонії власного весілля. Для Свічки особисто князівська грамота вже не має жодної цінності, бо він розпізнав її фальшиву суть. Юнак легко поступився би “привілеєм брехливим" і міг би врятувати власне життя. Але ж Свічка знає і те, що народ покладає величезні надії на грамоту, знає, що за оту “принаду дорогу” народ “боровся, як за правду”. Тому віддати документ - означає зрадити своїх товаришів, знівечити надію народу. Це добре розуміють і його вороги. Воєвода востаннє запитує Свічку: “Мовчиш? Не хочеш зрадити? ” Свічка обирає смерть. Життя, куплене ціною зради ремісників, не приваблює його. На це не може спокуситися справжня людина, бо тільки той, хто вирвався з пут вузькоегоїстичних уявлень і потреб, хто спроможний поступитися особистим в ім‘я громадського, живе на світі недаремно. Іван Свічка навіть в таких тяжких обставинах не втрачає переконання, що нард звільниться від експлуатації і стане незалежним:
Хоч не мені - для вільного народу
Колись зоря займеться світлова.
Він стверджує, що за “світло" треба боротися, мир і благополуччя самі не прийдуть:
І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не засвітила.
Ця впевненість не залишає його і в критичну хвилину, коли воєвода засудив його на смертну кару.
Образ сміливого і непримиренного до насильства зброяра, цілісної і самобутньої, “вільної натури” викликає симпатії ще й тим, що він ввічлива і благородна людина, яка ставиться за пошаною до інших. Щирою ніжністю пройняті почуття Івана до Меланки. Він завжди турбується про свою кохану, називає її лагідними словами, що схожі на музику закоханого серця: “Меласю, ластівко сердешна", “люба”, “зіронько моя”. Але немає суперечності між особистим почуттям і соціальними емоціями: кохання його до Меланки зливається в один могутній акорд з пристрастною любов‘ю до волі. На жаль, так і не довелося закоханим відчути щастя сімейного життя. Меланка гине в нерівній боротьбі з князем за життя милого, але той вогник, що несла дівчина після її смерті не погас, а розгорівся у величезну пожежу народного повстання, яке очолив Іван Свічка. Над тілом коханої дівчини він промовляє слова, сповнені любові і ніжності:
І свічка ця, що ти життям купила,
Крізь дикий терн та бурю пронесла,
Що ми огнем повстання запалили,
Хай світить нам, привітна і ясна.
Прощай, голубко!
…На честь її по цілому геть місту
Засвітимо весільні ми огні!
Так спалахує кривавий протест ремісників, так здійснюється помста за розбите щастя. За “Свіччине весілля! ” - таке гасло повсталого народу, що запалює нищівний вогонь пожеж у твердинях володарів, які не хотіли дозволити працівникам українським світити вогник своєї свободи і праці.
В образах Івана Свічки та Меланки І. Кочерзі вдалося переконливо показати героїзм і незалежність українського народу в боротьбі за свою волю і незалежність. Але художню довершеність п‘єси визначають не лише патріотичні мотиви, а й високе романтичне звучання, яке досягається використанням у творі найрізноманітніших засобів. Так докладний аналіз драми “Свіччине весілля" свідчить про те, що фантазія, поетична уява превелює над раціональним мисленням і реалістично-жанровим відтворенням дійсності. Ця основна властивість драматургії письменника виявляється насамперед в характері драматичного задуму в цілому; він будується як поетичний образ, як метафорична концепція (“свічка”) або як синтетичний образ - “місто” в “ Свіччиному весіллі”.
Глибшому розкриттю ідейного задуму драматурга, емоціональному впливу твору на читача сприяє те, що образи твору є ще й символічними. Наприклад, образ Івана Свічки є і реальним персонажем і символом світла, символом нескореності трудящих у боротьбі за загальнолюдські права. Символічно звучить і саме прізвище молодого зброяра Івана - Свічка! Логічно воно пов‘язане із світлом, з вогнем. А світло у п‘єсі трактується і як фізичне явище, і як символ волі, якої прагнуть київські ремісники.
Із щирим благословенням і подякою за громадські послуги звертається до Івана весільний батько - “цехмайстер найстаріший" Капуста:
Нехай тебе колись прославить пісня,
Що Свічка ти - і світло нам здобув.
Образ Меланки це і образ простої дівчини-киянки, і поетичний символ України, як підкреслював сам автор.
У п‘єсі часто персонажі показані в романтичному дусі. Так, несподівана поява у воєводинім замку Меланки, що промовляє:
О, засвіти, благаю, -
Мою ти свічку… У мене її
Згасили… а за що - не знаю…
Хіба за те, що радісно мені
Було в той час, в чудову ту годину…
Палата вся сіяла од огнів,
І свічка ця горіла…. і мої
Держав він руки… любий мій, єдиний.
І в очі я дивилася ясні.
І раптом наче вихор налетів…
Померкло все… і згасли всі свічки,
І милого, єдиного немає…
У цій сцені автор показав грубе насильство над простими людьми з боку литовських панів: навіть у нареченої в день весілля украдено щастя (воно нерозривне з світлом). І як доказ цього (символ) одинока дівчина у шлюбному вбранні з погаслою весільною свічкою в руці…
Іншим прикладом є раптове прозріння сліпого злотаря Передерія, смертельно пораненого мечем Ольшанського:
Невже ж? Невже ж це правда? Бачу я,
І в смертний час мої одкрились очі.
Майстер побачив бій “за світло і за волю”, побачив “Київ… рідний”, і вмер, як воїн! Цей епізод сприймається як символ того, що здобуте в боротьбі світло (і воля) було таким дорогим для трудящих, а намагання побачити світло (й боротьбу за волю) таке сильне, що в передсмертні хвилини “отверезило" очі сліпому!
Автор мав намір показати безмірно великий, цілющий вплив світла на трудящих, що трактується як символ визволення з-під гніту експлуататорів.
В останній сцені п‘єси Іван бере з рук нареченої Меланки весільну свічку і запалює від смолоскипа - світила повстань, говорячи при цьому:
Умерла ти… і твій убір чудовий
В крові й багні - як прапор на війні.
Та живі ми! До помсти, до будови,
Нам не потрібні шати осяйні.
Кіптявою укриті ми і потом,
В буденних свитах кинемось на бій,
А переможем - знову до роботи…
І ось тоді засвітим огник твій.
Це сприймається як знак того, що Меланка - теж борець за світло, що вона, дівчина, - в лавах повстанців. Що, нарешті, виборене право і для її особистого щастя! Однак вона цим правом уже не може скористатися. Драматург хотів підкреслити глибоку шану простих людей до своїх товаришів, загиблих у боротьбі за торжество спільних інтересів. Смерть Меланки не послаблює оптимістичного звучання твору, бо вогник весільної свічки, за який вона самовіддано боролась, переростає в полум‘я народного повстання проти литовських експлуататорів.
Іншою особливістю “Свіччиного весілля" є те, що твір побудовано на зіставленні контрастних сцен, картин, портретів, образів. Наприклад, повсякденні розваги та оргії воєводи - безрадісне і нужденне життя ремісників; осяяний безліччю яскравих вогнів, наповнений співом панський палац на горі - повите мороком ночі приникле трудове Подольє; чисте й високе почуття кохання до Меланки в Івана Свічки - “нечисте” захоплення дівочою красою розбещеного Ольшанського. Так контрастні зображення, що допомагають кращому сприйняттю і глибшому усвідомленню як окремих подій, так і ідейного спрямування твору в цілому, втілилися в життя на сторінках драми, бо автор сприймав абстрактні ідеї в конкретних метафоричних образах, а в конкретних явищах і предметах вбачав символічний вираз більш загальних думок.
Неабияку роль у композиції відіграють пісні, яких нараховується у п‘єсі понад двадцять. Частина з них народного походження, інші - створені самим драматургом. Використання пісень увиразнює народний обряд українського весілля (“Ой панове-сватове, просимо вас…”, ”Ой, робіть, ткачі, завіси. ”), характеризує групові й окремі образи (дівоча пісня-гра про свічку на початку п‘єси, застольна пісня литовських лицарів, куплетно-пиворізівські приспівки двох п‘яненьких ченців, лірична пісня Івана Свічки). Різноманітні пісні, ніби романтичні оздоби, прикрашають диво-витвір руки письменника.
Поетичністю позначені окремі моменти драматичного цілого, які в драматичній системі Кочерги підпорядковані єдиному задумові за принципом, якщо не прямої залежності, то романтичного контрастування. Сценічна красивість не є самоціллю в п‘єсі “Свіччине весілля", а лише способом конкретизації задуму. Так, пісні і танці подають образ “свічки" в новому аспекті.
На принципі романтичної іронії і контрасту поезії і “прози життя", вживаному романтиками, будується у п‘єсі Кочерги чергування сцен високої патетики з гротеском. Драматург охоче вдається до цього заходу, вводячи поряд з ліричними, комедійні сцени: п‘яні ченці Симеон і Фока та змучена Меланка. Це чергування базується, з одного боку, на згаданому принципі контрастного зіставлення “високого" і “буденнонизького", а з другого - на врахуванні психології глядача, на бажанні не перевантажувати видовище однотонними, трагічними чи патетичними сценами.
Поетична образність, як вже зазначалось, виявляється у творі і в будові в цілому, і в окремих елементах п‘єси. Одною з найхарактерніших рис поетики є часте повторення образів чи лейтмотиву, покладеного в основу драми. Це повторення можна назвати обігруванням образу “свічки". Так цей образ фігурує як реальна свічка (зелена весільна свічка Меланки), як гра-пісня, світло в хаті умираючої (сцена смерті матері Меланки), як узагальнений образ світла в оселях робочого люду (“право на світло”, “заборона світла”), образ кохання й відданості (вогник в руках Меланки в буряну ніч), образ повстання - Іван Свічка, гасло повстання - “за свіччине весілля - засвітимо весільні ми вогні!" - вигук ватажка повстанців, як символ народної душі, нарешті як символ влади:
В той самий час, кат там на горі
Пани вельможні чутно бенкетують
При грані сурм та полум‘ї свічок -
Ми в темряві примушені томитись…
Ще одна ознака поетичного мислення Кочерги полягає в самому змісті і характері тих образів, які він кладе в основу своїх творів: його приваблює в людині сильне почуття, романтика, мрія, казка, краса зовнішня, як вияв внутрішньої. Вигук “яка краса!" вихоплюється часто з вуст героя, що бачить вперше Меланку.
“О, яка ж краса!" - вигукує Ольшанський, побачивши Меланку на весіллі.
“Яка ж краса! ” - вигукує Кезгайло, коли Меланка скидає плащ і з‘являється перед лицарями в замку у весільному вбранні.
“Яка ж краса, чудова та відмінна…" - повторює за ним воєвода.
До цього мотиву сяючої краси приєднується і мотив мрії, яку людська душа зберігає протягом життєвого шляху, до якої прагне, як до ідеалу щастя і добра. Такою мрією у творі являється світло, що невід’ємно асоціюється в уяві народу з волею.
Як бачимо, п‘єса “Свіччине весілля" була справжньою перлиною і в творчості самого письменника, і в українській драматургії загалом. Показово те, за зауваженням Н. Кузякіної, в якому оточенні вона з‘явилась на світ. “Позаду і поруч - “кооперативні" п‘єси, і “Ліза... ", в яких немає ні правди характерів, ні краси, де поглядові ні на чому відпочити, а душі нічим захопитися, попереду - грубість “Ворога на сходах”, безсила жорстокість вигадки “Коли сурми заграють", духовне сум‘яття “Фаустини". А в центрі - як благодатна оаза - “Свіччине весілля". Отже, Іван Кочерга, створивши історичну драму “Свіччине весілля", залишив своїм нащадкам дивовижний скарб - багатство добра і правди, ідеї гуманізму і патріотизму, ідеали романтичного кохання, вірної дружби, любові до свого народу й України.
3. Життєвий і творчий шлях П. Филиповича
Про нього написано чимало, щоправда здебільшого як про поета, і на жаль, значно менше як про чудового літературознавця, професора, викладача.
Повнота творчого самовияву поета і вченого Павла Филиповича припадає на 20-ті роки. Прийшов він у літературу вже сформованою особистістю, інтелігент, вихований на гуманних ідеях української та світової літератури. Сьогодні ми можемо тільки дивуватися, як вдавалося йому в жорстких умовах, “залізної доби" досягти злагоди своїх поетичних захоплень і наукових інтересів.
Народився Павло Филипович 2 вересня 1891 року в селі Калітанівка на Київщині (тепер Черкаська область) у родині священика. Середню освіту здобув у відомій колегії Павла Гологана, та закінчив її у 1910 році і того ж року вступив до Київського університету на правознавчий факультет. Провчившись рік він переходить на історико-філологічний факультет слов’яно-руської філології. Писати почав рано, навчаючись ще у колегії. Перші твори написані російською мовою друкуються в російських журналах “Вестник Европы”, “Жатва”, “Заветы" під псевдонімом Павло Зорев.
На національне самоусвідомлення Павла Филиповича вплинула буржуазна революція 1917 року, яку він сприймає як “державно-національне відродження українського народу”. Відтоді П. Филипович пише українською мовою, перейнятий вірою у відродження рідної землі:
Не хижі заклики пожеж,
Не безнадійний рев гармати -
В поля майбутнього зайшла ти -
Минулу радість в них знайдеш.
А давнє слово на сторожі,
Напівзабуте слово те,
Як пишне дерево, зросте
У дні співучі і погожі.
(“Не хижі заклики пожеж”)
З 1917 року Филипович працює посаді приват-доцента в Київському університеті до 1933 року - професором, викладачем історії літератури.
Для поетики та естетики Павла Филиповича характерна людяна сутність його лірики, філософського освоєння фольклорного різноманіття української народної творчості.
У своїй поезії він рівноуважний і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя.
Найкращим здобутком поета є інтимна лірика, її філософським осягненням світу, відвертістю у найпотаємніших почуттях.
Кому не мріялось, що є незнана Муза -
Безжурна дівчина, привітна і струнка,
Яка в минулому з’явитися уміла,
Поетам радості, і вроди, і любові,
І навіть дудочку приносила тоненьку,
І награвала їй пісні сама.
(“Кому не мріялось... ”)
За час, коли у 1919 році “Музагеті" з’явилися перші, написані українською мовою вірші, Павло Филипович видав поетичні збірки “Земля і вітер" (1922р) та “Простір” (1925р).
Збірка “Земля і вітер" - це лірика зрілого художника. Вона багато прикметами сучасного життя поета. Тяжіння до простоти та ясності, сховані в основі його метафоричних образів.
Драматичну роздвоєнність людини у двох світах показано у збірки “Простір”.
Виразно розкривається філософсько-естетична сутність поезії Павла Филиповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна пролетарська постанова полягала у тому, щоб зображати конкретну людину - шахтаря, будівника, цегляра, як у Рильського. Що ж до творів Филиповича, то його герої постають переважно, як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться усі роздуми поета. Таким прикладом є вірш “Різьбярі”:
В високій залі промину малюнки,
І пильної уваги не зверну
На пил, на штучні візерунки
І на залиту фарбами стіну
Перегоріли задуми колишні
І лілія не радує мене,
Коли не сяє крізь кольори пишні
Людське обличчя мудре і ясне.
Навряд чи Павло Филипович міг сказати про себе: "Я молодий, бо з молодими", хоча сподівання на молоде покоління у нього присутні. Собі, своєї поезії він відводить інше місце, заявляючи: “Пора і мені... засохлим листям осіннім промайнуть у майбутні дні" і обираючи “мудрість спокою."
Павло Филипович до останнього часу майже не був “відкритий як літературознавець і критик. ” Його літературознавчі праці зібрані у книжці “Література", що з’явилась, однак не в Україні, “як поклін українського громадянства на еміграції в Австралії. ” До неї увійшли дослідження про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, О. Олеся, М. Коцюбинського.
Восени 1935 року Филипович був безпідставно заарештований, звинувачений у причастності до терорестичної групи і засуджений до страти. Потім вирок був змінений на десятирічне ув’язнення. Але життя його обірвалось раніше. Є припущення, що в листопаді 1937 році.
Фiлософiчна лiрика нiколи не правила за загальноповажаний жанр в українському письменствi, а вже найменше - за 20-их i 30-их рокiв у пiдсовєтськiй Українi, коли духова "пролетаризацiя" нацiонального життя на Надднiпрянщинi йшла поруч iз пролетаризацiєю соцiяльно-економiчною, вимагаючи вiд письменника, наколи вiн зацiкавлений у широкому лiтературному успiху, спрощення та вульгаризацiї думок i почуттiв, банальної "загальноприступної" форми викладу, плякатно-вуличного або сантиментально-гiстерiйного виливу трафаретiв. Навiть вельми талановитi поети й белетристи, як от П. Тичина, М. Бажан, Ю. Яновський, прагнучи визнання вiд сучасникiв, з року в рiк дедалi знижували мистецький рiвень своєї творчости або намагались приголомшити тих сучасникiв цинiчно розрахованим епатажем та безглуздими екстраваґанцiями, на зразок М. Семенка i В. Полiщука. Типовим "поетом епохи" ставав лiтературно нiкчемний i ментально примiтивний В. Сосюра - iдеальний речник малограмотного лiтературного "висуванства".
За таких умовин, серед усiєї блискучої плеяди київських поетiв-неоклясикiв 20-их i початку 30-их рокiв - серед того, за вiдомим висловом М. Драй-Хмари, "ґрона п'ятiрного нездоланих спiвцiв" - лише Максим Рильський мiг, через неперевершену гармонiю й милозвучнiсть своїх вiршiв, а також через дещо розпливчастi, але скрiзь тiєю чи тою мiрою патетичнi настрої в них, осягти дiйсно широкої популярности в бодай культурнiших - i тому натодi духово ще не "спролетаризованих" - шарах читацтва. Iнакше було з Миколою Зеровим: в очах переважної бiльшости сучасникiв вiн лишався естетичним теоретиком i iдейним керiвником неоклясичної школи, проте бiльше вiдомим у характерi видатного лiтературознавця та лiтературного критика i бездоганного перекладача давньоримської та французької поезiї, анiж властиво поета. Нарештi, Павло Филипович був сприйманий, як свого роду "третiй неоклясик", без докладнiшої фiксацiї його власного поетичного обличчя, тим часом як останнi двоє неоклясикiв - Михайло Драй-Хмара i Юрiй Клен (натодi ще Освальд Бургардт) лишалися за 20-их рокiв, поза суто лiтературними колами, сливе невiдомi.
Зрештою, не можна не добачати певної рiвнобiжности в лiтературнiй i науково-академiчнiй дiяльностi М. Зерова i П. Филиповича, обох цих найпослiдовнiших iдеологiв i найвiрнiших духових палядинiв київського неоклясицизму. П. Филипович був, власне, найближчим поетичним соратником М. Зерова i чи не єдиний з неоклясикiв активно пiдтримував у