Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Конфлікти і характери у драматургії В. Винниченка

Конфлікти і характери у драматургії В. Винниченка

Незвично для тодішньої літератури ця проблема розглядається в драмі "Закон", головна героїня якої, молода емансипована жінка, позбавлена радощів материнства, йде на ризикований крок, намагаючись отримати дитину, спонукавши для цього власного чоловіка запліднити його молоду секретарку. Автор вдаючись до психоаналізу, стверджує, що жінка керує чоловіком через дитину, а в стосунках з дитиною вона почуває насолоду підкорення. Закон природи переміг закон цивілізації. "Я повний тільки якогось звірячого гарчання, туги, страху за отой шматочок живого червоного м’яса. Я вночі корчусь од сорому за себе, я боюсь самого себе",- говорить Інні Мусташенко, чиї страхи того, "над чим наша свідомість і воля не мають влади" справдились [2, 201]. Зміна ролей у стосунках чоловіка з жінкою очевидна, автор постійно наголошує на ніяковості, хвилюючому приголомшенні саме героя, його пасивність перед сильною, впевненою жінкою. Володимир Винниченко виписує нові, незвичні стосунки між статями, переписуючи усталену екзистенційну ситуацію жінки, яка раніше знаходилась на пасивних позиціях. Героїня Винниченка займаю "чоловіче" місце в довічній опозиції чоловічого і жіночого, тобто через ствердження власного "Я", перетворюючи "Іншого" на об’єкт. До того ж ірраціонально-чуттєвим типом поведінки, якому віддавав перевагу автор, найчастіше наділені саме жінки-персонажі. "Демонічний еротичний зв'язок стає сильною деструктивною пристрастю, яка діє супроти вірності і руйнує того, хто нею володіє. Звичайно таку пристрасть символізує повія, відьма, сирена або інша спокуслива жінка, що стає об’єктом бажань і яку прагнуть мати як власність, і саме тому нею ніколи не можна насправді заволодіти. Демонічна пародія подружжя або злиття двох душ в одному тілі може бути у формі гермафродитизму. Кровозмішування (найпоширеніша форма) або гомос….Суспільний зв'язок - це натовп або, справді маса народу, яка шукає собі фамакоса; такий натовп, як звичайно, ідентифікують з якимось зловісним образом тварин…" [24, 158].

Феміністичний підхід у психоаналізі намагається пояснити такі моделі поведінки тим, що "жіноче є свого роду контейнером, вигаданим простором, який оголошений виключно жіночим та абсолютно відмежованим від чоловічого світу. Саме там чоловік зберігає свої жахи, бажання, поривання пристрасті,- те, що йому не довелося випробувати, але що він ретельно зберігає, щоб у будь-який момент мати до нього доступ" [1, 37]. Все ж таки основний мотив, який варіюється майже в усіх драмах, пов'язаний з темою материнства. В.Винниченко цілком свідомо розвиває думку про дитину як метафору руйнації стосунків між чоловіком і жінкою. Незважаючи на те, що саме жінка в центрі подій, вивищення над чоловіком своїм інтелектом, емоційністю, дієвістю, неможливо говорити про цілковиту феміністичну орієнтацію драматургії В.Винниченка, але беззаперечна незвичність його трактування таких "недоторканих тем, як материнство, статеві стосунки, тілесність саме з біологічної точки зору, а також гендерна проблематика, яка ґрунтується а постійному двобої між жіночим та чоловічим началами" [1, 38].


Розділ II. Сутність характеру як реальної категорії у драматургії


2.1 Специфіка репрезентування характерів у драмах В.Винниченка


Лариса Мороз зазначає: "Що для Винниченка було головним - його внутрішній світ чи зовнішня об’єктивна реальність? Як митець Винниченко був значно проникливіший, аніж як власне політик. Через думки, настрої, почуття своїх персонажів…драматург досліджував, аналізував сутність певного людського типу або соціального, політичного явища" [16, 35]. Власне, звідси й оригінальність, незвичність у зображенні характерів, адже автор намагається подати цю психологічну інстанцію у належній формі. Характер у драмі інтерпретуємо не тільки як якісну форму вияву образу персонажа, а як живу, органічно самодостатню категорію, наповнену певними психологічними ознаками. У драматургії В.Винниченка характери при всій, здавалося б, визначеності та рельєфності, ніколи не несуть у собі якоїсь однієї домінантної риси.

Проблема характерологічного фону, яку В.Винниченко дослiджував конкретно чи спорадично в раннiй творчостi, набирає ширшого спекттру. Вона ставиться в просторi власної душi, власної сiм'ї, найближчого оточення i - ширше - в суспiльствi. Якщо у раннього Винниченка ця лiнiя вимальовувалася у сферi побутового, то пiсля його герої виходять за межi традицiйних взаємин, що дає можливiсть читати кожну драму рiзноплощинно.

У драмах автор часто-густо використовує монологічне мовлення, що свідчить про новий підхід до зображення героїв. Винниченко не лише розглядає психічний стан людей як такий, але й використовує ці стани для підкреслення певних рис характеру, що в свою чергу впливає на розвиток конфлікту. На його розвиток також впливають і пошуки істини, які безпосередньо пов’язані з розкриттям особливостей характерів героїв.

В процесi аналiзу мистецької концепцiї Винниченка-драматурга пiднiмається проблема окреслення характерного для епохи модернiзму процесу зрощення власне естетичних пiдвалин художньої творчостi з фiлософсько-iдеалiстичними концепцiями людини та її буття, насамперед з екзистицiалiзмом та психологiзмом З.Фрейда. Здiйснено спробу використання центральних екзистенцiйних понять Вибору, Свободи, межової ситуацiї для означення тогочасних модифiкацiй традицiйних етичних шукань драматичних героїв, сконцентрованих на дилемах Добра i Зла, Конфлiкту та Бунту, Рутини та Творчостi, Я i Ми, а також антропософськi iдеї Г.С.Сковороди.

Глибоко психологiчна драма Володимира Винниченка — нове явище в українськiй лiтературi, автор обсервує її на зрiзi проблем людської моралi, обираючи призму людського сприймання складних колiзiй епохи. Глибоко психологiчна драма Володимира Винниченка — нове явище в українськiй лiтературi. Вибираючи об'єктом пору революцiйну, автор обсервує її на зрiзi проблем людської моралi, обираючи призму людського сприймання складних колiзiй епохи.

Незвичайний зрiз життя у драматургiї раннього В.Винниченка — революцiя, партiйне життя, в'язницi, емiграцiя розглядається як фон для глибших аналiзiв морально-психологiчних проблем буття особистостi, вписаної у час небувалих i жорстоких випробувань.

В.Винниченко-художник уже в першiй драмi "Дизгармонiя" обминає художню констатацiю безпосереднiх подiй, заглиблюючись у психологiчнi проблеми, процеси і характери що реалізуються у драмі. В центрi уваги художника не сама боротьба з її основами i причинами, а психологiчнi трансформацiї, що вiдбуваються з людиною на фонi соцiальних катаклiзмiв.

Послуговуючись точним визначенням особи героя "Дизгармонiї", даним М.Жулинським, як "динамiчно зурбанiзованого iнтелiгента" [6, 61], в роботi дослiджується процес творення Володимиром Винниченком уявної постатi героя, риси якого вiн помiчав в середовищi "бiльшостi своїх товаришiв". Прагнення автора передбачити нову мораль, спроможну сформувати громаду в перехідний час, здатну позбавитись елементарного, спрощеного, примiтивного в собi, вилилося у характерах революцiонерiв, якi за словами А.Нiковського, "вiдбули революцiї в собi, в своїй душi", але пiдвладнi незмiнностi бiологiчних вiдносин.

Сама назва драми криє в собi багатошарову метаформу. Свiтоглядна проблема в контекстi художньої концепцiї Володимира Винниченка, де засiб парадоксу часом стає основоположним, у героїнi драми викристалiзовується в пошук гармонiї суперечностей.

Проблема внутрiшньої незалежностi героїв дуже важлива для В.Винниченка. Але якщо для неоромантичної особистостi Лесi Українки цей захист внутрiшньої свободи зливався з процесом використання зобов'язань перед нацiєю, то для раннього Винниченка ця проблема окреслювалася iнакше: герой перших його драм, соцiалiст за свiтоглядом, потрапляє в конфлiктну ситуацiю, коли iдея служiння громадським iнтересам перебуває в трагiчнiй суперечностi з його сутнiстю.

Дилеми "зрада — обов'язок", "щастя громадське — щастя подружнє", "сила — брехня" постають перед героями. Емоцiйно-психологiчнi закономiрностi щасливих i нещасливих шлюбiв як авторська установка художньо зреалiзовано автором через призму власного сумнiву: "Невже справдi закон спiвжиття чоловiка i жiнки є боротьба i ворожнеча".

Психологiзм, суперечливість В.Винниченка у драмi "Чорна Пантера Бiлий Ведмiдь" зреалiзовано у низцi проблем з багатоаспектними вiдповiдями на них. Митець i суспiльство, митець i батькiвство, сiм'я i мистецтво, егоїзм i жертовнiсть — це тiльки частина проблем, кожна з яких лежить в основi певного конфлiкту. Новаторське розв'язання багатьох проблем у п'єсi через художнiй аналiз психологiї вчинку людини i можливостi неоднозначного його потрактування стало серйозним внеском драматурга у рiдну лiтературу.

Морально-етичний аспект характеристики конфлiктiв у драмах Винниченка пiдтверджує думку, що фiлософiя автора була основою його свiтосприймання i свiтовiдтворення. I якщо дiя вiдбувалася навiть у просторi однiєї родини, як у драмi "Пригвожденi", протиставлення сутностей "щастя — нещастя", "гармонiя — дисгармонiя" виходить далеко за межi сiмейних перехресть. Розум i чуттєвiсть в аспектi їх гармонiзацiї виростають у найбiльшу проблему, котра вимагає двох рiвнiв осмислення —зовнiшнього подiйного i внутрiшнього дискусiйного. Слiд вiдзначити, що мотив спадкової хвороби суттєво обмежує можливостi героїв, виказуючи момент заданостi: психiчнi ефекти справдi педалюються, позбавляючи драму глибинного психологiзму. I все ж зауважимо, що п'єса "Пригвожденi" на художньо-естетичному зрiзi справляє враження органiчного етапу Володимира Винниченка на шляху його художнього поступу, коли нацiональнi модифiкацiї вiчних колiзiй буття людського "я" в часовому контекстi розкривалися через перипетiї окремого життя в параметрах його духовних вершин i низин.

Зримо вiдчутний вплив антропософської концепцiї Ф.Нiцше став iдейно-фiлософським опертям для Винниченкових драм. Людська природа героїв драм вступає в рiзку суперечнiсть з прагненням свiдомого опанування обставин. Структура iнтелектуально-психологiчнихх пошукiв героїв вибудовує драматичну дiю. Тож основою п'єс є прагнення в художньому буттi особистостi витворити такi обставини для людського "я", котрi б сприяли його гармонiйному удосконаленню через вiдмову вiд моральних забобонiв, вiд тягара дрiб'язкового власницького свiту. Внутрiшнi колiзiї мають за основу трагiчну суперечнiсть мiж iнтелектуально-свiтоглядними настановами Винниченкових героїв та їх природньою сутнiстю.

Часо-просторовий фон у драмах часом згущений мало не до класичних меж. Дiя драми "Дизгармонiя" охоплює два днi. Цього часу достатньо для художнього дослiдження процесу поляризацiї героїв i його психологiчного аналiзу. Акт переоцiнки традицiйних норм мислення i моралi виливається в кристалiзацiю iндивiдуальних моральних законiв героїв раннього В.Винниченка. Добровiльний вибiр як основа природної гармонiї середовища й iндивiдуума осмислюється В.Винниченком у п'єсi "Великий Молох", де проблема збереження особистiсного "я" вiд "ми" маси стає концептуальною. Iдея "чесностi з собою" трактується драматургом на основi психологiчного аналiзу духовного буття гармонiйно розвиненої особистостi, iндивiдуальнiсть котрої виявляє силу не ради виходу за грань добра i зла, як це бачив Нiцше. Акт збереження власної духовної потужностi має за мету гармонiю яскравої мисячої особистостi iз свiтом як протест проти деструктивного впливу змодернiзованого "Молоха".

Проблема гармонiї, котра включає в себе дiю волi, розуму, серця як чинникiв моральностi, пiддається сумнiву з точки зору обов'язку особистостi перед суспiльством, що вступає у конфлiкт з природним бажанням особистостi. Моральнi основи "чесностi з собою" i "непокори обов'язкам" опираються на вищий критерiй: ступiнь розвитку в людинi соцiального iнстинкту. Винниченкове означення "щось бiльше за нас" — багатошарове. Воно не просто могутнiй iнстинкт, закладений в кожному з нас. Це внутрiшнiй стан Духу, який пориває людину до високого вчинку, вписуюси її у свiт непроминальної гармонiї мiж усiм живим, iстинним, неперебутнiм.

Драматургiчне мислення Володимира Винниченка, зреалiзоване у написаних творах виразно прямує до "нової драми" захiдноєвропейського зразка. Дослiдники цього перiоду цiлком справедливо стверджують, що проблема можливостi вибору у його героїв вивищується над питанням процесу буття до останнього моменту життя героя, пiдкреслюючи що екзистенцiальнiсть В.Винниченка ближча до сартрiвської, вiдмiннiша вiд хайдеґґерiвської. "Якщо видiлити етичну основу Винниченкового вибору проблем, то впадає в око посилена увага драматурга до сучасного буття, до синусоїди духовного iснування його героїв в моменти найгострiших випробувань Духу, часом на гранi буття й небуття" [22, 142].

Шляхи досягнення можливостi морального вибору, творення етично-психологiчної ситуацiї для повного виявлення свободи у цьому виборi для своїх героїв – це той комплекс обставин, який цiкавить В.Винниченка у процесi творення нових драм.

Iз щоденникових записiв В.Винниченка, з його листування вимальовується психологiчна основа творчих змагань письменника iз обставинами власного життя, коли самотнiсть i вiдчуженiсть мали б диктувати авторовi мотив непорозумiння його героїв iз оточенням. Проте фiлософiя його драматургiї опиралася на всеохопний аналiз буття людського "я" в його глибиннiй сутностi, поза дрiбним, другорядним, одномоментним, що могло б спричинити дисгармонiю.

Новий аспект бачення людини через призму iдеалу вирiзняють драматургiю зрiлого В.Винниченка, як художнє явище, де через внутрiшнє життя людини постає час, епоха, а не навпаки, коли до сутностi людини автор добирався через аналiз соціальних та психологічних конфлiктiв.

Може найхарактернiшим в цьому аспектi явищем є драма "Чорна Пантера та Бiлий Ведмiдь". Естетика Володимира Винниченка-модернiста в освоєннi iдеалiстичних фiлософських концепцiй людського буття у зрiлого Винниченка набирає органiчного характеру. Поруч з вищеназваною драмою п'єси "Брехня", "Грiх", "Закон" творять свiт в котрому конфлiкт Винниченкового героя iз самим собою нiби не мiняється. Структурованi автором драматургiчнi ходи в його п'єсах пiдпорядкованi моделюванню процесiв морально-буттєвого формування головних героїв, їх характерів, за словами М.Вороного, вираженню "конфлiкту протилежних переживань iз зазначення кульмiнацiйних пунктiв в психологiчнiй еволюцiї дiйової особи".

"Певною мiрою морально-етичнi акценти зрiлого Винниченка аналогiчнi етично-психологiчнiй концепцiї драматургiї Лесi Українки в тому планi, що часто жiнка, яку ставить в центрi подiй В.Винниченко, вивищується своїм iнтелектом, духовно-емоцiйним спектром життя, динамiкою почування i дiї над чоловiком" [1, 33].

Сповiдуючи принцип класичного екзистенцiалiзму, драматург спрямовує своїх героїв в будь-яких ситуацiях вiднаходити себе у власнiй цiлiсностi, хоч позiрно та цiлiснiсть виглядає як дисгармонiя.

Вдамося до точної атестацiї цього психологiчно-естетичного явища М.Жулинським: "Володимир Винниченко, по сутi, продовжує художнє дослiдження внутрiшнього свiту полiтизованої людини, революцiонера, який пiдкорює себе, своє особисте життя, свої морально-етичнi засади i принципи служiнню iдеї i намагається пiзнати, де лежить ота межа мiж особистим i суспiльним, мiж чеснiстю з собою i "служiнням народовi", яку змушений переступати революцiонер i цим самим прирiкати себе на моральну поразку, на втрату свого "я", своєї суверенностi.


2.2 Танатологічні мотиви у драматургії В.Винниченка


Танатологічні мотиви, зокрема тема самогубства на початку XX століття була дуже популярною. Наприклад, у російській драматургії, В.Маяковський відомий не тільки як поет-самогубець, а й як автор "комедії з самогубством". Цей мотив з’являється в обох його останніх п’єсах - "Клоп" та "Баня", що тяжіють до пізнього експресіонізму. Але для експресіонізму, вкрай суб’єктивного стилю, який переносить увагу зі збуреного світу на збурену душу вважатися різновидом ідейного месіанства, месіанства заради однієї людини-самого себе. Друга характерна риса цього мотиву - це орієнтація на свідомо ілюзорний світ, до якого прагне герой. Спогади, марення, видіння, сни - це семантичне поле експресіонізму. Згаданий нами мотив самогубства не є визначальним саме для експресіонізму, радше він був притаманний будь-якому екзистенціальному стилю. Але саме модерні напрями XX століття спромоглися актуалізувати цей мотив в інтертекстуальному полі попередніх стилів та жанрів. Так про надмірну кількість самогубств свідчать п’єси В.Винниченка як рису старого мелодраматизму, поєднаною із сучасною авторові модерністю XX століття. "Пророк" розглядаються в контексті української "пророчої п’єси", де амбівалентність образу пророка пов’язується із амбівалентністю сучасного світу. "Найперше тема смерті пророка пов’язується із містерією, або, точніше, з такими її жанровими різновидами, як міракль і мораліте" [20, 11].

Проблема кризи людської особистостi стала провiдною темою в свiтовiй лiтературi початку ХХ столiття. Захист права людської особистостi на природнє буття в аспектi власної неповторностi. Трагедiя людини у вирi небувалого соцiально-полiтичного конфлiкту лягла в основу драми В.Винниченка "Мiж двох сил" (1918 р.). Це одна з найталановитiших п'єс українського драматурга, котра засвiдчила, що тiльки справжнiй талант, котрий не потребував часу для кристалiзацiї вражень, змiг абсолютно свiжий iсторичний матерiал осмислити художньо-досконало й фiлософськи глибоко. Новий художньо-фiлософський ракурс мистецького дослiдження проблеми особистостi зумовлений пульсуючою трагедiйнiстю подiй.

За Р.Жираром, насильство після "смерті Бога"(за Ніцше) набуває особливих правових вимірів. У книжці "Насилля і священне" вчений у розділі "Жертвоприношення" обґрунтовує думку про те, що після смерті трансцендентного різних видів, яке встановлювало законні межі насильства, визначення міри насильства стає прерогативою кожного, а інструмент насильства легітимним у руках будь-якої людини. Так у "Чорній Пантері і Білому Ведмедеві" стримувана законами моралі, звичаєвим правом, зрештою, екзистенційністю як такою, насильницька дія у п’єсі не переходить кордонів танатологічного, не переходить навіть у найгостріші моменти:

Рита. Смерть твоєму полотну!

Корній. Рито! Не смій! Чуєш?! Клянуся, я в ту ж мить своїми руками задушу Лесика, як поріжеш…(с.421).

Поряд із танатологічним вступає в дію священне. Світ у драмі В.Винниченка поділений на дві групи служителів священному. Сім’ї (як священному) служить Рита. Корній не поділяє її поглядів. У нього своє розуміння священного.

Корній. Хай сім’я служить уже чомусь більшому за неї…

Рита. Більшому?

Корній. А щоб ти знала, що більшому, Творчості! Мистецтву…Завели собі сім’ю, і все їй давай – священна (с.34).

Священне має особливий статус. Р.Жирар стверджував, що священне і насильство нерозривно пов’язані між собою. Схоже, що так само нероздільні священне і танатологічне. Сполучною ланкою є жертва. У жертві і полягає сила священного. Рита в будь-який момент готова здійснити акт жертвоприношення картиною. Їй ця жертва видається фіктивною, безкровною, ніби й не жертвою зовсім. Корній не говорить про це Риті, а волає: настирливе прохання дружини продати незакінчене полотно для нього-смерть. Не менш складна ситуація і для Корнія. Справжнє мистецтво завжди оточує ореол жертовності, не метафоричне, а реальне жертвоприношення входить у сім’ю художником разом з культом краси, яка може набувати найнесподіваніших вимірів у переломні, кризові епохи.

І.Аннеський стверджував: поезія розробляє три основні теми-страждання, смерті і краси. Ці "профілі" буття різні за суттю, та бувають моменти, коли "ідеї муки і краси…зближуються".

Страждання і краса, матеріалізуючись, різко контрастують, а то й протистоять одне одному: ідеї гармонії, яка пронизує красу, протипоказана дисгармонія страждань. У творчому екстазі втрачається гострота батьківського почуття, батьківського обов’язку, зрештою, батьківської відповідальності. Корній зовсім не помічає, як відбувається асиметризація естетичного і екзистеційного, як танатологічне поглинає все, виводячи за межі буття і саму творчість.

Так, у п’єсі "Між двох сил" смерть є засобом повернення до "своїх". Оскільки Софія Сліпченко, героїня твору,з одного боку, ті, кому вона мала необережність повірити,- не потребують її. З другого-її відторгає своє рідне українське середовище як зрадницю, тож її самовиправдання, це остання спроба знайти собі місце серед своїх по смерті. На такому фоні змальовані і сценічні біографії Наталії Павлівни ("Брехня"), Марії ("Гріх"). До трагічного самозаперечення приходить і Амар ("Пророк"), змушений до компромісу "сам із собою",- адже він не знав і не розумів реального життя і тому мусів упасти жертвою за свою ідею.

У драмі "Memento" герой-страдник своєї ідеї-стає вбивцею власного немовляти. Такий поворот теми в українській літературі, що після Шевченка звикла до дітовбивць-матерів,- є дещо новим, так само, як і вбивство немовляти за ідейними переконаннями. Вбивство немовляти для героя драми-не тільки і не стільки кримінальна справа, скільки злочин проти віками освяченої моральності. Бісівська ідея, що спокушає героя, виявляється неспроможною перед більш давнім комплексом ідей, перевіреним людством.

"Поєднання краси і танатологічного видається безглуздістю, адже саме краса як категорія онтологічна, що утворює одну із космічних координат існуючого, постає основою життя, його передумовою" [10, 45].

У сфері естетичного, де митець покликаний зберігати й утверджувати красу велику й вічну, ситуація має значно складніший вигляд. Збірний образ людини митця(глузуючи з неї) подав С.Єфремов: Служителі нової краси… наділяють людину лише одним естетичним почуттям, яке розрослося до величезних розмірів і поглинуло інші сторони людської природи; вони зображають не людину, а якийсь естетичний апарат, пристосований винятково до спеціальної та односторонньої діяльності. Отже, митець("естетичний апарат") життя якого зосереджене на пошуку й утвердженні вічної краси, стає приреченим на драматичне існування. Згадаймо, як Корній (Білий Ведмідь) ніяк не може втілити на полотні примхливо пульсуючий фантом краси: "Ну, от! Знов пропало…Знов не те…"(с.436). Це пов’язано з невловимістю суті краси, з її таємничою близькістю до "ніщо". Тому сполохи танатологічного завжди видніються на горизонті буття художника.


Висновки


Модернізм - загадкова епоха в історії європейської культури. Епоха, яка досі, через століття, бентежить нашу уяву, стимулює пошуки істини, суперечки. Вже минуло XX століття, а ще перебуваємо в епілозі модернізму, який залишив після себе змінену свідомість, змінився і кут погляду на реальність, а також відбулося деформування позицій у кореляції людина та світ. Тонко і конкретно у такому мистецькому інтерпретаційному ключі до схожих проблем зумів підійти В.Винниченко у своїй драматичній творчості. Його драматургічне мислення органічно матеріалізувалося у тканину тексту, де герої – це носії тих чи тих ідей і світоглядів. У драмі ці світогляди найчастіше перебувають у антагоністичних співвідношеннях, схрещуючись у драмі, вони створюють конфліктні ситуації, які залежно від задуму автора розв’язуються впродовж протікання дії або так і залишаються нерозв’язаними, що робить кінцівку драми напруженою і яка часто не співпадає зі смаками реципієнта. Власне у конфліктах, різних за своєю природою мають можливість реалізуватися такі ж різні характери як ідейно-психологічні прототипи граней авторського "я". Часто у творах стикаються протилежні типи. У драмах значне місце відводиться проблемі міжгендерних стосунків, тобто вічного протистояння жіночого і чоловічого. У драмі спостерігається макросистема конфліктних ситуацій, які залежно від сфери реалізації та поширення конфлікту діляться на різні види. Так, залежно від сфери реалізації конфлікти драматургічному доробку поділяються на політичні, соціально-побутові, психологічні. В залежності від специфіки поширення конфлікти діляться на макроконфлікти та мікроконфлікти. Під першим (макроконфліктом) розуміємо зовнішній подієвий конфлікт. Навідміну від нього мікроконфлікт- це внутрішній (психологічний), що відбувається у внутрішньому світі героя. Щодо їх співвідношення у драмі, сукупність мікроконфліктів є базовими складниками у побудові макроконфлікту. У драмах повною мірою виявляється вміння В.Винниченка зображувати внутрішні порухи душі героїв, поєднувати психологізм зображення із динамізмом акції. Часто автор, формуючи конфлікти, резонує, їх створюючи відповідні умови. Використання монологів дає підстави говорити про новий підхід драматурга до зображення своїх героїв, вірніше їх характерів. Він не лише розглядає психічний стан героїв як такий, виявляючи неабияку майстерність, але й використовує ці стани з метою підкреслення певних рис характеру, що в свою чергу впливає на розвиток конфлікту. І класична схема: проблема – характер – конфлікт є по-новому переосмислена драматургом. Творчу манеру письма В.Винниченка відрізняє більша надривність, експресивність, яка спостерігається вже від першого акту драми. Вирішуючи ідентичні проблеми, що були центральними на зламі століть, письменник ішов цілком оригінальним шляхом, проте світи його драм відображають найважливіші риси загальноєвропейського літературного процесу. Переступивши межі трансцендентних вимірів, В.Винниченко створив власну стильову манеру, яка розширила горизонт української літератури.


Список використаної літератури


Блохіна Н. Драматургія Володимира Винниченка: Феміністичне прочитання / Н.Блохіна // Січ. – 2002. – №4. – С.33- 38.

Бондаренко О.Концепція особистості(За п’єсою В.Винниченка"Чорна Пантера і Білий Ведмідь")/ О.Бондаренко // Українська мова та література. – 2006. – №41-43. – С.48-50.

ВинниченкоВ. Твори в двох томах: Том1. –К.: Дніпро, 2000. – 584с.

ВинниченкоВ. Вибрані п’єси / Упоряд.: М.Г.Жулинський, В.А.Бурбела; Авт. Вступ. Ст.. М.Г.Жулинський. – К.: Мистецтво, 1991. –605с.

Гуменюк В. П’єса В.Винниченка "Закон"/ В.Гуменюк // Дивослово. – 2002. – №4. – С.6-8.

Жулинський М. Його пером водила сама історія: Історичні передумови появи драми "Між двох сил" В.Винниченка / М.Жулинський // Вітчизна. – 1991. - №2. – С.59-64.

Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури. – К.: Академвидав, 2006. – 504с.

Зубрицька М. Етичний парадокс дискурсу любові у драматичних творах В.Винниченка/ М.Зубрицька//Михида С. Слідами його експериментів: Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії В.Винниченка. – Кіровоград: Центральне Українське видавництво, 2002. – 192с.(40-49с.)

Ковальова О.Співвідношення модернізму та авангардизму: теоретична неузгодженість / О.Ковальова // Січ. – 2004. – №11. – С.74-77.

Ковальчук О. Гримаси танатологічного: краса у лабіринті смерті / О.Ковальчук // Дивослово. – 2002. – №10. – С.12-15.

Ковальчук О. Шукаючи новий етичний закон / О.Ковальчук // Дивослово. – 2003. – №3. – С.6-10.

Лохіна Є. Пошуки морального абсолюту (ранні драми В.Винниченка) / Є.Лохіна // Січ. –2001. – №10. – С.43-50.

Михальчук Н. Криза християнської традиції в малій прозі В.Винниченка / Н.Михальчук // Січ. – 2000. – №7. – С.37-45.

Михида С. Слідами його експериментів: Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії В.Винниченка. – Кіровоград: Центральне Українське видавництво, 2002. – 192с.(44-87с.)

Моклиця М. Модернізм- проблема теоретична і психологічна/ М.Моклиця // Січ. – 2001. – №1. – С. 32-38.

Мороз Л. Етичне розв’язання конфлікту в драмах Винниченка / Л.Мороз // Михида С. Слідами його експериментів: Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії В.Винниченка. – Кіровоград: Центральне Українське видавництво, 2002. – 192с.(35-39с.)

Мороз Л.Загадки Володимира Винниченка / Л.Мороз // Січ. – 1993. –№5. – С.40-46.

Мороз Л."… Сто рівноцінних правд" / Л.Мороз // Усе для школи. Українська література.10 клас. Випуск 6. –С.59-60.

Паскевич Н. Про поетику конфлікту драматургії В.Винниченка в контексті "нової драми" / Н.Паскевич // Михида С. Слідами його експериментів: Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії В.Винниченка. – Кіровоград: Центральне Українське видавництво, 2002. – 192с.(126-131с.)

Свербілова Т.Пророк та самогубство(п’єса В.Винниченка в контексті драматургії експресіонізму та постекспресіонізму) / Т.Свербілова // Січ. – 2005. –№10. –С.8-12.

Свербілова Т.Персонажі Винниченкових п’єс – кати чи жертви? / Т.Свербілова // Січ. – 1993. – №5. – С.32-39.

Сиваченко Г. Пророк не своєї вітчизни. Експатріонтський метароман В.Винниченка: текст і контекст. – К.:Альтернативи, 2003. – 280с.

Сиваченко Г.Винниченків "конкордизм" у буддистському та психоаналітичному дискурса / Г.Сиваченко // Січ. – 2000. –№8. – С.17-26.

Слово Знак Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. За ред. Марії Зубрицької 2-е видання, доповнене, Львів, 2002(158с.).

Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному / Пер. с нем. Р.Додельцева. – СПб.: Азбука – класика,2007. – 288с.

Хороб С. Драматичний конфлікт у п’єсах В.Винниченка/С.Хороб//Нариси з поетики української літератури кінця XIX початку XX століття. – Івано- Франківськ, 2000. –С.143-153.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: