"Ізборник Святослава 1073 року" як літературний пам'ятник доби Київської Русі
“Ізборник Святослава 1073 року” прикрашений шістьома мініатюрами, серед яких дуже вартісна за мистецьким та історичним значенням мініатюра з зображенням родини князя Святослава. Це рідкісний випадок в історії давньоруського мистецтва – прижиттєве зображення людей, не зарахованих до лику святих. Перший подібний прецедент – зображення Ярослава Мудрого з родиною на фресках Софійського собору. Встановлено, що портрет князя Святослава, його дружини і п’яти синів намальований без попереднього протирання пергаменту кістковим порошком, тонким пензлем густими фарбами і золотом, нанесеним на кіноварну підкладку. Дослідники назвали цей сімейний портрет “першим руським рисунком”. З нього можна судити, як одягалися князі: на головах – своєрідні “тюркські” соболині шапки, у княгині – оздоблена золотом сукня, на шиях у синів надіті золоті гривні, талії підперезані поясами, на ногах сап’янові чобітки, на великому князі парчевий плащ з фібулою. Очевидно, що в руках Святослав тримає “Ізборник”. На наступній мініатюрі – “Спас на престолі”. Далі – чотири фронтиспісні мініатюри виконані у вигляді стилізованих густо орнаментованих храмів, в середині яких зображені групи “отців церкви”. З боків храмів намальовані різні птахи та тварини. В рукописі є також малюнки 12 знаків Зодіаку. Дві великі заставки теж прикрашені рослинним та геометричним орнаментами. Ініціали збірника – великі й малі – старовізантійського типу. Усі мініатюри й заставки виконані фарбами та золотом, переважають теплі кольори – жовті, оранжеві, ніжні червоні, підкреслені золотом, багато використані блакитні й сині кольори та відтінки зеленого. Як бачимо, всі ці кольори стали для українців традиційними. “Ізборник Святослава 1073 року” – важлива пам’ятка усього слов’янського письменства, шедевр світового мистецтва. Це – наша духовна спадщина, гідна уваги й пошани [13; 54].
«Ізборник» 1076 року — одна з найдавніших давньоруських рукописних книг. В науковій літературі вона іменується також «Ізборник (Збірник) Святослава», Збірник 1076 р.» В кінці цього рукопису є запис: «Закінчено цю книгу рукою грішного Іоанна. Вибрано з багатьох книг княжих», з якого випливає, що книгу було переписано в Києві за редакцією Іоанна. Дослідники дійшли висновку, що саме він добирав тексти. Існує також припущення, що книга готувалась для князя Святослава. Якісь відомості про Іоанна відсутні. Необхідно підкреслити, що при доборі рукописів з якоїсь княжої бібліотеки, Іоанн здійснив глибоко продуманий і цілеспрямований (ідеологічно-світоглядний) добір текстів. Суспільно-політична та релігійно-церковна ситуація, в якій перебувала тогочасна Русь, вимагала книги, де читач міг знайти відповідь на питання: «Як жити людині?» Метою створення цієї збірки було сприяння духовному зросту читачів, формуванню їх етичної свідомості [13; 56].
Можливо, пам’ятку було замислено як підручник для княжих дітей. На сьогодні знайдено грецькі паралелі приблизно до половини текстів цієї рукописної книги. Інші статті, вірогідно, складені на слов’янському грунті. Зміст «Ізборника», вплинув на подальшу релігійно-філософську традицію і, зокрема, на світосприйняття князя Володимира Мономаха.
2.2 Зміст та структура “Ізборнику Святослава 1073 року”
Ізборник - съборникъ, пізніше сборникъ або соборникъ,:
1) богослужбові книги з календарними датами про богослужби протягом року, іноді з текстами богослужб;
2) твори, складені з текстів різного походження: перекладні, напр., Ізборник т. зв. Святослава 1073 p., також деякі зб. проповідей («Златоструй» і ін.); інші збірки постали на Україні: ймовірно Ізборник 1076 р. та зб. проповідей («Ізмарагд» та ін.); деякі збірки лише доповнено укр. матеріялом (Торжественник, проповіді на свята, доповнено проповідями Кирила Турівського). В 16—18 вв. постають численні приватні збірки різноманітних текстів, зокрема віршованих і новелістичних. В науковій літературі назва «збірник» для компілятивних суцільних творів не вживається (напр., «Бджола» та под. збірки) [14; 66].
«Ізборник Святослава» (1073), уставний рукопис на 266 листків (фоліо) у 2 стовпці на пергамені, з цікавим малюнком родини кн. Святослава, відкритий 1887 p. K. Калайдовичем у Воскресенському Новоерусалимському манастирі під Москвою, зберігається в Московському історичному музеї. За змістом своєрідна енциклопедія — виписки з писань отців Церкви, хронологія, огляд фігур і тропів, притчі, загадки і перший у нас список заборонених книг. З грец. ориґіналу перекладений у сх. Болгарії для царя Симеона (892—927), якому й присвячений у передмові, а в Києві лише переписаний з заміною імени Симеона на кн. Святослава. Переписували текст у Києві два писарі (один з них «Іоанъ дьякъ»), що внесли деякі фонетичні українізми; виданий фототипічно (з деякими підправленнями) Карповим 1880; третину рукопису підготовив до друку О. Бодянський з грец. і латинськими текстами в «Чтеніях в Императорском Обществе Истории и Древностей Российских при Московском Университете» (1882). Мову досліджував А. Розенфельд («Русский Филологический Вєстник» І—II, 1899). Рукопис зберігається в Російському державному історичному музеї в Москві. Вперше опублікований в 1880 році (фототипічне видання). В 1983 році в Москві вийшло факсимільне видання збірника [15; 45]. «Ізборник» 1073 р. («Ізборник Святослава» 1073 р.) — найдавніша датована давньоукраїнська збірка енциклопедичного характеру, що містить близько 380 статей щонайменше 40 авторів. Цей трактат подає відомості з богослов’я, філософи, історії, медицини, біології, географії та багатьох інших галузей знання. Основну частину «Ізборника» займають «Відповіді Анастасія Синаїта» — широкий звід виписок з біблійних книг і творів найавторитетніших візантійських богословів та проповідників. Нині існує кілька версій щодо того, як потрапила в Русь ця рукописна книга, складена у Візантії в IX ст. високоосвіченим і талановитим невідомим нам представником грецької культури. Більшість учених вважає, що збірку було перекладено у X ст. для болгарського царя Симеона, однак існує версія (і є багато підстав підтримувати її), за якою книгу було перекладено з грецької безпосередньо київськими книжниками. У будь-якому разі «Ізборник», хоч би де його перекладали, був переписаний у Києві і подарований князю Святославу. Сьогодні у різних книгосховищах зберігається близько 30 списків цієї пам’ятки, переписаних у XVI-XVII ст. Таким чином, ця перекладна пам’ятка (як і інші перекладні пам’ятки цієї доби) функціонувала на культурних обширах Київської держави, тому її, безперечно, можна і треба залучати до корпусу писемної спадщини українського народу.
В античному світогляді та міфологічному світобаченні прадавніх українців ідея долі виступала як ірраціональна, безлика і сліпа сила, що безпосередньо впливає на світ природи і людину. Вважалось, що неможливо покласти відповідальність за долю на якогось певного бога. Це приводило до фаталізму та прагнення якось передбачити майбутнє, випросити у богів ліпшу долю. Згідно ж із християнським віровченням, єдиною детермінантою, що править світом, є Божественний промисел. Його розуміли як раціональну та цілеспрямовану дію Бога, що має на меті вирятувати людство. Промисел виступав тут абсолютним, тотальним законом і виключав будь-яку випадковість. Саме слово «промисел» походить від слів «мисль», «промислити». За одним із тлумачень, «промисел є думка Божа». Роз’ясненню цього смисложиттєвого питання присвячена дана стаття [16; 32].
Серед статей «Ізборника» 1073 р. міститься так званий «Філософський трактат», в основу якого покладено положення Аристотелевої «Метафізики» і коментар Порфирія Тірського («Ісагоге») до «Категорій» Аристотеля, адаптований Порфирієм до потреб християнської релігійно-філософської думки. Це виклад низки логічних категорій, що використовувалися для боротьби з античними філософськими вченнями, різними релігійними течіями та єретичними рухами в середині самого християнства. Ймовірно, що «Трактат», як і весь «Ізборник», правив за навчальний посібник для княжих дітей або для навчальних закладів. Трактат складається з окремих статей («Про різницю між сутністю і єством», «Про випадкове», «Про індивідуальне», «Про кількість і якість» тощо), Що дають достатнє уявлення про рівень знань з філософії та логіки у вітчизняній культурі XI ст.
РОЗДІЛ ІІІ ЛІТЕРАТУРНО-ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАННЯ В ІЗБОРНИК У СВЯТОСЛАВА 1073 РОКУ”
3.1Літературознавча термінологія в “Ізборнику Святослава 1073 року”
Як i бiльшiсть iнших перекладних творiв, пам'ятки ораторської прози приходили звичайно в складi збiрникiв, улюбленої у Вiзантiї Х – XI ст. форми лiтературної передачi. Особливо популярнi проповiдi Iоанна Златоуста ще в Болгарiї вживались в антологiях з назвами "Златоструй", "Учительне євангелiє" (вибранi уривки з пояснювальних бесiд Iоанна на євангелiя, з додатком повчань iнших вiзантiйських письменникiв, об'єднанi в збiрник болгарським письменником Х ст. Костянтином Пресвiтером) та iн. За цими зразками складались i в Київськiй Русi антологiї ораторської прози ("Златоуст" i iн.). До творiв Iоанна Златоуста тут прилучалися повчання й iнших письменникiв, а потiм i самостiйнi твори, написанi за вiзантiйськими зразками. Декiлька збiрок антологiй такого типу дiйшло до нас уже в списках ХI-ХII ст [17; 30].
Сюди належить насамперед збiрник Святослава 1073 р. Збiрник цей був переписаний якимсь дяком Iоанном для великого князя Святослава Ярославича i в оригiналi вiдомий пiд заголовком «Събор от мног отець». На слов'янську мову збiрник цей був перекладений ще в IX – Х ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого вiн спочатку й призначався. Склад його досить строкатий. Поряд з вибраними творами Iоанна Златоуста, Василiя Великого, Григорiя Богослова, Єпiфанiя Кiпрського[18; 19].
Особливий інтерес для стилістики становить стаття Георгія Хировоска „О образhхь”, в якій стисло називаються основні стилістичні засоби — тропи і риторичні фігури: „Творчі образи суть 27: алегорія (инословис), метафора (прhвод), зловживання (непотрhбиє), прийняття, зміна порядку слів (поворот), протиріччя (съприятиє), сполучення (сънятис), ономатопея (имєпотворис), порівняння, антономасія (заміна одного імені іншим), метонімія, найменування від протилежностей (вспятословие), перифраз (округлословиє), еліпсис (нестаток), плеоназм (изрядиє), гіпербола (лихорhчиє), парабола (притча), приклад, повчення (отданиє), персоніфікація (лицетвориє), уподібнення (сълог), іронія (поруганиє), попередження (послhдословиє) та ін.
В цьому трактаті на перше місце видвинута алегорія, і тропи, які з нею пов’язані : приклад (інігма), притча (парабола), прилег (парадигма). Досить вичерпно диференційована іронія: поруганіє (іронія), поіграніє (сарказм), посмеяніє (астеізм), похухнаніє (міктерізм). Іронію та алегорію об’єднує те, що оба ці тропа можуть бути невірно тлумаченні і тим самим являють найбільший інтерес для читачів. Крім цього, ці тропи найменш описові і найбільш условні.
Реку же: узде коневи правитель єсть и вьздhржяние: правhдьнику же книгы. Не съставить бо ся корабль безь гвоздии, ни правhд никь бесь почитаний книжьнааго... Красота воину орижие и кораблю вhтрила, тако и провhднику почитание книжьное.
Основна частина „Ізборників” є перекладеною, переклад відзначається високою художністю (він призначений для світської еліти) та стилізацією до східнослов’янського, зокрема київського, мовного ґрунту: „Слово про читання книг”, „Слово одного батька до свого сина”, „Поради для заможних”, „Стословець”, „Яка має бути людина” та ін. Тексти сповнені риторичними фігурами, прислів’ями, мудрими сентенціями, що стали чи могли стати афоризмами. Наприклад: ногами ступай тихо, а духом біжи хутко до воріт небесних; радість цього світу плачем кінчається, як можна бачити в світі цьому на двох сусідах: у цих відправляють весілля, у тих за мерцем плачуть; матір’ю злого є лінощі; не той багатий, хто багато має, а той, хто не багато потребує; якщо ступаєш на стезю подвигу, душу від розслаблення звільни [19; 72].
За своїм складом і типом Ізборник 1073 року нагадує антологію ранніх пам’яток патристики. Своєрідна добірка мала цілком конкретну мету: дати пояснення широкому колу читачів, читачів, не обізнаних у тонкощах догматики і богослов’я, про основні істини християнського віровчення, запобігти основним непорозумінням, які могли виникнути при читанні книг Нового і Старого заповітів, викласти основи розуміння деяких закономірностей світобудови. Інакше кажучи, ввести ново просвічених християн у коло ідей та уявлень, пов’язаних із прийнятою ними вірою, а головне – у досить короткій і легкій формі допомогти їм освоїти певний рівень просвіти, який наблизив би їх до візантійської освіченості. Саме тому Симеон та книжники, які працювали на його замовлення, залишають осторонь все те, чим цікавляться їхні сучасники, а звертаються до найбільш ранніх пам’яток патристики, перш за все ІУ-УІ ст. Таким чином, до складу Ізборника потрапляє не Семеон, Новий Богослов чи Пилип Монотроп, а Василій Великий, Афанасій Олександрійський, Іустин Філософ, Іоанн Златоуст, Єфрем Сирин, Іоанн Дама скин і, головне, Атанасій Синаїт, дуже популярний своїми про питаннями і відповідями” [19; 87].
У грецькому оригіналі стаття називається „Про тропи”, а в латинському перекладі – „Про фігури”. У списку 1073 року вона названа „Про образи”. Чому руська назва саме така? А.Востоков обстоював думку про те, що зміна назви статті пов’язана з тим, що київський дяк Іоанн заміняв деякі незрозумілі болгарські слова руськими на вимогу князя.
Відомий російській вчений Г. Хазагеров досить детально вивчав не тільки зміст статті Хировоска, а й шукав інтертекстуальні та історичні зв’язки. Ось що він пише в одній з своїх публікацій: “Філологічний трактат “Об образах” – це переклад твору православного автора Хировоска “О тропах”. Цей трактат був предназначений для обслуговування гомілетики, а не для ораторіки. Саме тому ця праця не є посібником з ораторського мистецтва. Усі тропи метафоричної групи видвинуті в трактаті на перше місце і подані диференційовано, в той час, як тропи метонімічної групи представлені дуже скупо... ” [20; 24]
Також Г. Хазагеров є автором статті “Об образах”: Іоан, Хировоск, Тріфон (до діахронії тропів та фігур в греко-слов’янської традиції). Ця стаття присвячена проблемі діахроних тропів та фігур в греко-слов’янської традиції. Матеріалом для зіставлення та аналізу слугували два трактати з ріторики: текст хировоска і текст Тріфона. Перший текст належить болгаро-давньоруській культурній спадщині, а другий – еліно-візантійській. В статті спостерігається наступність термінології риторіки і в той же час розглядається різниця во вживанні та в осмисленні термінів.
Наведемо декілька цитат з цієї статті: “Стаття “Об образах”, яка вміщена в ізборнік Святослава 1073р. протягом багатьох років викликає зацікавленість дослідників, як перший давньоруській трактат з ріторики і поетики. Вже сама назва акцентує увагу на осмисленні поетичної термінології....Не меншу зацікавленість викликає і номенклатурний список творчих образів, а також цікаве співставлення його з більш пізніми російськими риториками...” [20; 34]
Також, дослідивши різні наукові джерела, Г. Хазагеров доходить висновку, що насправді, наукову цінність мав трактат Тріфона (друга половина І. ст. до н.е.), який систематизував тропи, а Хировоск – є тільки рядовим візантійським граматиком, який цитував чужі праці і труди. Але на наш погляд, не слід так різко критикувати Хировоска, адже саме завдяки йому ці безцінні знання дійшли до нас і ми маємо змогу прослідити генезис літературознавчої науки.
Отже, підсумувавши вищевикладене можемо зробити такі висновки:
1. Особливий інтерес для стилістики становить стаття Георгія Хировоска „О образhхь”, в якій стисло називаються основні стилістичні засоби — тропи і риторичні фігури: „Творчі образи суть 27: алегорія (инословис), метафора (прhвод), зловживання (непотрhбиє), прийняття, зміна порядку слів (поворот), протиріччя (съприятиє), сполучення (сънятис), ономатопея (имєпотворис), порівняння, антономасія (заміна одного імені іншим), метонімія, найменування від протилежностей (вспятословие), перифраз (округлословиє), еліпсис (нестаток), плеоназм (изрядиє), гіпербола (лихорhчиє), парабола (притча), приклад, повчення (отданиє), персоніфікація (лицетвориє), уподібнення (сълог), іронія (поруганиє), попередження (послhдословиє) та ін.
2. В цьому трактаті на перше місце видвинута алегорія, і тропи, які з нею пов’язані : приклад (інігма), притча (парабола), прилег (парадигма). Досить вичерпно диференційована іронія: поруганіє (іронія), поіграніє (сарказм), посмеяніє (астеізм), похухнаніє (міктерізм). Іронію та алегорію об’єднує те, що оба ці тропа можуть бути невірно тлумаченні і тим самим являють найбільший інтерес для читачів. Крім цього, ці тропи найменш описові і найбільш условні.
3. Стаття „О образhхь” яка включена до „Ізборника Святослава 1073 року” треба розуміти в більшому сенсі як пособіє з читання текстів, а не з творення їх.
ВИСНОВКИ
У ході досліження ми дійшли наступних висновків:
1. Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В "Ізборнику" 1073 р. подано перший "Індекс книг істинних і хибних", в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені ("відречені", апокрифічні книги).
2. Давняя українська література бере свій початок від часів давньоруської феодальної держави — Київської Русі. За вісім століть своєї історії пройшла кілька якісних етапів розвитку. Перший — становлення і розквіт літератури часів Київської Русі, або давньоруської літератури. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов'янської міфології, засвоєння (після запровадження 988 р. християнства) візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.
3. Першою давньоукраїнською книгою енциклопедичного характеру вважається “Ізборник Святослава 1073 року”. Цей унікальний рукопис разом з Остромировим Євангелієм ( 1056-1056 рр.) та другим “Ізборником Святослава 1076 року” належить до найдавніших точно датованих пам’яток писемності Київської Русі, які збереглися до нашого часу. “Ізборник Святослава 1073 року” – чудово оформлений рукопис, який відзначається високою якістю пергаменту, ретельним кирилівським письмом та мистецтвом оздоблення різнобарвними заставками, малюнками, ініціалами з використанням фарб і золота. Це список з болгарського оригіналу, що являє собою переклад з грецького (до нашого часу не зберігся) для болгарського царя Симеона (893-927). “Ізборник 1073 року” був перекладений на тогочасну літературну мову і присвячений київському князю Святославу Ярославичу (1027-1076), сину Ярослава Мудрого.
4. Особливий інтерес для стилістики становить стаття Георгія Хировоска „О образhхь”, в якій стисло називаються основні стилістичні засоби — тропи і риторичні фігури: „Творчі образи суть 27: алегорія (инословис), метафора (прhвод), зловживання (непотрhбиє), прийняття, зміна порядку слів (поворот), протиріччя (съприятиє), сполучення (сънятис), ономатопея (имєпотворис), порівняння, антономасія (заміна одного імені іншим), метонімія, найменування від протилежностей (вспятословие), перифраз (округлословиє), еліпсис (нестаток), плеоназм (изрядиє), гіпербола (лихорhчиє), парабола (притча), приклад, повчення (отданиє), персоніфікація (лицетвориє), уподібнення (сълог), іронія (поруганиє), попередження (послhдословиє) та ін.
5. В цьому трактаті на перше місце видвинута алегорія, і тропи, які з нею пов’язані : приклад (інігма), притча (парабола), прилег (парадигма). Досить вичерпно диференційована іронія: поруганіє (іронія), поіграніє (сарказм), посмеяніє (астеізм), похухнаніє (міктерізм). Іронію та алегорію об’єднує те, що оба ці тропа можуть бути невірно тлумаченні і тим самим являють найбільший інтерес для читачів. Крім цього, ці тропи найменш описові і найбільш условні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. М.А. Жовтобрюх, О.Т. Волох, С.П. Самійленко, І.І. Слинько. Історична граматика української мови. Підручник. — К.: Вища школа, 1980. — 320 с.
2. Бойко. Історія України. Запитання і відповіді. - К.: Наука. – 1997. – 456с.
3. Орест Субтельний : Історія України. – К.: Либідь. – 1993. – 402с.
4. Полонська-Василенко Наталія: Історія України (Том 1) – К.: Кондор. - 2005. – 359с.
5. Довідник з історії України. За редакцією І.Підкови та Р.Шуста. - К.: Наука. – 1995. – 378с.
6.Серафим Юшков. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. – К.: Вища школа. -1992. – 238с.
7. История русской риторики. Хрестоматия: Уч. пособие для студентов гуманитарных факультетов вузов. - М.: Академия, 1998.-С.14.
8. Аннушкин В.И. Эволюция и содержание предмета русской риторики в истории русской филологии (XI - середина XIX веков). - М., 1997. С. 361.
9. Маркасова Е.В. Указ. соч. Изборник Святослава 1073 года: Факсимильное издание. М., 1983. Л. 237-240.
10. Вагнер Г.К/ Cтатья Георгия Хировоска "О образех" в Изборнике Святослава 1073 г. и русское искусство XI в. // Изборник Святослава 1073 г. М., 1977. С. 99-108;
11. Черторнцкая Т.В. Красноречие Древней Руси (XI - XVII вв.).- М., 1987.
12. Архангельский А.С. Творения отцов церкви в древнерусской письменности.- Казань, 1989-1990.-T.I-4;
13. Еремин И.П. Ораторское искусство Кирилла Туровского // Еремин И. П. Литература Древней Руси: Этюды и характеристики.-М.; Л., 1966.-С. 132-143;
14. Елеонская А.С. Ораторская проза в литературном процессе XVII века.-М., 1990;
15. Граудина Л.К., Кочеткова Г.И. Русская риторика. - М.: Центрполиграф., 2001. - 669с.
16. Данцев А.А., Нефедова Н.В. Русский язык и культура речи для технических вузов. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2002. - 320 с.
17. Марченко О.И. Риторика как норма гуманитарной культуры.- М.: Наука, 1994. - 191 с.
18. Плюснина Т.Д., Успенская И.С. Основы ораторского искусства и риторики: Учебное пособие. Часть I. - СПб: ЛТА, 2000. - 80с.
19. Шейнов В.П. Риторика.- Минск: Амалфея, 2000. - 592с.
20. Г.Г. Хазагеров К діахронії тропів та фігур в греко-слов’янській традиції. – К.: Наука, - 1994. – 53с.
21. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — 161с.
22. Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови. К.: Вища школа, 2003. – 254с.