Творчість Івана Франка
Франко пильно вивчав зразки наддніпрянської української драматургії, вчився на них. «Під впливом українців написано моє «Украдене щастя» і дальші драми з сучасного життя, – свідчив він. Франко також неодноразово підкреслював благотворний вплив російської літератури на культуру і літературу Галичини, на творчість її кращих письменників і на нього особисто. Драматургічна творчість Франка, і особливо «Украдене щастя», в свою чергу збагатили скарбницю вітчизняної та світової літератури. Зв'язки Франка з театром, що так тривало і важко налагоджувалися в галузі драматургії головним чином через вороже ставлення до письменника з боку керівництва «Руської бесіди» (досить згадати відхилення ним «Рябини», «Сну князя Святослава», неприхильне ставлення до «Украденого щастя» тощо), по-іншому склалися в сфері театральної критики. Не залежачи на цьому полі від примх і смаків реакціонерів з «Руської бесіди», Франко з усією прямотою міг висловлювати на сторінках преси свої думки та переконання, вести послідовну боротьбу за реалістичне народне театральне мистецтво. Він виступає як театральний оглядач газети, друкує свої статті та рецензії про театр і драматургію на сторінках «Друга», «Зорі», «Діла», «Народу», у варшавській газеті тощо. Зв'язаний відсутністю постійного прогресивного друкованого органу, він використовує найменші можливості вміщувати свої виступи як в галицьких виданнях, у «Записках наукового товариства ім. Шевченка», так і в польській періодичній пресі.
Десятки рецензій на вистави трупи «Руської бесіди», польського театру, на п'єси та драматичні переклади, ряд проблемних статей про театральне мистецтво–ось спадщина Франка в цій галузі, з якої постає яскравакартина життя галицької сцени тих часів. Нічого подібного не дав жоден з театральних критиків тієї доби.
Особливо плідна праця Франка в галузі театральної критики та публіцистики припадає на роки найбільшої його політичної активності, наближення письменника до революційного руху пролетаріату та найбіднішого селянства, захоплення ідеями марксизму. Саме в 1885–1895 рр. він перекладає окремі твори Маркса та Енгельса, популяризує положення марксизму. Не дивно, що відгомін марксистських ідей певною мірою відчувається і в його кращих, ґрунтовніших статтях про театральне мистецтво.
Зразком для Франка була творча діяльність Шевченка і Бєлінського, Чернишевського і Добролюбова, вершинами театральних здобутків–твори Пушкіна, Гоголя, Островського, вистави труп Кропивницького, Старицького, Саксаганського та Карпепка-Карого. Виступаючи в єдиному строю з такими своїми сучасниками, як провідні діячі української сцени, як Коцюбинський та Леся Українка, Франко послідовно обстоює реалізм І народність українського театрального мистецтва. Його рецензії на той час були кращими досягненнями критичної думки. В них Франко не тільки вірно оцінює і аналізує окремі явища тогочасного театрального життя – режисуру вистав, акторське виконання, художнє оформлення, костюми тощо. Він підноситься до великих узагальнень, вказуючи місце кожного явища в загальному процесі розвитку українського театрального мистецтва, виявляє глибоке розуміння тенденцій і своєрідності шляхів цього розвитку.
Критика Франка–бойова, цілеспрямована, вона завжди точно націлена проти антинародної театральної політики австро-угорського уряду та угодовської націоналістичної буржуазії. У статтях і рецензіях Франка передові театральні діячі Галичини та Буковини черпали дружні поради щодо своєї творчої праці, програмні настанови для ведення театральної справи, вчилися на них майстерності. Статті великого Каменяра про театральне мистецтво («Наш театр», «Руський театр», «Уваги про галицько-руський театр», «Наша театральна мізерія» тощо) немовби підсумовують його рецензії, випливають з них як найбільш узагальнені теоретичні висновки. Вони закладають основні положення революційно-демократичноі естетики українського народного театру другої половини XIX – початку XX ст. Тим самим теоретичні статті Франка, які грунтувалися на конкретному матеріалі галицького театрального життя і враховували досвід сценічного мистецтва Наддніпрянщини, виростали до рівня загальнонаціонального явища, були близькими для митців сцени всієї України.
Центральним пунктом театральної естетики Франка є вимога до театрального мистецтва відбивати дійсність, реальне життя народу в усіх його суспільних верствах, зображати провідні тенденції дійсності. Пристрасно виступаючи проти спроб окремих драматургів шукати натхнення у сивій давнині, в понадхмарних фантазіях та вигадках, проти засилля в театральному репертуарі розважальної оперетки, Франко наполегливо орієнтує діячів театру на проблеми тогочасної дійсності: «Хлібом насущним театру справді народного, справді спосібного до зросту і розвитку повинні бути свої штуки, де би виводились такі люди. яких ми бачимо, такі інтереси і колізії драматичні, яких ми самі є свідками, які відбиваються на нашій власній шкурі».
Природно, що в умовах соціального гноблення і національних утисків українського народу, перед театром на перший план висувалося завдання критики цих умов. викриття панства, буржуазії, чиновництва – тобто ворожих трудящим масам класів. «Коли театр має бути школою життя, то мусить показувати нам те життя, зображувати і аналізувати його прояви, будити в слухачах критику сього життя., – зауважує Франко.-А щобитака критика була вірна, мусить бути повною і всесторонньою, опиратися на повнім і широкім зображенню суспільності. Театр, котрий піддає прилюдній критиці тільки деякі дрібненькі явища, осмішує або клеймує тільки деякі невеличкі, покутні хиби, а лишає на боці, промовчує або покриває брехнею головні, основні недостатки суспільності, той театр ніколи не стане вповні національним, не буде школою життя, або буде злою школою».
Виходячи з цих позицій, Франко гостро критикує репертуар театру «Руської бесіди», засмічений перекладною опереткою і опереткою доморо-щеного, виготовленою за іноземними зразками, перекладними салонними драмами тощо. Він звертає увагу читача на надзвичайну вузькість тематики галицької драматургії.
«Довголітня важка боротьба народу за ліси і пасовиська відгукнулась ледве в одній слабенькій штуці Гушалевича «Сельські пленіпотенти»… Життя конституційне, вибори і виборчі агітації серед народу відгукнулись у нас досі також тільки в одній штуці – радше штучечці Цеглинського «Лихий день»… Такі безмірно важкі факти, як лихва, ліцитації, вплив банків на селянство, вплив роздроблення грунтів, утрати землі, фабрик, тартаків, ґуралень і т. ін. – все се досі неткнуте поле в нашій драматичній літературі». соціальні
Єдиний рятунок для галицького театру, на думку Франка, – в орієнтації його на широкі трудящі маси, на робітників та селян. Театр треба наблизити до селянства, що особливо потребує духовного живлення, зробити його настільки дешевим, щоб він став доступним для справді широких мас селянства, домогтися, щоб за своїм змістом театр був прогресивним, сіячем прогресивних думок. «Народ наш, – писав Франко, – дійшов уже до того ступня розвитку, що почуває потребу театру; доказом свого є аматорські вистави театральні по сільських і містечкових читальнях. Народ наш любив театральні вистави ще давно, в XVI і XVII віках, в часі першого пориву нашого національного розбудження; се доказують живі ще досі останки вертепів і велика популярність церковних колядок, що розвивались під впливом давньої релігійної Драми. Значить, театр мужицький у нас можливий.
Отже, Франко виклав цілу програму створення українського народного театру, щільно зв'язаного з трудящими масами, покликаного працювати для них, пропагувати серед них прогресивні думки її ідеали, виховувати народ у демократичному і гуманістичному дусі. Але це не означало, що Франко закликав діячів сцени обмежити театральний репертуар лише п'єсами з селянського життя, і тільки в цьому вбачав ознаку народності театру? Звичайно, ні, навіть коли він висував вимогу спеціалізації українського театру, тобто певного самообмеження його щодо тем, зосередження творчих сил на відображенні життя власного народу. «Не в тому діло, щоб ми бачили на українській сцені самих селян… Хай він буде народним театром в дещо ширшому значенні, хай дає картину української громадськості, громадськості нашого краю, картину взаємних впливів різних суспільних верств нашого краю і українського народу, і це завдання буде аж надто велике, а поле аж надто широке. Але хай він віддається цьому завданню цілком, хай його не вабить французька оперетка, ані салонне базікання».
Франко орієнтує український театр на відбиття соціальних обставин тогочасної дійсності, показ конфліктів справді драматичних, могутніх, в суспільному відношенні надзвичайно важливих. В колі його Інтересів також мусять бути «опришки з Довбушами та Баюраками», тема, в якій є «зеренце живого драматизму», він мусить показати і «мужиків вроді Лук'яна Кобилиці» – тобто розповісти про героїку соціально-визвольної боротьби.
Форми, в яких має розвиватись народний театр, повинні бути дуже різноманітними. Франко вважає корисним для цієї мети і лялькові вистави (на зразок вертепу або чеського театру маріонеток), і лицедійство невеликих груп акторів, і постановки містерій. Франкове розуміння містерії було своєрідним. Так, наприклад, у його п'єсі «Суд святого Миколая», де дійовими особами виступають святий Николай, ангели, чорт, нічого релігійного немає. Це дитячий твір, де розвивається думка про любов до знедолених, про необхідність робити добро людям з любові, тобто гуманістична ідея. Саме такого характеру твори і мав на увазі Франко, говорячи про містерії для народу, що виходили б з» понять і вірувань», близьких і зрозумілих народові. Звичайно, прогресивна на той час. нині ця думка історично вже пережила себе.
Зразком народного театру Франко вважав театр Наддніпрянської України з його репертуаром, складеним переважно з українських п'єс. «…Оригінальність української драми лежить в тім, – зауважував Франко, – що вона з природної конечності є глибоко народна, переважно хлопська, і в найкращих своїх творах позволяє нам глибоко зазирнути в душу тих верств народу, котрих тільки рідко доторкається перо драматичних писателів Західної Європи».
Франко підмітив історичний парадокс – переслідувана царською цензурою, позбавлена змоги виставляти історичні та перекладні твори, п сси з побуту інтелігенції, обмежена в своїх темах лише селянським життям, українська сцена досягла в цій вузькій сфері значної досконалості, особливо у виставах творів Кропивницького і Карпенка-Карого.
Але цензурні утиски, що на початку так парадоксально прислужилися спеціалізації театру, далі стали на перешкоді його розвитку, і Франко різко засуджує їх, називає гальмом дальшого піднесення і розквіту української сцени. На думку Франка, галицький театр кращими своїми досягненнями завдячував саме впливам наддніпрянської сцени, наслідуванню зразків українського народного театру. «Український театр, який постав і виріс під обухом проскрипції (оголошення поза законом, і цензури в росії, мав з кожного погляду рішучий і корисний вплив на розвиток українського театру в Галичині. Бо не тільки репертуар українського театру в Галичині запозичений майже цілком (з незначними винятками) з України, не тільки костюми, потрібні для вистави українських п'єс, мусять виглядати на зразок костюмів на Україні… але також і щодо гри галицькі артисти брали собі за зразок митців з України».
Франко ясно бачив у галицькому театрі боротьбу двох протилежних тенденцій–реалістичної, яку він пов'язував з впливами наддніпрянської сцени, і псевдокласичної, яка гальмувала розвиток театрального мистецтва Галичини, перешкоджала йому стати справді народним і національним. Цю думку він розвивав у своїх статтях, висловлював у публічних виступах. Так, на одному з засідань «Руської бесіди» (2 січня 1895 р.) Франко виразно сформулював свою позицію і накреслив конкретні заходи щодо поліпшення стану галицького театру; «Тепер видно працю цілої трупи, і єсть запорука розвитку. Давніше були проблиски артизму, тепер же видно поступ. Поступ нашої сцени датується від впливу українського (Франко має на увазі вплив театру Наддніпрянської України.), Таланти артистичні, як Наторський, Стефурак, Гриневецький вийшли з школи української. Відтак побут Підвисоцьких і Яновича на Україні приніс очевидну користь. На нашій сцені під взглядом артистичним борються тепер два напрями: українсько-російський і польсько-німецький, або реалістичний і псевдокласичний. Набагато гірше стоїть справа з персоналом жіночим. Хоч режисерія багато прикладала праці, та успіхи ЇЇ не конче великі, бо наші артисти не мають взірців гри. Цьому можна зарадити, якщо деякі артисти
були б вислані на якийсь час на Україну до ліпших труп театральних І там могли б приглянутися грі».
Саме у творчості митців Наддніпрянщини бачив Франко взірець народності мистецтва театру і, аналізуючи його, відзначав важливіші притаманні йому риси: прагнення до простоти, психологічної та історичної правди, глибоку художність, мистецьку досконалість, високу поезію.
У статтях про драматургію М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого, О. Островського та Л. Толстого Франко показує, що їх кращі твори є не-перевершеним зразком реалістичної драми, на яку мусить орієнтуватися галицька сцена. Разом з тим він з великою вимогливістю ставився і до наддніпрянських митців, прямо і справедливо вказуючи на ряд недоліків у їх творчості (подекуди недосконалість композиції п'єс, засмічення репертуару малоцінними, історично фальшивими, хоча й сценічними творами заради касового успіху, надуживання в деяких трупах етнографічними елементами, танцями та співами на шкоду життєвій правді та логіці подій; зображення в деяких п'єсах селянського побуту як суцільного свята і ігнорування основи селянського існування–постійної важкої праці тощо). Це була сувора і справедлива критика письменника-демократа, борця за реалістичне мистецтво, критика, що йшла на користь розвиткові народного театру, визначала шляхи й перспективи його дальшого піднесення.
Зовсім іншою, нищівною була критика Франка, спрямована проти буржуазного мистецтва Західної Європи, де «театр і щодо репертуару і щодо персоналу зробився… (не говорю про нечисленні виїмки, які навіть у Парижі можна почислити на пальцях) слугою порнографії та школою утонченої, а то й зовсім брутальної розпусти… І коли XIX вік бачив на різних кінцях Європи реакцію проти тої паризької порнографії, бачив репертуар Ібсена та Б'єрнсона, Гауптмана та ще декого, то все се були спорадичні змагання геніальних одиниць, які досі не могли зламати переваги театральної порнографії, що, висилаючи свої загони з Парижа, знайшла собі адептів і в Німеччині (Зудерман, Шніцлер), і в Польщі, і в росії». Викриваючи цей театр, «виплід буржуазії і слугу її уподобань та інстинктів», Франко всіма силами намагався застерегти українську сцену від його впливів, навернути його на шлях служіння народові.
Висловлювання Франка про театральне мистецтво, розроблена ним програма побудови народного театру стала справжнім дороговказом для українських митців. В його працях знаходили натхнення до боротьби за реалізм і народність галицької сцени І. Гриневецький та І. Біберович, К. Підвисоцький та Й. Стадник, В. Юрчак та К. Рубчакова, значний вплив мали думки І критичні виступи Франка і для розвитку театру на Наддніпрянській Україні, на Буковині. Його мрії про народний театр знайшли цілковите втілення в практиці української радянської сцени, коли докорінні соціальні перетворення створили всі необхідні умови для необмеженого розквіту мистецтва, розкриття тисяч і тисяч народних талантів.
Франко досліджував історію українського театру від його джерел – народних обрядів та ігор, пам'яток стародавньої драматичної літератури (шкільних драм та Інтермедій), вертепної драми–до подій театрального життя початку XX ст.
Він розшукав і опублікував невідомі шкільні драми («Мистерія страстей Христових», «Слово про збурення пекла» та діалог «Банкет духовний»), розглядав інтермедії («Інтермедія єврея з русином», «Котра віра ліпша?»), присвятив ґрунтовні праці питанням вертепу – «До історії українського вертепа XVIII віку», «Нові матеріали до історії українського вертепа». Проблеми вертепної драми і вистави Франко розглядав на фоні широкого огляду історії світового лялькового театру та праць про нього. Він прийшов до висновку, що Західна Європа не знала явища, подібного до вертепу, його коріння скоріше слід шукати у східних культурах. Виникнення ж вертепу відбулося, на думку Франка, на землях з українським, білоруським і польським населенням. Франко опублікував і детально розглянув кілька нових текстів вертепної драми. Найбільший інтерес становлять–і в цій справі Франко майже не мав попередників – його праці з історії нової української драми та театру: «Руський театр у Галичині» (1885), де розглядається її театральне життя від перших вистав 40-х років XIX ст. до часу написання даної розвідки, «Русько-український театр» – за визначенням самого автора «історичні обриси», де простежується процес виникнення і розвитку театру від його початків у період Київської Русі аж до явищ історії українського театру XIX ст. (огляд доведено до 60-х років), «Писання І. П. Котляревського в Галичині», «Галицький «Москаль-чарівник» та ін. До цих праць тісно примикають Франкові статті з питань літератури і, зокрема драматургії, такі, як «Критичні письма о галицькій інтелігенції», щорічні огляди галицької літератури, «Русько-українська література», статті про драматургічну творчість М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, Ю. Федьковича, а також статті і рецензії про сучасне Франкове театральне і літературне життя.
Слід відзначити широту театрально-драматургічних Інтересів Франка, який ніколи не замикався рамками лише галицького життя. Він видає переклад книги англійського мистецтвознавця В. Леккі «Початок і ріст театру в християнській Європі», відгукується на заснування чеського народного театру, пише рецензії на вистави польського театру, видає серію творів Шекспіра з своїми передмовами, які заклали початок українського шекспірознавства, не залишає поза увагою і явищ сучасної йому європейської драми (наприклад, статті «Гергард Гауптман і його твори», «Із чужих літератур», «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах», «Доповіді Міріама» тощо).
У своїх розвідках Франко розглядає процес розвитку українського театру в тісних взаємозв'язках з історією російського та польського театрів, простежує взаємовпливи різних культур, і це надає його працям великої широти, справді міжнародного значення. Визначаючи завдання історика літератури, отже й історика мистецтва. Франко писав: «Він мусить показати, як вона (література) засвоює собі чужий матеріал і чужі форми І що вносить свойого в загальну скарбницю літературних тем і форм; мусить показати, чим були для неї літератури сусідніх народів і чим була вона для них. Трактуючи історію літератури як частину культурної історії своєї нації, він мусить підносити в її появах усе важне з культурного погляду… Не відкидаючи набік почуття краси й гармонії, він буде одначе шукати їх виразу не в придержуванні естетичних формуло та шаблонів, а в пильній увазі до явищ соціального та індивідуального життя». Саме такою пильною увагою до соціального життя як до грунту мистецького процесу, позначені праці Франка з історії українського театру та драматургії. Він наголошує на демократичних елементах у театральній культурі, розглядає їх як прогресивні, з демократичних позицій різко непримиренно таврує прояви реакції, завжди добачаючи за мистецьким життям, за боротьбою мистецьких течій суспільне життя, соціальну боротьбу.
Багатогранна театральна діяльність Франка як в галузі драматургії, так і в галузі критики та розробки естетичних основ народного театру, в галузі історії театрального мистецтва є вершиною творчої і критичної думки української культури другої половини XIX – початку XX ст. Франко підсумував досвід сучасної йому драматургії та театрального мистецтва, визначив основну його тенденцію–створення народного театру. Діяльність Франка готувала грунт для творчої і критичної діяльності Лесі Українки, для появи марксистської театральної критики та театральної естетики на Україні.
2. Світогляд Івана Франка
2.1 Питання філософські та суспільні
Життя і діяльність Франка припадає на другу половину ХІІ та першу чверть ХХ ст. Світогляд Івана Франка формувався під впливом розвитку могутнього революційного руху в Росії та соціалістичних теорій і матеріалістичної теорії Заходу. Вступивши в суспільний рух у 70 – ті роки ХІХ ст., Франко, як зазначив пізніше сам, був соціалістом лише «по симпатії, як мужик». Але поступово знайомився з найновішими соціалстичними теоріями і течіями, еволюціонував до марксизму. Філософські погляди Івана Франка вироблялися в тісному зв`язку з найновішими досягненями російськой і західно-європейської філософської думки. На формування цих поглядів І. Франка великий вплив мали еволюційне вчення російського фізіолога Сеченова про фізіологічну основу психічного життя, а питаннях суспільного розвитку праці К. Маркса і Ф. Енгельса. «Мечем знання і досвіду людського» («Монолог атеїста») Франко руйнував ідеалістичні теорії світорозуміння. «Наука, хотячи бути наукою, – писав він, – мусить відкинути откровеніє, а оператися на пам`ятниках життя і культури, мусить відкинути двоїстість в природі а стояти на єдності (монізмі), т.є. мусить признати що матерія і сила – одно суть,» Матерію Франко вважав вічною, рухливою, змінною, її атом – тривкішим за всіх богів, а людську думку – формою виявлення організованої матерії (мозку).
Одно лиш вічне без початку і кінця,
Живе і сильне – се є матерія:
Один атом її тривкіший,
Ніж всі боги, всі Астарти і Ягве.
(«Зів`яле листя»).
Франко заперечував агностицизм, обстоюючи думку про безмежність людського пізнання об`єктивної дійсності, непізнаних законів природи. Наука, на думку І. Франка, не просто мусить розривати закони природи, а й вчити людей користуватись цими законами. Історія духовного розвитку людства, на думку Франка, і є ненастанним розширенням пізнання об`єктивної дійсності. Справжня наука і мусить пізнавати закони природи і вчити людей користуватися ними для боротьби з тією ж природою, для своєї праці, бо знання і праця є двома невід`ємними сторонами науки. Звідси письменник робить висновок, що наука «тільки в робітниках і через робітників набирає вона значення до поступу». Іван Франко заперечує ідеалістичні теорії у філософії в давніх греків до теоретиків буржуазного суспільства нового часу Гегеля, Шопенгаугера, Гартмана, називаючи їх ідеї антинауковими і безглуздими. На думку Івана Франка, розвитак науки мусить спричинитись до ліквідації класового поділу суспільства. Матеріалістична теорія світогляд письменника цілком вірна, проте він розглядав питання свідомості людини як данину природи, не враховуючи, що свідомість є продуктом суспільного розвитку людини, а науку вважав основною силою в розв`язанні класових протиріч суспільства. Ці погляди особливо виявились у молодого Франка, зокрема у його праці «Наука і її становище щодо працюючих класів» (1878 р.). Розлядаючи питання пізнання дійсності людиною, І. Франко заперечував не тільки ідеалістичні погляди на це, а й вульгарно-матеріалістичне розуміння свідомості як фізіологічного руху матерії.
Письменник виходив з матеріалістичного відображення дійсності в свідомості людини, заявляючи в статті «Література, її завдання й найважніші ціхи» (1878), що «кожний чоловік лиш то можн робити, говорити, думати, що вперед у формі вражень дійшло до його свідомості… але щось зовсім нового, зовсім відірваного від світу його вражень чоловік не міг і не иоже сотворити». Ці ж погляди глибше розвиває у пізнішій праці «Із секретів поетичної творчості» (1898 р.). Процес пізнання Франко розгядає не як механічне фотографування, а як складний комплекс чинників активної психічної діяльності людини, збагаченої довготривалим історичним розвитком людської свідомості. Тут Іван Франко підходив до розуміння діалектичного характеру процесу пізнання.
В питаннях суспільно-економічних І. Франко дотримувався погляду, що головною силою галицької суспільності було на той час селянство, хоча перший зобразив не тільки зародження пролетаріату в Західній Україні, а й його спроби організованої боротьби проти капіталізму. В статті «Організація комуністичної партії» (1883 р.) він писав: «Головна сила нашої суспільності – селянство; головні питання, що займаютьувагу керманичів нашої держави, політиків та публіцистів, се питання рільні…
Питання спеціадьно міські не дозріли ще в Галичині до розміру питань загальнокраєвих, як в Англії або в Німеччині, а велика їх часть може бути полагоджена в рамках питань аграрних».
Орієнтуючись на селянство, Іван Франко саме тому й не прииділяв головної уваги питанню керівної ролі пролетаріату в революційній заміні капіталістичного ладу соціалістичним.
Класоаве розшарування суспільства Іван Франко зв`язує з поділом праці серед людей. Він вважає, що суспідьні відносини людей на різних історичних етапах різні, мають суперечності і змінюються, якщо вони не відповідають потренбам ісороричного розвитку. В цих поглядах Іван Франко близько підійшов до історичного матеріалізму.
Розглядаючи суспільні відносини часів капіталізму, Іван Франко гостро виступає проти спроб буржуазних вчених перенести теорію Дарвіна про боротьбу за існування в тваринному світі на людське суспільство. Він вважає, що не сможна ставити людину на загальний ланцюг еволюції тваринного світу, що людина в своєму розвитку не підлягала цим механічним законам звірського світу, бо вона, насамперед, виникла як істота в колективі, в первісній громаді, в свідомому, а не інстинктивному спілкуванні між собою.
Іван Франко категорично виступає проти дарвіністів соціологів та їх формулі «людина людині – вовк». Розвінчуючи соціальний дарвінізм як шкідливу теорію капіталістичних суспільних відносин, Франко викриває одну з найреіакційніших її різновидностей – мальтузіанство, як вияв «страху буржуазії перед швидким ростом населення».
Всім цим буржуазним теоріям Франко протиставляє найновіше вчення про розвиток суспільства соціалізм, «котрий опирається іменно на найголовніших здобутках усього дотеперішнього розвитку людсткості».
Розвиток мілітаризму Іван Франко розглядав як наслідок суспільно – економічних відносин. Мілітаризм він називав пожирачем мільйонів суспільних багатств і закликав до єдності дій народу проти капіталізму, підтримуючи і роз`яснюючи гасло наукового соціалізму про єдність пролетарів усьго світу. В багатьох питаннях суспільного розвитку Франко наближався до марксизму і вірно відзначав що з ростом класової свідомості та класової єдності трудящих «виб`є остання година капіталістів», що армія, яка весь час зростає в капіталістичних умовах – це народ, що омже повернути зброю проти експлуататорів. Іван Франко вірить у неминучу загибель капіталізму, у здійснення марксистського наукового передбачення про «вивласнення вивласнюючих». Усі попередні буржуазні революції він вважає половинчастими, які кидали трудящим замість свободи лише «кусник чорного хліба, каліцтво духа і тіла, проституцію та мовчанку». На думку Івана Франка, в розвитку суспільства неминуче прийде час, коли «капітал – здобуток вселюдської суспільної праці буде й суспільною власністю». «Коли упадуть првілеї капіталу, тоді остануться в світі тільки люди, робочі люди – ні пониж них, ні повиш них не буде іншої верстви. Робоча спілка між людьми дійде до найдосконалішої, нам тепер звісної, степені».
Рушійною силою поступу й історичного розвитку людства І. Франко вважав народ і його працю. Ці думки він висловлює в своїх публіцистичних роботах та художніх творах («Про соціалізм», «мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», «Думи пролетарія», «Тюремні сонети», «Мойсей» і т.д.). Народ, на думку письменника, був головним рушієм істроії. Питання національного втзволення Франко зв`язував теж з перемогою соціалізму, хоч і не був тут послідовним. Вже в своїй брощурі «Катехізис економічного соціалізму» він писав, що «ідея соціалізму простує, зрештою, до найщільнішого збратання (федерації) людей з людьми і народів з народами, як вільних з вільними й рівних з рівними, простує тим самим до скасування всякої підлеглості, всякої політичної залежності, всякого поневолення народу народом, і до скасування воєн, що противні людській природі, нищать поступ і роблять людину дикою». Ці погляди висловив Іван Франко 1878 року, ще на зорі своєї діяльності.
Великий революційний демократ рішуче виступав проти націоналістичних теорій В. Барвінського, вів нещадну боротьбу з націоналістичною пресою, що одурманювала народ, розпалювала національну ворожнечу серед трудящих. Для нього питання національні були нерозривно зв`зані з питаннями соціаль ними і економічними. Програму правдян з національного питання Франко назвав «азіатичною». Так само виступав Франко і проти польських націоналістів, щр роз`єднували польських і українських трудящих в їх спільній соціально-визвольній боротьбі. «Наше спільне пожиття на оцій землі було, є і мусить бути боротьбою за національне і соціальне становище». Він закликав до єдності в цій боротьбі, звинувачуючи польську шляхту та угодовців в зраді спільних інтересів обох народів («Русько-польська згода і українсько-польське братання» 1906 р.). Такі виступи Івана Франка набирали особливого значення в умовах австрійської монархії, де процвітали меншовицько-угодовські теорії «національно-культурної автономії». Одночасно Іван Франко виступав проти псевдонаукових теорій В. Антоновича та М. Грушевського про антропологічну відмінність українців і росіян, називаючи їх фальшивими та науково недалекими та скороминучими. Теорії буржуазності української нації І. Франко рішуче заперечував і розвінчував протягом усьго життя в публіцистичних та літературних працях, в художніх творах і т.д. Наприклад, «Про соціалізм», «Мислі о еволюції в історії людскості», «Що таке поступ», «М. Шашкевич і галицько-українська література», «хуторна поезія П.А. Куліша» і т.д.
2.2 Літературно-естетичні погляди
В своїх літературно-естетичних поглядах І. Франко пройшов певну еволюцію. В