Проблема модернізму в сучасному українському літературознавстві
РОЗДІЛ ІІ.Визначення хронологічних рамок та фактографія модернізму
Згідно з твердженням літературознавчого словника-довідника, "модернізм як конкретно-історичне явище виник у Франції, невдовзі поширився у європейських літературах, найяскравіше реалізувався у творчості письменників межі ХІХ - ХХ століть, передовсім символістів і неоромантиків".
Українська літературна енциклопедія твердить, що модернізм – "філософсько-естетична й художня система, що склалася в перші десятиліття ХХ століття й об’єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини (із домінуванням дезінтеграційного начала) та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва ХІХ століття".
Отже, хронологічним початком модернізму є кінець ХІХ століття. М. Ільницький вважає початком українського модернізму 1896 рік. Саме тоді з’явилися знакові для української літератури твори: "Блакитна троянда" Лесі Українки, "Зів’яле листя" Івана Франка, "Царівна" Ольги Кобилянської.
С. Павличко у монографії "Дискурс модернізму в українській літературі" починає огляд літературного процесу від 1898 року. "Того року у Львові була заснована Видавнича Спілка й почав виходити "Літературно-науковий вісник". Того року українська інтелігенція відсвяткувала століття "Енеїди"".
Як попередньо було зазначено, Я. Поліщук вважає, що "естетика модернізму протягом кількох історичних періодів защеплювалася на українському ґрунті. Проте чи не найбільш яскраво й послідовно вона була реалізована наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття". Дослідник також зазначає, що "у літературознавчих працях останніх літ український модернізм – визначне явище нашого культурного життя наприкінці ХІХ та перших десятиліть ХХ сторіччя – нарешті здобувається на реабілітацію та серйозні, неупереджені оцінки".
Отже, початковий відлік українського модернізму більш-менш здається зрозумілим. С. Павличко в "Дискурсі модернізму в українській літературі" закінчує огляд українського модернізму нью-йоркською групою, тобто 60 – 70 роками ХХ століття. На її думку, діаспорні українські поети продовжували розвиток модернізму, на відміну від шістдесятників, яким заважала "патріотична заангажованість". Зрештою, дати кінця українського модернізму ще не встановлено. Проте С. Павличко твердить, що "українська література ХХ століття зазнала кількох спроб модерністичного оновлення. Хронологічно їх можна позначити роками fin de siиcle, десятиліттям напередодні першої світової війни, десятиліттям по ній, кінцем 40-х, нарешті, 60-ми і 80-ми роками. Кожного разу оновлення виявлялося частковим і не охоплювало художньої культури в цілому. Жодного разу модернізмові не вдалося повністю здолати стереотипи й мову традиційної культури, відтак невдоволена іманентна потреба модернізації успадковувалася наступними поколіннями".
У монографії "Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща" В. Моренець пропонує відмовитись від діахронного вивчення модернізму, оскільки із самого поняття "modernis" "проминулі віки вивітрили увесь першородний сенс, лишаючи звукову оболонку вільною для нових наповнень". Дослідник вважає, що є підстави для "перенесення центру уваги з діахронного плану (який, до речі, аж ніяк не скасовується), на синхронні площини, динамічна множина яких… складає діахронічний вимір історико-літературного процесу". Серед таких підстав автор убачає те, "що саме привласнення терміну "модернізм" літературно-критичною практикою кінця ХІХ – перших десятиліть ХХ століття (обмежуємося цим моментом як безсумнівно "модерністським" в очах європейської критики, таким, що сам термін "модернізм" став його власною назвою) було актом арбітральним. Упродовж чи не всього першого десятиліття ХХ століття фактично синонімічними йому були присутні в критичному обігові терміни "декадентизм", "символізм", "імпресіонізм", "неоромантизм" та інші". Дослідник пропонує ""увільнити" це поняття від виключної приналежності до першої половини ХХ століття і спробувати поглянути на нього з тривалішої часової перспективи, себто побачити в ньому щось більше й воднораз простіше за структурно-смислові злами виключно нашого часу".
Отже, до модернізму відносять також неоромантизм, імпресіонізм, символізм, футуризм, декадентизм, дадаїзм, імажизм, кубізм, експресіонізм, сюрреалізм, конструктивізм тощо.
В. Агеєва у книзі "Українська імпресіоністична проза" намагається знайти, "як співвідноситься термін модернізм із широковживаними і в критиці кінця ХІХ – початку ХХ століття, і пізніше термінами: неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм, символізм, передсимволізм". Вона вважає, що "ясно, що не всі стилі, які побутували в українській літературі в її модерністський період, належали власне до модернізму. Прикметно, що в різних національних літературах у модерністський період їхнього розвитку різні стилі були найбільш представницькими. (Так, в російській літературі це був, очевидно, символізм, в українській – неоромантизм і, частково, імпресіонізм.)" Дослідниця пояснює проблему розрізнення стилів у модерністський період української літератури ненормальними умовами мистецького розвитку.
Українська літературна енциклопедія подає таке: "Найболючішим виявом кризи "класичного" розуміння людини, життєвої проблематики та способу їх художнього відтворення стало декадентство. В руслі його настроїв і пафосу перебувала певна частина митців останньої чверті ХІХ – початку ХХ століття (С. Маларме, Ж. К. Гюїсманс, Г. Д’Аннуціо, О. Уайльд, М. Мінський, К. Бальмонт, З. Гіппіус). Як у декадентстві, так і в мистецтві, вільному від його впливу, із кінця ХІХ – у перші десятиліття ХХ століття відбувається кардинальна переорієнтація на інші, некласичні принципи художнього відображення дійсності, культивування інших форм і авторських підходів. Виявляється тупиковість, безперспективність декадентства з його культом смерті, занепаду, прямолінійною фаталістичністю й естетським самозамилуванням.
Оновлюваний реалізм, неоромантизм та модернізм, що народжувався, існуючи поряд з декадентством, а далі переживаючи його в часі, дедалі більше виступають його антитезою як нове активне й вольове "відродження" в розумінні й художньому осягненні людини. При цьому спостерігається процес дегероїзації особистості, поглиблене вираження й утвердження індивідуального. Разом з освоєнням арсеналу художніх форм попередніх століть відбувається їхнє рішуче переосмислення й розширення. В поетиці симптоматичними стали посилена суб’єктивізація викладу, розмивання структури твору, звернення до складніших у композиційному, стильовому, жанровому, семіотичному планах форм художньої умовності (міф, притча, парабола тощо)".
Оскільки літературознавчий словник-довідник як течію модернізму виділяє символізм, звернемось до дефініції авторів словника: "символізм – одна зі стильових течій модернізму. Виник у Франції в 70-х роках ХІХ століття, в українській літературі з’явився на початку ХХ століття (Олександр Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка, П. Карманський, В. Пачовський, С. Твердохліб та інші). Поставши проти обмежених позитивістських тенденцій у мистецтві, дистанціювання довколишнього світу і людської душі, конфліктно непереборного протистояння ідеалу та дійсності, символізм базувався на сформульованому Ш. Бодлером законі "відповідностей", розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається "активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє", їх синтез, спостерігається "самтожна відмінність внутрішнього і зовнішнього". Йдеться про сутність (єство), не пізнаванну за допомогою раціоналістичних засобів, а лише доступну інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк, осяяння, тобто через музику і поезію". Автори словника зазначають, що, "на жаль, історичні умови не дали можливості українським символістам розкрити свій потенціал, і все-таки вони зважилися на рішучі кроки оновлення вітчизняного письменства, пробудження національної свідомості, стали однією з перших ланок перманентних відроджень в Україні ХХ століття".
Микола Ільницький у книзі "Від "Молодої Музи" до "Празької школи"" наголошує на тезі, яка "утвердилася в європейському літературознавстві, – про нерозчленованість явищ символістичного і неоромантичного характеру". Адже ці явища "в деяких країнах (Франція, Росія) називали символізмом, в інших (Німеччина, Австрія) – неоромантизмом. Посилаючись на книгу Д. Наливайка "Мистецтво: напрями, течії, стилі", М. Ільницький звертає увагу на ще одну обставину. Серед трьох тенденцій символізму, що їх запропонувала М. Подраза-Квятковська (1) здатність виражати й утверджувати ідеальний бік буття; 2) інтерес до підсвідомого; 3) зосередженість на створенні нової сутності й поетики, покликаних виразити бачення і переживання сутності реального світу), Д. Наливайко найбільш значною для символізму кінця ХІХ – початку ХХ століття вбачає третю тенденцію. "Саме ця тенденція символізму була найбільш характерною для української поезії початку ХХ століття і, здається, здатна помирити з символізмом такого неоромантика, як П. Карманський та з неоромантизмом такого символіста, як М. Яцків".
"При такому підході не можна говорити про "чистоту" символізму чи неоромантизму, бо неоромантизм збагачувався деякими рисами, властивими символістичному світосприйняттю".
Автори літературознавчого словника-довідника неоромантизм трактують так: "стильова хвиля модернізму, що виникла в українській літературі на початку ХХ століття, пойменована Лесею Українкою "ново романтизмом". Визначальною рисою неоромантизму, на противагу романтизму з його концептуальним розривом між ідеалом і дійсністю, виявилася конструктивна спроба подолати протистояння цих конфліктно непереборних опозицій, завдяки могутній силі волі зробити сподіване, можливе дійсним, не опускаючи цього можливого до рівня інертного животіння. Найповніше неоромантизм окреслився у ліриці та в драматичних творах Лесі Українки".
В українській літературній енциклопедії подано таку дефініцію неоромантизму: "об’єднуюча назва різних романтичних течій і тенденцій у європейських та американській літературах кінця ХІХ – початку ХХ століття. Неоромантизм пов’язаний з романтичними традиціями кінця ХVІІІ – першої третини ХІХ століття, характеризується як пізня модифікація романтичного типу творчості, що проходить через літературу й мистецтво упродовж ХІХ століття. Йому властиві неприйняття "прози життя" суспільства, створення світу пригод і екзотики з романтичним героєм, що виступає носієм гуманістичних цінностей. Неоромантизм розвивався у тісних взаємозв’язках як із реалізмом, так і з модернізмом. Особливою строкатістю неоромантизм відзначався у німецькій та австрійській літературах, де найвагомішим складником його був символізм, хоч сам цей термін у німецькомовних літературах увійшов у вжиток після 2 Світової війни. Для французької літератури характерне чіткіше розмежування символізму й неоромантизму".
Отже, через синхронність виникнення і побутування часом може відбутися сплутування символізму й неоромантизму. Власне, це пояснюється дифузією жанрів і стилів у літературі, тим більше сприятливим чинником для цього явища є наближеність перебування в часі об’єктів, що надаються до дифузії.
Літературознавчий словник-довідник так пояснює поняття футуризм: "один із напрямів авангардизму ХХ століття. Виник в Італії як альтернатива кубізмові. Як відгалуження модернізму, він протиставився йому неприйняттям вічних цінностей, захоплювався акцентуванням "грубих" речей, екстраполюванням сучасного в майбутнє, позбавлене "вантажу" будь-яких традицій, нібито зайвих при розбудові ні на що не схожої культури за останнім словом науки і техніки. В естетиці футуризму відбувався процес деестетизації та дегуманізації мистецтва, поєднувався принцип позитивізму й інтуїтивізму. Головними елементами поезії, за твердженням Т. Марінетті – першого теоретика футуризму, проголошувалися хоробрість, сміливість та бунт, "натиск, лихоманне безсоння, гімнастичний крок, ляпас та удар кулака". Ця настанова зумовлювалася епатаційною "етикою" авангардизму, асоційованою з позамистецькою сферою – військовою, трактувалася як підрозділ для штурму, атаки. Водночас футуризм приваблював кострубатою "красою", охопленою стрімким рухом оновлення, суголоссям міського темпоритму, розширював зображально-виражальні можливості поетичного мовлення, вводячи в нього елементи прозаїзації, пафос стенографування ліричних переживань, словотворчості тощо".
Варто зазначити, що готується до друку монографія Олега Ільницького "Український футуризм", яка не потрапила в поле нашого аналізу через те, що ще не вийшла у світ.
У свою чергу варто розглянути трактування авангардизму авторів цього ж словника. "Авангардизм – термін на означення так званих "лівих течій" у мистецтві. Авангардизм виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпаність своїх зображально-виражальних можливостей, існує за рахунок інерції, тиражуючи свої вчорашні творчі здобутки, перетворені на одноманітні "кліше", замикаючись на своїх канонічних зразках. Тому роль авангардизму у розкритті хворобливих явищ у мистецтві, які він подає у гіпертрофовано абсурдній формі, безперечно, виправдана і в конкретний кризовий момент еволюції естетичної свідомості – бажана".
Українська літературна енциклопедія так трактує поняття авангардизм: "умовний термін, яким позначають ряд нереалістичних течій європейського мистецтва і літератури з різними філософськими, політичними і естетичними програмами. Цей термін використовують з кінця ХІХ століття при сумарному розгляді тих художньо-мистецьких тенденцій, які спрямовані на докорінну перебудову і оновлення художньої практики суспільства. В своїх загальних рисах авангардизм характеризується тенденцією до радикальної зміни комунікативних функцій літератури й мистецтва, до рішучого розриву з традицією, до експерименту з формою. Застосовуючи критерій відношення мистецтва до дійсності, літературознавство розмежовує крайні вияви модерністського "авангарду" і ліві течії авангардизму, які у 70-і роки характеризувалися нереалістичною формою, але здебільшого прогресивним змістом. Перший період авангардизму (так званий історичний авангардизм) охоплює 1905 – 38 роки (футуризм, кубізм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізм та інші). Другий період – після 2-ї Світової війни (так званий неоавангардизм: "конкретна поезія", "антироман", "література абсурду", гепенінг, "комп’ютерна лірика" тощо. Прагнення безпосередньо впливати на публіку, знищити стіну між мистецтвом для еліти і масовою культурою, зруйнувати межі між різними видами мистецтва ("вірші-малюнки", колажі тощо), досягти наукової точності мислення (інтерес до природознавства, техніки, психології), фрагментарне відображення дійсності – ці тенденції тією чи іншою мірою знайшли ідейно-художнє втілення всередині різноманітних течій авангардизму".
Також варто звернути увагу на згаданий вище напрям у мистецтві, якому протистояв футуризм, – кубізм. Літературознавчий словник-довідник трактує так: "авангардистська течія у західноєвропейському (французькому) малярстві. Її представники (П. Пікассо, Ж. Брак та інші) у пошуках "четвертого виміру" та розмивання берегів живопису намагалися у своїх композиційних конструкціях розкласти оманливий видимий світ на геометричні складники". Також автори словника зазначають, "в українському поетичному авангардизмі кубізм не мав особливого поширення, хоч твори деяких поетів виповнювалися кубічними елементами". Що цікаво, українська літературна енциклопедія терміну кубізм не наводить, але подає термін кубофутуризм, роблячи посилання на статтю футуризм, тобто абсолютно ототожнює ці два поняття.
Також до модерністських течій дослідники схильні зараховувати імпресіонізм. Українська літературна енциклопедія так трактує цей термін: "напрям у мистецтві й літературі другої половини ХІХ – початку ХХ століття, представники якого прагнули відтворити реальний світ у його рухливості і мінливості, передати свої враження. Розглядаючи світ як об’єктивну данність, імпресіоністи не відокремлювали дійсність від сприйняття і вважали, що передані засобами мистецтва враження здатні виражати істини буття". Згідно з визначенням літературознавчого словника-довідника, це "напрям у мистецтві, який основним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань. Ставилося за мету передати те, яким видався світ у даний момент через призму суб’єктивного сприйняття. Це зумовило функціональні та композиційні зміни опису: опис став епізодичним, фрагментарним, суб’єктивним. Імпресіоністичні тенденції викликали також зміни в характері оповіді епічних жанрів: вона певною мірою ліризувалася, що спричинило піднесення ролі й розширення функції внутрішнього монологу". Імпресіоністичні тенденції в українській літературі автори словника спостерігають у творчості М. Коцюбинського, Г. Михайличенка, М. Хвильового, М. Ірчана, П. Тичини, В. Чумака, М. Йогансена, С. Черкасенка, М. Рильського.
В. Агеєва у дослідженні "Українська імпресіоністична проза" висловлює думку, що "імпресіонізм був багато в чому порубіжним явищем, з’єднувальною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ століття, з його вірою у можливість раціонального пізнання й пояснення світу, – і періодом активного утвердження на переломі століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму. Імпресіоністи вірили, що світ являється нам у відчуттях, а відтак передача конкретних вражень від того чи іншого конкретного явища, образу, сприйнятого зором художника, дозволить досягти нічим не спотвореної правди дійсності". В. Агеєва називає імпресіонізм явищем переломним між народницьким реалізмом і модернізмом, вона пов’язує цю порубіжність "з рішучим філософським переломом, переходом від панування позитивістського світогляду до суб’єктивно-ідеалістичних, інтуїтивістських течій початку ХХ століття… Але імпресіонізм, декларуючи своїм завданням лише фіксацію конкретних, нічим не опосередкованих чуттєвих вражень, котрі максимально наближали до правди дійсності як вона дається людині, все ж мав двоїстий характер, представляв значно більший простір для прояву суб’єктивного начала, ніж реалізм і натуралізм".
Подано також у словнику тлумачення ще одного напряму в модернізмі: "імажизм – модерністська течія у світовій літературі, наріжним каменем якої є поняття образу як самодостатньої одиниці поетики художнього твору. Основні засади імажизму зводилися до усвідомлення значимості образу в поетичній мові як інтелектуального емоційного комплексу. Одночасно образ вважався не оздобленням, а органічною цілісністю поетичної естетики. Імажисти впроваджували й культивували верлібр, а також японську хоку. Вважається, що після 1930 року імажизм припинив своє існування в літературі як напрям. В українській літературі творчість Б.-І. Антонича мала певні ознаки імажизму".
Українська літературна енциклопедія трактує імажизм як модерністську течію, що виникла в 10-х роках ХХ століття. Імажисти виступали проти штампів, риторичності, багатослів’я у поезії, проголошували доктрину максимально конкретного, "чистого образу", стислість вираження, відхід від традиційної пісенної форми поезії, заміну метра стильовим ритмом, нестрофічну форму, вільний вірш.
Розглянуто у літературознавчому словнику-довіднику також дадаїзм. Це "авангардистська літературно-мистецька течія, виникла 1916 року. Дадаїзм схилявся до абсолютизації авангардистських принципів, до створення художньої форми позахудожніми засобами (колажі з клаптів шпалери чи фрагментів друкованої продукції, предметні комбінації, елементи стихійної словотворчості у поезії, посилення какофонії у музиці тощо), мав свої різновиди, зокрема "мерцизм". Епатацію (відхід від загальноприйнятих норм) традиційних смаків дадаїсти доводили до крайніх меж, свідомо організовували скандальні літературні вечори "хімічної", "гімнастичної" чи "сатиричної" поезії, прагнучи розширити її зображально-виражальні можливості явищами та предметами позамистецької сфери. Відгомін дадаїзму спостерігався в українському авангардизмі".
Українська літературна енциклопедія також називає дадаїзм авангардистським напрямом у літературі й образотворчому мистецтві; дадаїсти, як подає енциклопедія, повністю відкидали художні традиції європейської культури, ідейність і образність літератури, морально-етичні норми, літературні авторитети.
Як подає літературознавчий словник-довідник, експресіонізм – "літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку ХХ століття, передовсім у малярському середовищі, проіснувавши до початку 30-х. Джерела експресіонізму наявні в романтизмі, у "філософії життя", його естетика постала на запереченні не тільки міметичних різновидів мистецтва, а й імпресіонізму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця. Основний творчий принцип експресіонізму – відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське "Я", напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеосіблення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ століття, зокрема Першою світовою війною та революціями. Для експресіонізму характерні "нервова" емоційність та ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність та плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Тому часто у творах експресіоністів поєднувалися протилежні явища – примітивізм буденщини з космічним безміром, побутове мовлення з вишуканими поетизмами, вульгарність із високим пафосом, пацифістські інтонації з активним революціонізмом, екзистенціональні мотиви, зумовлені жахом буття, з прокомуністичними. Найяскравіше експресіонізм проявився у ліриці, зокрема в поетичному зображенні сновидінь, гротескних поемах чи "пролетарських" піснях, у театральному мистецтві".
Українська літературна енциклопедія трактує експресіонізм як соціальний напрям у літературі і мистецтві. "Для нього характерні загострена емоційність та ірраціональність, схильність до контрастності зображення, гіперболізація художніх деталей, фрагментарність, плакатність письма. Головний творчий принцип експресіонізму – вираження суб’єктивного бачення світу через авторське "я" та узагальнені образи, що витісняють з творів експресіонізму живі характери і сюжет".
Сюрреалізм – "авангардистська течія, котра виникла спочатку в літературі, потім поширилася на малярство, скульптуру та інші мистецтва. Сюрреалізм як іманентне явище формувався на основі дадаїзму, живився філософськими джерелами інтуїтивізму, фантазійного мислення та фройдизму, особливу роль відводячи у творчій діяльності підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо".
Конструктивізм – "один із напрямів авангардизму, що виник на початку ХХ століття, виявив тенденції раціоналізації мистецтва за критеріями доцільності, економності, лаконічності формотвірних засобів, призводячи до опрощення та схематизації естетичних чинників під кутом зору утилітарних (виробничих) інтересів".
Згідно з українською літературною енциклопедією, конструктивізм – "авангардистський стильовий напрям у російській та українській літературах 10 – 30 роках ХХ століття. Виникнення його пов’язане з конструктивізмом у вітчизняному та зарубіжному мистецтві й архітектурі, з розвитком індустріальної культури. Прагнучи до зближення художньої творчості з виробництвом, конструктивісти заперечували образність мистецтва, ігнорували його пізнавально-виховну суть. Конструктивізм спрощував людину, ставив машини і продукти на ціннісно вище місце. Нехтуючи індивідуальними та національними особливостями людини, конструктивізм намагався розкрити її соціальні якості через "біографію речі". Не випадково прогресивні ідеї й позитивні результати конструктивізму виявилися насамперед в архітектурі та інших видах технізованого мистецтва (дизайн, плакат, книжкова графіка, реклама)".
Прототипом модернізму вважаємо декаданс, який виник у другій половині ХІХ століття і був втіленням кризи академізму, раціоналізму, позитивізму.
Отже, говорити про певні канони модернізму, чіткі його риси і постійні ознаки не доводиться. Оскільки модернізм є сукупністю багатьох течій, з яких чи не кожна виникає як заперечення іншої, то можемо твердити, що кожен з дослідників має рацію, вбачаючи в модернізмі риси, яких не відзначають інші колеги. Ось що подає з цього приводу українська літературна енциклопедія: "Здебільшого до модернізму відносять незвичні на загальному мистецькому тлі яскраві явища, винятково оригінальні за формою, викличні у своїх філософських і естетичних засадах. Модернізм не має єдиної світоглядної основи, для нього характерний широкий спектр світорозумінь і світовідчуттів: від бачення людини трагічною, самотньою істотою в чужому їй і абсурдному світі – до уявлень про ствердний смисл людського існування й історії (Б. Брехт, Л. Арагон, П. Елюар, П. Неруда, В. Незвал, В. Маяковський та інші, що в різні періоди були близькими до модернізму). При цьому загальнофілософський фундамент модернізму становлять усе ж ірраціоналізм, "філософія життя", інтуїтивізм, неореалізм (С. Кіркегор, Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, Х. Ортега-і-Гассет, З. Фройд, А. Бергсон, Л. Клагес, К. Г. Юнг, Дж. Е. Мур), пізніше екзистенціалізм – філософські напрями і течії, окремі ідеї яких виявились прийнятними для художньої практики модернізму (розрив з інтелектуально-раціоналістською традицією, панлогізмом і систематизмом у художньому і філософському мисленні, смисловизначальність конечності людського існування; акцентуація на складності сприйняття й відчуття, на динаміці й безперервній змінюваності психологічних станів, на утрудненості, а то й неможливості подолання дуалізму суб’єкта і об’єкта, відособленості індивідів; елітарна природа творчості тощо). Стимульований ними, у модернізмі здійснюється рішучий поворот до суб’єктивізації художнього відображення. На місце об’єктивної даності, авторського "всевідання", відносно незалежних у структурі художнього твору характерів ставиться суб’єктивне сприйняття, переживання, вираження. Паралельно з урізноманітненням форм авторської свідомості більш визначених меж набуває автономна сфера думки й переживання персонажа, принципово чи мимовільно стверджується позиція агностицизму щодо дійсності, інколи художній твір постає як світ однієї суб’єктивної свідомості. Людина розкривається тут в її різноманітних, примхливих, несподіваних, позірно дріб’язкових, часто неусвідомлюваних нею переживаннях, за формою, як правило, фрагментарних, – що не суперечить цілісності художньої концепції твору. У деяких різновидах модернізму кардинально переосмислюється категорія героїчного: на зміну "пророкам", борцям приходить пересічна, іноді просто нікчемна людина, без претензії на моральні чи якісь інші ідеали, антигерой. Модернізм зафіксував народження "масової" людини, людини з натовпу, середньостатистичного об’єкта різноманітних політичних, ідеологічних, культурних маніпуляцій. Модернізм розкриває трагізм існування передусім звичайної людини; вияв його – в екзистенційній площині, а не тільки в соціальній чи психологічній детермінованості. Виразніше, ніж інші напрями мистецтва, модернізм у своїх світоглядних і естетичних засадах відбиває суспільно-політичнну реальність ХХ століття – епохи масових рухів, тоталітарних режимів і світових воєн. Загальний гуманістичний зміст модернізму – у пошуку тривкого життєвого, духовного начала в індивіді.
Перші модерністичні спроби з’являються у річищі натуралізму, пізнього символізму, імпресіонізму, іноді на пограниччі з декадентськими настроями, сигналізуючи про себе змінами в структурі художнього образу, фрагментарністю викладу, посиленням "побічних" тем і деталізацій, непрямих характеристик, навмисною стилістичною утрудненістю (А. Жід, С. Маларме, С. Георге, А. Шніцлер, К. Гамсун, А. Стріндберг, Я. Каспрович, К. Тетмайєр, Й. С. Махар, Е. Верхарн, М. Метерлінк, О. Блок). У ряді країн модернізм оформляється організаційно. Виразно модерністського забарвлення набувають такі напрями й течії літератури ХХ століття, як футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, неокласицизм, експресіонізм (останньому, як і творам деяких течій, не чужа соціально-політична концептуальність). На загальному тлі світового модернізму, який рішуче пориває з традицією і позначений певним екстремізмом у галузі художньої форми, визнані метри модернізму (Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка) займають більш помірковані позиції, що передбачає як значне новаторство, так і синтез минулих здобутків літератури. Поетику зрілого модернізму характеризує розуміння твору як замкнутої художньої системи, що вибудовує нову дійсність і принципово протиставлена звичним формам сприйняття реальності. Головні риси його – гра ускладненого (В. Вулф) чи, навпаки, з художньою доцільністю спрощеного (Г. Стайн) стилю, що вловлює найрізноманітніші пливкі враження, стани, настрої, не будучи зв’язаним при цьому ні сюжетно, ні необхідністю характеротворення; намагання в докладних описах найдрібніших порухів емоційного життя конструювати його розпорошену в часі цілісність (М. Пруст); побудова універсальної картини сучасного світу – від культурно-інтелектуального до позасвідомого рівня, від натуралістичних описів до культурно-історичних ремінісценцій і цитацій (Дж. Джойс); підкреслення засобами реалістичного в основі письма фантасмагоричної абсурдності людського буття (Ф. Кафка, експресіоністи). У модерністській прозі вдосконалюється оповідний принцип "потоку свідомості" (відповідники є і в поезії), випробовуються композиційні прийоми паралельного викладу рівновіддалених у часі й просторі подій тощо. І поезія модернізму прикметна передусім яскравою, невідомою для ХІХ століття метафорою, побудовою теми за віддаленими, переважно зовні немотивованими предметними чи культурними асоціаціями, умисним, художньо обґрунтованим алогізмом зв’язку думок та описів, "словоноваціями", синтаксичними зміщеннями, фонічною образністю. Визначальні позиції у версифікації завойовують верлібр, тонічний вірш. У твори всіх родів літератури проникають місткий символ, міф.
В 30-х роках ХХ століття модернізм у світовій літературі переходить у стадію авангардизму, далі – неоавангардизму. Поряд з розвитком модернізму зазнає оновлення і реалістичне типове художнє мислення. В окремих випадках межі між реалізмом і модернізмом досить умовні, хисткі: реалізм збагачується поетикою модерністського плану, зокрема у відтворенні багатоликості характеру, в багатоаспектності зображення ситуації, події.
В українській літературі модернізм не проявився у повному й концептуальному вигляді, однак засвідчив себе рядом формальних особливостей поетики та зразками нетрадиційного суб’єктивно-індивідуалістського розуміння людини і дійсності. Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в суспільно-політичні, національні, моральні, гуманістичні ідеали ХVІІІ – ХХ століття, коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставин історичного і духовного розвитку. Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні ("просвітянство", утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури ХХ століття. Переважає бачення людини в розкритості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю".
Отже, з’ясовуючи хронологічні рамки і фактографію модернізму, доходимо таких висновків. Згідно з твердженням М. Ільницького, модернізм в українській літературі почався 1896 року (це найраніша дата із запропонованих дослідниками). Т. Гундорова як модерністів називає Ю. Андруховича і "Нову дегенерацію", отже модернізм триває донині. До явищ, що так чи інакше належать до модернізму, відносимо декаданс, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм, символізм, футуризм, кубізм, дадаїзм, імажизм, авангардизм, неокласицизм тощо. Усі ці трансформації модернізму полягають в абсолютному запереченні попередників, неприйнятті жодної естетики, кимсь запровадженої раніше. Кожен із цих напрямів робить акцент на якійсь одній деталі художньої форми, на певній системі вираження власного світосприйняття, що, зрештою, не заперечує на сто відсотків попередні знахідки. Проте кожен із цих напрямів є впертою дитиною попереднього, яка продовжує війну між батьками й дітьми, задекларовану багато сотень років тому.
Розділ ІІІ."Авторські версії" модернізму
Чи не найпершим дослідженням, яке оприлюднило існування модернізму в українській літературі, є книга Віри Агеєвої "Українська імпресіоністична проза". У вступі дослідниця з’ясовує поняття модернізму, яке не має канонічного трактування, лише різні авторські інтерпретації. В. Агеєва модернізмом називає сукупність стилів, які розвинулись в українській літературі на початку ХХ століття. Вона виокремлює такі течії, як імпресіонізм, експресіонізм, символізм, неоромантизм. Даючи характеристику кожного з них, дослідниця наголошує на відсутності "чистого" стилю в історії літератури, кожен твір має ознаки, характерні кільком стилям, це свого роду колаж. Також дослідниця наголошує на тому, що модернізм – це не лише сукупність стилів і течій, а й епоха в літературі, естетичний перелом на межі століть. У своїй праці В. Агеєва характеризує імпресіоністичну прозу як певну цілість. Під час аналізу авторка виділяє три рівні структури твору: ідеологічно-ціннісний, просторово-часовий і власне мовний (фразеологічний). Отож, розглядаючи перший рівень, дослідниця з’ясовує співвідношення позицій автора й героя як носіїв оцінки на прикладах творів кожного автора окремо: М. Коцюбинського, Г. Косинки, А. Головка, М. Івченка. При розгляді другого рівня В. Агеєва твердить, що "час імпресіоністичної новели – це епізод втечі з суспільства, зі своєї епохи, з узвичаєного кола громадських, побутових обов’язків". Характерними рисами цієї прози авторка називає також дискретну, уривчасту, "моментну" організацію художнього часу і простору. В останньому розділі В. Агеєва робить мовний аналіз імпресіоністичної прози. Вона виділяє таку рису, як перевага фразеологічної позиції героя, постійний вплив слова героя на авторське, що пов’язано з відтворенням вражень конкретного сприймаючого суб’єкта, орієнтацією на ціннісну позицію героя.
1995 року вийшла друком праця Миколи Ільницького "Від "Молодої Музи" до "Празької школи"", в якій автор розглядає творчість поетів-модерністів, яких штучно було вилучено з історії української літератури через порушення вимог соцреалізму, відхід від політики колоніалізму, неможливість зробити їхню творчість інструментом політичної боротьби. М. Ільницький подає біографічні відомості про поетів, які не догодили радянському стереотипу писання віршів, робить огляд їхньої творчості. Він підходить до аналізу поезії хронологічно, залежно від часу життя поета. Тому огляд починається творчістю Петра Карманського, а завершується статтею про Юрія Липу (між тим Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Микола Євшан, Олесь Бабій, Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Іван Крушельницький, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич). М. Ільницький не робить географічного розмежування поетів, "адже виразно виявляється спорідненість світовідчування і стильових ознак поетів Галичини й української еміграції з поетами Наддніпрянщини періоду національного відродження, що стало "розстріляним відродженням". Їх об’єднують ідеї активності героя, конструктивного чину". Дослідник робить аналіз поезій кожного автора, виявляючи характерні тенденції української модерністської поезії. Хоча варто зазначити, що М. Ільницький не зловживає терміном "модернізм", він лише коротко з’ясовує в першому розділі значення цього терміна, а далі проводить аналіз історичної ситуації і, відповідно до неї, творчості поетів-модерністів.
1997 року вийшла у світ монографія Тамари Гундорової "Про-Явлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація". Дослідниця "прагнула проаналізувати мово-мислення, характерне для раннього українського модернізму, "дискурсію як форму розгортання думки і як автономізацію буття слова"". Для дослідниці модернізм як стиль "постає явищем колонізаційним, що відчужує окремі літературні традиції, продукує ситуації розриву, стимулює опозиційність всередині національної культури", до того ж це "своєрідний культурний інтертекст, що об’єднує автора і читачів в єдиному комунікативному просторі, окреслюваному закодовуванням і розкодовуванням певних значень". Т. Гундорова доходить висновку, що минуле все ж таки вдалося. Дослідниця застосовує різноманітні сучасні