Мотиви лірики М. Вінграновського
Миколаїв 2009
Вступ
Актуальність дослідження: Стаття присвячена дослідженню мотивів лірики відомого українського поета доби «шістдесятництва» – Миколи Вінграновського. Актуальність полягає в тому, що ця тема не розглядалася раніше в літературному процесі змістовно. Також Микола Вінграновський наш земляк, він з Миколаївської області. Та дуже прикро, що саме цього поета ми не вивчаємо у шкільній програмі. Адже поезія Вінграновського розкриває важливі питання нашої доби. У поетичному космосі українського шістдесятництва постать Миколи Вінграновського досі зберігає чар загадковості – попри те навіть, що писати про цього митця мали за честь кращі українські літературознавці: Т. Салига, І. Дзюба, Л. Талай, Д. Кіт, О. Сизоненко, Л. Тарнашинська та ін.
Метою нашої статті є дослідження мотивів лірики Миколи Вінграновського. З’ясувати наскільки широка палітра лірики поета. Прослідкувати стильову манеру автора, дослідити динаміку почуттів ліричного героя поезій, розкрити особливості і закономірності побудови його творів. Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:
Дослідити постать М.Вінграновського як шістдесятника, вплив літературного явища на ідейно-естетичні переконання митця;
Визначити мотиви лірики Миколи Степановича;
Прослідкувати і зробити висновок про стильову манеру автора;
Виявити особливість зображення ліричного героя в поетичних мініатюрах.
Характер поставлених завдань визначив методи дослідження, основою дослідження мотивів лірики стали емпіричні та теоретичні методи дослідницької роботи. Теоретичний: критичний аналіз, узагальнення систематизація на основі першоджерел.
Об’єктом дослідження статті є вивчення мотивів ліричних творів Миколи Вінграновського.
Предмет дослідження – ліричні твори М.Вінграновського.
Вивчивши це питання з теоретичної точки зору, я планую відкрити ще одну сторону знань, про глибину поетичного обдарування визначного українського поета. Моєю гіпотезою є припущення, що на мотиви лірики вплинула доба шістдесятництва. З практичної сторони дослідження, я маю намір все ж таки довести правильність своєї гіпотези або спростувати її.
1. Висвітлення творчості Миколи Вінграновського в літературі
Одним із найяскравіших явищ в нашій літературі – поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пиcав прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну… Що ж таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники… Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся…
Рік народження: 1936-й. Той, що дав літературі українській ще й Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу. Неповторна, щемливо зворушлива мішанина нужди, вбогості, високих поривань, наївності й чіпкої енергії, малих матеріальних та великих духовних запитів…
Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх дорогами, всю символічну значущість яких видно лиш тепер… Так і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині – через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лєрмонтовим – до Київського театрального інституту, «вивела» на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука «коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу…Пам'ятним і неповторним був для української поезії 1961 рік. «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», подала низку щедрих і дерзновенних публікацій віршів на всю сторінку, відкривши читачам ряд імен, які зразу ж привернули загальну увагу шанувальників українського слова і без яких сьогодні не уявиш нашої літератури. 7 квітня газета вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, – і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися в українській поезії її непритьмянілими перлинами: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші. 5 травня так само на всю сторінку: «Вірші лікаря Віталія Коротича».18 липня – «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча.
17 вересня – «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала…Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів ще не відомих авторів викликали такі рясні відгуки й полеміку, як воно сталося з Миколою Вінграновським та Іваном Драчем. Багато читачів гаряче вітали їх. Але не бракувало й таких, кого вірші молодих поетів спантеличили: в них знаходили «штукарство», «туманності», «навмисну ускладненість», «деструкцію» тощо. Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року.
Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978)..А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка – «Губами теплими і оком золотим». Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986), в якій, до речі, була представлена і проза.
Остання ж збірка – «Цю жінку я люблю» (1990) – містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 60–70-х років та нові поезії, в яких Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду «шестидесятництва», але вже в іншій якості – із складнішим, драматичнішим розгортанням думки й переживання.
2. Шістдесятництво як феномен української літератури ХХ ст.
У 1953 р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на XX з'їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої хрущовської відлиги. Є. Сверстюк, один із найяскравіших представників цього покоління, його філософ і літописець, так характеризував головний, світоглядно-психологічний, переворот, що настав: «…люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїна в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники – ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла». З'явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати і говорити. Першими відчули й усвідомили цю свободу – інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» – митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої». Молоді таланти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х pp. стала своєрідним центром національної культури. Наступного, 1962 р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського «Атомні прелюди». Це був таки справді – вибух. У культурне життя під'яремної України увірвалася зграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві… Ця хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. Діапазон оцінок їх дебютних публікацій – від захопленого схвалення до категоричного осуду. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності… Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси – на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко…
Поставивши за мету дослідити мотиви лірики М.Вінграновського, ми спробували з’ясувати, який вплив на формування особистості письменника мало явище шістдесятництва, як воно відобразилося в поезії, створеній поетом.
Незаперечним є спостереження: розмаїтий, різножанровий талант, як правило не прагне кількості – його веде творчим шляхом тільки прагнення самовираження у різних формах, нездоланне бажання відчути й здолати опір різного мовлення матеріалу, різної словесно жанрової фактури. Класичний сонет, сонет-балада, елегія, медитація, романс, станси, японське хоку, верлібр, вірші написані гекзаметром, античним елегійним дистихом – все це М. Вінграновський.У 1983 році в Едмонтоні вийшла збірка Яра Славутича «Живі смолоскипи». Живими смолоскипами автор називає багатьох політичних діячів і літераторів – В. Чорновола, Л. Лук'яненка, В. Мороза, М. Руденка, В. Стуса, І. Світличного, В. Симоненка, М.Вінграновський. Саме вони й чимало інших діячів української літератури та культури ввійшли в історію під назвою шістдесятників.
Формування і розвиток шістдесятництва як творчої сили відбувалося у складних умовах. Вже в першій половині 50-их років було видно, що остання хвиля сталінського терору не зламала хребта українській нації. Хрущовська відлига розкрила широкі потенційні можливості України.
«Прихід шістдесятників в історико-літературний процес відбувався за умов ще неабиякого впливу постсталінських ідей, а поряд з тим – ХХ з'їзд партії, що ознаменував появу чогось нового не тільки в політичному житті країни, але й в свідомості народу. Зароджується віра в неминучі суспільні зміни, віра в завтрашній день» І. Дзюба. У 1965 році І. Дзюба так охарактеризував епоху шістдесятників: «Бувають епохи, коли вирішальні битви провадяться на площині соціальної моралі, громадської поведінки, коли навіть елементарна людська гідність, опираючись брутальному тискові, може стати великою бунтівничою революційною силою. До таких епох, на мою думку, належить наша епоха…». Культурницький рух шістдесятників не був локальним явищем, бо охоплював не тільки літераторів. Це був і загальноукраїнський політичний рух широкого кола людей, який ставив проблеми демократизації, необхідності боротися з національним нігілізмом, а в літературі – звільнення від чиновницького диктату. Що стосується української поезії, то в її лави прийшло могутнє молоде поповнення – Д. Павличко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко. Непідробна громадська напруга, високий художній рівень творів здобули їм широку читацьку аудиторію, їхні перші збірочки вмить зникли з полиць книгарень. Усе це сприяло зростанню інтересу до рідної мови, культури, історії. Недовгим було, згадує М.Вінграновський, «наше поетичне щастя. Тодішні літературні тарбозаври…. не дрімали, і вони почали наш погром і розгром» М.Вінграновський. Основним об'єктом творчості молодих поетів, які голосно заявили про себе на початку 60-х років, була людина на складних перехрестах історії, основним ідеалом – ідеал борця за те, що людство могло жити й розвиватися на всій планеті в атмосфері миру, віри в майбутнє, щоб досягнення розуму й були поставлені на благо, а не на шкоду людині.
3. Поезія М.Вінграновського у контексті української літератури другої половини ХХ століття
Микола Вінграновський – перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників. Творчість його – багатогранна та багатоаспектна. У своїй роботі я досліджувала риси модерніського стилю поета, філософські мотиви його лірики, а також інтимні і пейзажно-настроєві поезії митця. «Космізм», риси міфологізму, філософські мотиви виразно проступають вже у першій збірці поета «Атомні прелюди». Автор порушує багато проблем, які хвилюють і змушують замислитись: війна і мир, а в ширшому аспекті – життя і смерть, письменник торкається також питання витоків всього сущого, зокрема витоків та першоджерел нашого народу, його вірувань.
Людина у М.Вінграновського – відправна точка у ланцюгу роздумів, що призводить до кінцевого пункту – існування життя взагалі. І одночасно людина – це також певний світ зі своїм космосом душі: «Демон», «Прелюд Землі», «Тринадцятий прелюд», «Проклятий прелюд», «Прадід», «Тост», «Без назви».
Екзистенційні настрої з роздумами над походженням людини, всього сущого є тут основними. Подальші збірки М.Вінграновського відрізняються від «Атомних прелюдів». Тут уже не спостерігаємо тієї глобальної «космічності». Більш зріла творчість митця спрямована на розкриття внутрішнього світу людини. Поет приділяє більше уваги земному, хоч і тут людина осмислюється з позицій буття-небуття: «Баба Марта», «Ні жінки, ні хати тієї нема», «Сумні без батька двоє діточок цих», «Оксана», «Марія», «Качки летять! Марієчко, – качки…», «Вона була задумлива як сад», «Гайявата», «Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило». Тут немає такого яскраво вираженого глобалізму, але поет ставить питання людини як особистості, з внутрішнім світом, переживаннями, уподобаннями і настроями, що само по собі являє екзистенцію буття людини у цьому світі. Тут більше йдеться про космос людської душі. В цьому плані ранні і пізніші збірки М.Вінграновського можна порівняти з філософією кордоцентризму Григорія Сковороди, що розглядав світ у трьох аспектах: макросвіт (Всесвіт, навколишнє середовище), мікросвіт (людина і її перебування у цьому середовищі) і третій світ – Книга (як істина, як світло і правда, що несе добро у ці два світи). Поетика філософської лірики, з якої ми можемо провести паралель у міфологізм творів М.Вінграновського, має свої характерні риси. Спостерігаємо у поета такі ключові образи, як образ саду («Саду», «Вона була задумлива як сад», «Ранковий сонет», «За гай ступило сонце і пішло», «Кінотриптих»). Хоч цей образ і використовується іншими письменниками, та у М.Вінграновського він набуває свого, своєрідного забарвлення.
Образ Дніпра теж займає вагоме місце у багатьох віршах поета («Чуєш Дніпре мій», «Скажи мені, Дніпре», «Ніч Івана Богуна») і набуває власних ознак. Саме у віршах, де функціонує образ Дніпра, бачимо й запитальні конструкції. Одним з основних ключових образів у збірці «Атомні прелюди» є образ Землі – колиски всього людства.
Міфологізм – характерна ознака таких поезій, як «Скіфська колискова», «Димар», «Прадід», «В холодній балці ніч відьмача», «У лісі темно, в лісі ніч», «Індустріальний сонет», «На міднім небі вечір почорнів», «Імператриця Варвара», «Жоржина» та ін. Поет нерозривно пов’язаний з рідною землею, тому й не дивно, що давні вірування знаходять відображення в творах митця. Це наша історія і те, що було до неї. Серед рис модерніського стилю спостерігаємо й такі, як кадровість поезій, новотвори, верлібризація.
Інтимна та пейзажно-настроєва лірика представлена поезіями «Вас так ніхто не любить, я один», «Ти тут! Ти тут! Кохана, – ти як світ», «Не починайся…», «За літом літо, літо літо лове», «Елегія», «Вечірнє», «Ходімте в сад. Я покажу вам сад» і змушує звернути на себе увагу. В її рядках – усі душевні переживання, рухи й порухи людської душі.
Наука цих віршів – це, можна сказати, виклик тому бурхливому потокові соціалізовано-політизованої і, на жаль, здебільшого сірої «актуальної» лірики, який сьогодні виявився на гребені. А, можливо, то просто природне й мудре прагнення митця в жорстокій веремії різних зламів переоцінки цінностей говорити з читачем передусім про таємне і неминуче, про те, що врешті-решт тримає на цій святій і грішній землі.
Лірика Миколи Вінграновського нічого нікому не нав’язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне. І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися.
Про що б не писав Микола Вінграновський, він пише не з гніву і тим більше не з ненависті, а з любові. І навіть найгостріші речі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом, зворушливою людяністю і добротою. У збірці знайшла місце поезія, яку не називають ні сексуальною, ні еротичною, але в якій присутні поетично одухотворені ці людські почуття. Саме одухотвореність і робить земні почуття поетичними, небесними, як у вірші М. Вінграновського.
Як передано тут вищу мить взаємного саморозкриття в любові, щастя взаємопізнання довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих! Що може бути вищим бажанішим для поета, ніж слава-любов людська, визнання?! Ось із чим порівнюється рука коханої, ось який рівень одухотворення: «У білій лодії ми пливем по водах любощів між берегами ночі…». «Контрасти передають повноту життя: човен названо урочисто-старовинно лодією, бо йдеться про вічне почуття, ця лодія біла, значить, чиста, хоч і пливе «по водах любощів між берегами ночі.» Тут ніч і «темна глибина», в яку повергає «темна слада», створюють атмосферу інтимної таємничості». Контрастність світла і темноти завершується злиття в одному почутті – щастя до сліз. Весь таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла і «темної слади», завершується образами світання і ранку – переходом із ночі любощів у день, у будень життя.
«Ліричний герой Миколи Вінграновського, проймаючись проблемами суспільного порядку, найчастіше свідомо раціоналізує своє мислення, часто вдається до декларацій, хоча насправді він великий лірик і вміє жити за дещо химерними законами своєї душі», – говорить один із дослідників поетової творчості Тарас Салига.
Принципи моралі, етики ліричного героя Миколи Вінграновського загалом не залишалися поза увагою критики. Це герой послідовно демонструє кращі якості своїх сучасників, а часом набирається життєвого досвіду, у чомусь еволюціонує, але залишається людиною витончених смаків, щедрої уяви і гострого погляду на світ. Якщо він у осмисленні баченого стає філософом, то в душі у нього продовжують вирувати емоції, свято казки, дива, дитинної безпосередності.
Відкривається збірка віршем «Синьйорито акаціє, добрий вечір…» Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі», – він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю Миколи Вінграновського-надзвичайно тема розмови. Воно ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов'язку.
Тема розмови присутня і в інших віршах. Так, ліричний герой розмовляє зі своєю коханою, яка начебто прийшла до нього в гості. Насправді ж цей монолог дуже нагадує сповідь у формі листа. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні:
Однак ліричний герой не хоче згадувати обличчя своєї любові, бо «її обличчя-то обличчя муки».
Головна і домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського-оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені і драматичні, завжди охоплені тривогою за долю коханої людини (див. доданок C)
«Микола Вінграновський любить декоративну многократність і поетичну «кабалістику» чисел. Не оминає нагоди приголомшити довірливого читача несподівано точною і незбитою цифрою своїх душевних афектів та відповідних їм об'явлень природи», – слушно зауважує у своїй статті Іван Дзюба. Фольклорна числова символіка вельми суттєва для Вінграновського Найчастіше вона розвивається в нього у лініях паралелізму. Ліричний герой найчастіше полюбляє такі числа: 3, 13, 40, 300, які генетично пов'язані з народним характером мислення. Неважко помітити, що числова атрибутика бере найбезпосереднішу і найактивнішу участь у творенні сюжету твору і органічно взаємодіє з образами, хоч і теж фольклорного характеру, але іншого смислового плану:
Тринадцять руж під вікном цвіло.
Тринадцять руж – чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум – чотирнадцята збігла.
Рядки збірки «Цю жінку я люблю» сповнені усіх кольорів та відтінків. Поет вдається до кольору не лише як означення певної властивості предмета. Він звертається до нього з іншою метою, прагнучи намалювати «фарбами» складні переливи почуттів свого ліричного героя.
Микола Вінграновський прекрасно живописує словом. Його рядки сповнені всіх кольорів та відтінків. Ось, наприклад:
В гірчичнім світлі днів осінніх,
На літо старше, ти ідеш.
Й тече твій погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес.
Поет не просто вдається до кольористики як означень предмета. Він звертається до неї з метою більшою. Його охоплює стихія гамою кольорів-зіставленнями і протиставленнями – вилити душу, висловитись, акварельно, у повній пластиці, зафіксувати природу, виразивши між рядками і своє ліричне ставлення до неї.
Колір потрібен Миколі Вінграновському не лише в малюванні пейзажу. Кольором поет фіксує протилежність чуттів, настрою, емоцій, колір у нього – це вічна боротьба протилежностей, це контрастування речей, на зіткнення яких утворюється якась нова якість, що так багато значить для ідеї вірша. Як бачимо, поезія Миколи Вінграновського теж має кольористичній палітри з'єднуються свої мотиви й настрої. В залежності від стану, поет йде до відповідної гармонії кольорових барв, за якою й буде гармонія думки, ідеї.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
«Найчастіше поет вдається до синього, білого, червоного і чорного кольору. При відтворенні настроїв печальних, елегійних, поет звертається до тонів і півтонів цих кольорів, до сонцетіней. Колориститика – це якась випадкова тенденція в поезії тільки Миколи Вінграновського. Згадаймо, хоча б, яким щедрим барвоцвітом виграє поезія Василя Симоненка чи Івана Драча»
Вірші Миколи Вінграновського, особливо в зіставленні з віршами поетів, що приблизно входили в літературу в одну добу (Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч Борис Олійник), мають цілком виразкову палітру. Поетові завжди вистачає таких тонів і півтонів художнього слова, які ніколи не приводять його до стандарту. Він вірить у диво, а тому диво стає хлібом насущим його поезії. Ліричний герой «підбирає» колір в залежності від пори року: якщо це осінь, то дні мають «гірчичне світло», якщо кінець літа, то:
Щось біло ткали павучки
На жовтому папері,
І синє літо на гачки
Все зачиняло двері…
Любовна лірика – це романтичний погляд на світ, шляхетність душі, щирість зізнань, культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати – образи, у яких втілюються найсвітліші поетові почування, його роздуми про рідну землю, джерела духовності. Інтимна лірика Миколи Вінграновського возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі вірші збірки» Цю жінку я люблю» так чи інакше виходять за рамки особистого світу. Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час і відбувається у нашому часі. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію (див. доданок E)
Поет прагне показувати світ інтимних пристрастей ліричного героя в реальних, а не надуманих зв’язках із життям, відповідно до високоморальних принципів. Саме тому «його лірика не має нічого спільного ані з надокучливим моралізуванням, ані з натренованим дидактизмом». Чи не в кожному вірші збірки відчувається повна самотність ліричного героя:
Не руш мене. Я сам сумую
Собі у руки сам дивлюся
Ця самотність просочується у тканину вірша; часто в тексті нема безпосередньої вказівки на такий стан героя, але читач відчує його, пройметься ним, бо кожен вірш насичений таким сумом, що мимоволі починаєш співчувати героєві. З багатьох віршів можна судити про те, що ліричному героєві дуже важко бути самотньому; йому бракує людини, з якою б він міг розділити своє велике і світле почуття. Він хоче одного:
… любити доти,
Доки не згаснуть серця перші кроки
І перші болі пережитих ран.
Ліричний герой прагне померти із ім’ям коханої на вустах, намагається пояснити їй про те що:
Любити Вас – любить для Вас,
Любити Вас – любити радість
В червнево-вересневий час.
Але не менш любить ліричний герой ту пору, коли в’юнці вимальовується жінка, коли вона знаходить свою долю і присвячує своє життя чоловікові, дітям:
…Люблю ту пору благовісну,
Коли до неї, як до пісні,
Свою я голову хилю…
Як біля вогнища в пітьмі,
Де слово пахне, як дитина,
Де вже не скажеш «так» чи «ні»…
Коли б захотілося раптом узяти акварелі і намалювати на папері ці два портрети, то художник здивовано розвів би руками: намалювати нічого не вдасться! І не треба розчаровуватися, бо сам ліричний герой поезії відверто зізнається:
Чим ти збентежена?. Оце я тут живу,
Отут я видумав себе й тебе для тебе…
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи, що сонцем назову.
Тобто, ще раз підкреслює, що усі ці події, герої, дійові особи – нереальні; це все – абстракція. І щоб зрозуміти її, треба серцем доторкнутися до цих поезій, треба розуміти неземні образи.
У ліричному героєві вражає те, що кохаючи цю жінку, він одночасно ніби й «проклинає» її.
Як бачимо, у душі ліричного героя проходить боротьба, душа розполовинена: одна частина до нестями кохає, а інша – наче хоче звільнитися від цього кохання, скинути його зі своїх плечей:
Дорогоцінні дні я біля тебе знищив.
За спалені роки нічого не просив я.
Навколо тебе в їхнім попелищі
Росте покора і росте безсилля.
У збірці «Цю жінку я люблю…» читач вловлює між рядками і незримий образ Часу. Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне.
4. Художній світ поезії М. Вінграновського
Поети-шістдесятники стрімко