Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Видання в Україні навчальної літератури (історія і сучасність)

Видання в Україні навчальної літератури (історія і сучасність)

в історію видавництва то побачимо, що активно воно почало працювати лише з 1996 року. Видавництво очолили директор Андрій Савчук та головний редактор Олег Жупанський. За цей час "ЮНІВЕРС" видав близько 150 назв. У 2000 році видавництво започаткувало серію "Лауреати Нобелівської премії".

ТОВ «Центр навчальної лiтератури»

ТОВ «Центр навчальної лiтератури» - найбільша книготоргiвельна та видавнича компанiя в Україні, що спецiалiзується на виданнi та продажу рiзнопланової навчальної та довідкової лiтератури. Компанiя працює на ринку вже шiсть рокiв та постiйно вдосконалює роботу з клiєнтами, що виражається в нових методах донесення книги споживачу, у вдосконаленні процесу доставки та виконаннi найвибагливiших замовлень. В нашому видавництві виходить друком 15-20 нових книг в місяць.

Компанiя працює з широким асортиментом лiтератури майже всiх найбільших видавництв України, і за рахунок книгообміну може пропонувати видавничі ціни споживачам.

Перші підручники з УКРАЇНСЬКОЇ літератури:

передумови і час створення


Змістові параметри підручника літератури, одного з найголовніших засобів навчання, глибоко закорінені у досягнення методики літератури, в її можливості вчасно і адекватно відповідати на запити суспільства в галузі освіти. Література як предмет вивчення, а разом з нею і навчальна книжка, пройшли два основних етапи свого розвитку: спочатку як інтегрована словесність (граматика, поетика, діалектика тощо), пізніше, з середини ХІХ ст., як окремий шкільний і вузівський предмет.

Якщо головним завданням словесності до ХІХ ст. було формування грамотного і вправного у складанні текстів різного характеру і навіть літературних творів учня чи спудея, то література як шкільний предмет спрямована перш за все на засвоєння школярами естетичних, художніх і морально-етичних багатств р і д н о г о уснопоетичного і художнього слова та на формування в учнів різноманітних умінь і навичок зв’язного мовлення. Осердям цього навчального предмета у кінці першої пол. ХІХ ст. стає розбір, аналіз художнього твору. У зв’язку з цим постає нова галузь педагогічної науки — методика літератури.

Ця тенденція розвитку навчальної дисципліни відбилася і на змісті підручників з літератури у ХІХ і ХХ ст., протягом яких навчальна книжка проходить складні етапи свого становлення і розвитку, пов’язані з історією національної культури і літератури, національної школи, з визвольною боротьбою українського народу, пошуками і відстоюванням національної ідеї, державності, захисту своєї української ідентичності за межами України — в діаспорі.

Сьогодні перед освітою стоїть гостра проблема нового підручника з літератури, який би був позбавлений недоліків радянської епохи та увібрав у себе найкращі здобутки вітчизняної і зарубіжної методики конструювання альтернативної навчальної книжки.

Сучасний підручник з літератури є результатом розвитку педагогічних і літературних процесів, він не тільки подає адаптовані для учнів знання, але й пропонує науково-методично виважені шляхи їхнього засвоєння. У системі освіти підручник реалізує зміст навчання і діяльність учителя й учнів.

Сучасний підручник з літератури відповідає двом типам програм з літератури: для середніх класів — це літературне читання, і для старших — вивчення курсу історії літератури. Підручник для середніх класів містить у собі, крім історико-теоретичного матеріалу, художні тексти для вивчення. У підручниках для старших класів учням пропонується історичний, теоретичний та довідково-літературний матеріал, а художні тексти подаються у посібнику-хрестоматії. Вузівські підручники з літератури зорієнтовані на широкий історично-теоретичний матеріал, який за формою викладу максимально наближається до структури самої літературознавчої науки (власне теорії літератури та історії).

Варто додати, що сьогодні, крім підручників, учням і студентам пропонується ряд посібників з історії і теорії літератури, які доповнюють підручникові знання. У багатьох школах, гімназіях і ліцеях, де вирішується завдання поглибленого вивчення літератури, предметом навчання стають серйозні літературознавчі дослідження, літературознавчо-філологічна періодика.

Найвищі позитивні досягнення у сучасному підручникотворенні виступають для нашого дослідження критеріями оцінки довготривалого історичного процесу розвитку підручника літератури від давнини до сучасності. Основними напрямками дослідження для нас стали:

— впливи суспільного, педагогічного і літературознавчого процесів, а також суміжних дисциплін на методику вивчення літератури і зміст підручників літератури;

— трансформація підручників словесності у навчальні книжки з літератури;

— з’ясування місця й ролі в підручникотворенні психолого-педагогічних особливостей школярів у процесі відбору навчального матеріалу і з метою активізації пізнавальної діяльності учнів;

— з’ясування ролі гуманістично-рефлексивного фактора як провідної педагогічної тенденції в освіті, що передбачає орієнтацію у наукових дослідженнях і педагогічній практиці не тільки на вивчення основ самої науки, але й на рефлексії пізнавального процесу, а також врахування загальнолюдських, наукових і особистісних цінностей і цілей, які в попередні епохи до уваги не брались і вважалися зайвими, непотрібними, навіть шкідливими.

У наш час предметом наукової рефлексії стають зв’язки пізнання з процесами, які досліджуються. Тому є необхідним простежити розвиток змісту підручника хоча б у такій його частині, як дидактичний апарат та добір і нормування матеріалу, який вивчається учнями.

Визначення жанру навчальної книжки з літератури, власне терміна, який би позначав її зміст і форму та відрізняв би серед інших шкільних навчальних книг, складає не одну продовжену у століттях сторінку історії освіти. Процес виникнення і функціонування такого поняття, як “підручник української літератури”, наукове визначення його типології ми спробуємо дослідити також.

Історія розвитку словесності залишила нам такі визначення навчальних книг, як буквар, азбуковник, граматика, поетика, риторика тощо. Підручниками для дітей і дорослих були церковні книги священного писання Часослов, Псалтир, Учительні Євангелії та ін. Видатний білоруський друкар Ф.Скорина рекомендував: “... граматику учити за Псалтирем, логіку (діалектику) — за книгами Іова або святого апостола Павла, риторику — за книгами Соломона, арифметику, геометрію, астрономію, музику — знову-таки за книгами “святого письма”. Певно, що Скорина прагнув знайти у межах реальних можливостей шлях одержання світських знань із церковної літератури. Протягом століть ідеї Скорини, як і багатьох просвітителів, втілились в окремі самостійні навчальні дисципліни та в їхні підручники.

Середньовічна книжність не знала різниці між навчальною і науковою літературою. Так звані букварі були насправді зведенням правил граматики старослов’янської (давньоруської), грецької і латинської мов, в яких з ХVI ст. яскраво починає складатися тенденція до вживання народної (української) мови. Інакше кажучи, буквар являв собою загальноосвітній нормативний збірник філологічного і релігійно-догматичного змісту. Педагогічну цінність букварів І.Федорова (1574, 1578) становить те, що в них, крім вивчення букв, подаються основи грамоти, орфографія, а також тексти виховного змісту за матеріалами службових церковних книг. Тексти адресуються не тільки дітям, але й дорослим, батькам. Букварі Федорова були вершиною методично-педагогічних досягнень ХVI ст. у галузі вивчення письма. Їхні складові елементи і сьогодні становлять основу букваря і читанки.

Історія залишила нам також ряд інших підручників-букварів. Це “Азбука” Л.Зизанія (1596), “Букварь языка словенскаго...” (1652, 1671), “Букварь” Й.Клименса на Закарпатті (1699) та ін.

Використовувались у навчальних закладах України і граматики, які навчали правилам церковнослов’янської мови. Серед слов’яно-українських граматик, що збереглися до нашого часу, найбільш відомі — “Адельфотес” Елласонського і спудеїв (1591), Граматика Л.Зизанія (1596), Граматика М.Смотрицького (1629) та ін. Ці власне наукові трактати були в українських школах навчальними книжками, що свідчить перш за все про високий для того часу науковий рівень освіти.

Граматика Л.Зизанія — найвідоміший підручник ХVI—ХVII ст. з старослов’янської мови, був побудований так, що міг впливати на зорову і моторну пам’ять. У цій навчальній книзі принцип наочності забезпечувався граматичними таблицями і схемами. Автор вів учнів від простого до складного матеріалу, від невідомого до відомого, спонукав читача знаходити правильні висновки. Перед вченими стояло важливе завдання донести широким масам народу наукові істини.

Слід додати, що відсутність уваги до пізнавальної рефлексії учнів (та й студентів) у процесі навчання було обумовлено рядом об’єктивних факторів: нерозвиненістю педагогіки та окремих методик тощо. Матеріал у букварях та граматиках, як правило, викладався за логікою самої науки, яка в них була представлена. А сама граматика мала вигляд певної наукової дисципліни без усякої педагогічної інтерпретації, виключно у своїх наукових параметрах і розділах.

Ця обставина яскраво виявляється у відсутності методичних рекомендацій на рівні окремих предметів, які вивчалися в часи Федорова, Смотрицького і в пізніші часи. Сотні років функціонування освіти не залишили нам більш-менш детальних документів методично-рекомендаційного характеру, власне методичних приписів чи рекомендацій, крім хіба що інструкцій до шкільного порядку (наприклад, статути Львівської та Луцької братських шкіл тощо).

Разом з тим, у навчанні вже зароджувалася увага до розвитку рефлексій, до свідомого врахування психолого-педагогічних можливостей тих, хто навчається. До таких проявів, зокрема, належали “рекомендації” Вишенського щодо методики читання книжки, в яких простежуються елементи методики роботи над книжкою. Ймовірно, що цей процес врахування учнівських рефлексій завжди існував, але у нерозвиненому вигляді — частіше в усних рекомендаціях, які передавалися від вчителя до вчителя, від вчителя до учнів.

Історія залишила нам ще один термін на позначення навчальних книг у минулі епохи. Так, Захар Копистинський у своєму надгробному слові “Казаньє” для проголошення над прахом Єлисея Плетенецького згадує друкарські здобутки небіжчика, що : “ в старості и Типографію выставил, з которои книги божественныи, церковныи и училищныи (курсив мій. — О.В.), за исправленіем людей ученых, от него ж на тоє мисце зведеных, порядне и оквите выходят и выплывают”. Отже, освітня громадськість шукала відповідної назви, терміна на позначення навчальної книжки. Але стабілізація цих понять приходить пізніше — аж у ХХ ст.

Вже у першій половини ХІХ ст. виховання учнів у значній мірі спрямовується на ідеали національного народного життя. Один з провідних педагогів Західної України першої половини ХІХ ст. Олександр Духовнич давав такі настанови вчителям щодо основних принципів їхньої педагогічної діяльності:

“Учителю хай на совісті буде, щоб у дітях народолюбство збудив і в серця їхні прищепив любов до своєї народності; оскільки людина без народності подібна є вовку-скитальцю, для котрого усякий ліс, де їжу знаходить, вітчизною є.

... Першим для людини є обов’язок до Бога, другим - до свого народу. Тож заради забавки та навчіть дітей пісням народним, які у збірниках пісень та в альманахах знаходяться. Пісні - бо народні велику користь приносять; людина відчуває краще власне, ніж чуже, пробуджується в ній дух народолюбства. Бо кров не можна затамувати, а народ наш є для нас ближчим і ріднішим”.

Значний поступ української освіти спостерігається в Галичині, де під Австро-Угорською імперією українцям вдалося ціною неймовірних зусиль створити сприятливі умови для розвитку української науки і культури.

Ось як переконливо узагальнив цю довготривалу, але плідну боротьбу українців у ХІХ ст. за суспільний поступ у своїх спогадах Ізидор Сохоцький, безпосередній учасник і свідок тих подій у Галичині:

«Було це тяжке, безперервне і послідовне лупання скали, що стояла на шляху розвитку і поступу народу. Боротьба з москвофільством — цим виявом зневіри у власні сили народу — і знищення його; боротьба з п'янством, що загрожувало руїною і так безпримірно бідного селянства; створення, завдяки довголітній боротьбі, українського народнього шкільництва; боротьба з неграмотністю дорослих; праця над позашкільною освітою і національним освідомленням широких мас по читальнях «Просвіти»; організація молоді в «Соколах» і «Січах»; праця над економічним піднесенням селянства, що виявилася в закладанні церковних і громадських шпихлірів, цілої мережі щадничо-позичкових кас і банків, асекураційного товариства «Дністер», кооперативних споживчих крамниць та інших кооперативних установ, організації рільничих страйків і сезонової зарібкової еміграції та врешті створення краєвого товариства «Сільський Господар» враз з його філіями і кружками по селах і рільничими школами; боротьба за середнє і високе шкільництво і творення приватних народніх і середніх шкіл по містах; утримування коло 50 бурс по містах для незаможної молоді; створення неофіційної Академії Наук — Наукового Товариства ім. Шевченка; створення політичних партій і організаційне охоплення ними інтелігенції, селянства і почасти робітництва; створення преси і різних видавництв — оце головні стовпи цієї величезної праці нової провідної верстви. Наслідкові цієї праці було незнане в історії інших народів перетворення впродовж відносно короткого часу темної, безпросвітної маси в національно свідомий, зорганізований і здисциплінований колектив».

Отже, тільки боротьба, довготривала, послідовна і національно свідома навіть в умовах недержавності створювала можливості поступу українського суспільства. Цим характеризується Західна Україна і сьогодні, даючи приклад усій Україні.

У Галичині з першої половини ХІХ ст. , під тиском демократичних перетворень в Австро-Угорщині і політичної напруги українських суспільних сил у процесі реформації початкової школи і виникнення української середньої, створюються нові підручники, зорієнтовані на нову українську освіту.

Призначення букварів та граматик у навчально-виховному процесі змінюється. До них починають ширше включати український фольклор, переклади із церковних книжок рідною мовою, поступово вводяться тексти творів українських письменників.

У початковій ланці школи як наступний етап засвоєння грамоти і розвитку зв’язного мовлення з’являється підручна книга — ч и т а н к а, що вже укладалася живою українською мовою. Один з перших її авторів-укладачів — М.Шашкевич, письменник і культурний діяч, учасник славної “Руської трійці”. На жаль, книжка не відразу прийшла до дітей і в дещо зміненому вигляді була видана Я.Головацьким тільки у 1853 році. До змісту читанки увійшли оповідання і вірші про родину, рідний край, село, церкву. Дітям також пропонувались “повістки”— оповідання моралізаторського змісту, байки, коротенькі казки, оповіді зі святих книг. Власне, дитина одержувала найнеобхідніші відомості про оточуючий світ зрозумілою рідною мовою.

Крім М.Шашкевича, навчальні книжки для початкової школи — букварі та читанки — створювали О.Духнович, Й.Кобринський, Я.Головацький, Ю.Федькович та ін. Їх відзначало прагнення подавати тексти зрозумілою народною мовою, а виховний ідеал зосереджувати переважно в оточуючому українському світі. Так, наприклад, читанка для дітей О.Духновича, “перший на Закарпатті буквар народною мовою”, починається віршем “О радостях школьних”, в якому виголошуються провідні виховні ідеали того часу:

Мамко, мамко, купи мені книжку,
Тинту, папір і табличку,
Бо я піду до школи
Учитися по волі.

Бо я бися рад учити,
Якби Богу послужити,
Якби людей учтити,
І як спасенним бити .

Земляк О.Духновича, видатний український педагог і політичний діяч А.Волошин, дав таку оцінку цій навчальній книжці:

“Його Азбука (Книжиця читальна для початківців), в якій Духнович у віршах виробив усі молитви і моральні нагадування для дітей, є доказом його батьківської любові до руських діточок і вказує на те, як красно, як легко засівав він зерна побожності у невинну душу малих учнів”.

Проблема навчальної книги з рідного письма і читання гостро хвилювала українську інтеліґенцію і на “підросійській” Україні, де в несприятливих суспільно-політичних умовах, за відсутності української школи, все ж розвивалась педагогічна думка у галузі підручникотворення. У 50-х—початку 60-х років ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні з’являються такі навчальні книжки для початкової школи, як “Граматка” П.Куліша (1857), “Южно-русскій букварь” Т.Г.Шевченка (1861), “Букварь” О.Потебні (1861) та азбуки Золотова, Шейковського, М. Гатцука, Ященка. Їхня основа будується переважно на живому українському слові, близькому і зрозумілому дітям.

Особливо, важливе значення для побудови українських підручників у Східній Україні не лише для початкової, але й для середньої і старшої ланок навчання мала “Граматка” М.Куліша, в якій автор-укладач гостро поставив питання про необхідність навчати дітей рідною мовою, запропонував перекладені українською мовою релігійні тексти. П.Куліш писав у вступі до цього підручника: “...Треба учить письменства так, щоб дурно часу не гаяти, швидко зрозуміла дитина науку читання, а для сього найперша поміч — щоб граматка зложена була рідною Українською мовою. Навчитись читать по-своєму, усяке зрозуміє і Церковну, і московську печать, тоді і нехай береться за які хоч книги”. Отже провідний принцип педагогіки навчання дітей рідною мовою був взятий українським педагогом на озброєння і втілений у життя.

Цей підручник поєднував у собі навчання букв і грамоти. У текстах, які потрібно було читати дітям і дорослим, П.Куліш подав коротку історію українського народу та імена його найголовніших історичних діячів, уривки з українського фольклору та переклади псалмів сучасною українською мовою. Письменник звертав увагу дітей і дорослих на важкий політичний стан українського народу, розпорошеного серед інших держав і народів, закликав українців до єдності. Продовжуючи давні традиції української читанки, П.Куліш доповнює її новим актуальним матеріалом, взятим перш за все із оточуючого українського життя.

Отже, читанка як вид навчальної книжки для молодших школярів мала призначення вчити дітей читати і розвивати їхнє мислення, громадські почуття на матеріалах рідного фольклору, адаптованих релігійних текстів та найбільш доступних творах українських письменників.

На жаль, у подальших десятиліттях в умовах російської імперії українське шкільництво практично не розвивалося, а спроби щодо його активізації українською інтеліґенцією деспотично присікалися російською владою засобами різних урядових та царських указів і циркулярів.

Із розвитком літератури на народній мовній основі з початку ХІХ ст., коли художнє слово стає виразно національним за змістом і духом, навчання словесності і її підручники кардинально змінюються. Становлення нової української літератури та переосмислення здобутків давньої української літератури потужно впливають на шкільну літературну освіту. По обох сторонах Дніпра виникає проблема систематизації українського літературного процесу спочатку у граматиках у вигляді додатків-хрестоматій з мовно-літературними зразками. Пізніше з’являються фольклорні і критичні праці з історії української літератури М.Драгоманова, М.Петрова. Російські вчені-філологи І.Прижов, О.Пипін і В.Спасович видають дослідження з історії української літератури.

На Західній Україні серйозною працею з історії української літератури була “О первом литературном движении Русинов” Головацького, надрукованою у 1865 році в “Науковому збірнику” Матиці.

У середині ХІХ ст. починається активне дослідження здобутків української літератури, зароджується нова українська літературознавча наука, яка стає основою для шкільного і вузівського предмета, — українська література. Та умови колоніального становища України і трагічне роз’єднання її народу між кількома іншими державами негативно впливають на об’єднання українських науково-педагогічних сил, на створення освітніх центрів по забезпеченню теорії і практики навчання у школі.

Саме тому перші укладачі підручників з літератури для середніх і старших класів шкіл та гімназій змушені були розробляти не тільки зміст нової навчальної книжки, але й братися за дослідження історії і теорії літератури, спираючись на далеко неповні на той час студії, та педагогічно інтерпретувати здобуті дані.

Слід також пам’ятати, що важливою передумовою створення навчальних книжок з української літератури для середньої школи були видані і не видані хрестоматії перших десятиліть ХІХ ст. Так, першу хрестоматію української літератури уклав у 1829 році І.Могильницький. Починається вона з привілею руського князя Льва з 1292 року, потім ішли твори літератури ХVI-XVIII cт.: перекладні, оригінальні вірші, проповіді, синаскар, пісні з Боголасника, вірш про Вакулу Чмира, уривки з “Енеїди”.

Першу друковану хрестоматію з української літератури умістив Й.Левицький у своїй граматиці 1834 року. Вона була укладена на основі матеріалів І.Могильницького з додатками і свого матеріалу.

Також необхідно назвати і граматику Павловського, в якій також було уміщено міні-хрестоматію з української літератури.

Вченими-методистами робляться спроби подати творчість письменників у певній історичній послідовності спочатку у вигляді хрестоматій, пізніше — як підручники для старших класів з короткими нарисами з історії української літератури. Провідне місце серед шкільних предметів зайняли література і граматика української мови як окремі самостійні предмети.

Середня і старша ланки освіти в Галичині вимагали нових навчальних книжок, які б подавали знання про літературний процес послідовно у певній системі, за етапами його розвитку. Структура читанки і принципи її укладання вже не були прийнятними для навчальної книжки з літератури в середніх і старших класах. Життя вимагало нового підручника, в якому навчання було б спрямоване на розбір художнього твору, на засвоєння теоретичних літературних понять та розвиток усного і писемного мовлення школярів.

Одним з перших укладачів навчальної книги з літератури для старших класів шкіл і гімназій у 60-і роки ХІХ ст. став галицький педагог-філолог О.Торонський, який підготував і видав “Рускую читанку для высшой гимназии” (1868). Але це вже була не читанка у властивому раніше для неї змісті, а до певної міри систематизовані відомості про розвиток давньої і нової української літератури з відповідними текстами художніх творів. Отже, з’явилася очевидна суперечність між традиційною назвою навчальної книжки — читанка — і вже новою її функцією — вчити дітей літературі як окремому навчальному предмету. Та мине ще не один десяток років, коли такий термін буде винайдено і відповідно застосовано.

Від творів засновника нової української літератури на народній мові І.Котляревського до творчості Олександра Кониського — такий послідовно вибудуваний О.Торонським перебіг здобутків українського письменства для вивчення. У змісті підручника є відчутний певний “академізм” у підборі творів для вивчення: укладач прагнув не пропустити жодного з українських письменників, які писали в той час, хоча їхня творчість не завжди могла відповідати завданням середньої освіти та запитам школярів, врешті високій художності змісту. Так, у “Рускій читанці” поруч із такими видатними письменниками, як Г.Квітка-Основ’яненко, Т.Шевченко, П.Куліш, Є.Гребінка, Марко Вовчок, Л.Глібов, О.Кониський та ін., ми зустрічаємо маловідомі імена М.Максимовича, М.Устияновича, А.Метлинського та ін. Хоча їхня творчість, без сумніву, відображала певні аспекти літературного процесу.

У хрестоматії О.Торонського, що є надзвичайно позитивним для формування учнівського світогляду, представлена народна творчість сусідів-слов’ян. Так, у перекладах на українську мову учням пропонуються для вивчення уривки з “Короледворського рукопису” (пізінше буде доведено, що це не народна творчість. — О.В.) та дві сербські народні пісні (“Заручення з воєводою Степаном” і “Заздрість”).

Включено до хрестоматії і твори письменників, які з москвофільських позицій прагнули писати штучною українсько-російською мовою — язичієм. Це були твори Б.Дідицького, І.Гушалевича, О.Павловича та ін.

Для прояснення мовної позиції, характерної для прибічників язичія, наведемо думки одного з провідних діячів-москвофілів — Б.Дідицького, твори якого уведено до аналізованої хрестоматії. В одній із своїх публіцистичних праць, безпосередньо спрямованих на проблеми галицького шкільництва і не позбавлених цікавих думок і спостережень в історії української школи і підручникотворення, він синтезує такі, на жаль, далекі від наукових і прийнятних сьогодні, погляди на літературу українську та перспективи її розвитку:

“...все, что у нас пишеться по-малороссийски, есть некоторым образом уже искусственное, имеющее интерес областной только, как у немцев писанное в аллеманском наречии. У нас не может быть словесности на южно-русском языке (українською мовою. — прим. В.О), только могут быть и есть отдельные на оном сочинения Котляревского, Квитки (Основяненко), Гребинки и др.; южно-русский язык у нас есть уже как памятник только, из которого можно обогащать великорусский или по преимуществу у нас русский язык...”.

Отже, для москвофілів мова геніальних Т.Шевченка, Панаса Мирного, Лесі Українки та багатьох інших видатних майстрів художнього слова не більше не менше, як “имеющее интерес областной”. Про патріотизм продуцента таких думок тут немає місця говорити, вже не кажучи про бліді “наукові” аргументи.

Включено до хрестоматії і твори М.Попеля, який писав мішаною українсько-польською мовою.

Принципи укладання цього навчального посібника викликали гостре заперечення певної частини галицької української інтеліґенції. Причина неприйняття нової навчальної книжки крилася у мові коментарів та у короткому нарисі перебігу літературного процесу в Україні, написаних “язичієм” — штучним поєднанням церковнослов’янської, української і російської мов. Крім того, укладач неправомірно звузив обсяг і кількість творів, які представляли у підручнику Східну Україну, надавши перевагу авторам-галичанам, частина з яких писали, як уже було зазначено, далеким від літературної мови язичієм.

Прикладом цієї штучно утвореної і важкої для сприймання мови може бути уривок з нарису до творчості Т.Шевченка. Про геніального поета укладач писав: “Глубокое сердечное чувство, выкончена форма и сладкозвучна беседа отличают поезіи Шевченка. В песнях его отбиваются всі тіи чувства, которіи грудью его волновали, в них струится чистая радость над красотами природы...”. Ця мова, суспільно шкідлива по своїй суті і далека від літературної, на той час активно нав’язувалася “москвофілами” як літературна не лише в шкільний навчальний процес, але й в українську періодику, у наукову мову.

Разом з тим не будемо забувати, що ціною величезних зусиль всієї української педагогічної громадськості і О.Торонського зокрема, хоча і з названими вище недоліками, українська освіта здобула свого першого підручника з української літератури для старших класів шкіл і гімназій. Це важливий науково-методичний факт є не тільки свідченням про досягнення вітчизняної педагогічної науки, але й видатним здобутком усього українського суспільства, роздертого у ті часи між двома чужими державами і приреченого, здавалося б, на духовне зубожіння. Отже, школа одержала підручник, в якому вперше українська література постала як суспільно-культурне явище в його історичному розвитку.

Активним противником використання мішаної “мови” у підручнику О.Торонського та інших літературно-методичних недоліків став О.Барвінський, “політичний провідник українського народу в Галичині, видатний педагог”, активний борець із москвофільством. Він створив оновлену навчальну книгу з літератури для шкіл і гімназій, принципи укладання якої залишалися актуальними до початку ХХ ст. і слугували зразком для багатьох укладачів Західної і Східної України, для далекої української діаспори в Сполучених Штатах Америки, в Канаді, в Бразилії та Арґентині.

Треба відзначити, що ім’я педагога, філолога і політика О.Барвінського та його вагомі здобутки у багатьох галузях українського духовного життя практично були вилучені з історії педагогіки і методики літератури аж до початку 90-х років ХХ ст. Пам’ять про видатного українця, вченого, педагога і письменника тотально нищилася радянською владою на західноукраїнських землях починаючи з 1939 року. Складна ідеологічна боротьба в Галичині у ХІХ ст. розглядалася радянською наукою навмисно спрощено, з вульгарних соціологічних та партійних позицій, які були далекими від розуміння труднощів становлення української культури в умовах колоніального гніту.

Якщо ж О.Барвінського радянські вчені і згадували, то лише у негативному плані, як приклад дрібнобуржуазного і націоналістичного діяча (звісно, в їхньому розумінні!), який вів запеклу боротьбу з революціонерами-демократами Галичини і був прихильником злочинної українсько-польської угоди [18]. Та навіть побіжний неупереджений погляд на діяльність О.Барвінського, відгуки і спогади про нього його сучасників свідчать про інше: це був справжній патріот України, діяльність якого була високо оцінена в Галичині ще за його життя, і правдиве слово про нього сьогодні відроджується.

У підручниках О.Барвінського ( пізніше і в інших авторів-укладачів) містився вступний оглядовий матеріал певного періоду розвитку літератури і художні тексти до вивчення. Про структуру одного з перших своїх підручників з української літератури О.Барвінський писав у спогадах: “Була се здоровенна скирта паперу, обчислена на 80 печатних листів, до вибору, записаного виїмками з усної словесности народної, з українських, галицьких і буковинських письменників, з поглядом на усну словесність і з життєписами письменників”. В листі до Д.Танячкевича за 1868 р. О.Барвінський писав про основні компоненти нового підручника з літератури: “Твори авторів мають попереджати біографії, а при кінці має бути короткий огляд цілої нової літератури”.

Такий підхід визначив форму і зміст підручника з української літератури на кілька десятиріч наперед. Це був результат багаторічної плідної співпраці провідного педагога і політичного діяча Галичини О.Барвінського з видатним українським письменником, літературознавцем і педагогом П.Кулішем, який двічі відвідував О.Барвінського і провадив з ним листування з різних наукових і видавничих аспектів протягом багатьох років. Слід додати, що Куліш, крім того, написав до першого підручника О.Барвінського нарис історії українського фольклору. Він використовувався О.Барвінським практично в усіх наступних виданнях навчальних книжок з літератури для старших класів шкіл і гімназій. Про вагомість цієї праці П.Куліша свідчить той факт, що О.Барвінський перевидав цей нарис окремою книжкою на початку ХХ ст.

Отже, навчальна книжка з літератури, незважаючи на кордони, стала витвором загальноукраїнським. А методика і практика вивчення української літератури для старших вперше здобула підручник, побудований на принципах послідовного розвитку курсу літератури.

Свою “Руську читанку” для середньої школи і гімназії О.Барвінський видав у 1870 р. (ч.І). Це була “Усна словесність”. А в 1871 р. (ч.ІІ) — “Писану словесність” у двох частинах. Перша частина містила в собі уривки з творів письменників, а також їхні біографії від давнини включно до Т.Шевченка, а друга подавала навчальний матеріал післяшевченківського періоду розвитку літератури.

Видатний історик і теоретик української літератури І.Франко дав таку високу оцінку цій подвижницькій педагогічній праці О.Барвінського: “Сі три томи мали служити як

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: