Вплив характеру суспільно-політичної і естетичної думки в Україні на формування концепції нової особистості у демократичній літературі 60-70-х років ХІХ ст.
Як правило, у своїх судженнях критики й літературознавці спираються на присуд самого автора, що Дашкович ,,втопив всіх своїх, відбив їх від народу“ та начебто марно прожив життя: „Я заблудився в дорозі й дітей своїх завів в якісь нетрі та гущі, одбив їх од свого народу, не передав їм навіть рідної мови,., симпатій до рідного краю, до народу“ [1; 337]. ,,Ця думка, - зазначає П. Хропко, проступає не тільки в авторських оцінках персонажа, а й подається через сприймання його Павлом Радюком, який зрозумів, що марно загинув талант і просвіта ,,вченого чоловіка“ [32; 5].
Таке ,,спрямлення“ характеру Дашковича, на нашу думку, не відбиває справжнього авторського погляду на героя вже в самій вихідній його настанові як антипода Воздвиженському. У житті це натура цілісна, шукаюча, поетична, здатна до глибоких роздумів і переживань (можливо, тільки занадто делікатна і внаслідок цього поступлива).
Як вчений, Дашкович допитливий і ерудований, невтомний шукач істини, своєрідний максималіст у науці, який, перш ніж зайнятися безпосереднім вивченням свого народу, прагне збагнути закономірності світового розвитку, історію слов'янства. Дашкович, на відміну від Воздвиженського, людина непрактична, філософського складу розуму. До того ж, справедливо зазначає сам автор, стоячи на твердих історичних позиціях, не було тоді (в 30-40-ві роки XIX ст.) ні навкруги його, ні в його самого матеріалу для правдивої широкої думки та широкого погляду“ [9; 32].
Об'єктивно письменник показує Дашковича як національно свідому людину, залюблену в історію України, в її мову, народ, в її поетичну природу. Життя простолюду, сільські краєвиди, рідна мова пробуджують у ньому бажання послужити народу, і він береться за збирання пісень, мріє про те, що народна поезія ,,може розвиваться в самостійну літературу, книжну поезію...“. Якщо Воздвиженський цілком байдужий до своєї Тули, то Дашкевичу притаманні патріотичні почуття.
Про щирість намірів ученого, які через суспільні обставини того часу не були практично втілені, свідчать і його душевні гризоти від усвідомлення відсутності саме практичної діяльності. Однак без ,,батька“ Дашковича не було б і Павла Радюка як представника нового покоління „дітей“ - народолюбців й українофілів, про що, наприклад, свідчить таке авторське твердження: „Не в одну голову запала крапля світу й думок од його лекцій, не одна голова стала світліша й ясніша“ [1; 199].
Схоластика й мертвечина, імітування ,,науки“ - це якраз справа Воздвиженського, який читав (у буквальному розумінні цього слова) лекції студентам за старими пожовклими шпаргалками, виготовленими ще в стінах духовної академії.
У цілому образ Дашковича змальований письменником із великою симпатією як людини, близької йому щирою любов'ю до України.
Перші сім розділів роману віддано саме цим персонажам. Степан і Василь одружуються на сестрах - Марті й Степаниді, доньках купця Сухобруса. Воздвиженський, який колись пихато заявляв, що жінка коло нього „буде ходить навшпиньках“, досить швидко потрапив „під Мартин черевик“. Розвіюються й ілюзії Дашковича. Його мрії про „тиху, добру, як голубка, і співучу жінку“ розбиваються вдрузки. Сестри виявилися „дуже впертими“ і ласими на гроші.
Письменник малює печальну картину людського ярмарку суєти і марнославства, за якою в одному з епізодів сумно спостерігає „праотець Ной з синами з картини“. Отже, в романі „Хмари“ з'являється одна з центральних для письменника тем - тема занепаду душі, що потрапляє в полон жадібності й егоїзму.
Степана Воздвиженського змальовано переважно в сатиричному ключі. Завдяки своєму безмежному нахабству і пронирливості він стає ... професором (чи радше - гope-професором!) академії. Як персонаж Воздвиженський досить швидко вичерпує себе і зрештою сходить зі сторінок роману.
Значно цікавіший авторові Василь Дашкович, його еволюція, метаморфози, хай навіть і вельми прикрі. Талановитий учений, людина, якій зовсім не чужі патріотичні почування, професор Дашкович поступово стає „пропащою силою“. Його приваблюють слов'янофільські ідеї - і він дедалі більше відходить від свого природного українства, перетворюється в кабінетного вченого, якого східна філософія цікавить більше, ніж Україна. Україна згасає в ньому, так само й він згасає для України.
Цю сумну історію автор роману завершує моторошною картиною, що постає у сні Дашковича, який приїздить до рідного села і застає замість батьківського дому порослу бур'янами руїну. У тому страшному сні все довкола починає раптом провалюватися в землю - батьківська хата, церква, гора, люди, садки... Ставки розливаються й затоплюють село, а з ним - і самого Дашковича...
За свідченням сучасників письменника, прототипом цього Нечуєвого героя був професор Київської духовної академії Памфіл Юркевич (1826-1874) - філософ, чиї лекції із захопленням слухав свого часу і студент Іван Левицький, досадуючи згодом, що той у 1861 р. переїхав до Москви, де став викладати в університеті... Історія Юркевича досить типова, отож жалкування І. Нечуя-Левицького з приводу вимушеного „донорства“ українців, які віддавали свій талант іншій культурі, мало історичні мотивації...
2.2 Павло Радюк - представник нового покоління української інтелігенції 60-70-х років XIX ст. в романі ,,Хмари“
Павло Радюк – син небагатого дідича з Полтавщини, студент Київського університету. Із дитинства Павло перебував у вирі народного життя - ,,аж сама мати побачила, що має вести війну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями“ [1; 282]. Він призвичаївся до народної мови, знав сільське життя, пісні та обряди. І хоч навчання в київській гімназії начебто й вивітрило з нього ,,слід української національності й мови“, усе це відродилося в душі Радюка в університеті під впливом нових європейських ідей: „Європейська просвіта, європейські ідеї - все те заразом наплило в його голову, зачепило всі його думки. Він разом хотів усе те прикласти до життя свого народу й України“ [1; 285].
Європейська освіта виробила в Радюка широту поглядів на життя, аналітичний підхід до дійсності. Він бачить, що всі сфери життя українського народу (національні права, соціальний уклад, культура, мораль) пригнічені тяжким пресом державного деспотизму. У суспільстві панує груба, темна сила, а все добре й слабе терпить: ,,ми глухі, сліпі й німі“ [1; 291]. Простий народ бідує, село має багато темного, бо туди ще „не прийшов світ науки. Не народ, а „якусь здавлену череду писарів та ханських лакеїв готує тепер школа на Україні“ [1; 422]. В обшарпаній, занедбаній сільській школі „учителює“ ,,захожий солдат“, „який з презирством ставиться до хохлів“.
Неосвіченість, деморалізація, винародовлення й денаціоналізація спотворюють душу доброго й поетичного народу, в середовищі якого з'являються такі декласовані типи, як Терешко Бубка, котрий не тільки уникає будь-якої праці, пиячить, а й зрікається свого народу, своїх батьків і рідної мови. І хоч Радюкове „ходіння в народ“ пов'язане ще не з реальною допомогою, а з пізнанням народу, воно спростовує поширену в літературознавстві думку, згідно з якою герой І. Нечуя-Левицького не знає життя народних мас, із кола яких він не виключає і міський люд. Радюк бачить, що народ у своїй темноті й забобонності полишений на самого себе, а „просвічені верстви“ байдужі до його бід і потреб. Його вражає й обмеженість, затурканість провінційного панства, серед якого він сподівався ширити свої прогресивні ідеї.
Виступаючи проти деспотизму в усіх його проявах, проти „солдатчини“, „кадила й кропила“, всіляких забобонів (віри у відьом, знахарок, які лікують „виливанням на лопаті“),, породжених відсутністю освіти, Радюк проголошує: „Нам не треба балакання; не треба слів, а треба діла!“ [1; 293]. Радюк - натура допитлива, товариська, енергійна, котра відчуває в собі велику силу й завзятість, така, що „перетрушує“ увесь уклад життя, переглядає погляди своїх батьків і дідів.
На відміну від кабінетного вивчення абстрактної „слов'янської душі“ українофілом Дашковичем, Радюк намагається свої ідеї „прикласти до практичного життя“ [1; 285]. Виходячи з власної культурницької програми, Радюк організовує читання лекцій для народу, пропагує заборонену літературу (Ренана, Бюхнера, Прудона, Фейербаха), популяризує „Кобзар“ Т. Шевченка, записує українські народні пісні, пропонує заснувати в Києві недільні та вечірні школи. Радюк щиро вболіває за поневолену Україну, бажає бачити її вільною та щасливою: „Овіяний духом поезії і пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну майбутнього часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами“ [1; 304]. Такі ж мрії про краще майбутнє, думається, міг висловити й сам письменник. Думки про світле майбутнє України з'явились у Левицького під впливом поезій Шевченка (зокрема „Ісаії. Глави 35“, яка друкувалася в журналі „Основа“ і яку, певно, читав Левицький, ще будучи студентом Київської духовної академії). До речі, саме цей уривок, де герой твору проголошує своє бачення ідилічної України, вилучався цензурою як тенденційний, а весь ідейний зміст роману вважався українофільським.
„Новий герой“ іноді явно виявляє свою безпосередність, обмеженість („І од чого почати? І за що взяться?“), але у своїх пориваннях герой вірний своєму народові: ,,В його душі була мета, ясна й проста - народ й Україна“ [1; 304].
Наївна віра Радюка в те, що звільнення від національного та соціального гніту принесе поширення знань і просвіти („Це одно і єдине джерело, звідкіль поллється світ на Україну: просвітність і наука“), почасти пояснюється характером суспільної діяльності письменника, адже, як справедливо вказував О. Білецький, ,,нові люди“ І.Нечуя-Левицького певною мірою є рупорами ідей самого автора“ [4; 359].
Програма Радюка, відзначав О. Білецький, ,,при всій своїй абстрактності, була прогресивна (навіть батько його, живучи в атмосфері застійного провінційного побуту, відчув, що ,,в синових словах є щось нове й правдиве“ [1; 295]). Однак покоління „батьків“ (товариство Платона Дуніна-Левченка), яке колись цікавилося новими ідеями, виявилося сьогодні просто нездатним підтримати просвітительську програму Радюка („Було знать, що ці нові питання“ не цікавили їх анітрошечки. Ці пани були якісь пасивні й байдужі до тих тогочасних справ“ [1; 325], а реакційні кола (від духовенства, казенних професорів типу Воздвиженського, мадам Турман де Пурверсе до кар'єриста Кованька й київських чиновників) відчули пряму небезпеку появи Радюка, окресливши його „драконом“ і „революціонером“.
„Після 1863 р. – писав О. Білецький, - реальним Радюкам доведеться нелегко – їх висилатимуть з України“ [4; 358]
Отже, змальовуючи життя інтелігенції, І. Нечуй-Левицький переконливо доводить, що ті, хто повинен нести просвіту в народ, відірвані від життя. Письменник-реаліст помічав розбіжності між гаслами й ділом інтелігенції, суперечності між теорією і практикою життя. Усе це стало об'єктом осудження в романі „Хмари“.
Симпатизуючи українофілу Радюку, митець бачить безрезультатність його зусиль, у цьому проявляється реалізм письменника. Не можна осуджувати Радюка за те, що він не підноситься до ідеї боротьби за суспільні ідеали, тим більше вважати його творчою невдачею письменника у створенні ідеалу „нової людини“.
Висновки до розділу 2.
В романі ,,Хмари“ письменник показує кілька поколінь місцевої інтелігенції: Дашкович і Воздвиженський, Радюк і Кованько, Дунін-Левченко.
Змалювання в романі рутини і міщанської обмеженості старшого покоління, поверховості і навіть легковажності молоді передає складність і без того несприятливої обстановки на Україні у 40-50-ті роки, коли важко було здійснювати навіть обмежену культурницьку програму.
В образах Дашковйча і Воздвиженського простежується формування інтелігенції старшого покоління. Вони нібито протилежні, а насправді подібні, судячи з результативності їхньої громадської та виховної діяльності. Адже обмежений до примітивності, прямолінійний, грубий, відвертий реакціонер і рутинер Воздвиженський навряд чи мав істотний і дійовий вплив на молодь, а Дашкович, захопившись давньою філософією і фактично відійшовши від потреб сучасного громадського життя, також не зміг згуртувати навколо себе передову слов'янську і зокрема українську молодь, яка протягом певного часу тягнулася до нього як до обдарованого демократично настроєного професора.
Картини екзамену і ,,п'ятниць“ у Дашковича, особливо слов'янського вечора, є найпоказовішими щодо позиції письменника в зображенні старшого покоління. Відповідна характеристика дається і Київській академії того часу, яка ,,стояла дуже низько і не давала нічого для мислі“. Ні академія, ні університет у 40-50-ті роки не створювали належної атмосфери в громадсько-культурному житті України.
Молоде покоління в романі, представлене образами Радюка, Кирила Кованька та Дуніна-Левченка, теж не залишає надій і сподівань: Кованці бракує міцних переконань, принциповості, він скоріше ділок, торгаш, а Дунін-Левченко, потомок заможного дідича, недостатньо ініціативний.
Зображуючи Радюка у стосунках з представниками різних соціальних верств – з селянами, дрібним панством, старим українським дворянством, професурою, студентами – письменник досягає багатосторонності його розкриття.
Автор роману показав також ідейне розмежування у середовищі української інтелігенції, коли частина її ставала опорою буржуазно-поміщицького ладу (Воздвиженський, Кованько), хоча і не досяг належної глибини у його зображенні.
Як правило, погляди головних героїв роману виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах – практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка у творі не показано. Більш того, ентузіастичний герой, злякавшись осуду місцевих панів, негайно від’їжджає на Кавказ.
І. Нечуй-Левицький звернувся також до змалювання представників різних суспільних верств і прошарків українського суспільства. Більшість образів твору постають як індивідуалізовані характери. Роман має історико-пізнавальну і художню цінність і становить певний етап у створенні великих епічних творів в українській прозі.
ВИСНОВКИ
За результатами дослідження ми дійшли висновку:
Тема інтелігенції в творчості І. Нечуя-Левицького вперше з’явилася в повісті ,,Хмари“. У письменника складається цілісна програма діяльності ,,нових людей“, відмінна від концепції подібного героя в російській літературі, для якого не існувало проблеми національної. Успіх ,,нових людей“, за Нечуєм-Левицьким, можливий в освіченні народу, в боротьбі за його національне самоутвердження. Звідси і сама назва першого ідеологічного твору Нечуя: хмари - символ національного гноблення, символ темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прибічників російського царизму.
Твір має досить широку тематичну основу: патріархальне життя українського купецтва, київського міщанства, духовенства, міської буржуазії, так званих освічених кіл суспільства (викладачів духовної академії й університету), система народної і вищої освіти в Україні та ін. На цьому тлі й у різних взаєминах із представниками інших суспільних верств і кіл соціальне вирізняється діяльність інтелігентів-українофілів.
Ідеологічна запрограмованість повісті помітна в компонуванні зображуваних сторін дійсності. І. Нечуй-Левицький будує твір на контрастному зіставленні життєвих картин і ситуацій, на протиставленні поглядів і переконань представників протилежних груп, різних поколінь, на показі суперечностей між ,,батьками“ і ,,дітьми“.
У повісті ,,Хмари“ художньо змальовано історію двох поколінь інтелігенції: 30-40-х і 50-60-х років на тлі характерних явищ кризи феодально-кріпосницьких відносин, початкового розвитку буржуазної доби, коли активно формуються нації, гостро постають питання національної культури.
Кожен герой І. Нечуя-Левицького має реальну основу. Керуючись принципом ,,чого нема в житті, того не може бути і в літературі“, письменник, однак, не просто „списував з натури“, а шукав явища й постаті, які представляють певний тип особистості, сформований конкретними суспільними обставинами.
Уже з перших сторінок твору письменник на прикладі духовної академії показує, як у житті України запанувало грубе, експансивне великоруське державне начало, яке не розуміє й не визнає чужих звичаїв і традицій. Висунувши провідною ідеєю в повісті протистояння й опір національному гнобленню, державній політиці ,,обрусєнія“ в усіх життєвих сферах і виявах, автор шукає дієвих і можливих у тих умовах засобів боротьби та здорових національних сил.
У творенні характерів своїх героїв І.Нечуй-Левицький головним чином спирається на особливості російської та української ментальності, уявлення про які збігалися з живими життєвими враженнями письменника, винесеними зі стін Київської духовної академії.
ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
Нечуй-Левицький І. Кайдашева сім’я; Хмари. – К.: Наукова думка, 2001. – 504 с.
Бенькович М. Из истории русского философского романа. – Кишинев: Штиица, 1991. – 106 с.
Бикульчюс В. Поэтика философского романа. – Вильнюс, 1988. – 71 с.
Білецький О.І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Білецький О.І. Від давнини до сучасності. – К.: Держлітвидав УРСР, 1960. Т. 1. – С. 321-358.
Борев Ю. Интеллектуализм в литературе // Словарь литературоведческих терминов / Ред.-сост. А. Тимофеев, С. Тураев. – М.: Просвещение, 1974. – 510 с.
Бочаров А. Бесконечность поиска: Художественные поиски современной советской прозы. – М.: Советский писатель, 1982. – 423 с.
Власенко В.О. Художня майстерність І.С. Нечуй-Левицького. – К.: Рад. школа, 1969. – 183 с.
Затонський Д. У пошуках сенсу буття: Погляд на літературу сучасного Заходу. – К., 1967.
Зінченко Н.І. Повість ,,Хмари“ І. Нечуя-Левицького на уроках позаклас-ного читання // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. - № 4. – С. 29-33.
Зінченко Н.І. ,,Мета ясна і проста – народ й Україна“ (Інтелігент-демо-крат у творах І. Нечуя-Левицького) // Слово і час. – 1991. - № 8. – С. 42-47.
Іванченко Р.Г. Іван Нечуй-Левицький. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1980. – 147 с.
Історія української літератури другої половини ХІХ ст. / За ред. проф. В.М. Поважної. – К.: Вища школа, 1979. – 462 с.
Історія української літератури: Література другої половини ХІХ ст.: Підручник. – К., 1966. – 763 с.
Історія української літератури ХІХ століття: У 2 кн. Кн. 2: Підручник / За ред. акад. М.Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – 712 с.
Кошовий О. (Кониський О.) Коли ж виясниться? (За проводом повісті ,,Хмари“ Нечуя-Левицького). – Правда. – 1875. - № 19, № 20. – С. 767.
Кравець Г. А. Питання культури і освіти в романі ,,Хмари“ І.С. Нечуя-Левицького // Культурно-освітня робота. – Х., 1967. Вип. 4. – С. 100-113.
Крутікова Н.Є. Творчість І.С. Нечуя-Левицького. Статті та матеріали. – К.: Вид-во Акад. наук УРСР, 1961. – 248 с.
Лист І. Нечуя-Левицького до О. Кониського від 1 травня 1876 р.// Нечуй-Левицький І. Зібрання творів: У 10 т. – К., Т. 10. – С. 264.
Мандрика М.Л. До творчої історії повісті ,,Хмари І.С. Нечуй-Левиць-кого // Питання текстології. – К.: Наукова думка, 1968. Вип. 1. – С. 122-170.
Міщук Р.С. Співець душі народної: До 150-річчя від дня народження І.С. Нечуй-Левицького. – К.: Тв-во ,,Знання“ УРСР, 1987. – 48 с.
Огоновський О. Історія літератури руської // Зоря. – 1890. – Річн. ІІ. – С. 353.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1999. - 447 с.
Панченко В. Дві повісті Івана Нечуя-Левицького ,,Хмари“, ,,Кайдашева сім’я“ // Дивослово. – 2003. - № 8. – С. 10-15.
Пипин А.Н., Спасович В.Д. История славянских литератур. – СПб, 1879. – Т. 1. – С. 383.
Походзіло М.У. Іван Нечуй-Левицький. Літературний портрет. - К.: Дніпро, 1966. - 128 с.
Синицька Н. Характерні ознаки інтелектуальної прози // Слово і час. – 2003. - № 11. – С. 75-80.
Струк Д.І. Реабілітація ,,Хмар“ Івана Нечуй-Левицького // Літературо-знавство. – К., 1996. – С. 389-398.
Тараненко М.П., І.С. Нечуй-Левицький. – К.: Вища школа, 1984. – 183 с.
Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1976. Т. 35 // Ювілей І. Левицького (Нечуя) – С. 375.
Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1976. Т. 43. – С. 115.
Фридлендер Г. Реализм Достоевского. – М.- Л.: Наука, 1964. – 404 с.
Хропко П. Романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції // Українська мова і література в школі. – 1988. – № 11. – С. 3-10.
Шкуть Л. Трактування питань національної історії та культури в романах ,,Чорна рада“ П. Куліша та ,,Хмари“ І. Нечуй-Левицького // Українська мова та література в школі. – 1999. - № 4. – С. 28-33.
Дудінова Н.А. Роман ,,Хмари“ І.С. Нечуя-Левицького у літературному контексті доби (70-90 роки ХХ століття) // rusnauka/NPM _2006/Philologia/8_dudinova.doc.htm
Размещено на