Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Драматургія Старицького

Драматургія Старицького

епічно оспівана в історичній народній думі, тут розкрита як ніжно-лірична, одночасно сповнена бурхливим драматизмом переживань, привабна натура української дівчини, здатної на високий героїзм.

В драмі показано, що Маруся не зразу дала волю спогадам про минуле. Навіть коли її найближча подруга дівочих літ Леся Кушнірівна, яку вона з радістю забрала до себе в палац після її поневірянь в тяжкій неволі, тяжко сумуючи на ненависній чужині за свободою, за рідним краєм, нагадує, що ти, мовляв, хоч і владна пашівна, але бранка, чужа, в краю неволі,— Маруся, гостро заперечуючи, намагається виправдати свою поведінку:

Маруся:

Ах, знов!.. Тривай! Хіба чуже все зле? Хіба свого не можна вже й забути, А край чужий не можна полюбить? Та вся любов єдина звичка, й годі... То тільки кіт звика до місця; так,— Бридня усе.

(Дія II, вихід 3).

Шукаючи забуття в ніжній любові до своїх діток малих, в коханні до чоловіка свого Гірея, вона показує, що не гола пристрасть керує її почуттям. Маруся, довіряючи Гірею, признається йому, що кохає за те,

Що ти не став невільників держать, Що ти змінив жорстокості на ласку, Що твій гарем тепер взяв людську стать... За те, що дав еси мені двох діток Любесеньких, гарнесеньких... та ще За те, що ти поклявсь мені пророком, Що до життя вважатимеш мій край І що його не будеш руйнувати.

Вона доходить навіть до висновку, що минуле вже не вернеться, що коріння її «в турецькій вже землі».

І саме в цю хвилину невільницька козача пісня «Ой у полі два явори» долетіла до неї й зруйнувала все дощенту. Глибоке патріотичне почуття, здавалось, поховане навіки, спалахнуло дивним полум'ям, спаливши особистий спокій, щастя й віру героїні в зрадливого пашу: •

Горить... пече... Україна моя Озвалася сльозами... застогнала!

Велика любов у серці Марусі повела її без вагань до невільників, хоч вона й не знала.ще, кого вона там побачить, але несхибно вже рішала, що —

Повинна я забуть себе для них...

Спалахнула велика любов, викликала палку ненависть в душі героїні драми, повела її на муки, на боротьбу в ім'я свободи для братів, в ім'я батьківщини.

Саме в тяжких муках, в гострій боротьбі, яка дедалі загострюється й ускладнюється іншими ситуаціями, коли Маруся зустрілась з Лесею, з матір'ю, з козаками-невільниками і Сохроном, коли переконалась в соціальній зрадливості Гірея,— розгортається дія драми «Маруся Богуславка».

Народна дума оминає питання про дальшу особисту долю героїні, бо надто тяжка її провина. Тільки заради її патріотичного вчинку — визволення козаків-невільників — вона оспівана в народі. Саме цим підкреслюється, у всій силі звеличується почуття патріотизму, якого ніщо не може знищити.

В драмі Старицького героїня Маруся теж, не вагаючись, виконує святий громадський обов'язок. Вона не тільки звільняє козаків, обдуривши Гірея, але й дає зброю звільненим козакам, і навіть хоче тікати разом на Україну.

Але набуті зв'язки тиснуть на неї з надмірною силою, й тоді виникає найбільша для неї суперечність:

Тут діточки... тут батько любий їх... Там мати, люд, дружина, край коханий...

Всякі спроби Марусі подолати цю суперечність в напруженій боротьбі виявились марними, й вона стала на трагічний шлях. Вона вирішила, що «єдина порада — смерть».

І тільки труп її і діти, бо «душа її у них» та пам'ять про попівну-бранку Марусю Богуславку поплили з вільними козаками через море «на ясні зорі, на тихі води» — «а Україну.

Драма «Маруся Богуславка» в цілому твір реалістичний. Тому-то безпідставно закидати авторові порушення реалізму і навіть «відхід від життєвої правди» зокрема тому, що мати Марусі після щирого каяття дочки прощає її тимчасове відступництво, обіцяючи їй прощення й від України, а, мовляв, «народ і вітчизна ніколи не прощали своїх зрадників і ворогів». Це не відповідає художньому змісту твору, бо Маруся показана ні зрадницею, ні, тим більше, ворогом, а мати зовсім не «символізує... матір - Україну».

Років десять тому була спроба В. Чаговця перекомпонувати драму, а особливо образ Марусі. В цій «композиції», що була поставлена в деяких театрах, Маруся ненавидить Гірея, а він її, хоч вона все-таки владна пашівна й мати двох дітей, і вони ведуть між собою спочатку приховану, а дедалі відвертішу смертельну боротьбу. Маруся з насолодою сама вбиває Гірея, жменька козаків-невільників перемагає ціле військо яничарів, і Маруся з дітьми відпливає на Україну.

Навряд чи слід доводити, що ця «композиція» нівечила класичний твір і зокрема образ Марусі Богуславки.

М. Старицький, розгортаючи сюжет драми білим п'ятистопним ямбом, в напруженій дії створив не тільки романтизований образ Марусі, але й ряд таких життєво-правдивих індивідуалізованих характерів, як Ганна — мати Марусі, Степан — брат її, Сохрон — її наречений, Леся — подруга її, Гірей — її чоловік, а також чимало менш значних епізодичних персонажів драми.

Іноді драматург наділяє героїв драми мовою надмірної для них пишноти й філософічної узагальненості. Прикладом може бути хоча б такий уривок з монолога Марусі, зверненого до Сохрона (І дія):

Хіба тобі, мій орле, мало раю?

Хіба тебе і він не вдовольни?

Чого ж ждать прийдешньої хвилини,

Коли оця сучасна чарівна?

Коли б моя була над часом воля,—

Я б крикнула цій миті; «Зупинись

В своїм прудкім польоті; ти прекрасна,

Ти радістю мені сповняєш світ!».

Ідучи за народною думою та мотивами народних пісень, М. Старицький правдиво відтворив картини історичного минулого українського народу, його незламність в боротьбі проти турецько-татарських загарбників.

До найсильніших реалістичних картин належить масова сцена українських козаків-невільників, які в найтяжчих муках не втрачають свого оптимізму, непохитності в боротьбі. До найбільш хвилюючих картин належить сцена зустрічі Марусі з матір'ю, де виявляється ціла гам а відчуттів героїв і зокрема безодня, яка лягла між матір'ю і дочкою, а також фінальні сцени драми, в яких у найвищому напруженні розкриваються патріотичні почуття героїв.

Соціально-побутова драма «Маруся Богуславка» М. Старицького, написана добірною віршованою мовою, в якій майстерно розв'язано основне ідейно-художнє завдання. Драматург, палко оспівуючи героїв-патріотів, що боролись і ніколи не корились гнобителям-поневолювачам, засуджує одночасно прояви відступництва від батьківщини.

«Маруся Богуславка» М. Старицького ввійшла в класичну спадщину української драматургії, досить широко використовувалась для постановки на сцені і, зокрема в радянському театрі, по праву користуючись великим успіхом у широкого глядача.


2.10 «Облога Буші»


На початку 1898 року М. Старицький розпочав працю над другою драмою на матеріалі героїчного періоду боротьби українського народу з польською шляхтою '. Тема ця вже була ним опрацьована у формі повісті під назвою «Облога Буші», надрукованій у Львові в 1894 р. В листі до П. Мирного (28. IV. 1898 р.) драматург сповіщає: «Тепера от розпочав драму «Облога Буші», хочеться довести до кінця, щоб вийшла краще за «Богдана». А 13 червня того ж року він пише: «Я оце написав історичну драму «Облога Буші» (з часів Хмельницького: геройська оборона тверджі жінотою) Написав її білими віршами, як Богдана і Марусю Богуславку; тепер обробляю, вивершую... От ще, як на вашу думку: деякі монологи (ліричні чи величні) я пишу римованим віршем, на взір, як чинить і Шіллер. Воно гучить добре, а тільки боюсь, щоб не порушало загального тону».

Дозволена 2 квітня 1899 р. цензурою до друку, драма під назвою «Оборона Буші» того ж року була надрукована в журналі «Киевская старина».

Одначе, коли автор подав драму в друкованому вигляді 29 червня 1899 р. до драматичної цензури в Петербурзі, її 29 серпня того ж року було заборонено до вистави 3. Лише потім наново подана до цензури драма після довгої тяганини була дозволена аж в 1902 р.4.

Перші дві дії драми відбуваються в селі під замком, третя — в маєтку Корецьких, а останні дві дії, як і в повісті, в самій Буші. Тобто, виходить, що сюжет своєї повісті «Облога Буші» драматург значно поширив, внісши одночасно зміни в склад дійових осіб і поглибивши змалювання їх характерів саме в перших трьох діях, чим посилив реалістичну основу твору, його пафос народного героїзму.

В складі дійових осіб драми з табору героїчних захисників Буші внесено порівняно з повістю такі зміни: Вернидуба тут названо Вернигорою, хорунжий Островерхий став зватись Лобода Денис, а сотниківна Орися названа Мар'яною, замість священика Василя виступає «странник» з Печерської лаври; введено таких нових дійових осіб, як Степанида Свиридиха, Мелася, онук Свиридишин, кобзар і дід.

Значно ширше показано в драмі табір польської шляхти (третя дія), вже нема ні Потоцького, ні Ланцкоронського, але діють такі пани, як Сапіга — дядько Антося, Грушецький, той же, що й у повісті, Яскульський, а також Опацький, Ясь і Стась, пані Грохольська і Юлія, панна Ядвіга й пробощ-ксьондз.

Посутність змін, внесених драматургом, полягає в тому, що основні дійові особи драми стали більшої чи меншої виразності реалістичними характерами, що розкриваються в процесі напруженої драматургічної дії, яка до кінця твору дедалі більше наростає, набираючи в фіналі високого трагедійного звучання.

З головних персонажів повісті постать несхибного лицаря-патріота й зворушливого батька сотника Завісного в драмі дещо змінено, значно поширено ліризм постаті сотниківни Мар'яни й знято певною мірою надуману пишноту у її висловах, надмірну богомильність та вимушене батьковбивство, від чого образ героїні набрав більшої життєвості й привабності.

Чималою мірою в драмі поглиблено реалізм суперечливої, по суті, постаті Антося, що виступає в різних ситуаціях, починаючи з кінця першої дії, коли він, як ворог, б'ється на шаблях з козаками, а далі (друга, третя й п'ята дії) виступає то другом, то ворогом, то примирителем класово-ворожих таборів і, нарешті, (в фіналі) гине вкупі з коханою Мар'яною, що героїчно зреклась особистого щастя в умовах суспільного лиха.

Одначе смерть Антося не зняла принципової суперечливості цієї постаті драми, що так і не могла стати суцільним драматургічним образом, не дивлячись на намагання М. Старицького зробити його рупором благородної, хоч і на хибній основі, ідеї братнього єднання двох слов'янських народів.

Але недоліки твору не позбавляють його значної цінності як досить правдивої картини героїчної боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення.

Одностайна, патріотично незламна героїка народних

мас України в боротьбі з польською шляхтою — ідейна основа драми «Оборона Буші».

Майже цілковита відсутність побутових деталей у драмі «Оборона Буші», піднесений тонус громадських почувань її героїв, вихідців з народу, при особливо загострених ситуаціях смертельної боротьби — створюють дуже напружену драму.

Будучи цінним вкладом в українське драматичне віршування, «Оборона Буші», проте, не широко використана для постави на сцені, хоч вона й тепер не втратила своєї актуальності як драматичний твір на історичну тему значної історико-пізнавальної і художньої цінності.


2.11 «Остання ніч»


В 1899 році М. Старицький написав невеличку історичну драму в двох картинах — «Остання ніч», яка того ж року була надрукована2. Надіслана в Петербург до драматичної цензури 3 жовтня 1901 р., драма викликала гостро суперечливі думки про неї цензорів і була дозволена до вистави лише в листопаді 1902 р.

До тексту «Останньої ночі» драматург дав таку примітку:

«Сюжетом для цієї драми послужила дійсна історична подія. В кінці XVII в. був собі шляхтич-руський Братковський: мав він маєток на Волинщині, а проживав часто у Львові; Братковський був чоловік освічений, талановитий, напрямку соцініанського4, але руської віри, великий патріота і на диво великий народовець. В ті часи шляхта уже була вкоренилася й дбала про за неволення селян; а Братковський, навпаки, пішов проти шляхти за голоту; він знався і з гуртком правобережних лицарів — Палієм, Самусем, Іскрою,— які тягли до Лівобережної України і хотіли одбитись од Польщі і злучитись з Правобережною Україною. Братковський хотів підняти на Волині повстання крестьян; його піймали з маніфестаціями і покарали на горло в Луцьку, 1702 року. Жону і єдиного сина не допустили навіть до побачення».

Старицький, як бачимо, порушив цікаву й важливу тему з історії боротьби українського народу за возз’єднання всієї України з Росією. З історичних джерел відомо, що справді Братковський Данило (а не Степан) був поетом (збірка його віршів видана польською мовою в Кракові 1697 р.), автором відозви до всіх православних, що жили в Польщі, яка закликала до повстання — своєрідного повторення Хмельниччини — проти насильства польської шляхти. Він дійсно мав зносини з Палієм та іншими ватажками повстання на Правобережній Україні, а в 1700 р. їздив навіть на Лівобережжя за порадами до Мазепи, який тоді ще ховав своє зрадництво й був довіреною особою Петра І і, цілком імовірно, видав Братковського польській шляхті.

Братковський дійсно був затриманий під Заславом, ув'язнений в Луцькій тюрмі. 15 листопада 1702 року за присудом військового суду «посеред ринку луцького, через ката... зістав стятий».

М. Старицький, підкреслюючи народолюбство героя, в створенні драми пішов по лінії розкриття боротьби ув'язненого Братковського в останню ніч перед стратою проти підступних заходів тюремників, яким було потрібно зламати опір в'язня, зламати його світлі народолюбні переконання, наштовхнути на зраду товаришів по боротьбі.

Братковського обвинувачують у зраді й бунтарстві, але він відкидає ці обвинувачення:

Хіба ж любить отчизну свою — чрада? Хіба ж стоять за кревних — вчин лихий? Та все ж мене учили навіть в школі, Щоб не щадив за рідний люд життя!

Тяжко карається він в тюрмі, але ^рішуче відкидає вимогу видати спільників у боротьбі ціною власного рятунку, коли «осудник» на допиті запевняє його:

...Нам відомо, що в зв'язку був

Із Іскрою і з Палієм-псявіром,

З Мазепою, з Москвою злитись хтів,

Підбурював все бидло.

Братковський (усміхається).

Коли звісно усее вам, то нічого й питать...(Дія І, ява 2).

Ніякі муки, ні спокуси не могли захитати вільнолюбних переконань в'язня.

В мареві йому ввижаються картини: сходка повстанців, де обрано було його за ватажка, родинне щастя з коханою дружиною Тасею і маленьким сином, арешт, Страшидло, що лякає його і, нарешті, образ покійної матері, що благословляє сина на смерть, яка піднесе «стяг братерства, правди, волі...»

Сон-марення Братковського вранці перебивають тюремники, що прийшли вести героя на смертні муки.

В останню мить «з нелюдським лементом вривається Тася й припада до ніг в'язня».

Написана білим п'ятистопним ямбом, драма «Остання ніч» в монологах героя, його діалогах з осудником-інстигатором, з сторожем і з ксьондзом, а також в контрастних картинах марення в'язня глибоко розкриває кришталево чистий образ борця за інтереси поневоленого народу, його тонкі й зворушливі душенні переживання, в яких

над все — людське поспільне горе,— Ярмо і бич голоти!.

(Карт. І, ява 1).

Соціальне гострий, антагоністичний, історично значений конфлікт, покладений в основу драми, напружені драматургічні ситуації розгортання її стислого сюжету, що набирають трагедійного звучання, а також контрастні картини ніжного ліризму, жартів, смертельної туги й високої героїки вимагають, як доречно показують ремарки, музичного супроводу.

Музика до драми «Остання ніч» М. Старицького була створена М. В. Лисенком. Вона органічно ввійшла в поетичну тканину твору, посилюючи її психологічну глибину й виразність. За певними даними, драм;І в 1909 р. була виставлена на сцені театру М. Садовського.

Де-не-де в тексті драми, здається, бракує ширших мотивацій вчинків героя, іноді слова його, що звучать натхненно, малопереконливі. Але це не послаблює ідейно-патріотичного змісту твору, що виражає історичні прагнення українських народних мас — визволитись з-під ненависного гніту польської шляхти й возз'єднатись в рідному лоні матері-вітчизни, що здійснилось в наші роки.

Драма «Остання ніч» М. Старицького є актуальною й для радянської сцени.

«Чарівний сон» — жарт на одну дію, що написаний 29 грудня 1899 р., призначався для постановки в гуртку аматорів Київського літературно-артистичного товариства, де тоді як режисер працював драматург, музику ж до тексту написав М. Лисенко.

Незважаючи на зовні легкий зміст твору, жарт уїдливо картає царський устрій і саму цензуру, що й утруднило вихід твору з цензури, особливо драматичної.

До друку «Чарівний сон» дозволено було в 1903 р., а до постановки його дозволено аж в 1913 році, та й то в переробленому вигляді за вимогою цензури — під назвою «Чари ночі» 2.

Сюжет жарту нескладний. Чарівний сон приснився панночці Лесі під Новий рік, коли вона заснула в порожній хаті, заходившись погадати при свічках про коханого юнака — Костю. їй приснилося в журбі, що вона королівна, за руку й серце якої змагаються: Ханенко, Німецький принц і Невідомий лицар. Виграє змагання лицар, в якому вона взнала Костю. Мачуха-королева, закохана в лицаря, інтригує проти нього, а покірний їй король наказує схопити лицаря на катування. Леся боронить лицаря й... прокидається в обіймах коханого Костя, який уже приїхав.

Характерно, що лицар, змагаючись за королівну Лесю, співає, приграючи на кобзі, пісню, перейняту демократичним мотивом:

Моя любов є зовсім друга:

Прихил до люду, до бідах,

Яких призначення — наруга,

Нужда, страждання, праця, страх,

Які добра повік не мають,

Які від голоду конають,

Для ситих все віддаючи,

Навіть спочинок уночі... і т. д.

І коли злостива королева запевнила, що лицар «рвань бунтує на панів», простак-король починає з Мажордомом міркувати:

Король. Так, слова його понурі Мажордом Не були вони в цензурі і т. д.

В жартівливій формі, але в'їдливо і недвозначно зачепив М. Старицький дошкульні місця царсько-поміщицького ладу. Легка віршова форма твору послужила прикриттям від допитливого ока «блюстителів порядку», а любовна тема та цікаві перипетії легкого жанру приваблюють своєю художньою простотою і безпосередньою

жвавістю


2.12 «Крест жизни»


Останнім завершеним оригінальним драматичним твором вважається написана російською мовою на початку 1901 року драма в 5 діях «Крест жизни». Дозволена того ж року цензурою до постановки 2, драма «Крест жизни» не була використана на сцені й залишалась неопублікованою до останнього часу3.

Як зазначено в драмі, дія її відбувається в ті ж роки в університетському місті. В збіднілій панській родині Наумових (мати — Марія Сергіївна, здеморалізований син — студент Кирило (Кира), дочка років 16 — Люба) готується вечір заручин Люби з давнім другом сім'ї Сумкевичем — середніх літ буржуазним ділком-юристом, порадником і спільником багатого підприємця барона Гольдштейна, що теж вхожий до Наумових. У останнього, як виявляється, є полюбовниця Ніна — артистка, що була нареченою старшого сина Наумових—Володимира, засудженого царським судом.

Коли Сумкевичу вдалось, не дивлячись на попередження Стьопи, обдуривши матір — Наумову, умовити Любу на фактично безшлюбне співжиття під виглядом одруження за кордоном і т. п., з'являється Володимир, про якого 4 роки не було й звістки. Він викриває брудні наміри свого колишнього друга Сумкевича, але останньому вдається зберегти зв'язок з Наумовими. За допомогою Ніни він влаштовує Володимира на службу до барона.

Одначе Володимир не зраджує своїх переконань. Побувавши на підприємствах Гольдштейна, він упевнився в тяжкому стані робітників, довідався про обдурення селян і викриває хижацтво барона та його спільника Сумкевича, приваблюючи до себе все, що залишилось здорового (мати, Люба, Стьопа, Гаврило, Ніна, Руден-ко) в боротьбі проти зла й неправди.

Не дивлячись на погрози барона Гольдштейна, Володимир повний рішучості відстоювати правду й далі нести свій «крест жизни» з вірою в те, що «земля наша не без-судна», що скоро зійде сонце й тоді всі побачать, хто вороги, а хто друзі вітчизни.

О, я вірю в божественну силу людської душі! Вона подолає і внутрішній занепад, і зовнішній гніт.. Прийде час,— і все чесне, добре, сповнене високих поривань, стане на чолі і, осяяне яскравим денним світлом, піде до перемоги любові, свободи і правди!

(Дія V, ява 19).

Основне завдання драми, очевидячки, в тому, щоб показати розклад і розмежування тогочасної інтелігенції, краща частина якої йде до трудового народу, а гірша занепадає, продаючи себе капіталізму.

Це підкреслено (хоч і не мотивовано належно), в драмі на прикладі розходження братів Володимира й Кирила Наумових, останній з яких геть занепав і навіть за гроші жениться на Каті, щоб віддати її на розпусту Гольдштейну.

Старший брат Володимир, що очолює кращу частину інтелігенції, діє проти капіталізму, який, за його висловом, «є зло...».

Він ненавидить багатіїв-визискувачів і, високо цінуючи труд, карає тих інтелігентів, що продають свій труд експлуататору:

Адже ж це один з найогидніших продажів – це продаж тіла, ні, гірше – це продаж духу!

Перед бароном він образно викладає об'єктивно-економічну причину руйнування капіталізмом тогочасного суспільного устрою, поданого у вигляді піраміди, в основі якої є «неимущие рабочие классы» (ява 15) і пояснює прокурору на вечірці, як сталося, що його було засуджено:

Володимир. Ми були ентузіастами; громадські інтереси захоплювали нас цілком; капіталізм ми вважали за величезне зло і для боротьби з ним намагалися висунути асоціації дрібних сум і праці. Приятель мій, що ман гаряче серце і захопився ідеєю загального добра, був необоротним.

Прокурор. Хо-хо! Розумію. Приятеля, звичайно, чи стукали, арештували, та й саму громаду, не дозволену урядом, зарахували до товариства протизаконних.

Володимир (іронічно). Архівірно. Ми були легковажними і не подумали про дозвіл.

(Дія 4, яка.4),

Володимир, нарешті, торкаючись припиниш суспільної діяльності, вважає, що йому важче було б туї, де розклад поразки, розчарування, аніж н ув'язнені далеко:

«...Там, удалині, я все-таки жив своїм минулим воно світилося і гріло душу сподіванням... Одна лише; плямки були в ньому — це єзуїтське правило, що мета виправдує засоби... Ні, не виправдовує! Я й тоді так думав, а тепер іще більше в тому переконався: чисте діло вимагає чистих засобів, а той, хто зняв меча,— від меча й загине!»

(Дія III, ява 12).

Навряд чи потрібно доводити, що в драмі «Крест жизни», як на той час, е. чимало елементів прогресивних, демократичних.

Палкі промови Володимира Наумова про капіталізм як зло, про визиск трудящих, про правду, сонце, свободу й т. д. могли справити з сцени вплив небажаний для царизму.

Одначе в драмі нема й натяку на революцію, на революційність в теоретичних висловах Володимира чи кого з його прихильників.

Навпаки, «передовими» в драмі з явним глузуванням, розрахованим на сміх, рекламуються пошляки й розпусники.

Не менш показові є згадані «ассоциации мелких сумм и труда», які Володимир висував разом з спільниками в боротьбі з капіталізмом, Інакше кажучи, артілі, чи «спілки», як їх називали на Україні

Як відомо, ці спроби ліберального народництва мали реакційну суть на селі й в місті

В І Ленін викривав намагання народників представити всілякі «кооперації» при капіталізмі як революцій ний засіб

«Це — обман,— писав В І Ленін,—ніби «всілякі кооперації» відгорають революційну роль в сучасному суспільстві і підготовляють колективізм, а не зміцнення сільської буржуазії» 1

В українській драматурги зокрема, зображення ентузіастів такої «кооперації» в умовах села, як відомо, мало місце й перед цим («Понад Дніпром» І К Тобілевича, 1897 р) І після цього («Конон Блискавиченко» М Л Кропивницького, 1902 р), але обидва не мали успіху, бо, передусім, не відповідали дійсності

Щодо згаданих принципів суспільної діяльності, які проголошує Володимир, то вони чи не найбільш суперечливі в драмі

Якщо Володимир — революціонер, то ясно, що «єзуїтське правило» для нього непридатне. Але дальше поєднання ним принципу чистоти рук, що має походження від народної мудрості, з євангельською формулою піднесеного меча, що базується на непротивленні злу насильством, є, по суті, відмовленням від всякої революційності, особливо прикрим в умовах насильницького устрою, коли наростає революційна ситуація

І наведеного досить, щоб переконатись, у всякому разі, в Ідейно-художні суперечливості драми «Крест жизни»

Чи не на це й розраховувала царська цензура, дозволяючи без жодних заперечень І виключень драму «Крест жизни» до вистави на сцені тоді, коли навіть жарт «Чарівний сон», як вже згадувалось, був заборонений.

Така принципова суперечливість драми «Крест жизни», яка загалом не властива драматургії М Старицького, може бути пояснена передусім тим, що цей твір написано в співавторстві, яке чомусь в згаданому виданні драми (1956) вперто Ігнорується, замість того, щоб його дослідити, знаючи тим більше виключну акуратність М Старицького, хоча б на прикладі співавторства його з О.З. Сусловим

В чому конкретно полягало співавторство М Старицького при створенні драми — сказати важко, не до слідивши цього спеціально, хоч з певністю можна при пустити, що він тут взяв на себе драматургічну розробку на матеріалі, що його подав другий співавтор, прихований за явним псевдонімом А Тжаска (А Хронщевського — в чернетці драми)

Драма «Крест жизни» М Старицького І А. Тжаска справді має струнку драматургічну побудову, в чому помітна рука досвідченого майстра Дія драми, конденсована в кожному акті навколо основного конфлікту, дедалі більше наростає, завершуючись під завісу ефект ною кінцівкою, що підтримує Інтерес до дальшого роз витку драматичних колізій Щоправда, досить часті перипетії драми не сприяють утворенню наскрізної дії, не всі дійові особи її також внутрішньо зв'язані в драматургічний вузол. Агрипіна з Катею, наприклад, з’являються й зникають зовсім довільно.

В згаданому листі до М. Стороженка — професора Московського університету — М. Старицький, назвавши «Крест жизни» драмою «из интеллигентного быта», просить підтримати його клопотання про те, щоб вона була поставлена на московській сцені.

При цьому М. Старицький згадує, що він звертався вже так само колись з драмою «Богдан Хмельницький», але «ни отзыва о ней, ни даже цензурованного экземпляра, несмотря на мои

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: