Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Роль професіоналізму в утворенні гумористичних ситуацій в художньому творі (за творами О. Вишні)

Роль професіоналізму в утворенні гумористичних ситуацій в художньому творі (за творами О. Вишні)

спадщині Остапа Вишнi

Літературна спадщина Вишні – це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня, це – твори у різноманітних жанрах малої прози (гумореска, фейлетон, памфлет, автобіографічне оповідання), це – своєрідний тип фейлетону, якому він давав назву «усмішка» або ще «реп'яшок».

Народились вони з праці Вишні у редакціях перших українських радянських газет «Вісті ВУЦВК» (куди його просто з підвалу ЧК виринув Василь Блакитний навесні 1921) і «Селянська правда». В «усмішках» Вишні віддзеркалився своєрідний тодішній «ренесанс» селянства як соціального стану України, який, скинувши в революції російсько-поміщицьке ярмо, не дався поки що накинути собі нове російсько-колгоспне ярмо, а змусив Москву до НЕП-и і політики українізації. «Вишневі усмішки сільські», з одного боку, народились з вікової селянської відсталости, темноти, анархічного егоїзму й асоціяльної роздрібнености, а з другого – пускали гострі сатиричні стріли на розплоджуваний Москвою паразитарний бюрократизм нової панівної верхівки імперії. Селяни відчували у Вишні свого друга і речника. Вони розуміли цього гумориста, що сам народився і виріс у сільській родині, не тільки з того, що він пише, а ще більше по тому, як він пише.

Під тиском вимог читачів значна частина газетних «усмішок» Вишні видавалась окремими збірками великими тиражами і по кілька разів. Мусимо обмежитись тут лише статистикою: на 1928 рік вийшло коло 25 збірок «Вишневих усмішок», а 1928 року було видано чотиритомове видання вибраних «усмішок». До початку червоного розгрому і колективізації села (1930 р.) тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів – нечуваної для тих часів цифри!

Немале важливо, що частина «усмішок» Вишні грали роль скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного російського імперіял-шовінізму. Пригадується, яку сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. На зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки пропонують російському наркомові зробити те, що запорожці пропонували турецькому султанові. Вишня вже давно сидів у віддаленному концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей «ворог народу» посмів посміятися над російським «султаном». Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало.

Але найбільше Вишня атакував слабості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабкість в українцях громадської та національної єдности, їх анархічний псевдоіндивідуалізм, їхню інертність, всі риси в психології і думанні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні на суворому іспиті доби перемін. Нібито по-сільському «примітивний» Вишня був справжнім борцем за європеїзацію і модернізацію українця, давши своєрідну гумористичну типологію хиб українського національного характеру.

Засоби Вишні були прості. Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, у якій Вишня (учень самого Модеста Левицького!) був неперевершеним майстром. Вже через це одно його «усмішки» не можна назвати «губановськими» (московський письменник Губанов прославился виданням лубочних «малоросійських анекдотів»). Це була мова насамперед народна, селянська, хоч Вишня показав добре володіння також мовою літературною та навить міськими жаргонами.

Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, но комізмом більш тонким – комізмом с л о в а , гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він вмів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого соціалізму. Найбільше користувався нехитрим прийомом «зниження» і допік режимових галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, планів, проектів – до голої дійсности, до діла, до сущого. У цьому наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєї гіркої соціальної і національної біографіі нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм.

Традиція ліпших творів Вишні лежить також у барокковій добі вертепу і бурлеску, коли так любили охоплювати “високе” і “низьке”, анекдоту і дотеп. Одночасно Вишня володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діалогу та - зовсім щось протилежне! - найтоньшого ліричного нюансу. Він був проникливий психолог, вмів скупими засобами уловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наівність, цікавість, жорстокість, любов... Все те будувалось у прозовій мініатюрі, творило новий, чисто Вишневий тип фейлетону – своєрідного коментаря сміхом. У цьому Вишня важав себе спадкоємцем Котляревського, до якого ставився з найбільшим пієтизмом. Дуже любив Гоголя і дав прекрасний переклад його «Ревізора» українською мовою.

Грамодянська позиція та самосвідомість письменника

Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити..?», - пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Гоголь, ні Твен і яке найбільше давило і різало його талант: «Зло найбільше космополітизму в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони... позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!» [10]

Може статися, що тут Вишня завуальовано пише про розстріляне Відродження рідної країни, а серед зрубаних паростків літературних він бачить і себе. СРСР в 30-их роках знищила українську радянську літературу за «націоналізм», змішуючи у цьому терміні явища патріотизму і шовінізму. «Оті дурні, - пише Вишня в згаданому щоденнику, - що кричать “націоналісти!”, не розуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!» І далі: «Як буде комусь соромно за мої страждання!»

Точно в п’ятнадцятирічницю оголошення в пресі про розстріл двадцяти восьми українських письменників виїзним судом у Києві (18 грудня 1949 року), Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: «Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за “провалля” в літературі... Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував... А потім читав».

Загадка поразок і перемог Остапа Вишні – це проблема спонтанного гумориста в пеклі, в умовах рабського суспільства СРСР. Адже за його «усмішки» йому дали кару за статтею КК 54-8: про терор! І його ж, з цівкою револьвера при скроні, змушували робити «усмішки» над трупами мільйонів синів його народу, що впали жертвою сталиньского терору. Як далеко ця жахлива вимога лишає позаду царицю Катерину II, що насаджувала специфічно російський жанр гумору – «улыбательную сатиру»!

Сміх можна вважати за синонім свободи — принаймні внутрішньої свободи людини. Очевидно, Вишня володів секретом внутрішньої свободи за всіх ситуацій, свободи від «нечистої сили» і своєї, і чужої. Тому в його душі міг завжди жити сміх - не «шибеничний гумор» і не жовчна злість, - це йому було чуже, а соняшний гострий добрий гумор!

Вишня був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі розповідають, що він так само, як тифозних у війскових потягах УНР, рятував своїх товаришів у підвалах ЧК, де, як писалося вище, він сидів десь із кінця 1919 по весну 1921 року. І в тюрмі НКВД у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 по весну 1934 року, і в концтаборі на Печорі... Коли був зарештован Максим Рильський, з яким письменник дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми, забрав його до себе в Харків на кілька тижнів. На такі вчинки мало хто зважувався в той час загального страху, бо Сталін нікому в Україні не прощав лицарської прикмети. Самогубство Хвильового Вишня пережив як жахливу катастрофу три дні і ночі бився у своїй кімнаті, з вікон якої перехожі на вулиці чули крики і голосіння. Думали, він збожеволів.

Ці риси лицарської самовідданої вдачі дещо промовляють і за природу гумору Вишні. Він вмів бути нещадним і убити сміхом. «Ворога треба бити!», - писав він і цитував Гоголя: «Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі». Але головним джерелом його гумору була любов до життя, насамперед – свідома любов до людини. Ніби виправдовуючись, що так багато кепкував за своє життя і українських людей, Вишня пише в згаданому щоденнику: право сміятися зі своєї, рідної людини дає любов. «Треба любити людину. Більш ніж самого себе». І лукаво додає: «Любити, між іншим, це дуже тяжка робота».

Що ж його штовхало на цю «важку роботу» люблячого гумориста? Ось його відповідь: «Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!».

У цьому зв’язку яскравим прикладом є «Моя автобіографія». Це – оригінальний твір письменника, який має кілька мистецьких пластів: інформаційний (наче відповідь на запитання анкети – дата народження, навчання, входження у літературу); образ ліричного героя (Ю. Лавріненко писав, що «Вишня залюбки маскувався під "простачка", який здебільш з усім погоджується, але від нього повівало казковим "дурником", перед яким пасують мудреці і королі» [12]); саркастичне ставлення до літературознавчих та критичних публікацій, у яких йшлося про впливи, нахили, формування письменника («Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа...» [13]); такі складники, як традиції українського народного гумору, іскристий сміх «Енеїди»; сатирично-тумормстичні повісті Квітки-Основ'яненка, інтонації Шевченка («Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білніі. як білі бувають у нас перед зеленими святами хати...»).


III. Цикл «Мисливські усмішки», як вищий прояв професіоналізму та таланту письменника


Коротка історія створення циклу


«Їздили полювати. Це – не вперше і не востаннє. Нічого!

І як радісно, що я нічого не вбив!

І як радісно, що я ще поїду (обов’язково!), щоб щось убити!

І як радісно буде, що я нічого не вб'ю».

О. Вишня. Щоденник


Епіграф, взятий із щоденникових записів Остапа Вишні, є ключем до розуміння його «Мисливських усмішок». Радісно, що нічого не вбив! Це найвищий вислів гуманізму – оберігати, пильнувати і любити все живе і корисне, все, що прикрашає людське життя. У цитованих вище рядках, сила любові гумориста до рідного краю, природи – до озер та рік, лісів та гаїв, безмежних степових просторів. У них – поетична схвильованість та романтична піднесеність оповіді, філософські роздуми та народна мудрість, дотепність та простота і щирість, які є визначальними рисами всього мисливського циклу. Не випадково саме «Мисливські усмішки», безперечно, привертають найбільшу увагу серед творів Остапа Вишні!

Рубрика «мисливські усмішки» вперше з'явилася на сторінках журналу «Дніпро» в 1945 pоку. У 8 - 9-му номерах цього видання було опубліковано усмішку «Лисиця», із визначенням жанру «із мисливських усмішок». Під таким підзаголовком гуморист друкує усмішки «Бекас», «Ведмідь», «Відкриття полювання» та ін.

У 1946 pоку письменник хотів видати ці твори окремою збіркою «Мисливські усмішки», але плани його не здійснились. Невеличкий цикл «мисливських усмішок» входить до збірки «Весна-красна» (1949 р.), 26 творів було включено у «Вишневі усмішки» (вибрані), що вийшли, наступного, 1950 pоку.

Окремим виданням «Мисливські усмішки», які він складав протягом тривалого часу, вперше з'явилися в 1954 p., a найбільш повне видання було здійснене вже після його смерті – в 1958 pоку з чудовими ілюстраціями заслуженого діяча мистецтв УРСР, художника В. Г. Литвиненка.

Майже всі «Мисливські усмішки» друкувалися у російській періодичній пресі, виходили окремими виданнями і включались в «Избранное» гумориста.

«Мисливські усмішки» є найбільш поетичними творами Остапа Вишні. Вони стоять у одному рядку з «Записками мисливця» І. С. Тургенєва, пейзажно-мисливськими етюдами Н. С. Лєскова та оповіданнями М. М. Пришвіна. «Мисливські усмішки» по праву можна назвати лебединою піснею письменника...

Ліризм «Мисливських усмішок» Остапа Вишні

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі – явище унікальне: в них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту та пейзажної лірики. Взагалі, природа була для письменника воістину джерелом життя і натхнення. Усією душею відчував він її красу, любив її чудові створіння. Протягом багатьох післявоєнних літ Остап Вишня створював невеличкі за розміром, поетичні за звучанням, наснажені ласканою лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискують на їх поверхні. «Лисиця», «Відкриття охоти», «Заєць», «Про мудрого зайця», «Бекас», «Вовк» та інші діїсно розповіді і склали «Мисливські усмішки», які посідають центральне місце у творчості письменника.

У цих маленьких шедеврах особливо яскраво виявилося органічне злиття двох граней незвичайного, професіїного з великої букви таланту Остапа Вишні – гумору і лірики.

У «Мисливських усмішках» немає прямих закликів любити природу, але навчають не нищити, не вбивати, а - навпаки, - дбати про неї, берегти для нащадків. Для самого автора, головним є не полювання на звірів чи ловля риби, а сам процес перебування на природі, спілкування з нею. І потім, як справедливо сказав М. Рильський, у Остапа Вишні «в душі поезія цвіла», а справжня поезія не буває прямолінійною або декларативною.

Природа в «Мисливських усмішках» одухотворена. Письменник наділяє її почуттями і мудрістю, глибоким всепроникаючим розумінням таємниці Всесвіту.

Пейзажі Остапа Вишні – це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. «Осінь... Ось палає кленовий лист – умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч ііа землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і мліти серед завмерлих собратів своїх... Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі... Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься...» [15].

Або це: «Золота осінь... Ах, як не хочеться листу з дерева падати, - він аж ніби кров'ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й "раскудря-кудря-кудрява", - ген там, на узліссі, білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає... Золота осінь...» [16]. Таку картину могла побачити тільки людина з тонкою, чутливою душею. Через такі пейзажі письменник висловлює своє філософське бачення проблеми буття.

Але пейзажі ці досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою. Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Як засмажити коропа», «Дика гуска», «Екіпіровка мисливця» перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письменник разом зі своїм героєм, - людиною дотепною, оптимістичною, яка завжди у життєрадісному настрої, і за звичай є й оповідачем, - радіє довколишньому світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Він не прийшов на полювання когось вбивати чи «добувати харчі». Він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою. Герой-оповідач Остапа Вишні трохи лукавий, трохи дивакуватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або і без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.

Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує посміхнутися. І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипані розповідями невдах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту горілку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.

«Як варити і їсти суп із дикої качки» – одна з найдотепніших і найліричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Присвячена вона нещасному Максимові Рильському, та вперше надрукована в журналі «Перець» 1945 pока, вже після повернення письменника із концтабору.

Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідного лугового озерця, де виявляється, як спостеріг «всесвітньовідомий орнітолог», теж водяться дикі качки. Збираєтеся, «берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...» [16].

За цим описом збирання на полювання – неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метушні, умиротворення! Далі пояснюється сенс вечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» – час, коли дика качка з'являється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку» – своєрідний ритуал, можливість «посмакувати», насолодитися довколишнім світом.

Отож у «Мисливських усмішках», які, незважаючи на назву, навчають людину не знищувати природу, а навпаки – охороняти, берегти все живе, автор замислюється над такими одвічними проблемами, як єдність людини і природи, людина і вічність буття. Саме через це деякі твори Вишні називають, як ми писали вище, поезією у прозі. Він ходив на полювання з однією метою – помилуватися лісами, полями, луками, послухати спів птахів, подивитись на сіре осіннє небо, на лежачих у сіні горілиць. Письменник з великою любов'ю описує живі картини природи, передає внутрішній стан, психологічний настрій мисливця перед відкриттям полювання, детально описує сам процес вистежування тварин. А з якою точністю автор передає процес підготовки до рибної ловлі! Виявляється, головним тут є не самі вудки, а те, що покладено в торбу для обіду.

Осібно із усіх стоїть усмішка «Каченята плачуть», що вчить любити свою рідну землю, край, де народився і виріс. Остап Вишня наділив селезня патріотичними рисами. Птах поселився біля Києва, де глибокий Дніпро, сине небо і зелені очерети. Приходять браконьєри, - гине качечка, під загрозою життя малят. Селезень вимагає, щоб браконьєри виправили те, що накоїли: «Хай оті два, що вбили мою качку, хай по черзі приходять, сідають на моє гніздо й вилуплюють мені каченята...» [18].

Крім того, «Мисливські усмішки» з усею підставою можна назвати зооенциклопедією. Автор не тільки розповідає нам про ту чи іншу тварину, а й висловлює своє ставлення до них. Так, наприклад, до «братів наших менших» він звертається, як до людей, називаючи їх не білка, а «білочка», не лисиця, а «лисичка». І ми вже бачимо їх активними героями, що сміливо діють поряд із мисливцями. Ось що пише Остап Вишня про дику козу: «Благородна тварина – дика коза. Благородна і своєю постаттю, коли струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись до Сули, до Росі, до Горили, граціозно нахилившись, стулену воду п'є. Благородна і в стрімкому вихорільоті, коли, налякана, не біжить, а стелеться над чагарником, над кущами чи поміж дубово-ясеневими стовбурами» [19].

У «Мисливських усмішках» багато ліричних і в той же час гуморичтичних відступів, у яких ми бачимо лише доброзичливий сміх у ставленні до мисливців, милуємося прекрасними картинами нашої мальовничої України, замислюємося над болючими проблемами екології. Чи зоології будемо навчатися тільки з книжок? Чи зможуть наші діти, онуки ось так, як колись Остап Вишня, поїхати до лісу, побачити справжнього вепра, качку, білочку?

Отже, «Мисливські усмішки» можна справедливо назвати шедеврами гумору і лірики, яскравою сторінкою не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, а і в усій українській літературі!

Характери головних героїв «Мисливських усмішок»

У «Мисливських усмішках» виведена ціла галерея добрих і цікавих людей. Кожен з них – особистість, чітко окреслена індивідуальність. Давній і досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович Моргниоко аж ніяк не схожий на Кузьму Дем'яновича, що полюбляє полювати на дикого кабана або вепря, дід Махтей - майстер лову перепілок, - абсолютно різниться від мисливця на дичину Йосипа Євдокимовича, а дід Лука, - любитель полювати з крякухою, не подібний до свого ровесника Кирила Івановича і т. д.

Але всіх їх єднає любов до рідного краю, дотепність і балакучість. Вони справжні майстри мережити тонке плетиво мисливських вигадок та «серйозних, - як пише гуморист, - без жодних перебільшень» оповідань.

Ось, наприклад, дід Лука, герой усмішки «З крякухою на озері», розповідае: «Я пустю, було, крякуху й сидю! Коли ось – хмара! Сіла біля крякухи сила-силенна крижня! Може, тисяча, може, дві, може, п'ять тисяч! Я задивився та як попхну з обох стволів разом! Як же ж вони знялися, ну, я вам кажу, як буря! І ні одної не лежить! А я й не туди, що попхнув я з обох стволів не в качок, а в очерет! Заворожили вони мене! Так!» [20].

Скільки тут безпосередності, щирості і добродушності. Письменник на серйозі передає мову свого героя, довірливо, разом із читачем слухає її і безтурботно сміється з дивовижних пригод. Саме з пригод, а не з оповідача – доброї і веселої людини.

Не меньш привабливий образ мисливця-оповідача, намальованого в усмішці «Лебідь». Поважно, спокійно, з гордістю і достоїнством розповідає Кирило Іванович про свої рибальські пригоди, про поєдинок із коропом: «Воно й брало потихеньку! Так тільки ледь-ледь на світ заблагословилося. Смик! І тихо... потім ще раз – смик! І знову – тихо. А потім повело, повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-овело! Дай, думаю, підсікну! Сіп! Е, воно ж як і рвонуло! Ех же, ж, як і рвонуло! А волосінь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Із Рицаря, з племінного, орловського рисакаї Там така волосінь, що на одну волосинку можна бузівка іналигати! Вудилище – дугою! Я – попускать! А воно рве, а воно рве! Я – держу. Коли ось — викидається! Їй же богу, як ночви!» [21].

Яка в цьому уривку чудова мовна характеристика героя! Вона дає точну уяву про темперамент героя, про його вміння спостерігати і порівнювати, про його манеру розповіді. Перед читачем зримо встає картина підсікання, ми бачимо ту волосінь, якою можна бузівка налигати і коропа.

Надзвичайно збуджений і піднесений у своїх розповідях досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович. Він пристрасно, із жаром розповідає про вовчі облави, про вміння пізнати вовка не тільки на око, а й інтуітивно, за метрів сто відчути його наближення. І як тільки між кущами мельк - «вважайте, що вовка нема. З першого пострілу». Як же комічно виглядає цей досвідчений убийвовк, коли замість вовка він «тарахнув» собаку.

Читач щиро, від усієї душі посміявся і ще більше полюбив Кіндрата Калістратовича. Та як же його й не любити, коли він «аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать! Почервонів увесь!» [22].

Людиною великої душі, дотепним фантазером виступає дід Панько. Він щиро переконаний, що в Осколі є такі соми, що могли б проковтнути паровий катер, коли б не боялися його торохтіння. До пари Панькові рибалки дід Круча і Гордій Іванович. Піймані ним щуки найбільші. Письменник тонко вложив характери своїх героїв, правильно і повно показав психологічний стан їх.

Ось Гордій Іванович розповідає про впійману ним двадцятиоднокілограмову щуку. Та дідові Кручі це видається дрібничкою. Він спокійно кидає «Щупель». Гордій Іванович ображений.

А тим часом дід Круча почав своє. Він розповідає про щуку отамана Сірка, яка була справді щукою, а не якимось щупелем. Вона навіть позначку мала, і з Чорного моря переселилась у тиху річку Басанку.

Читача підкупляє щирість і переконаність оповідача у достовірності сказаного. Тому проймаєшся вірою, що справді діди бачили й виловлювали «карасі, як вагони», «окуні, як постоли», «лини, як підсвинки» та «щуки, як човни-довбанки». І водночас невідповідність почутого і реального викликає щирий задушевний сміх.

Надзвичайно теплий, лірично схвильований образ мисливця створив Остап Вишня в усмішці «Олекса Іванович». Перед читачем на всю широчінь постає «простий собі чолов'яга», що «мав благороднее серце мисливця-спортсмена і ніколи по сидячих не стріляв» [23]. І почалося це з раннього дитинства, з того саморобного пістоля, до якого трудно було дістати пороху. Йшли роки. Олекса Іванович став справжнім мисливцем-спортсменом. Тепер йому сімдесят шість, та він вірний собі: «Все життя з рушницею! До останнього подиху!» [24].

Такі чудесні і романтичні люди населяють усі «Мисливські усмішки» Остапа Вишні. Письменник розкриває їх думи, характери, уподобання. Назавжди запам'ятовується Іван Петрович і його розповідь про Петра Івановича, Пилипа Федоровича та старенького бухгалтера, що замість зайця поцілив у кішку тощо.

Кожен з них – це завершений мистецький тип, привабливий образ, що чарує нас своєю простотою, закоханістю в рідну природу, звеселяє нас своїми дотепами і побрехеньками. Крім того, герої Остапа Вишні – люди високих і благородних поривів, чистої моралі та душевної краси. Вони вміють побачити і оцінити велич і звабність природного світу.

Неповторність та оригінальність стилю Остапа Вишні

«Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу... Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!».

В цих словах весь Остап Вишня, його громадське і письменницьке кредо, його радощі й

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: