Мовний світ давньої української літератури
Завважимо, що в літературі XIX - XX ст. розвивається традиція алегоричного переосмислення біблійних мотивів, образів, тем та прямої обробки біблійних текстів. Активніше переосмислено біблійну образність у творах поетичних, з якими ви, певна річ, ознайомились, коли в школі вивчали творчий доробок І.Франка, Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Тичини, І.Драча. Рідкісним є звернення до біблійних мотивів у творах прозових (наприклад, «Авірон» Г.Хоткевича, «Останній пророк» Л.Мосендза), драматичних («Ціна крові» С.Черкасенка) чи художньо-публіцистичних («Перебудова Вавилонської вежі» Є.Сверстюка, «Молитва до мови» К.Мотрич). Біблійні образи багато років поспіль стали органічною ознакою художнього мислення. Можна ствердно сказати, що на всіх етапах розвитку літератури митці слова постійно зверталися до Книги Книг, яка є джерелом істини, авторитетним суддею, духовним Всесвітом.
Матеріал сьогоднішньої розмови поставить перед вами безліч запитань. Передовсім треба сказати, що слово Біблія у перекладі з грецької означає книга. У стародавньому фінікійському місті Бібліосі уперше в історії нашої цивілізації навчилися із стебел папірусу виготовляти матеріал, на якому можна було писати. Написане на кількох папірусах зшивалося — так власне і з'явився прообраз сучасної книги.
В Україні Біблія вперше появилась у IX ст., в часи раннього християнства.
Біблію вперше перекладено 1499 р. новгородським архімандритом Геннадієм. Спробу перекласти Біблію українською мовою в середині ХІХ ст. здійснював П.Морачевський. Одначе перший переклад повної Біблії українською мовою здійснили П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй у 1903 р. (Відень).
Не тільки тому, що Біблія є збірником древніх текстів, а й тому, що це священне писання найпоширенішої релігії сучасності, яке називають також Словом Божим, Одкровенням, Книгою Спасіння, - через те її називають Книгою Книг.
Найдавніші Євангелія появилося в Руси-Україні – це Архангельське, Мстиславове, Турівське, Галицьке Євангелія. А ось Пересопницьке Євангеліє (1656—1561) називають Першокнигою – це зразок мистецтва рукописної книги.
В Русі найдавніші Апостоли датуються 1195 і 1220 pp. У 1517-1519 pp. Франциск Скорина надрукував біблійні книги, а на основі Біблії Ф.Скорини Лука з Тернополя створив власний біблійний кодекс (1569). У 1581 р. в Україні виходить Острозька Біблія завдяки роботі Острозького вченого гуртка, очолюваного Герасимом Смотрицьким.
Відомий письменник ХVІІ ст. Г.Сковорода цікавився історією про блудного сина, бо й сам провів своє життя в мандрах. Звернімося хоча б до його байки «Про безногого і сліпого» із «Розмови п'яти подорожніх про істинне щастя в житті», щоб переконатись, наскільки оригінальною є переробка первісного сюжету: в мандри вирушає не один, а два сини. Тяжко покалічені життєвими пригодами, вони рятують один одного: сліпий бере на плечі безногого і обидва сини повертаються в обійми свого батька. Найбільшу ж кількість розробок цього сюжету в українській літературі залишив Т.Шевченко, у якого тема відходу з рідного краю і повернення до нього, тема пригод на чужині блукальця, тема каяття й повернення є наскрізною в поезії. Найповніше відбито Біблійні мотиви в поемв Лесі Українки «Вавилонський полон». Мова Біблії привертала до себе увагу на всіх етапах розвитку літератури, бо Біблія була і є джерелом істини, авторитетним духовним Всесвітом.
Завважимо, що завдяки друкарям вченого гуртка, очолюваного Герасимом Смотрицьким вийшла «Острозька Біблія», яка справила враження на чужинців: «Не дурно ж ними зацікавилась навіть церква і спів старих дум перенесла й до свого співу».
До 1991 року в Україні тривала багатолітня неувага до Біблії, негативне до неї ставлення, якими позначався атеїстичний напрям тодішньої освіти. У Книгу Книг ми уважно вчитуємось, бо в долі нашого народу, його культури Біблія посідає особливе місце. Поет Ігор-Богдан Антонич назвав Книгу «зоряною, біблійною й пишною». Як бачимо з прикладів, від найдавніших часів мистецтво, живопис, скульптура, графіка, література черпають із Святого Письма теми, сюжети, мотиви, образи, переробляючи їх, переосмислюючи відповідно до животрепетних проблем свого часу. Прочитаймо уважно збірники «Легенди та перекази» (К., 1985), «Прислів'я та приказки» (К., 1989, 1990, 1991) і ми переконаємося, що особи, які в Святому Письмі діяли цілком природно, збереглись у народній пам’яті, у живому слові, в літературі.
“Слово о полку Ігоревім" – шедевр давньоукраїнської літератури
Історію, життя й побут, культуру Руси-України відображено в поемі «Слово о полку Ігоревім». Про доброту Всеволода, його сердечність, що виявляється у ставленні до старшого брата Ігоря, говориться і в «Слові», і в Київському літописі. Літописець створив образ воїна, який «всих удалее, рожаемь, и воспитаемь и возростом, и всею добротою и мужественою доблестью...». Всеволод – це воїн-силач, який водночас має добре серце, відвагою у битві на Каялі він нагадує билинного героя; його дружинникам-курянам також немає рівних у силі. Інші князі охарактеризовані в поемі досить стисло, але «кожен в аспекті тієї користі, яку можуть вони принести Русі в боротьбі за її незалежність і єдність». Дослідники звертають увагу на те, що сучасні авторові «Слова» князі змальовані переважно позитивно, хоча виразно вчуваються й докірливі інтонації за недалекоглядність правителів Руської землі.
Завдяки мові, пересипаній старослав’янізмами, ми знаємо, про князя Володимира Святославича, який жив у X –XI ст. і княжив у 979—1015 pp., задовго до зображених у «Слові» подій. Автор «Слова» згадує його з пошаною як найвидатнішого старокиївського князя, що мудро правив землею Руською. З глибокою душевною теплотою в «Слові» йдеться про руських жінок, особливо про дружину Ігореву – Ярославну (ми знаємо плач Ярославни у переспіві Т. Шевченка). Її образ один із найпривабливіших жіночих образів не тільки у вітчизняній, а й світовій літературі. В східнослов'янських творах образ Ярославни (Ярослави) є першим за часом створення досконалим художнім образом жінки. Образ відтворено метафоричною мовою. Про Ярославну М.Драгоманов писав: «Славний плач Ярославни – се не що інше, як пісня української дівчини...».
Щоб пізнати глибше мову «Слова», спробуйте відповісти на такі питання:
1. Жанр, ритміка, мовно-виражальні засоби «Слова». Природа в поемі. Відповідність жанру, художніх засобів «Слова» його ідейному змістові.
2. Використання традицій та мовно-виражальних засобів світської літератури. Вплив народної творчості. Літописне оповідання про похід Ігоря на половців й поема «Слово о полку Ігоревім».
3. Зв'язок «Слова» з героїчним епосом у світовій літературі.
4. Прогресивне значення «Слова», мовне вираження патріотизму – заклик до єдності князівств і спільної оборони батьківщини від навали загарбників-половців. Засудження міжкнязівських усобиць. Висока метафоризація «Слова». Тропи у «Слові».
5. Художні переклади й переспіви поеми.
6. «Слово о полку Ігоревім» - культурна пам'ятка світового значення.
З'ясуйте: що становить зміст художнього твору? У чому полягає мовне вираження «Слова о полку Ігоревім»? Якою є основна мовна формула художнього твору? Насамперед слід зазначити, що в «Слові о полку Ігоревім» знаходимо ознаки кількох жанрів: ораторського твору, воїнської історичної повісті і героїчної пісні. Поема – це зразок ораторського мистецтва, себто твір, звернений до читача, слухача. Поряд з цим твір можна назвати ще й воїнською повістю, що має особливий стиль. М.Драгоманов вказував на генетичну близькість поеми до українських народних дум, переказів. Водночас «Слово» як героїчна поема має і свої специфічні особливості. Дослідниками давно помічено, що «Слову о полку Ігоревім» більше, ніж іншим героїчним поемам, творам епічного роду, властивий ліризм. Одначе, С.Пінчук слушно завважує: «Хоч композиційним каркасом в його найзагальніших обрисах ця тема епічна, однак важко сказати, що має більше значення для розкриття змісту твору — чи лаконічна епічна розповідь, чи глибоколіричне авторське висвітлення подій, ліричні відступи, роздуми. Хвилюючий ліризм – це риса староруського героїчного епосу, яким є «Слово о полку Ігоревім». А російський науковець Д. Лихачов висловлював гіпотезу, а саме: розраховане «Слово о полку Ігоревім» на двох виконавців, бо в поемі постійно відчувається бінарний ритм смислових, фразових, логічних висловів. Вони становлять, на думку вченого, ніби своєрідне запитання і відповідь, факт й узагальнення чи, навпаки, узагальнення і факт. Лише наприкінці поеми ці два удари зливаються в один сильний, потужний потік. Така ритмічність поеми.
Мовний світ Г. Сковороди
Вище ми зупинялися на творчості Г.Сковороди. Відомо, що його пісня «Всякому городу нрав и права» стала народною. Написав її поет у 1758—1759 pp. в селі Ковраї, коли працював домашнім учителем у сім'ї поміщика Томари, мав змогу глибоко вивчити життя селян-кріпаків. Добре знав Сковорода і життя міського населення. Тому змальовані поетом персонажі постають перед нами в доказових, живих деталях, які увиразнюють думку про типовість образів панів і підпанків, злодіїв, шахраїв, розпусників. На перший погляд, перед нами строката мозаїка: «Панський Петро для чинів тре кутки, Федір-купець обдурити прудкий, Той зводить дім свій на людний манір. Інший гендлює, візьми перевір!».
Насправді ж завдяки об'єднуючій ролі особи автора, його гуманістичній традиції перед нами постає цільна картина тогочасної дійсності з пекучими протиріччями, соціальною нерівністю, вседозволеністю багатіїв та бідами покривджених. Сковорода в пісні 10-й мовними засобами подав картину життя настільки яскраву, промовисту, переконливу, що вона об'єктивно переросла в засудження і заперечення існуючого ладу. «Та широка критика «світу» і його мерзот, що має місце у філософських трактатах, у цій пісні зібрана немов в один фокус»,— підкреслює О. Мишанич. Зважимо, що в цьому вірші кожен рядок має величезне смислове навантаження, під вогонь сатири потрапляють чиновники-бюрократи («Петр для чинов углы панскій трет...»), шахраї («Федька-купец при аршині все лжет...»), стяжателі («Тот непрестанно стягает грунта, Сей иностранный заводит скота...»), нечесні судді («Строит на свой тон юриста права...»), схоластична система тогочасної освіти («С диспут студенту трещит голова...»). Перелік цей можна продовжити: Сковорода осуджує і брехню, і розпусту, і неробство... А що ж протиставляє поет недосконалому суспільству, яке піддає нищівному осміянню?
Ми знаємо, що чотири рази у вірші повторюються рядки: «Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум», і тільки в останній строфі чітко проступає ідеал автора: «совість, як чистий кришталь». Так, ясний розум, чисте сумління є морально-етичним ідеалом Сковороди, який він протиставляє світові зла, наруги, несправедливості. Контраст завдяки мовним засобам, як бачимо, є часто вживаним прийомом, за допомогою якого чіткіше проступають суперечності несправедливого ладу, а увага читача приковується не лише до жахливих його пороків, а й тих високих прагнень, якими живуть чесні люди. Кожна шестирядкова строфа пісні 10-ї побудована на антитезі: в перших чотирьох рядках автор таврує недоліки суспільного життя, яким у двох останніх рядках протиставляється ідеал чистої совісті, ясного розуму. Такі думки були зрозумілими і близькими простим людям, тому пісня дуже швидко стала в народі надзвичайно популярною. Твір цей викликав чимало літературних наслідувань не тільки в Україні, а й за її межами. І сьогодні він приваблює народністю стилю, мови, простотою, актуальністю проблематики. Сатира ця перейшла в репертуар лірників: саме цю пісню та ще дві («Ой пташино жовтобока» та «Гей, поля, поля зелені») лірники, бандуристи співали під назвою «сковородинівських веснянок». І. Котляревський, дещо переробивши пісню 10-ту Сковороди, ввів її в знамениту «Наталку Полтавку». Живе ця пісня й нині в опері М. Лисенка.
Пісня й справді цікава і сучасна, а ось епіграф до неї незрозумілий: «Из сего зерна: Блажен муж, иже в премудрости умрет и иже в разумe своем поучается святынь (Сирах)». Це рядки з Біблії. До речі, цитати зі Святого Писання стоять перед кожним віршем. Сам Сковорода вказує, що його «Сад божественных песней» проріс із «зерн Священнаго Писанія». Разом з тим вчені вказують на відсутність органічної єдності між цитатами-епіграфами і віршами. Пояснюють це тим, що саме епіграф об'єднує поезії у збірку. Одначе, беручи за основу кожної пісні «зерно» зі Святого Письма, Сковорода лише в небагатьох творах дотримувався заздалегідь спроектованого мотиву, розробляючи тему імпровізаційно, спираючись на літературну і народнопоетичну традицію. Особливо виразно народнопоетична традиція розвинута у 18-й, одній з кращих пісень Сковороди, що стала народною і співалась на мелодію автора,— «Ой ти, птичко жолтобоко». Написана вона в народнопісенному ключі, що засвідчують і народнопоетичні образи. Скажімо, образ птаха, що звиває гніздо в небезпечному місці, явора над водою: «Буйні вітри повівають, Руки явору ламають», і народнопісенна ритмомелодика, і поширений у пісенному фольклорі засіб психологічного паралелізму. У пісні паралеллю до явищ природи подані події людського життя: «Нащо ж думати-гадати, Що в селі родила мати? То у тих хай мозок рветься, Хто високо в гору пнеться, А я буду собі тихо Коротати милий вік, Так мине мені все лихо – Щасний буду чоловік». Таким чином можемо констатувати, що життя, близьке до природи з її мудрими законами, і є, на думку Сковороди, запорукою душевного спокою, гармонії, а отже й щастя.
Відомий письменник Сковорода написав вірш «De libertate», яка є зразком високої патріотичної лірики і виявом громадянської мужності. Ця поезія створена в період посилення кріпацтва, у ній автор «пов'язує волю з боротьбою за національне і соціальне визволення трудящих: ідея свободи цілком співзвучна з вільнолюбними думками О.Радищева і декабристів. Вірш «De libertate» написаний наче одним подихом – (порівняно з піснею «Всякому городу нрав и права»), гарним, рівним стилем. Мабуть, поета тоді охопило особливе натхнення: «О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане-герою!» – це не просто набір слів, а реальне відображення тієї конкретної історично-суспільної ситуації, яку глибоко розумів, а можливо, й багато в чому передбачав Сковорода. Славити «вольності отця» Богдана Хмельницького в часи, коли всіляко принижувались права українського народу, було неабиякою мужністю. Відомо, Григорій Сковорода з презирством ставився до «вінценосних осіб», бо добре знав їхню лицемірну суть: сам на власні очі, перебуваючи в Петербурзі, бачив пустопорожнє життя Єлизавети, мабуть, знав, що розбещена Катерина II, прагнучи слави «освіченого монарха», листувалася з Вольтером, допомагала Руссо, а над своїм і підлеглими народами чинила страшні розправи, свідченням яких є указ про скасування Запорізької Січі. Ставлення філософа ло владик промовисто відображено на малюнку «Філософ та імператриця» В. Лопати, а його малюнок до вірша «De libertate» мовби своєрідно поглиблює тезу Л. Махновця про те, що в Сковороди «взагалі немає жодного слова, написаного «просто так», як літературна вправа. Кожне слово в нього значуще, добре продумане». Отож два останні рядки теж не випадкові, більше того – пророчі, і в трагічний для українського народу час покріпачення, ліквідації «козацької республіки» вони набували нового змісту – більш закличного і значущого. Темою «вольності», свободи пройняті також пісні Г. Сковороди (пісня 9-та, 12-та й 20-та).