Іван Франко і польська література
Другий том коментаря доктора Бігелайзена починається надзвичайно жвавим і теплим описом перебування Словацького у Швейцарії. Листи Еглантини Паттеч до матері Словацького дають багато інформації… „Цей стосунок”, у якому ще професор Малецький вбачав багато дечого неясного і загадкового, на думку доктора Бігелайзена, „мав характер наскрізь благородної ніжності. Вона – старша від нього на п’ять років, була йому опікункою, під крила якої горнувся поет… Трагічним у цих відносинах було хіба те, що для Словацького Еглантина ніколи не переставала бути старшою сестрою, тоді як для неї „після більше як дворічного спільного життя під одним дахом узи приязні з кожним днем дедалі міцніли”. Однак, саме на цей час, під кінець осені 1834 року, припадає знайомство поета з Марією Водзінською, до якої незабаром схилив він свої почуття. „Над горизонтом пансіону потемніло. Садочок, посаджений разом з Еглантиною, щось не ріс, хоч був на сонці і його часто поливали. Бузок відцвів давно у садку, а лавр, що ріс під його вікном, усох…”. Постать Марії, яку поет звеличив райдужними барвами своєї поезії, кинула понуру тінь на двох людей, з яких одна, почуваючи себе „обманутою” в своїй любові і відсунутою вбік щасливішою за неї, почала в’янути і заливатися сльозами, але поки нарешті серйозно не захворіла, тоді як другий страждав від докорів сумління і поривів свіжої ідеальної любові. Такі були перші зародки чудових поетичних перлин, які незабаром збагатили польську літературу шедеврами, як „W Szwajcarji”, і низкою дрібніших ліричних поезій цього періоду…
Дуже гарним і грунтовним є також аналіз „Grob Agamemnona”. Провідні політичні ідеї цієї поеми викликали завзяті суперечки між двома таборами: шляхетсько-консервативними і прогресивно-народними.
Аналіз поеми „Anhelli”, який займає 50 сторінок друку, належить також до найкращих опрацьованих частин праці доктора Бігелайзена. Він дав тут фрагменти поеми під назвою „Posielenie”, яка була написана у формі терцин Данте і яка, без сумніву, становила перший план поеми „Anhelli”, врешті дав короткий огляд досить багатої критичної літератури, присвяченої цій поемі, починаючи з листа З.Красінського і кінчаючи оцінкою Брандеса, який відносить цей твір до найглибших у світовій літературі…
На цьому ми закінчуємо обговорення цінної праці доктора Бігелайзена. Думаю, що без перебільшення можна її назвати найціннішим, - бо найширше накресленим і як найстаранніше виконаним, - доповненням до дослідження творів Словацького, що їх, крім біографії Малецького, має польська література (38, 425-433).
БІОГРАФІЯ ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО. Юліуш Словацький народився 4 вересня 1809 р. Народився в українському мальовничому містечку Кременці на Волині. Кременець – одне з найдавніших міст Київської Русі. Це українське місто і стало колискою майбутнього поета. Саме в сім’ї Евзевіуша Словацького – викладача риторики та поезії місцевого ліцею, відомого літератора народився син, якого назвали Юліушем. Саме тут на Україні пройшли дитячі роки хлопця, залишивши у його серці незабутнє враження від міста, від кременецьких пейзажів з їх неповторною красою та своєрідністю.
Після смерті батька, мати майбутнього поета, Саломея Словацька, освічена жінка, яка дуже любила музику, одружується вдруге і в 1817 р. переїздить разом із молодим Юліушем до Вільна. На протязі 1819 – 1825 рр. Юліуш успішно навчається у Віленській гімназії. Неспокійний, з вогненною уявою, зосереджений, трохи замкнений, він багато читає і пробує писати вірші, потай мріючи про велику поетичну славу.
Із розповідей Саломеї відомо, що батько був для сина зразком у наполегливому досягненні мети, а також прикладом у заняттях літературою.
Юліуш узявся за перо в той час, коли набирав сили метод романтизму. Ю.Словацький у листі до матері від 30 листопада 1833 р. з належним розумінням оцінював поетів доби Відродження і батькову працю, як пройдений етап: “Книги Кохановського я одержав з такою радістю, як ніби вітав друзів. Зберігати їх буду завжди, бо нотатки батька і твоїх кілька виразів, мамо, освятили їх для мене”.
Виховувався Юліуш разом із зведеними сестрами Олександрою та Герзилією, майже дорослими дочками доктора Бекю від першого шлюбу. На формування світогляду юнака в ці роки позначилося навчання в одному з передових на той час закладів, спілкування з матір’ю і товаришами, що збиралися в її салоні.
На вечори до салону Саломеї приходили відомі і цікаві люди Вільна, серед яких були і брати Снядецькі, а також поети так званої “литовської школи”. До них належали А.Одинець, А.Міцкевич та О.Хоцько. Усі вони жваво обговорювали події політичного і культурного життя, читали власні вірші і переклади, співали пісні. Пізніше в листах Ю.Словацький згадував українську пісню ”Ой не ходи, Грицю”, котру часто слухав у виконанні матері. Тринадцятилітньому Юліушу запам’яталася одна із дискусій, що відбулася між А.Міцкевичем та Я.Снядецьким, який злосливо насміхався над баладами співця Литви. Після цього Юліуш свої симпатії віддав Адаму і його романтичному сприйняттю життя і світу.
Формування світогляду Ю.Словацького відбувалося також в умовах важливих громадсько-політичних подій. Ще в 1796 р. Польща перестала існувати як самостійна держава, будучи поділена між урядами сусідніх країн. Верстви польської суспільності, окрім шляхти та аристократії, сприйняли позбавлення вітчизни національної незалежності як величезну трагедію. Вже в 90-х рр. XVIII ст. розпочалася національно-визвольна боротьба. На кінець 10-х і початок 20-х рр. припадає діяльність таємних студентських політичних товариств у Віленському університеті - так званих філаретів (“друзів наук”); філоматів (“друзів доброчинності”). Вони мали на меті виховувати патріотичні почуття, національну свідомість, поширювати освіту серед молоді. Ледве Ю.Словацький розпочав навчання в університеті, як у Петербурзі спалахнуло повстання декабристів, які були зв’язані з польськими таємними організаціями. Ідеали філоматів і філаретів були близькими до ідей декабристів, вільнолюбні прагнення яких і розправа над якими на Сенатській площі особливо зворушила молодого Словацького, бо знаменувала собою початок організаційної боротьби проти тиранії самодержавства.
Найбільш оригінальним твором з віленсько-кременецького періоду слід вважати “Українську думку”, але про неї будемо говорити дещо пізніше.
Перед від’їздом з Кременця Ю.Словацький написав вірш-експронт “Мати до сина”, в якому йшлось про вірність своїй родині, про синівський обов’язок перед матір’ю. У щоденнику він тоді відзначив: “Так закінчується перший період мого життя. Мені тепер після закінчення університету дев’ятнадцятий рік, однак, видається, що я вже так довго жив... Світ почуттів зник для мене, і кілька останніх років, я жив в іншому світі поезії”.
До цього періоду належить також вихід у світ першої редакції поеми “Шафрани” (1829 р.).
Наступний період у житті і творчості Ю.Словацького значно приземлить поетичний сон, літературні мрії письменника, в його поезії знайде відображення новий світ, відкритий автором під враженням листопадового повстання.
У середині лютого 1829 р. Ю.Словацький приїхав до Варшави. У перші вільні від роботи два місяці перебування у Варшаві він з головою поринув у високий мистецький світ великого європейського міста. Ю.Словацький знайомиться із культурним життям столиці, відвідує театри, входить у літературні кола Варшави.
До того часу для Ю.Словацького позиція в літературі вже була визначена. І хоч прагнув у перші місяці перебування у Варшаві до самотності, проте виявився уважним спостерігачем навколишньої дійсності. І це цілком природно, адже завжди для того, щоб розібратись у чомусь, необхідний час для роздумування.
Настав час великих випробувань для Ю.Словацького – поета і громадянина. На цей час саме романтичне світосприйняття було основою його творчості. Ю.Словацький змальовує нового героя, невдоволеного бунтівника. Складні творчі пошуки виявляються в таких п’яти поемах: “Друга редакція”, “Шафрани”, “Гуго”, “Монах”, “Ян Білецький”, “Араб”, а також у драмах “Міндове” і “Марія Стюарт”. В цей час також розпочинається робота над українською поемою “Змій”.
В цих поемах і драмах самотній романтичний герой виступає проти суспільної неправди, мстить своїм кривдникам, перемагає, але частіше сам стає жертвою свавілля і підступу.
Трагедія “Міндове” вважається важливим здобутком польської романтичної літератури.
В ідейно-тематичному плані твір продовжував антиклерикальні традиції Просвітництва. Ця перша трагедія Юліуша була високо оцінена відомим політичним діячем того часу Нємцевичем, якому молодий автор читав третю дію твору. В листі до матері від 15 вересня 1830 р. Словацький писав: “Прослухавши сцену, в якій Міндовг пориває з хрестоносцями, Нємцевич із захопленням вигукнув: ”Ах, чому ж цієї трагедії грати не можна”. Нємцевич також додав: “Я радий, бо перед смертю бачу, що в Польщі залишився поет, який має великий талант і дотримується громадянського духу”. Ця похвала мала для Словацького велике значення. Міндовг Ю.Словацького – політичний діяч, який мріє про розквіт свого краю, знищення ненависного тевтонського ордену. Він вдається до хитрощів для досягнення мети, але сам заплутався у своїх хитрощах, залишається самотнім і невдовзі гине.
Змальовуючи інтриги Міндовга, Юліуш Словацький не ідеалізує феодальні відносини, а об’єктивно показує політичну боротьбу за владу, характеризує хрестоносців як ворогів литовців. Уособленням загарбників в трагедії є Гейндріх – папський посланець. Під чернечим плащем він прикриває меч – “зброю золоту” – для вбивства людей.
“Ода вольності”, “Гімн”, “Кулик”, написані в дусі висловлювань найпрогресивніших діячів доби, Йоохіма Лелевем, якого за революційну пристрасть і прагнення до перетворення повстання за незалежність у війну за свободу Польщі з вирішенням селянського питання К.Маркс назвав геніальною людиною. Ю.Словацький в “Оді вольності” і в “Гімні” ототожнює інтереси польського народу із завданням всіх інших народів, проникливо передає загальний настрій повстанців, їх готовність жертвувати заради свободи вітчизни.
Свобода, як орел, летить до всіх країн...
Хто бачив вільну батьківщину!
То ж сам він одказав: “Я є життя
Хвороба віку – дух, володар!
Недужий цей!”
У розпалі повстання, можливо навіть за вказівкою національного уряду 8 березня 1831 р. Юліуш Словацький покидає Варшаву і виїжджає за кордон.
Три великі польські поети Міцкевич, Словацький і Красінський стають в цей час провідниками польського національного життя, впроваджуючи політику в поезію. Еміграція створює суспільство в мініатюрі, яке живе своїм духовним і матеріальним життям.
Польській еміграційній поезії закидали надмірний націоналізм. Хоч польська еміграція вибрала для поселення Францію, де народилися революційні ідеї про соціальну свободу, проблеми національного визволення Польщі були там далекі і екзотичні. Ні всесторонність Міцкевича, ні універсальні ідеї Словацького, ні дантеїзм Красінського не знайшли цього співчуття, що його повинна була здобути їхня поетична майстерність.
На початку вересня Юліуш Словацький вирішує залишитися в Парижі на постійне місце проживання, де й поринає у вир літературної діяльності, проте його шлях до визнання в літературних колах емігрантів, як ми уже знаємо, був нелегким.
Влітку до Парижа прибув А.Міцкевич, думка якого про його твори, була дуже важливою. У листі до матері від 3 вересня 1832 р. писав: “Він сказав, що моя поезія – прекрасна, що вона – як будівля чудесної архітектури, як великий костел, але в ньому немає Бога”. Ю.Словацький, пригадуючи рядки вірша Міцкевича “Де Бог не хоче жити, людина жити не сміє, ще не усвідомлював, що то було схвалення лише чудової форми його поезії і критикою її змісту – занепаду духу після трагічних листопадових подій. А.Міцкевич також справедливо зауважив щодо цього ”Усі його вороги, особливо з католицького табору, будуть протягом багатьох років посилатися на оту думку. А буде це і тоді, коли в храмі поезії Словацького Бог уже поселиться – Бог людей прогресивних.
Отже, вже той факт, що цей поет народився в Україні свідчить про органічний зв’язок з нею, при звертанні до тих проблем, якими жила Україна, що ми й побачимо, обговорюючи його твори.
Спогади та твори про Україну в Ю.Словацького з’являються, як правило тоді, коли поет намагається збагнути болючі суперечності, що його переслідують.
Україна – земля його дитячих літ – була символом того, нематеріальне, духовне й вічне, а в інтерпретації Дмитра Павличка – це взагалі шедеври перекладацького мистецтва. Але про це ми також згадаємо пізніше. Читаючи його втори, важко опиратися враженню про те, що він найчастіше спілкувався з духом України, але не з її реальним втіленням.
Українські спогади – найглибша та найчистіша криниця спогадів Ю.Словацького “Король-дух”, містично проваджений Ю.Словацьким “з глибини століть крізь сонце й домовини”, “вічний революціонер”, дух, що його поет відчуває у своєму єстві, що не дозволяє йому піддатися під жодну світову владу і не визнає жодних авторитетів, набираються земного життя, як тільки будяться в ньому споєними про місце, де він усвідомив себе, тобто про Україну.
Романтичний поет – ідеал Ю.Словацький – повинен не лише творити, але й жити згідно з високими засадами моралі, не прагнучи ні користі, ні слави. Дар натхнення був для поета нелегким обов’язком, душевним тягарем. Такий творець – виразник духу нації.
Він воскрешає в часи неволі міфологічне минуле народу. Так, борячись за незалежність Польщі, він ідеально вкладає закличну творчість українських рапсодів, які співали про героїчні походи запорожців, їхню мужність і відданість оборони омріяної, але насправді кров’ю окупленої свободи.
Юліуш Словацький дуже захоплювався українською тематикою. Він вивчав українську історію і відкрив знамениту тему – історію Запорізької Січі. Так постає твір “Змій”. Звернення до історичного минулого народу споріднює Словацького із Шевченком (“Іван Підкова” Тарас Шевченко; “Змій” Ю.Словацький). Говорячи про Ю.Словацького і Т.Шевченка, також можна віднайти деяку співзвучність їхніх творів, особливо, коли обидва автори славили “українських гайдамаків” (“Гайдамаки” Т.Шевченко, “Три малих”, “Беньовський” Ю.Словацького); надсилали послання рідним народам (“І мертвим і живим...” Т.Шевченка, “Гробниця Агагемнона” Ю.Словацького).
Запорожці Ю.Словацького, як і Т.Шевченка зневажають небезпеку і саму смерть, а гроші, здобуті в походах на турецькі міста, не мають жодної вартості. Це організоване військо, яке знає дисципліну і готове битися за Україну. Їхній кобзар співає тужливу пісню:
Спіть, бо минулася ваша пора.
О, ви жили колись тут в Україні!
Поки земля не взяла вас сира!
Ви жили вчора, ми живем нині.
Якщо порівняти перший твір Словацького “Українська думка“ з поемою “Змій“, то можна легко переконатися, що наївне захоплення Україною змінюється в поета на свідоме, політично вмотивоване ставлення до неї. У першому творі – козак Рунько – сентиментальний парубок, якому призначено лише ридати, який зрештою і накладає на себе руки. А в поемі “ Змій “ вже постають інші козаки, войовники і месники, свідомі свого національного покликання. Образ козака Рунька – це постать досить колоритна і яскрава. Тут відчувається вплив “української школи“ романтиків, яка не лише внесла подібні образи в польську літературу, але й дух іншої культури, інших постатей.
У творах Ю. Словацького прочитується “ українська самостійність “, якої він вимагав від свого земляка. І поет дійшов не лише до чіткого розуміння національної окремішності України, але й до пророчої візії майбутньої української держави.
Якщо додати всі висловлювання Юліуша про Україну до пророцтва, яке він висловив у поемі “Вацлав“, то створюється враження, що його “ українська самостійність “ сягає рівня Т. Шевченка.
Виявом симпатії до України взагалі й, зокрема, до постаті І.Мазепи є один із найкращих творів поета про легендарну молодість українського полководця. Мазепа завжди був для московської імперії джерелом клопотів, “ зрадником народу “, затятим ворогом Петра І, помічником польської шляхти... Українсько-радянські літературознавці як вогню боялися аналізувати п’єсу Ю.Словацького “ Мазепа “, бо саме ім’я героя вимагало відхрещування від цієї особи і цієї речі. Твір взагалі розумівся як такий, що не має нічого спільного з Україною, а сам Мазепа є “ловеласом і кмітливим пажем польського короля“.
Але поет добре знав про кого пише. Мазепа в Ю. Словацького – насамперед представник козацтва. “Я син козацький, я вмію битись!“ – говорить про себе той королівський паж, який крім того вміє боронити ще й слабших за себе. Точно про це сказала Аліна Ковальчикова, польська дослідниця творчості Ю. Словацького: “Мазепа, оповитий славою хитрого звідника, виявляє мудрість, благородство серця“.
Шедевр польської драматургії “Мазепа“ сприймається як пророчий епізод із життя видатного державного мужа.
Грандіозна за масштабами і глибиною проникнення в історію, найреалістичніша з усіх романтичних візій Юліуша, поема “Беньовський“ дає найбільше матеріалу для розуміння того, яке місце займає Україна в поетовій свідомості. Україну сприймав поет як приспане, але не мертве гніздовя свободи Поет говорить, що Україна не знає куди рухатися: йти з поляками – чи дорогою Б. Хмельницького. Ю. Словацький розумів драматизм цього питання, який поглибився, коли Польща, вслід за Україною, втратила свою незалежність. Але у його творі “ дух старої матері України” постійно зустрічається з “духом матері Польщі “, але між ними уже існує якась межа, непереборний конфлікт:
О, мати Польще! Ти давно не чула
В степах такого дикого волання.
Після звернення до матері Польщі, поет звертається до “ найбільшої, найсумнішої “:
Моя Вітчизно давня! Я стою
В твій мертвий лик вчарований без тями;
Ти зваблювала молодість мою
На давній шлях сумний між цвинтарями,
Вже інші про будущину твою
Співають! Я мов сторож між хрестами...
Мов журавель в руках своїх тримаю
Своє камінне серце, о, мій краю...
Нам необхідно згадати ще один чудовий твір Ю. Словацького. Це “ Срібний сон Саломеї “, “ драматичний романс “, як назвав цю річ сам поет. Це надзвичайно важливий твір для розуміння феномену, який називається українським патріотизмом Ю. Словацького. У ньому поет висвітлює ті ж події, які стали основою для написання “ Гайдамаків “ Т. Шевченка. Гостра критика в обох творах спрямована на польську шляхту.
“Срібний сон Саломеї“ – оповідь про жорстокі діяння українських повстанців – гайдамаків і про ще жорстокіші дії польських магнатів. Рейментяр Стемповський наказує облити смолою козака Семенка, підпалити і везти його, як живу свічку.
Але й гайдамаки не кращі. Немає великої різниці між сценами вбивства дітей Гонти і за мордування дітей пана Грузинського. Можливо, в Т. Шевченка жорстокість показана із більшою експресією, бо батько ріже сам своїх синів, а польських дітей вбивають колії. Однак твір Юліуша є більш вимовним, бо злочинства поляків звершуються на тлі їх цілковитої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна, глибоко переживає трагедію, говорячи:
Не буде України, ох, не буде!
Бо люди ці потнуть її мечами,
І, квітів польових, що цвітуть ночами,
Ох! Ох! Кінець – погибель Україні!
Бо звитись на могилах шляхетські знамена
Повинні.
Пафнутій закликає до покаяння, а проповідником, пророком українського примирення і поєднання виступає старий звідник Вернигора, який вірить у те, що польські магнати будуть покарані за кривди, завдані українському народові.
У даному творі, як ми бачимо, присутній той інфернальний образ України, який був також предметом творчої діяльності поетів, які належали до “української школи“. Тобто Україна виступає таким собі втіленням і нагромадженням зла, що породжує зло, а людина за таких обставин є безсилою і не захищеною.
Також необхідно згадати ще один твір Ю.Словацького “Балладина”. “Балладина” Ю.Словацького – це шедевр людського духу та геніальне творіння” (35, 64).
“Балладина”, написана в листопаді 1834р, є центральним твором швейцарського періоду. В одному із листів до матері він писав: “В минулому місяці я написав нову театральну п’єсу під назвою “Балладина”. З усіх творів, які вийшли з-під мого пера, ця трагедія найкраща. Написана вона так, як би її міг сказати сам народ”.
Читаючи цей твір, безумовно створюється враження, що поет пише про щось фантастичне, нереальне. І насправді так є, адже це “геніальне творіння” наповнене великою кількістю казкових персонажів. Це і німфа Гоплана, а також Хохлік і Скієрка. Однак тут поет зовсім не тікає від реальності, як це може видатися спочатку. П’єса є глибоко сучасною, бо порушує проблему боротьби за владу, проблему кохання, проблему невдячності дітей. Досить згадати те, як Балладина виганяє власну матір з дому, говорячи:
Балладина
до Кострина
Kaz, niech jo za wrota przepedza?
Szczeka za glosno...
Боротьба за владу позбавляє “Балладину” будь якої людяності. Королівська сваволя призводить до того, що країною, долею людей керують злі деспоти і дурні, такі як: Фон Кострин – начальник охорони замку Кіркора, Грабєц та інші. І цій боротьбі, пустому мрійництву шляхти, Ю. Словацький протиставляє народ, його думи і мрії.
З цілого ряду причин трапилося так, що творчість Юліуша Словацького і за його життя, і протягом довгих десятиліть після смерті не була на стільки відомою, як творчість А.Міцкевича. За життя про нього часто говорили, як про нещасливого, в’їдливого і заздрісного “антагоніста” А.Міцкевича, ніж як про великого поета.
“Відкрито” Ю.Словацького було десь в 60 – 70 рр., причому як зазначив автор першої грунтовної монографії про Юліуша Антоні Малецький (1866 р.), відкритий він був саме польською революційно настроєною молоддю. На Україні, особливо в Галичині, твори Ю.Словацького були вже відомі за його життя, однак перші переклади українською мовою з’явилися досить пізно – в 70-х рр. Іван Верхрацький, видаючи у 1876 р. свій переклад “Батька зачумлених”, посилався на високу оцінку цієї поеми в монографії Малецького, дослідження, яке в свою чергу сприяло поширенню слави поета. Перу Верхрацького належить переклад ще однієї поеми Ю.Словацького – “В Швейцарії”. Однак тепер, його переклади мають хіба що історичне значення, оскільки, як зазначив Іван Франко “переклад поеми “В Швейцарії” Верхрацький визначається браком поетичного чуття й таланту, а також неприродною мішаниною та ще більш незугарною мовою”. Та все ж таки саме ці переклади надовго визначили коло творів польського письменника, якими особливо цікавилися на Україні. Досить пізнавальною з цього приводу є стаття Ростислава Радишевського, зав. Кафедри полоністики.
На цю стежину спрямував поета Максим Рильський, доручивши йому, тоді ще аспірантові Львівського університету, перекласти кілька віршів Марії Конопницької. А певним підсумком перекладацької діяльності стали дві антології, що вийшли друком у 2000 та 2001 рр. Видання першої з них — "Дзвони зимою" — автор мотивує тим, що завжди відчував скаліченість "Антології польської поезії", виданої в той час (1979 р.), коли було "не бажаним" знайомити читачів із окремими творами Адама Міцкевича та Юліуша Словацького. Тож нова антологія "почала творитися з відчуття неповного і несправедливого уявлення в Україні про польську поезію... й розрахована творити разом з поляками не лише спільні політичні, але й спільні літературно-мистецькі цінності загальноєвропейського значення"'. Важко щось додати до цих думок, що сформувались у майстерні перекладача, супроводжуючи процес творіння. Адже вірші тридцяти восьми поетів, до яких згодом долучились ще дванадцять, формують справжній образ польського письменства в українському суспільстві.
Твори Юліуша Словацького, польського романтика, для якого Україна "була символом того, що нематеріальне, духовне й вічне"2, в інтерпретації Дмитра Павличка — шедеври перекладацького мистецтва.
У передмові до другого видання перекладач зазначив, що "ставив собі скромне завдання: представити свій вибір творів, підпорядкований особистому поглядові на вартощі того чи того літературного творіння"3. Зважаючи на такі зізнання та аналізуючи переклади, можна стверджувати, що сучасні погляди на художній переклад як "складову частину ширшої системи текстотворчої діяльності, яка багато в чому визначається цією системою"4, чи "егоцентричний переклад"5, в якому особливо виразний творчий метод перекладача, цілком співвідносні щодо трансформованих поезій.
Виявляючи власну індивідуальність, Д.Павличко водночас не "українізує" польські тексти, не підганяє їх під власні смаки й уподобання, а радше увиразнює, робить чіткішими й доступнішими образи зі складної поетики геніального романтика. Він шукає відповідників не так на рівні лексики, як на рівні смислово-емоційного насичення образу, а також на рівні прагматичному.
У поезіях Ю.Словацького, що народилися під враженням розкішної природи Швейцарії, насправді вгадуються краєвиди рідного йому кременецького пейзажу. Але чи не найпроникливіше говорить поет про місце свого народження, місце перших розваг і перших відчуттів краси природи та світу у вірші "Jеżeli kіеdу w tej mоjеj krainie...". Д.Павличко зумів точно передати всі елементи ідіолекту романтика, знайшовши вихід зі складних для інших перекладачів ситуацій.
Для прикладу варто навести окремі строфи інтерпретації згаданої поезії Д.Павличком та Є.Нарубіною. Не важко переконатися, що здійснений Павличком переклад звучить органічніше і ближче до оригінального твору:
Jеżeli kіеdу w tej mоjеj kгаіnіе,
Gdzіе ро dоlіnасh mojа Ikwа рłуnіе
Gdzіе qугу mojе błękіtnіеją mгоkіеm,
А mіаstо dzwonі nаd szmernym роtоkіеm.
Якщо колись у тій моїй країні, ,
Де котить Іква хвилі по долині,
Де пасма гір блакитніють над мроком,
А місто дзвонить над шумким потоком.
(переклад Д. Павличка)
Якщо ти будеш у моїй країні,
Де котить Іква хвилі свої сині,
Де гори пнуться у блакить високу
Де дзвонить місто над сріблом потоку
(переклад Є. Нарубіної)
Д.Павличко починає переклад словами, суголоснішими з думкою самого автора; він не вдався до трансформацій і не замінив рядка, що диктує всю наступну послідовність художніх образів вірша. Павличкове "якщо колись у тій моїй країні" звучить адекватніше, ніж "якщо ти будеш у моїй країні" Є.Нарубіної. Про "сині хвилі" та "блакить високу" також не йдеться у творі Ю. Словацького, тому відповіднішими оригіналу видаються образи, що їх створив Д. Павличко: "пасма гір блакитніють над мроком" і "котить Іква хвилі по долині". Наступні трансформації Є.Нарубіної також не вирізняються точністю: "де квітчані конваліями луки // Біжать по схилах до міського бруку" замість авторського "gdzіе kоnwаlіą wоnіąсе lеwаdу // Вiеgną nа skаłу, pоd сhaty і sаdу". Д. Павличко, хоча також вдався в цьому випадку до трансформації, проте навів адекватніші відповідники художніх образів вірша: "де пахнуче конваліями поле // Біжить на скелі, під хати й стодоли", повністю відтворивши ідіолект Ю.Словацького; стодола була таким же неодмінним атрибутом тогочасного подвір'я, як і сад, тому така трансформація — це не відступ від сказаного в оригіналі, на відміну від "міського бруку", який вводить до свого перекладу Є. Нарубіна.
Наступний уривок твору також репрезентує вищий рівень перекладацької майстерності Д. Павличка:
Jeżeli tam będziesz, duszo mego łona,
Choćby z