Значення творчості Івана Котляревського для української літератури
Брехун і панський блюдолиз Финтик («Москаль-чарівннк»), який «в нынешнее просвещенное время» соромиться рідної матері «за мужицкие наряды», теж втрачає совість і зрікається своїх природних почуттів під впливом чиновницького середовища. Цей представник крючкотворного «крапивного Семени», в якого «совесть купоросом подправлена», не боїться ніякого осуду за неповагу до своєї матері. Таке ставлення до неї випливає з моральних норм суспільства, що і є для цього головним: «Надобно сообразоваться времена н по оному поступки и чувства свои располагать».
Оскільки суспільство основане не на засадах природної рівності людей і справедливості, а на «праві» сильного, який, керуючись своїми егоїстичними інтересами, дбає не про загальне благо, а тільки про власне збагачення і владу, соціальна несправедливість і зло у Котляревського зосереджені переважно у пансько-чиновницькому середовищі. Не випадково, отже, що серед грішників, які тяжкими карами спокутують свої гріхи у пеклі («Енеїда», частина третя):
«Начальники, п'явки людськії, І всі прокляті писарі,
Ісправники все ваканцьові,
Судді і стряпчі безтолкові,
Повірені, секретарі.
Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків.
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.»
Тим часом у раю — «бідні, нищі, навіжені», «вдовії бідні, безпомошні, яким приюту не було». Є там «также старшина правдива, — бувають всякії пани». Але письменник додає, що в рай потрапило небагато добрих панів, бо в житті «трохи сього дива». Тенденція до зосередження пороків на боці панства, яка дедалі виразніше проявлятиметься у творчості послідовників Котляревського — аж доки не виллється у Шевченка в гнівну й безкомпромісну інвективу, спрямовану проти народних гнобителів, — уже наявна в нього, хоч і не стала ще ідейно-художнім принципом. Показуючи зло як продукт егоїстичної станової поведінки, соціального змісту етичних переконань, класового характеру моралі загалом письменник ще не бачить.
Принцип зв'язку, залежності та єдності індивідів великою мірою у творах Котляревського ще має форму чуттєво-індивідуальних, а не соціальних відносин. Моральні норми розкриваються головним чином як сукупність принципів поведінки індивідів — представників єдиного людського роду, а не певних прошарків соціуму. Тому в «Енеїді» представників тих самих суспільних станів і груп ми бачимо і в раю, і в пеклі. У пеклі перебувають не всі пани, не вся старшина, не всі судді, а тільки ті з них, які «людям льготи не давали» чи «по правді не судили». Так само духовенство, попи і «крутопопи» відбувають тут покарання за персональні гріхи, за те, що нехтували своїми обов'язками і не показували прикладу в додержанні норм християнської моралі. Більшість грішників — це люди із загальнолюдськими морально-етичними вадами: злі мачухи й свекрухи, вітчими і скупі тесті, сердиті шурини і сварливі зовиці, невістки, ятровки, п'яниці, волоцюги, легковажні панночки, молодиці, «що вийшли заміж за старих», «гуртові» діти і т. п. У смолі тут киплять цілі ремісницькі цехи, «писарчуки поганих віршів»; тут були паші й мужики, шляхта і міщани, багаті і убогі, миряни і попи.
Переміщення конфлікту безпосередньо у суспільне середовище, у сферу повсякденних людських контактів (це найкраще вдалося Котляревському в «Наталці Полтавці») об'єктивно наблизило письменника до розуміння причинових зв'язків між людиною і середовищем, до зображення особистості як суспільного типу. Оскільки особистість і суспільне середовище протилежні як сторони єдності, що постійно переходять одна в одну, тип особистості має розкривати характер суспільних відносин, їх найістотніші риси.
Не можна сказати, що у «Наталці Полтавці» Котляревський обходить матеріальні умови життя героїв. Навпаки, майнова нерівність власне і стає причиною драматичних переживань Наталки і Петра. І Терпилиха, і її дочка добре знають з власного життєвого досвіду, що таке нестатки й бідність, однак саме соціальні причини нерівності і не з'ясовано в п'єсі. На думку Наталки, «бідность і багатство — єсть то божа воля». Протилежність людини і середовища, яка базувалася у той час на гострих соціальних протиріччях панівних верств суспільства і селян-кріпаків, виведена за межі художньої дії і присутня у творах Котляревського у вигляді окремих згадок, так би мовити, «у знятому вигляді». Таким чином, суть конфлікту в його творах полягає не в непримиренності класових інтересів, як це трактувала радянська критика, а в протистоянні характерів, в порушенні індивідами гуманістичних морально-етичних принципів.
Можна сказати, що Котляревський уже наблизився до розуміння єдності типових обставин і типових характерів, однак про типові реалістичні характери говорити ще рано. Логіка їх не порушується внаслідок просвітительської настанови на примат у суспільних відносинах «природного» і раціонального начал, абстрактних морально-етичних цінностей. І Тетерваковський і Финтик позбуваються своїх типових, характерних рис, «перевиховуються» і тим самим втрачають своє суспільне обличчя. Але суть справи не тільки в цьому. Хоча у Котляревського, насамперед у сфері творення характерів, немає ще органічного злиття типового з індивідуальним, вираження типового через індивідуальне. Це особливо яскраво проявляється при змалюванні образів героїв, які представляють у тих чи інших ситуаціях позитивне начало. Так, позитивні риси Енея, Дідони, Ганни, Лавінії, Наталки, Петра, Миколи, Тетяни та матері Финтика варіюються в одному колі синонімічних ознак: моторний, гарний, проворний, хоч куди козак (Еней); гарна, весела, моторна, розумна, працьовита (Дідона); гарна, проворна, чепуруха, дівка хоч куди (Ганна); гарна, проворна, приступна, добра, не спесива, красива, молода (Лавінія); красива, розумна, моторна, проста, до всякого діла дотепна, з добрим серцем, не спесива, весела і жартівлива (Наталка); добра, розумна і поважна (мати Финтика); хлопець славний, гарний, добрий, проворний, роботящий (Петро) .
Для Тетерваковського, Макогоненка, Финтика, Венери, Амати, Латина, Турна та інших персонажів, які протистоять позитивному началу, притаманні лицемірство і підступність, обман, крутійство та інші вади. Такі прийоми художнього узагальнення близькі як до класицистичної, так і фольклорної поетики. За своїм змістом характеристика позитивних героїв, більшість яких представляє народ з його мораллю, далека, звичайно, від вимог класицизму. Вона виражає народний погляд на етичне й естетичне. Мова персонажів драматичних творів Котляревського типізована (а не індивідуалізована) в рамках збірних соціальних типів: селянин, чиновник, солдат.
3. Світоглядні позиції письменника
Зрозуміло, що проблема суспільного й естетичного ідеалу, невіддільна від творчого методу письменника, тісно пов'язана з його світоглядом. Разом з тим не слід забувати, що світогляд і творчий метод у свою чергу опосередковано пов'язані із суспільно-економічною структурою суспільства, з рівнем розвитку суспільної думки.
Провідним фактором формування українського просвітительського реалізму було те, що і Котляревський, і Гулак-Артемовський, і Квітка-Основ'яненко, у творчості яких проявилися основні його риси, при певних відмінностях ідейно-світоглядних позицій, характеризуються головним чином спільністю свого ідеологічного світобачення й естетичних переконань. Ця спільність об'єктивно випливала з самої суспільно-економічної структури і суспільної свідомості тогочасної України, яка у другій половині XVIII — в перші десятиріччя ХІХ ст. переживала кризу феодально-кріпосницьких відносин. Суспільна свідомість тільки почала виробляти систему уявлень, пов'язаних з розвитком капіталістичних відносин, і великою мірою спиалася ще на залишкові продукти попередніх епох, насамперед феодалізму.
В силу нерозвиненості соціально-економічної структури та суспільної думки в Україні у свідомості багатьох вітчизняних мислителів живою була ще ілюзія про можливість досягнення гармонії суспільних та індивідуальних інтересів шляхом не повного державного відокремлення, а морального самовдосконалення людини, виправлення її вад та поміркованого приведення суспільного організму у відповідність до потреб такої «виправленої» людини. Тому критика просвітителями порядків феодальної монархії не зачіпала її політичних і економічних основ, їх вимога перебудувати суспільство на засадах природності була критикою антропологічною і в кінцевому підсумку стосувалася не стільки основ суспільства, скільки самої людини.
Для багатьох просвітителів було характерне ілюзорне уявлення про можливість досягнення принципу політичної рівності членів суспільства незалежно від економічних відносин між людьми, що переносилися в сферу особистої ініціативи і таким чином вичерпували свій характер. Основою цієї рівності мало бути, зокрема, добровільне обмеження індивідуальних прав в інтересах суспільного цілого. Цей принцип підпорядкування часткового (особистого як егоїстичного) загальному (державі, суспільному обов'язку) був широко представлений у Росії в ідеології «освіченого абсолютизму», починаючи від часів Петра І та в часи царювання Катерини II, яка удавала із себе прибічницю французьких просвітителів.
Зрозуміло, Котляревський, як людина свого часу, письменник просвітительської орієнтації, не міг обійти це важливе питання, зокрема в поемі «Енеїда», що, як справедливо зауважив О.І. Біленький, «незважаючи на свою комічну зовнішність», є твором, «серйозним за своїм суспільним значенням». Суть її полягає в пародіюванні «Енеїди» Вергілія, не в бурлескно-комічному наслідуванні попередніх пародій римської епопеї (Скаррона, Блюмауера, Осипова), а у віднайденні своєрідної гармонії між частковим («природним», національним) і загальним (суспільно-державною системою Російської імперії).
Перехід від народної самосвідомості, синтетичним проявом якої був фольклор, уся сфера традиційно-патріархального народного побуту і звичаїв, до суспільної свідомості нового часу з його відокремленням соціального життя від «природи» та «природного» життя людини яскраво проявився в «Енеїді» Котляревського в прагненні до зведення не тільки суспільного життя до розумного начала, а й до подолання егоїстичності часткового, до підпорядкування його інтересам «загального добра». У сфері «природного», національного принцип політичної рівності (виражений у формі гумористично завуальованих натяків) письменник бачить у відновленні старої гетьманщини та її збройних сил. Їх відносна автономність щодо суспільного цілого, на думку автора, зовсім не суперечила б загальнодержавним інтересам. Навпаки, ці сили могли б успішно «справляти повинність», тобто виконувати «службу» по охороні імперії від зовнішніх ворогів. Ця ідея втілена в образах Низа й Евріала, у патетичних словах про оборону «общого добра» («Де общеє добро в упадку...») та героїчну любов до вітчизни («Любов к отчизні де героїть...»).
Хто такі Низ і Евріал у Вергілія? Це — троянські юнаки, сповнені запалу до бою. їх помисли злиті з помислами всього народу; вони виховані на традиціях батьків — захисників Трої і прагнуть подвигу та слави в ім'я батьківщини. «Ідея батьківщини, своєї держави, — говорив Гегель про римлян, — ось що було тим незримим вищим началом, заради якого кожний трудився, що спонукало його до дії, що було його кінцевою метою або кінцевою метою Його світу... Перед цією ідеєю зникала його індивідуальність, тільки для ідеї вимагав він збереження і довгого життя, і міг здійснити це сам». Хто такі Низ І Евріал у Котляревського? Вони не троянці («В них кров текла хоть не троянська, якась чужая — бусурманська, Та в службі вірні козаки. Для бою їх спіткав прасунок. Пішли к Енею на вербунок»). Вони б'ються «за чужу вітчизну», «справляючи повинність» як найняті на службу воїни. Суть патріотизму як троянського, так і супротивного воїнства Котляревський при описі останньої битви Енея з Турном формулює узагальнено так:
Зроблю лиш розпис іменам Убитих воїнів на полі і згинувших тут по неволі Для примхи їх князьків душам.
Низ і Евріал не стільки живі художні характери, скільки своєрідні логічні моделі, за допомогою яких автор намагається поєднати «природне», «натуру» (особисту їх мужність) із суспільно-загальним (з васальною вірністю). Котляревський підкреслює хоробрість і боєздатність козацьких військ, наголошує на їх почутті загальнодержавного патріотизму, що проявився «в смутне врем'я».
Концептуально Котляревський близький до Вергілія, до ідеї підпорядкування природно-особистого соціального, державним інтересам («общому добру»). Ми бачимо модель особистості, яка мусить розчинитися в «общому добрі», через служіння якому вона дістає сенс свого буття. Такий тип особистості є, зрозуміло, проекцією на людину структури централізованого феодального суспільства, яке не цікавиться її внутрішнім автономним світом і життєвими потребами. Держава як незалежна і самостійна сила використовує індивіда для досягнення відчуженої від нього всезагальної мети. Це, зокрема, видно в сцені оплакування Евріала його матір'ю. В її тужливому голосінні чується мотив самотності й безпорадності людини в чужому до її горя суспільстві, яке, вимагаючи від особистості жертв, не дає їй нічого на заміну. Але оскільки така поведінка матері Евріала деморалізує бойовий дух, отже, виступає як «егоїстична» щодо «загальної справи», вона має викликати не співчуття, а осуд («кувікала, мов порося»).
Раціоналістичний детермінізм, який згодом став принципом пасивного підпорядкування окремої людини суспільній необхідності незалежно від самої природи цього суспільства та обмежував сферу суспільної активності індивіда потребами «общого добра», у ті часи, коли жив Котляревський, в принципі неминуче служив інтересам панівних націй, які і видавали свої інтереси за це «общеє добро».
Як художник, який намагався слідувати правді життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв «природного», людського лишається поза сферою офіційного світу і проявляється, по суті, всупереч моральному імперативові «общого добра». Тому і сам Еней, і троянці не стільки поспішають з виконанням волі богів і долі, скільки у численних бенкетах та любовних пригодах задовольняють потреби своєї «натури». Письменник об'єктивно протиставляє офіційному світові всезагальних обов'язків, які визначають особисту поведінку індивіда, світ безпосередніх чуттєвих контактів — як саморегулятор людської життєдіяльності без втручання держави, на засадах «природної» народної моралі. Діями троянців навіть у бою керує не усвідомлення ними провіденціальної місії Енея (до покладеного на них згори обов'язку вони скоріше ставляться негативно), а спонтанний вияв історично вихованого бойового завзяття, їх «природної» «сродності».
Зрозуміло, що вільний вияв «природного» народного духу в часи Котляревського (у тій кріпосницькій дійсності, про яку Шевченко сказав: «Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить») став майже неможливий. І письменник вдається до ретроспекції, певною мірою абстрагуючись від соціальних проблем свого часу. Критика суспільних вад стосується переважно минулого, що взагалі було характерним для письменників-просвітителів. У центрі зображення «Енеїди» побутовий уклад, в якому відбиваються характерні особливості народності. До того ж не вся побутова культура, в якій відбивається становище суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що весь час повторюються і склалися у більш стабільних, ніж капіталістичні, феодальних умовах. До них у поемі належать традиційні звичаї й обряди, народні вірування і прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо. Усі ці елементи подані в «Енеїді» в етнічно-інтегруючому аспекті (так, наприклад, святковий стіл Дідони складається як з «царських», так і з простонародних страв; вбрання Латина включає як царські шати, так і простонародні, а то й жебрацькі деталі одягу).
Наголошуючи на таких рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, тобто на тих рисах, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою в силу традиції, передачі їх з покоління до покоління, Котляревський помітно абстрагується від ідеї національної незалежності. «Це любовне виписування деталей сільського побуту, — зазначав А. П. Шамрай, — треба вважати свідомим намаганням відтворити особливості селянського життя і показати не лише його смішні сторони». Говорячи, що увага до етнографічного змалювання народного життя була характерною рисою української літератури першої половини XIX ст. та сприяла його реалістичному відтворенню, дослідник разом з тим справедливо зауважує: «Етнографічне висвітлення народного життя - це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникнення в динаміку суспільного життя, без глибшого розкриття соціальних процесів». Тому, очевидно, й не випадає без будь-яких застережень називати «Енеїду» «справжньою енциклопедією народного життя», бо Котляревський, за словами І. Франка, «не вичерпав, одначе, ані свого часу, ані багатства української народної вдачі та традиції».
4. Особливості гумору у творах Котляревського
Гумористичне змалювання народного життя, різних подій та вчинків персонажів в «Енеїді» у свій, час привело до неправильного твердження про те, що Котляревський начебто сміється з народу. Цю точку зору, яку найбільш виразно висловив П. Куліш, першим заперечив М. Максимович, який вказав на народну основу гумору письменника. Котляревський, говорив він, змальовує життя «точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над панством, над усім, що потрапляло їй під веселий час піснетворчості». Поєднання пародії і бурлеску з «більш глибокими думками» бачив в «Енеїді» М. Дашкевич. У поемі переважає народна стихія, яка «здається жартівливою тільки при поверховому огляді, а насправді осяяна світом гуманної думки, якої в той час не так було багато в суспільстві... Сміхотворство української «Енеїди» набуває більш глибокого смислу, тому що наближає читача до радісного настрою...». Думка М. Дашкевича про гуманізм «Енеїди», про виражені в ній діяльну любов до людини, до всього народу і почуття соціальної справедливості була підтримана І. Франком та М. Сумцовим.
В.В. Гіппіус, називаючи Котляревського вчителем Гоголя, вказує на спільність самого характеру сміху в цих письменників. Порівнюючи природу сміху в «Гаргантюа і Пантагрюелі» Рабле і в Гоголя, М.М. Бахтін прийшов до висновку, що «світлий», «високий» сміх Гоголя, який виріс «на ґрунті народної сміхової культури, лишився незрозумілим (багато в чому його не розуміють і досі). Цей сміх, несумісний із сміхом сатирика, визначає головне у творчості Гоголя». Висновок М.М. Бахтіна спирається на свідчення самого Гоголя, висловлене ним у «Театральному роз'їзді після вистави пової комедії». Сміх свій Гоголь називає чесною, благородною особою, підкреслюючи, що його несе «набагато важливіший і глибший, ніж гадають», бо це не жовчний сміх, не той легкий, що служить для пустої розваги, а той, який випромінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, виводить на світло те, що може промайнути без уваги» .
Не заперечуючи думки П. Житецького про спорідненість сміху «Енеїди» з характером сміху в українській літературі XVII—XVIII ст. (насамперед у різдвяних та великодніх віршах мандрівних дяків-пиворізів), було б, проте, несправедливим вважати сміх поеми тільки соціально-викривальним та «підтягувать» її до рівня реалістичної сатири, як це нерідко тлумачиться ще сьогодні. Художній світ поеми генетично пов'язаний не тільки і не стільки з творчістю мандрівних дяків чи сатиричною традицією XVIII ст., скільки з найдавнішими шарами народної культури, з її несвідомо діалектичним баченням світу й гуманістичною концепцією людини.
Комічне, сміх у ранніх (язичницьких) формах фольклору ніколи не мали однозначного характеру. При наявності відмінностей між серйозним і комічним давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене і низьке не протиставлені і не чергуються механічно, а співіснують у синтезі, як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. В стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей (єдність протилежностей) у народно-язичницькому світобаченні межа між добром і злом ще не прокреслена, а сміх ще не набув однобічної спрямованості сатири пізніших часів. У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і зовсім не виключало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння і на богів та героїв, про що, зокрема, свідчать давньовавілонські і давньогрецькі, а не тільки давньослов'янські народнопоетичні пам'ятки.
У давніх народних культурах сміх — це сфера існування тієї людської свободи і суспільної рівності, якої люди, пригнічені силами природи і соціальною нерівністю, не могли мати в реальному повсякденному житті. В умовах антагоністичних класових формацій народний сміх неминуче і закономірно ставав опозиційним щодо офіційних норм суспільного життя. Це «друге життя» будувалося як пародія на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося у знижено-сміховий план, профанувалося, зводилося до рівня простонародного життя. У цьому «другому світі», сферою вияву якого були народні звичаї і обряди, свята, ярмаркова багатоголоса і безначальна стихія (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його перевдяганням і масками) тощо, панували однакові для всіх, незалежно під суспільного становища (буквально від жебрака до божества), природна людська рівність і незалежність від норм офіційного світу, свобода від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв людської натури.
Особистість, скинувши на час кайдани офіційних настанов, само-утверджувала свою чуттєву людську сутність як рівна серед рівних. При цьому сатиричний елемент сміху спрямовувався тільки проти того, що обмежувало природні потреби людини та принижувало її гідність як «вільної» людини. Сміх у цьому світі «свободи» мав, як правило, незлобивий, гумористичний характер і рівною мірою стосувався як об'єкта, так і самого суб'єкта (самопародіювання). Так, наприклад, в одному з великодніх віршів прославляються не Христос і святі апостоли, а ковбаса і чарка, солонина та печене порося, зужити, які зібралися царі і пророки, священики, святі мученики і селяни. Тут в одному колі як рівні святий Петро з апостолами, владики і пустельники, сільські молодиці й дівчата, п'яні біблійні царі Давид, Соломон і сам архістратиг Михаїл. У великодньому вірші «Нуте лиш, беріте яйця» постає гумористично-утопічна картина тотального прощення гріхів і братання всього роду людського: старців, погоничів, паничів, бідних і багатих, сільських Мусіїв і Михеїв, Адама і Єви, Ноя, царя Давида і т. д.
Якщо порівняти цей вірш з «Енеїдою» Котляревського, видно не тільки текстуальні подібності у словесних формулах «пиру на весь світ», Його козацького, запорізького розмаху, а найперше світ свободи, рівності, безпосередніх чуттєвих контактів, можливий тільки в середовищі, вільному від імперської ієрархії.
Заперечуючи однобічне й однозначне розуміння природи сміху в «Енеїді» Котляревського, В. В. ГІппіус справедливо писав: «Зухвале» поводження з античними «святинями» не означало нігілістичного заперечення їх цінності; зміст був в іншому — у поширенні єдиного живого життя навіть і на античний заповідник. Життя людства, як виявлялося, не зміна золотого віку залізним: воно єдине. Немає меж для людської природи. Голодрабець Еней стає коханцем цариці, а потім — історичним героєм. Боги — ті ж люди, І з повним правом можна сміятися з хабарника Нептуна та з «сучої дочки» Юнони. Справжній український побут, з усіма улюбленими народними звичаями, іграми, танцями, вбранням, стравами, у Котляревського все заповнює і все об'єднує».
Виходячи з природи такого сміху, Котляревський не вдається до однобічного заперечення і самого твору Вергілія — його героїчної поеми. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діяння Енея, дух мужності, патріотизму й товариської солідарності були співзвучні історичним традиціям українського народу. Народно-язичницькому баченню світу, через призму якого Котляревський творчо переробляє «Енеїду» Всргілія, віддалену від української дійсності середини XVIII ст. багатьма віками, близька була великою мірою і міфологічна сторона римської епопеї, ексцентричність й ефективність у поведінці її персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські народні риси. І разом з тим це був світ новий, український, представлений у світлі народної сміхової культури — всупереч суворо-героїчній однозначності епопеї Вергілія.
У сферу карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й добродушного осміяння потрапляють і римські боги, що так багато в чому нагадують українських можновладців, внаслідок чого «Олімп начебто перетворюється на карнавальну площу». Суто серйозний і однозначно-похмурий Вергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні як місце, де урівнюються «в правах» представники усіх станових груп, як світ, у якому поряд Із трагічно-жаским розквітає безтурботність веселого пекла. І разом з тим крізь цю веселість, що однаковою мірою обіймає не тільки землю, а й пекло та небеса, просвічуються як суворий і героїчний світ Вергілія, так і зовсім не безхмарна українська дійсність, що відхилилася від «природної» розумності, пригнічене Російської імперією суспільство, яке пригнічує свободу людини.
Хоча природа сміху в «Енеїді» і пов'язана органічно з народною сміховою культурою та з гумористичною традицією віршів мандрівних дяків, з певними елементами української сатири XVIII ст., суспільна функція його набуває в поемі пової якості, притаманної саме представникам просвітительської думки. Як гуманіст і просвітитель Котляревський ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою. Сміх Котляревського виявляє риси типологічної подібності із сміхом Гоголя не тільки в своїй естетичній природі, а й у суспільній функції. Як Сковорода і Котляревський, Гоголь вважав джерелом основного зла в Росії невідповідність особистості її місцю в суспільстві. З тези про необхідність підпорядкування «я» обов'язкові Гоголь виводив ідею морального саморегулювання, самовиховання і самоочищення. Взаємно опосередковане утвердження і заперечення в неоднозначному (амбівалентному) сміхові Котляревського, як і в Гоголя, виводить його сміх за межі суто розважального, спрямовує у сферу серйозного призначення. Та цілісність, з якою сміх «Енеїди» обіймає всі прояви життя, робить народне буття не низьким чи потворним, а тільки земним і навіть героїчним. Осміюючи не стільки соціальне зло та викриваючи його коріння, скільки моральну недосконалість членів суспільства, Котляревський вірить в об'єднуючу силу сміху в боротьбі всіх суспільних станів з людськими вадами, за піднесення і возвеличення «моральної суті» людини. Заклик до морально-етичного очищення суспільства через осміяння і самоосміяння людських вад, а також самоорганізації суспільства на засадах розуму засвідчує суто антропологічний підхід Котляревського-просвітителя до зв'язку людини й суспільства. На відміну від сміху сатиричного (хоч елементи його і наявні в поемі), який випливає з непримиренності реальності й ідеалу, гумор Котляревського шукає позитивне в тій самій заперечуваній дійсності. Сміх «Енеїди» не стільки поляризує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичну складність, неоднозначність та єдність. Саме тому, на відміну від дидактичної віршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері низького та потворного) взагалі не включає в себе комічного елементу і сміху в «Енеїді» з'являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону заперечуваного об'єкта.
Гносеологічна суть такого способу утвердження полягає у «зв'язку негативного з позитивним, знаходження цього позитивного в негативному» . На відміну від однобічної класицистичної сатири «Енеїда» Котляревського належить до того гумористичного роду поезії, який, за словами Бєлінського, потребує «освіченого, розумного погляду на життя», «що трапляється не в багатьох», бо гумор «є стільки ж розум, скільки і талант».
Глибоко народна й специфічна естетична природа сміху «Енеїди», що є організуючим центром усієї поеми і визначає характер естетичного відношення її автора до дійсності, виводить цей твір з обмеженого і мало продуктивного у художньому плані кола травестій епопеї Вергілія у широкий світ споріднених ідейно-естетичних явищ європейської літератури, осяяних світлом народного гуманізму. Поема Котляревського різними своїми гранями близька до «Декамерона» Боккаччо, «Моргайте» Пульчі, до гуманістичної сатири європейського Просвітительства (Рабле, Еразм Роттердамський, Сервантес), до творів німецької бюргерської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, И. Рішарт), до комічних національних епопей часів Просвітительства («Мишоїда» і «Монахомахія» І, Красіцького, «Девін» С. Гнєвковського, комічні поеми М. Чоконаї «Боги ділять здобич» та «Боротьба мишей і жаб» тощо). «Енеїда» засвідчує зв'язок із сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійським) типом роману, з російською сатиричною повістю XVII — XVIII ст. та бурлескною комедією XVIIІ ст., зокрема з травестованою «Енеидой» М. Осипова — О. Котельницького.
5. Історичне та художнє значення творів Котляревського. «Енеїда», «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник»
Значення для української літератури «Енеїди» Котляревського, яка відкрила людству цілий національний світ з його неповторною історією, побутом, барвистою мовою, з етичними й естетичними уявленнями, яка принесла нові їдейно-художні принципи бачення світу і потужний заряд народного гуманізму та просвітительських ідей нового часу, можна певною мірою порівняти із значенням «Кєнтерберійських оповідань» Чосера — для англійської, «Дочки Слави» Коллара — для чеської і словацької, творчості Кохановського — для польської.
Естетика Просвітительства в особі його найвидатніших теоретиків Дідро і Лессінга вважала театр найбільш доступним і дійовим засобом для пропаганди нових ідей, для боротьби проти феодальної чужинської тиранії і жорсткої станової нерівності, бачила в ньому ефективне знаряддя виховання моральності. Вони висунули й обґрунтували теорію «міщанської» драми, яка всупереч мертвим естетичним нормам класицизму утверджувала принцип зближення мистецтва і літератури з життям. Героями просвітительської драми стають представники третього стану, звичайні люди з їх щоденними інтересами й життєвими трагедіями.
Поклавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» початок українській драматургії й національному театрові, Котляревський виступив прибічником цих нових, просвітительських ідей. На відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги і страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав простий народ, Котляревський виводить на сцену представників простого народу —