Другий вимір у творчості Селінджера
За кілька годин до відправлення солдат у Лондон, герой оповідання вирішує, не дивлячись на дощ, пройтися містом. Саме там, сидячи в кафе, він і знайомиться з Есме. Дівчинка прийшла з молодшим братом і гувернанткою (діти належать до титулованого роду) й досить скоро звернулася до солдата, тому що він здався їй надзвичайно одиноким, а вона, за її словами, виробляє в собі чуйність. Есме розповідає, що їхня мати померла, а батько загинув у Північній Америці на війні. На руці в дівчинки – дуже великий чоловічий годинник, який належав її батьку. З'ясувавши, що її новий знайомий – починаючий письменник, Есме просить його написати коли-небудь оповідання спеціально для неї, й якому б було багато усілякої гидоти. А дізнавшись, що з американцем вона більше не зустрінеться, дівчинка бере в нього адресу й обіцяє написати йому листа на фронт. На прощання Есме бажає новому приятелю повернутися з війни неушкодженим й зберегти здатність “функціонувати нормально”. Так закінчується перша частина.
У другій частині читач зустрічається вже зі старшим сержантом Іксом, і розповідь тепер ведеться не від першої особи, як це було на початку, а від третьої*. Проте зрозуміло, що оповідач з першої частини і старший сержант Ікс – одна людина. Дія відбувається в Німеччині через кілька тижнів після закінчення другої світової війни, пізно ввечері. Ікс тільки-но повернувся із шпиталю, де був через нервовий розлад, бо, пройшовши війну, не зберіг здатності “функціонувати нормально”. Хоча перебування в шпиталі не дуже йому допомогло – він все ще перебуває в стані тяжкої депресії. Сидячи за столом, Ікс намагається читати роман, але змушений перечитувати по три рази кожен абзац, кожне речення, кожну фразу. Його охоплює хвилювання: йому здається, ніби його мозок перекочується із сторони в сторону. На столі перед Іксом купою лежить його пошта. Він живе в квартирі, де після перемоги над фашизмом було заарештовано дочку хазяїна – нацистку. Відклавши роман, Ікс відкриває книгу Геббельса, що їй належала й перечитує зроблений нею напис на першій сторінці: “Боже милостивий, життя – це пекло”. Вдивляючись у ці слова, Ікс бере олівець й дописує англійською: “Батьки і вчителі, мислю: “Що є пекло?” Розмірковую так: “Страждання за тим, що не можна вже більше любити”[18, 73]. Виводячи під цими словами ім'я Достоєвського, він раптом помітив – і страх хвилею пройшов по його тілу – що розібрати те, що він написав майже неможливо.
В цей час в кімнату входить напарник Ікса Зед. Хоча Зед і друг героя, та в цей момент він викликає в Ікса роздратування. Втім, і у Зеда в одному з останніх боїв було дещо схоже на приступ безумства – під час довгого артобстрілу, лежачи в ямі він в упор вистрелив у кішку, що скочила на кузов машини. Відмовившись від пропозиції піти послухати радіо, Ікс кладе голову на руки й заплющує очі. Через деякий час відкривши очі, герой бачить маленьку пакунок, загорнутий в зелений папір. Нехотя Ікс відкриває його й бачить листа від Есме й годинник її батька. Взявши годинника й побачивши, що під час пересилки скло тріснуло, Ікс з переляком думає, чи нема там ще якихось ушкоджень. Завести годинник й перевірити й нього забракло духу. Потім раптово він відчув блаженну сонливість, а слідом за нею з'явилася думка про те, в нього безумовно є шанс знову “функціонувати нормально”.
Отож, усі шість допоміжних психічних станів (смуток, депресія, хвилювання, роздратування, безумство, переляк), пов’язаних з повільним рухом сюжету, в оповіданні на лице. Дотримані й інші правила навіювання поетичного настрою страху. В естетичному сприйнятті читача домінує приписаний для цього настрою чорний колір: в першій, “англійській” частині оповідання наполегливо нагадується, що на дворі темно, бо погода стоїть жахлива, безперервно ллє дощ; а у другій, “німецькій” частині – пізній вечір, про що автор знову ж таки не дає забути читачу. В оповідання також введено довге складне слово – a few don’t-tell-me-where-to-put-my-feet seconds**, що також належить до комплексу засобів навіювання поетичного настрою страху.
Отже, як бачимо, Селінджер знову дотримався технології формування заданого поетичного настрою. Але яке ж значення того, що проявляється в даному оповіданні? Тут слід мати на увазі, що третій тип дхвані підрозділяється в свою чергу на два типи:
1 – коли словами виражено одне, а сказати хочуть зовсім інше;
2 – коли виражене словами співпадає з тим, що хочуть сказати (але підкорене іншому наміру) [2, 76].
З першим таким типом зустрічаємося в оповіданні “Присвячується Есме ...”, оскільки психічний стан страху, жаху розглядався в староіндійській філософії як наслідок помилки, причина якої – віра в реальність бачимого світу, в реальність людського життя. Між тим і зовнішній світ, і сприймаючі його індивіди вважались у староіндійській філософії ілюзорними [20, 148]. А якщо вже все наше життя ілюзія (майя), то як може філософ, мудрець відчувати перед чимось страх, приходити від чогось в стан жаху, тобто переставати “функціонувати нормально”?
Таким чином, якщо для читача не знайомого з настановами традиційної індійської поетики й основними категоріями староіндійської філософії, оповідання “Присвячується Есме ...” надає можливість для найрізноманітніших тлумачень, то з позицій названих вчень він трактується досить однозначно: осягнувши ілюзорність свого існування, сержант Ікс позбавився страху. Коротше кажучи – словами виражено одне, а малося на увазі прямо протилежне.
До цього ж типу дхвані належить і відкриваюче збірку оповідання “Чудовий день для бананових оселедців”. Адже в ньому автор, на відміну від “не ознайомленого читача”, трагічне вбачає зовсім не в смерті, а в житті.
“І ці губи, і очі зелені”.
Дане оповідання сьоме за рахунком у збірці Селінджера, а отже має відповідати, згідно класифікації дхвані, поетичному настрою відрази (“раса”-7).
В індійській поетиці цей канон обумовлено рядом досить складних правил. Теоретики “дхвані-раса” пояснюють їх складність тим, що в літературних творах, де панує емотивний ефект відрази, те, що мається на увазі і те, що виражене знаходяться в глибокому протиріччі, тобто почуття відрази до того, що відбувається навіюється читачу через довершеність форми. Або, інакше кажучи, викликаючи емотивний ефект відрази, письменник, за рахунок високої майстерності змалювання бридкого, надає читачу поетичне задоволення, естетичну насолоду. Щоб виконати цю задачу, художнику необхідно було керуватися так званим “правилом відповідності”. З іншої сторони, наслідування цього правила ускладнювалося тим, що деякі поетичні настрої вважалися несумісними. Так, наприклад, за теорією дхвані поетичний настрій відрази (“раса”-7) несумісний з поетичним настроєм кохання (“раса”-1). Але, якщо автор все-таки хотів (як бачимо це у Селінджера) поєднати в своєму творі ці несумісні настрої, він повинен був одне з них (в даному випадку – настрій кохання) послабити або, як сформулював Анандавардхана, ні в якому разі “не доводити до повного розквіту” [2, 147]. Канон “раса”-7 також казав, що створення поетичного настрою відрази неможливе, якщо в текст творів не введені наступні психічні настрої героїв: збудження, сум, а також відчуття страху, хвилювання й передчуття чогось неприємного.
Та звернемося до сюжету оповідання. Воно являє собою розмову двох чоловіків – сивоволосого, але ще досить моложавого успішного адвоката Лі та його приятеля та колеги Артура. Справа в тому, що останній шукає дружину, оскільки він не бачив куди вона поділася після рауту. Артур сподівається, що Лі може бачив, з ким вона поїхала. Лі, в свою чергу, намагається заспокоїти товариша, в той час як Джоан, дружина Артура, лежить поряд з ним у ліжку. Артур каже Лі, що вирішив розлучитися з Джоан, оскільки він розуміє, що вони не пара, що їй потрібен мовчазний, більш грубий чоловік. Лі хоче переконати товариша що це необдумане рішення, та збуджений чоловік каже, що приходячи з роботи, він насилу стримується, щоб не шукати по шафах коханців дружини. Лі прагне змінити тему, а тому запитує в Артура чим закінчився в суді його останній процес. З'ясовується, що Артур програв справу і тепер передчуває, що хазяїн готелей, його клієнт, відмовиться від його послуг. Між тим, розмова знову повернулася до Джоан; Артур пригадує, як вони зустрічалися і як він відсилав їй вірші, в яких були рядки про чудові зелені очі. Ці зелені очі чомусь асоціювалися в Артура з очима Джоан, хоча в тієї очі були не зелені, а сині. Розмову закінчено. Та через кілька хвилин Артур дзвонить знову, але щоб сказати, що Джоан прийшла додому.
Така нехитра, на перший погляд навіть банальна ситуація оповідання “І ці губи, і очі зелені”. Але банальний сюжет зовсім не протирічить настановам теорії “дхвані-раса”. “Співобразність з загальновідомим – ось найвища таїна раси” [2, 129], - писав Анандавардхана.
Підсумуємо наші спостереження в області поетики оповідання “І ці губи, і очі зелені”. По-перше, “настрій кохання”, згідно “правилу відповідності”, не розквітає в ньому повністю, а по-друге, в композиції сюжету чітко побудовані усі обумовлені комплексом “раса”-7 допоміжні психічні стани персонажів: збудження, сум, відчуття страху, хвилювання й передчуття чогось неприємного.
Для відтворення в художньому творі поетичного настою відрази в традиційній індійській поетиці існувало ще кілька менш важливих рекомендацій: дозволялося використання неприємних для слуху слів; вважалося, що “раса”-7 “висвітлюється” в тексті також завдяки фонемам “ш”, “с”, в сполученні з “р”, “дх”; визнавалося домінування темно-синього кольору.
І знову ж таки, як і в усіх попередніх випадках Селінджер дотримується цих рекомендацій: в оповіданні багаторазово зустрічаються неблагозвучні слова “ash” (попіл) та “ashtray” (попільничка) – Джоан та її коханець постійно курять, і вся постіль всипана попелом; увесь текст пронизують численні сполучення приголосних типу “грхд”, “штр” та ін. (так слово “gray-haired” – сивоволосий – вжито більш як тридцять разів); вже на початку оповідання сказано, що очі в Джоан темно-сині (майже фіолетові), і автор не дає забути про це читачу протягом усього твору.
Залишається лише пояснити “темне місце” оповідання. Назва твору “І ці губи, і очі зелені” – рядок з вірша, що нагадує Артуру про Джоан. І разом з тим протягом усього тексту підкреслюється, що очі в Джоан сині. З позицій санскритської поетики цей феномен пояснюється дуже просто. В англійській мові та російськомовному перекладі тут зникла гра слів, а вона – один з найрозповяюдженіших художніх прийомів староіндійської літератури. Але перед тим, як пояснити гру слів “зелений - синій”, слід відмітити, що в санскритській літературі даний прийом будувався, на відміну від європейської, не на каламбурі, а на властивій санскриту багатозначності слів, полісемії. Гра слів “очі зелені – очі сині” зрозуміла читачу, знайомому з санскритом, бо там ці два кольори позначалися одним словом – “ніла”.
“Голубий період де Дом’є-Сміта”.
Тридцятидвухлітній художник, свідомі дитячі роки й рання юність якого пройшли в Парижі, пригадує не зовсім звичайний епізод свого життя, що відноситься до 1939 р., коли йому було дев’ятнадцять років, і після смерті матері, він разом із вітчимом, повернувся до Нью-Йорку, де відвідував художню школу. Та американське життя здавалося йому чужим і ворожим, оточуючі люди викликали роздратування. Якось у квебекській газеті він прочитав об'яву, що директор заочних курсів живопису “Любителі великих майстрів” у Монреалі запрошує на роботу кваліфікованих викладачів з бездоганною репутацією, які знають англійську та французьку мови. Юнак вирішив, що кращого кандидата ніж він, не знайти, й негайно вислав заяву, в якій поряд з вигаданими фактами своєї біографії сповістив, що його звати Жан де Дом’є-Сміт, що Пабло Пікасо – давній друг його сім’ї, а він сам відомий у Франції художник. Через тиждень прийшла позитивна відповідь, і радісний де Дом'є-Сміт виїхав до Монреалю.
На пероні героя зустрів директор курсів Йошото. Його школа знаходилася на другому поверсі недоглянутого будиночку, прямо над магазином ортопедичних речей. Увесь персонал школи складався з подружжя Йошото та їх нового співробітника.
Вся робота складалася з внесення поправок в надіслані заочниками малюнки й відсиланні їх назад зі своїми зауваженнями. Серед малюнків, які треба було перевірити Дом’є-Сміту, виявилася робота монахині – сестри Ірми, що показала чудові художні здібності і, навіть, талант. Захоплений юнак написав сестрі листа, але відповіді не отримав. Натомість директору Йошото прийшов лист від настоятельки монастиря, в якому говорилося, що подальші заняття на цих курсах сестрі Ірмі заборонені. Засмучений цією звісткою герой написав ще одного листа, та не відіслав його, оскільки до нього раптово прийшло містичне видіння, здивування, відвертість. Сталося це ввечері, біля вітрини магазину ортопедичних речей. У вікні горіло світло, і молода дівчина міняла бандаж на манекені. Щось осліпило Дом'є-Сміта. Це продовжувалося кілька секунд, а коли скінчилося, дівчини вже не було. Через деякий час, прийшовши додому, герой записав у своєму щоденнику: “Відпускаю сестру Ірму на свободу – нехай іде своїм шляхом. Усі ми монахині” [17, 244].
Такий зміст восьмого оповідання збірки Селінджера. А тепер поглянемо, в якій мірі воно співвідноситься з вимогами втілення “раса”-8 – поетичного настрою здивування, відвертості.
Згідно “теорії дхвані-раса”, навіювання цього настрою відбувається шляхом змалювання цілої гами переживань героя, починаючи з відчуття неспокою, до приходу, в кінці кінців, − через радість, збудження, й саме здивування, відвертість – до задоволеності. Всі ці стани Дом'є-Сміта знаходимо в оповіданні. Спочатку він неспокійно почуває себе в Нью-Йорку, потім радіє місцю викладача заочних курсів у Канаді, відчуває піднесення, збудження, виявивши талант у сестри Ірми, й, пізнавши стан найбільшого здивування і відвертості, приходить до задоволеності, починаючи по-новому ставитися до тих життєвих проблем, які, як йому здавалося, не можна вирішити, що і підкреслюється кінцівкою оповідання: “Хоча розв'язка виходить дуже нецікава, доведеться згадати, що не пройшло й тижня, як курси “Любителів великих майстрів” закрилися, оскільки в них не було відповідного дозволу (точніше, ніякого дозволу взагалі). Я склав речі й поїхав до Бобі, мого вітчима, на Род-Айленд, де провів близько двох місяців – увесь час до початку занять в Нью-Йоркській художній школі – за вивченням найцікавішого різновиду усіх літніх звіряток – американської дівчини в шортах” [17, 240 -241].
В дусі “раса”-8 в оповіданні “Голубий період де Дом’є-Сміта” витримано й домінуючий колір цього поетичного настрою – жовтий. Правда, як такий жовтий колір в тексті не фігурує, але завдяки багаторазовій появі “на сцені” Йошото з дружиною й згадуванні про те, що вони представники “жовтої раси”, домінуючий колір присутній у свідомості читача.
2.3. Уособлення філософської проблематики збірки. Оповідання “Тедді”.
Останнє, дев'яте оповідання селінджерівської збірки слід розглянути окремо і більш детально, ніж попередні, оскільки воно значною мірою охоплює філософську проблематику збірки в цілому.
Згідно теорії “дхвані-раса” дев'ятий поетичний настрій – спокій, що веде до зречення від світу, будується на байдужому ставленні героя (або героїв) до світських справ та речей. Тут слід згадати, що спершу існувало лише вісім поетичних настроїв, а введення нового, дев'ятого пов'язане з іменем Удбхати
[2, 275]. Зазначимо також, що нововведення Удбхати заперечувалося деякими теоретиками протягом довгого часу, вони вважали дев'ятий настрій надуманим. Але, наприклад, Анандавардхана, підтверджуючи нововведення Удбхати, вказував, що “раса”-9 – поетичний настрій спокою, відреченості від світу - дійсно може навіюватися, і що для цього перш за все характерно “повне згасання відчуття свого “я” [2, 150]. Стан спокою змальовується Анандавардханою як блаженство, що “з'являється в наслідок звільнення від жаги до життя” [2, 215].
Та звернемося до змісту оповідання. В жовтні 1952 р. десятилітній хлопчик Тедді Макардль разом з батьком, матір'ю та шестилітньою сестрою повертається пароплавом з Європи в Америку. На початку твору ми бачимо цього худенького хлопчика з великою, давно не стриженою головою і тоненькою, як соломинка шиєю, в брудних білих тенісних туфлях, в шортах з індійського льону, які на нього надто великі, й у майці з діркою на плечі. Він говорить, що день буде чудовий, а потім спостерігає, як за бортом тонуть в морській воді апельсинові шкурки. Тедді каже, що якби не бачив їх, то й не знав би навіть про існування цих шкурок, а коли вони потонуть, то залишаться існувати лише в його свідомості. На одній з двох койок лежить батько хлопця, його дратують міркування сина та його поведінка. Але Тедді не звертає уваги на репліки батька, він розмовляє з матір'ю і розповідає їй, що з ними разом пливе в Америку університетський викладач, який чув, як на одній вечірці в Бостоні прокручували плівку з записом бесіди з Тедді.
Виявляється, що герой – десятилітній мудрець, провидець, що магнітофонні записи його міркувань з цікавістю слухають професори університетів. Батько іронізує над надприродними здібностями сина, а заразом і над дружиною, яка заохочує демонстрування цих здібностей.
Тут же з'ясовується, що Тедді дав пограти сестрі фотоапарат батька, й останній наказує негайно принести фотокамеру в каюту. Перед тим, як піти, хлопчик недбало цілує матір, охайно збирає розкидані батьком недопалки й рукою витирає попіл. Нарешті він йде, сказавши, що після того, як піде, він залишиться існувати лише в свідомості усіх його знайомих, як апельсинова шкурка.
Наступні події відбуваються на двох палубах океанського лайнеру. На спортивній палубі Тедді знаходить сестру – істоту неповнолітню, але злостиву й жорстоку. Маленька Бупер ненавидить матір, брата, хлопчика, який з нею грається та й взагалі усіх. Герой відсилає її з фотокамерою в каюту батьків, але попереджає, щоб через півгодини вона прийшла в басейн на урок плавання.
Далі ми бачимо Тедді на палубі для відпочинку, де він сідає в шезлонг, щоб зробити кілька записів у щоденнику. Він написав, що помре або сьогодні, або ж у 1958 році у віці шістнадцяти років.
Проте хлопчик не помічає, що за ним спостерігають. Це той самий викладач про якого Тедді розповідав матері. Він називає своє ім'я – Боб Нікольсон – і в них зав'язується розмова, з якої дізнаємося, що Тедді з матір'ю їздив в Единбург та Оксфорд, де в нього брали інтерв’ю професори з університетів Європи.
Герой веде бесіду з Нікольсоном у спокійній, навіть апатичній манері і раптом промовляє два японських вірша, щоб показати, що в них повністю відсутні емоції: “Ніщо в голосі цикади не вказує на те, чи скоро вона помре” і “Цим шляхом ніхто не йде в цей передосінній час”. Він хотів би знати, чому люди витрачають стільки сил на проявлення емоцій. А на питання Нікольсона, чи є емоції в самого Тедді, останній відповів, що навіть не знає, для чого вони потрібні.
Потім Нікольсон запитує, чи правда, що Тедді вірить у ведантистську теорію про перевтілення, чи вірить, що в попередньому втіленні він був святим у Індії. Тедді ж відповідає, що це зовсім не теорія, і що сам він був не святим, а лише індивідом, який робив великі успіхи в духовному вдосконаленні особистості, та зустрівши жінку, припинив медитацію, і в покарання у новому існуванні народився американським хлопчиком. А в Америці, за його словами дуже важко займатися медитацією й самовдосконаленням*. Тедді розповідає, що коли йому було шість років у теперішньому втіленні, він зрозумів, що все є бог, що бог є в усьому. Він також каже, що свого часу біблійний Адам з'їв не яблуко, а логіку, і з тих пір люди не перестають логічно мислити. І вся справа в тому, що більшість людей не хоче бачити сутності свого буття, яке є в їх жаданні нових втілень, бажанні знову й знову народжуватися й помирати. Вони весь час прагнуть отримувати нові й нові тіла, замість того, щоб зупинитися й злитися з божественною субстанцією.
Ніколсон питає, чи правда, що Тедді сповістив усіх професорів, які брали в нього інтерв’ю, про дату смерті кожного з них. Герой же відповідає, що він тільки сказав їм час і місце, коли й де вони повинні бути дуже, дуже обережні. Та всі ці професори, не дивлячись на те, що вони викладають релігію та філософію, дуже бояться смерті.