Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Образ України у творчості Тараса Шевченка

Образ України у творчості Тараса Шевченка

i довiдавшись, що вони прийшли тут спiвати про Богдана, наказав їх по-московськи випарити.


Так малий льох в Суботовi

Москва розкопала!

Великого ж того льоху

Ще й не дошукалась./267/


Алегорiї може кожний по-своєму з'ясовувати, i поки сам автор не дасть нам якогось ключа в руки, годi певно сказати, котра розв'язка правдива. Такий ключ дає нам Шевченко у вiршi «Стоїть в селi Суботовi», написанiм того самого дня, коли викiнчено «Великий льох». Поет немов боїться, що його мiстерiя не досить зрозумiла, i тому у цьому вiршi висловлює свою полiтичну думку. Для нього церква, яку збудував Хмельницький в Переяславському договорi,-це церква-домовина, грiб України. Хмельницький думав, що в тiй церквi будуть молитися москалi й українцi, дiлячись спiльним добром. А вийшло не те: москаль не дiлиться добром i лихом, лише лупить з України останню шкуру, навiть могил не щадить, розриваючи їх та шукаючи грошей.

Але Шевченко вiрить, що тая церква-домовина, себто Переяславський договiр, розвалиться i що з-пiд неї встане вiльна, самостiйна Україна, яка розвiє тьму неволi, засвiтить свiт правди i дасть спромогу своїм дiтям помолитися на волi. Це провiдна iдея, ключ, яким спробуємо вiдчинити мiстичний твiр поета.

Три душi (вiдданиця, дiвчина й дитина) покутують за те, що прогрiшилися супроти самостiйної України. Перша-тим, що вповнi перейшла дорогу Хмельницькому у Переяслав, друга-що напоїла Петрового коня, третя-що всмiхнулася, коли на Україну пливла золочена галера Катерини.

Значить, поет вибрав три вирiшальнi моменти з нової української iсторiї, коли важилася доля нашої незалежностi народної i державної, i приглянувся, як народ поставився до своєї справи. Народ (селянство) пiшов назустрiч намiрам Хмельницького (перейшов йому шлях з повними коновками), напоїв коня Петровi, коли вiн їхав iз зруйнованого Батурина (себто не пiдпер заходiв Мазепи бiля вiдбудування української незалежної держави), а вкiнцi до золоченої галери Катерини, до її русифiкацiйної полiтики поставився з дитячою, нерозумною усмiшкою.

Значить, три душi - це грiхи трьох поколiнь українського простонароддя. Чому ж поет вибрав три душi дiвчат, а не чоловiкiв? Тому що народ погрiшився не в вiк своєї чоловiчої зрiлостi, а, так сказати б, жiночим розумом, навiть (через свою неосвiченiсть) немов у дитячому вiцi. Перед ним не зачинено дверей до раю, його лиш на митарства поки що не пускають, кажуть лiтати понад козацькими степами доти, поки «все москаль позабирає, як розкопа великий льох»./252/ Москаль замiсть того, щоб з козаком добро й лихо по-приятельськи дiлити (як сподiвався Хмельницький), усе вiд нас забирає, грабує нам, тепер i могили розриває, шукаючи грошей. Нехай бере! Чим гiрше, тим краще, бо все ж таки колись станеться те, що мусить статися, - пробудиться свiдомiсть народу, настане момент протесту.

У «Великому льоху» поховав Хмельницький не свої маєтки, свiдомiсть нацiональної самостiйностi, угодою Переяславською вiн згасив ту пожежу, яка зайнялася на Українi, втiшив велику бурю народного гнiву, помсти й завзяття. Москва своїми насильствами, грабежами, своїми русифiкацiйними й централiстичними безправствами доведе до того, що народ знову повстане, знову розбудиться його самостiйницька свiдомiсть - буде розкопаний «Великий льох» України:

Встане Україна

І розвiє тьму неволi /268/.

Щойно тодi iсторичнi грiхи нашого простонароддя знайдуть своє прощення, i три душi увiйдуть до раю.

Друга трiйця-це три ворони: українська, польська й московська. Вони себе вже при першiй появi достатньо характеризують. Українська - iронiчним висловом про Хмельницького («крав Бордан крам»/256/), польська - хвальбою, що вона була в Парижi, московська - напiвзагадковою, напiвп'яною пiсенькою про козу й чорта.

Українська ворона найбiльше говорить, польська бiльше на паву подобає, а московська коротко збирає свої заслуги, подаючи три перiоди росiйської iсторiї: татарський, Івана Грозного й Петра Великого. У всiх них одна думка: придушити всякi добрi змагання народiв та закрiпити на своїх територiях панування кривди й насильства.

Кого ж вони представляють? Нiкого iншого, як тих, що ми їх звикли прозивати круками та воронами: реакцiю, упертий консерватизм, охоту придушити всяку нову думку, новий розгiн в країну правди й волi. Тi ворони - це неначе злi демони трьох слов'янських народiв, якi нiяк не можуть звести мiж собою порахункiв, а через те й кожний у себе дома не може запровадити нового, кращого ладу.

Як три душi покутували за грiхи темного народу, так три чорнi гайворони крякають вiд iменi верховодячих сфер: польського можновладства, українських старшин та московського боярства й чиновництва, якi завдяки непросвiченостi всiх трьох народiв мали головний вплив не їх життя-буття.

Всi вони бояться якогось Івана-месника, котрий має прийти на свiт тодi, як розкопуватимуть Великий льох. Але разом з ним зродиться його брат-близнюк, Іван-зрадник, що пiйде рука в руку з катами.

Цей Іван-наймiстичнiша постать в мiстерiї. Ми знаємо, що Шевченко ждав апостола правди й науки, що вiн i поза Уралом блукаючи шукав сумирного пророка, що були в нього бажання, щоб явився якийсь новий український месiя. Можливо, що цього нового месiю має тут на думцi поет. Але вiн боїться, щоб разом iз таким чоловiком не прийшов на свiт якийсь новий запроданець.

Третя трiйця-це лiрники: слiпий, кривий i горбатий. Хто вони такi? Чи не наша iнтелiгенцiя, ученi й письменники Шевченкових часiв? Тут Москва розкопує Богдановий льох, а вони йдуть гробокопателям до працi приспiвувати; вони несуть на московський базар українськi пiснi, оповiдання, працюють на ворога ради хлiба, ради заробiтка. «Отутечки пiд берестом та трохи спочинем… То поснiдаєм в пригодi, поки сонце встане». А праця для рiдного народу? - «День великий. Ще будем спiвати»/264-265/

Не три було їх, а багато, дуже багато лiрникiв слiпих, кривих i таких горбатих, що їх навiть домовина не могла випростати. Який влучний, який невмирущий символ!

Шевченко пiднiс образ кобзаря до символу - як виразника нацiонального болю України, як захисника знедолених i глашатая волi й незалежностi рiдної України.

А Москва все одно копає. Ісправник пiклується, щоби хто не завадив, спроваджує мордате начальство, кричить, вештається. Це знову характеристика працi чиновництва на Українi.

І докопалися, але до чого? До черепка, гнилого корита й кiстяка в кайданах. Що ж це знову за добро? Це ті частини українського народу, що пішли під московський заступ ті зрусифіковані українськi пани, генерали, ті дворяни-собачники, трухло нашої минувшини кістяки в кайданах.

Закінчення містерії має в собі щось пророче. Незабаром сталося дійсно щось таке, що описав Шевченко наприкінці “Великого льоху”. Не одно з тих, що москалям приспівували при їхній роботі, випарено в московській бані - прохолоді. Жоден з українців, які зрікалися ідеї самостійності і незалежності державної, обмежуючи своє українство до етнографії, до народної пісні й мови (для домашнього вжитку), не діждався сподіваної нагороди. Навіть «тоже малоросів» не щадив московський режим.

«Великий льох» був новаторським твором в нашій літературі. Це твір оригінальний, добре обдуманий і старанно викінчений оригінальний думкою і формою.Думкою про незалежність і волю України, які приховані у свідомості широких кіл нашого простонароддя. Хоч московський лад на Україні розкопав «малий льох» Хмельницького (себто здеморалізував наше панство,а почасти й інтелігенцію), та докопався у ньому тільки до черепка, гнилого корита й до кістяка в кайданах, а «великий льох» себто свідомість своєї окремішності, бажання волі й незалежності в широких колах народу зосталися незаторкнутими. На цей скарб покладає поет свою сильну надію, надію, що «встане Україна і розвіє тьму неволі»./268/ На свідомостi народній, він сподівається, буде збудована нова церква (вольна Україна), а стара, Богданова церква (Переяславська угода) розпадеться.

Неначе доповненням «Великого льоху» є тої самої днини (21.10.1845г.) написаний вірш “Стоїть в селі Суботові”,який закінчується сильним акордом надії, що

Церков - домовина

Розвалиться … і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!../268/

Тією «церквою-домовиною» називає поет не що інше,як Переяславську угоду, яка основувалася на фальшивій вірі, що москаль буде з козаком добром і лихом ділитися. Шевченко вірить, що та домовина порохом розсипеться і що Україна вибється на волю й заживе як самостійна держава.

Визвольні ідеї Шевченка виростали з глибин народного болю, і це зумовлювало нове художнє бачення, нову естетику. Тим-то, говорячи про народність Шевченка і зіставляючи її з народністю інших поетів, які свого часу були поіменовані народними тільки тому, що писали про життя соціальних низів, не можна ігнорувати цього фактору. Головним критерієм у порівнянні має бути ступінь заглибленості в докорінні процеси народного життя і прозирання шляхів до волі, до кращого майбуття. «Немало було на Заході, - писав О.І.Білецький, - і до Шевченка і в роки його діяльності поетів, які обстоювали інтереси трудящих мас. А тим часом більша частина їх тільки закликала до співчуття, і ніхто з них-ні поети чартистського руху, ні французькі поети липневої революції-не піднімалися до висоти такого гнівного, пристрасного протесту проти ладу, заснованого на експлуатації людини людиною, як Шевченко».5 Найбільше схожості виявляється у вихідних позиціях,а шляхи, методи, результативнiсть у досягненні мети у кожного поета були свої. Одну з найважливіших типологічних рис Шевченка проникливо визначила Полін Бентлі «У жодній іншій європейській літературі немає такого протесту проти рабства, немає й такого геніального поета, вихідця з кріпаків, який би показав потворність рабства з такою разючою силою, як Шевченко… Його заклик до братерства й любові, до правди й справедливості, а над усе-до волі має всесвітнє значення».6

Поет бачив Україну в постійній боротьбі за свободу. Вся ії історія сповнена героїзму, проявленого народом під час захисту рідної землі від татарських орд, турецьких яничар, польсько-шляхетських загарбників, які постійно знущалися над ним, несли йому сльози і горе. Тому однією із головних тем творчості Шевченка усіх періодів була історія України.

У минулому України Шевченка передусім приваблювала героїчна боротьба народу проти польскої шляхти, турецьких і татарських поневолювачів.

Звертаючись до минулого України, Шевченко оспівує визвольну боротьбу, що відбувалася в минулому, показує сучасникам, як треба захищати свої інтереси, намагається збудити в них соціальну і національну свідомість і спонукає поневолений народ до активних дій. Поет глибоко цікавився історією України, знав чи не всі опубліковані на той час історичні праці й казацькі літописи (деякі з них читав у рукописах), думи й історичні пісні. Характерно, що, не маючи на засланні жодних друкованих історичних джерел, він використовував їх по пам’яті і припустив при цьому дуже мало фактичних помилок.

До історичної тематики Шевченко звернувся в казематі і на засланні загалом з тих причин, що й у попередні роки: поезії історичного змісту давали вихід його громадянським і патріотичним почуттям. Треба зважити й на психологію поета-засланця, який тужив за рідним краєм і якого не полишали думки про долю України не тільки в її сучасному, а й у минулому. В його історичних поезіях-і спроби якось угамувати тугу за батьківщиною, малюючи в своїй уяві романтичні картинки її славного минулого, і гіркі роздуми над драматичними подіями її історії, і голос громадянина, звернений до тих, які «оглухли».

Першим історичним твором, написаним Шевченком на засланні, є поєма «Іржавець». У монолозі, зверненому до України, Шевченко говорить про долю України в минулому і сучасному :

Боже мій з тобою!

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!

Хто тебе не мучив ? Якби розказать

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякать

Саме б пекло можна. А Данта старого

Полупанком нашим можно здивувать.

І все то те лихо, все, кажуть, од бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну

Що вона зробила ? За що вона гине ?

За що її діти в кайданах мовчать?/359-360/

З «Іржавця» бачимо, як критично і як сміливо ставився Шевченко до історичних подій. Коли українські письменники до Мазепи й Петра ставилися дуже обережно або й ставали проти Мазепи, то Шевченко не боявся сказати правду. Він назвав Петрових воєвод собаками, котрі рвали і гризли Україну. Тим, що Петро творив з бідним українським народом після Полтавської битви, можна б, за словами Шевченка, навіть і ляхів злякати, можна б довести їх до того, що вони, п’яні небораки, оніміли б з переляку!

Наступна поема, написана в Орській кріпості,-це безсмертний «Чернець».

У Києві на Подолі

Було колись… і ніколи

Не вернеться, що діялось,

Не вернеться сподіване,

Не вернеться… А я, брате,

Таки буду сподіватись,

Таки буду виглядати,

Жалю серцю завдавати/362-363/,-

каже поет у вступі, заявляючи таким чином свою непохитну віру у поворот минулого, в поворот української волі, самостійності, власного свого державного устрою. І сподівання свої в’яже він з постаттю Семена Палія, запорожця. В першій частині поеми малює нам Шевченко живий, колоритний образ, як старий запорожець іде в монастир спасати душу. В другій-ставить нам перед очі велику постать патріота, який навіть у монастирських мурах, навіть тоді, коли йому смерть зазирає в очі, не кидає турботи про рідну землю. Він не годен для спасіння душі забути рідної України.

До утрені завив з дзвіниці

Великий дзвін. Чернець мій встав,

Надів клобук, взяв патерицю,

Перехрестився, чотки взяв…

І за Україну молитись

Старий чернець пошкандибав./365/

Оцей портрет Палія в монастирі-це безперечно один з найвеличавіших, з найбільш артистичних малюнків Шевченка. Без сильного артистичного зворушення українець не годен читати Чернця, хоч би читав його разів сто.

Такі прекрасні твори писав Шевченко у неволі. Невольницькі твори Тараса Шевченка-це дорогоцінні архітвори української поезії, і не тільки української, бо і в світовій літературі мало таких гарних, щирих, таких безпосередніх творів. Поет, відправлений в заслання, відтятий від свого товариства, від літературного світу, не маючи певності, чи його поезії попадуться коли-небудь у руки ширшого читацького загалу, пише їх неначе з іншого світу, зоставивши за собою ген далеко всяку увагу на критику, на смак літературний, на різні життєвi порахунки. Це розмова з власним своїм серцем і з Богом, душевна сповідь, поезія и більш нічого.


Роздiл другий


УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.


В епіцентрі уваги Шевченка постійно були інтереси поневоленого люду, і цим визначалося як звеличення краси життя по-правді, так і звернення до святої сили, щоб наснажила душу гнівом, який би спопеляв зло. Говорячи про гнівну музу поета, не будемо забувати, що в його переживаннях злютилися в один моноліт болі як за соціальне, так і за національне гноблення України.

Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною в творах Шевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі. Цей період творчості починається ліричними поезіями. Це твори, написані в казематі «Третього відділу» під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства-між 17 квітня і 30 травня 1847 р. Це був ліричний «вибух»: протягом кількох днів створено 13 поетичних шедеврів, причому розмаїтих за змістом і формою. Навряд чи Шевченко наперед замислив ці поезії як єдиний цикл, в якому мав втілити свої переживання за гратами каземату. Та склався саме цикл, бо обєднують ці казематні поезії не тільки місце і обставини написання, а й єдність ліричного настрою. Сам поет незабаром усвідомив, що створив він таки цикл. Вже на засланні Шевченко написав заспів до казематних поезій-вірш «Згадайте, братія моя», а переписуючи їх до «Більшої книжки», дав їм спільний заголовок-«В казематі».

Цикл «В казематі» являє собою ніби увертюру до всієї творчості Шевченка років заслання. Цікаво, що вже в цьому циклі виразно виявилися чи не всі провідні ліричні мотиви, жанри і стильові тенденції, наявні в його «невільницькій» ліриці. Головним мотивом циклу «В казематі» є заклик бути вірним народові, Україні, завжди памятати про свою вітчизну. Цей мотив яскраво зазвучав у поетичному вступі до циклу:

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну

Господа моліте. /327/

Любов до України, вболівання за її долю яскраво висловлені в автобіографічних творах. Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші «Мені однаково…» Поета хвилює не особиста доля, а доля України, доля рідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі, і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї. Внутрішні переживання вязня передані з такою драматичною силою, з таким драматичним напруженням, що читач не може не відчути глибини вболівнь ліричного героя за свою вітчизну. Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені /329/.

Стільки чуття, таку глибоку думку про самопожертву одиниці для добра народу висловити такими звичайними словами-це мало кому й мало коли у світі довелося. Шевченко немов говорить: мене нема, а є тільки турбота про долю рідної країни.

І, дійшовши до цієї точки самозречення, він дякує Богові, що немає у нього близької людини, яка його зневолила б памятати про своє «я».

Молюся! Господи, молюся!

Хвалить Тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою торму, мої кайдани! /334/

У мурах цитаделі Шевченко переживає процес самоусвідомлення. Глибоко, дуже глибоко зазирає у власну душу, очищується сам в собі, в своїх думках, в своїх могучих переживаннях, мов золото в огні, і з того психічного процесу виходить суцільним, чистим, божеськи правим. Що було буденного, звичайного, пилом припорошеного, випаде з його душі, зостається серце велике, любляче, чисте, мов кришталь. Не кляне ворогів, що позбавили його волі, не лихословить їх, не кличе кари, лиш прощає їм з великим, одиноким смутком, що «не в Украйні буду жить, людей і Господа любить» /336/.

І не тільки сам дійшов до такого, євангельського, погляду на світ і людей, але й товаришів недолі за собою кличе:

Годіть!

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть,

Любіть її. Во время люте,

В останню тажкую минуту

За неї Господа моліть./337/


Кращої ради не міг нiхто тоді дати тій громадці молоді, що переживала пекло «московської тортури». Гнулися душею, ламалися у собі, один на другого ставав. Яку ж велику цiну мала для них така проста та глибокодумна порада! І нині кращої ради над оце просте та правдиве: «свою Україну любіть» годі для українського народу підібрати.

У далекому від України Петербурзі, в казематі, в уяві Шевченка виникає картина рідного краю, вишневі садки, облиті білим цвітом, молоді дівчата, пісні яких не стихали і пiзно ввечері, плугатарі, що поверталися потомлені з поля, матері, які чекають на вечерю свою дружну сімю. Все це поет відтворив у невеликому вірші «Садок вишневий коло хати». Наскільки треба любити народ, природу свого краю, щоб перебуваючи за гратами і чекаючи жорстокого вироку, може навіть не сподіваючись більше побачити Україну, намалювати таку чудову картину.

В період заслання Шевченко пише багато автобіографічних творів, які не залишають каменя на камені від трактування України як якогось раю. У вірші «Якби ви знали, паничі» Шевченко, згадуючи батьківську хату, пише:

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи є у бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило,

А хату раєм називають./505/


Ліричний спогад про своє дитинство, про долю своєї родини підноситься у вірші до широкого соціального узагальнення: поет зображує типову долю мільйонів кріпацьких родин.

В поезії «І виріс я на чужині» поет згадує рідне село і протиставляє чудову природу України і тяжке життя поневоленого народу. Такі контрастні зарисовки маємо у багатьох творах Шевченка. Як і раніше, поет із захопленням говорить про рідний край, його мальовничі пейзажі приваблюють Шевченка, але він не міг не бачити Україну з іншого боку. Шевченка постійно хвилювало життя покріпаченого народу. Тяжке становище кріпаків

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: