Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя
Вдамося до порівняльного методу, для того, щоб дізнатися, чи на своєму місці те чи інше слово з наведених вище прикладів. Для цього вчитуємось у праці відомих на Заході українських мовознавців Івана Огієнка та Святослава Караванського. Отже, за І.Огієнком слово "оздоба" - це прикраса; прикметник "евентуальний" взагалі відсутній у словнику І.Огієнка; дієслова - вибухла, мріло - відсутні; не знайшли й іменника "централя"; у словнику І.Огієнка відсутній прикметник "гігантичний", а є гігантський, велетенський. Не знайшли ми в І.Огієнка "ріжниці", а правильно наведений приклад абстрактного іменника - різниця. Немає й слова "почот", бо є варта, "задрити", бо є "заздрість". І.Огієнко так пояснює значення цього слова: «дивитися зле», споглядати з-під лоба, вкінці набрало значення завидувати - звідси заздрити, заздрість» .
Англіцизми, деформовану лексику вживає Степан Ярмусь у передмові до "Етимологічно-семантичного словника" І.Огієнка (т.1 с. 6-7), як-то: дезидерат передплатників; показчик - відсутнє спрощення приголосних; скомплікованою справою; типографічні знаки – орфографічна помилка; подяку за вирозуміння; прохає вибачення за цю проволоку тощо. Таких слів немає у словнику І.Огієнка, бо ж існує, наприклад, не проволока, а зволікання.
Автор передмови Юрій Мулик-Луцик пише, що "Словник” митрополита Іларіона є не тільки етимологічним, а й словником семантичним, таким, що подає значення слів"'. У післямові до 4 тому словника літературознавець Магдалина Ласло-Куцюк пише, що через усю довголітню, плідну діяльність Івана Огієнка "червоною ниткою проходить бажання боротись за єдність української мови. За неї він боровся, живучи до війни у Польщі і намагаючись навчити гaличан говорити правильно, по-літературному; за це він боровся, живучи в еміграції і виступаючи проти намагання великої частини інтелігенції з діаспори утвердити відмінний правопис, ніж той, яким користувалися у Києві" .
Сучасний учений-філолог Василь Лизанчук також обстоює соборність правописних норм, бо це є "важливий та актуальний принцип – соборності правописних норм, орієнтація на взаємодоповнювальність особливостей мовного розвитку у східних та західних частинах національної території, а також зарубіжного українства". Життя не стоїть на місці, воно вносить корективи й у мовні правила, у лексичний склад рідної мови. Дехто з науковців ревно захищає правописні норми, які затвердив своїм підписом М. Скрипник. На нашу думку, цей академічний "харківський" правопис не був ідеальним на період його створення. Крім того, минуло вісімдесят років з часу його прийняття, тому, аби не перетворити нашу мову на мертву, потрібно враховувати реалії сучасності, виробити не догматичні, а єдині правописні норми – спільні для всіх українців.
О.Пономарів слушно зазначає, що "наслідком історичного розвитку мовознавчої науки та одним із її великих досягнень є визначення структурно-функціональних стилів мови, а також принципів застосування їх у мовній діяльності суспільства". Саме конкретні текстуальні приклади з творів літераторів українського зарубіжжя свідчать про те, що стилістичний напрям у лінгвістиці зміщено без урахування проблем функціонування стилів мови, а це межує з мовною неграмотністю. Мовна ж культура в художньому тексті – це надійна основа, тверда опора у виражені незалежності думки, еталон виховання в царині володіння нормами сучасної української літературної мови.
Ще раз нагадаємо, що культура мови – це культура думки.
Таким чином:
1. Більшість письменників української діаспори всупереч усталеним мовним нормам продовжують практику використання "харківського" правопису швидше всього з ідеологічних, а не філологічних міркувань, що призводить до дисгармонії культури мовлення, недотримання єдиних орфографічних правил.
2. Індивідуальна мова літераторів не є зразковою, а отже, це створює штучні перешкоди написанню творів високої художньої вартості.
3. Наведені зразки ідіолекту не належать до нормативної лексики, а стилістичний напрям (як виняток) у лінгвістиці зміщено без урахування проблем функціональних стилів сучасної української літературної мови.
4. Ідіолексика прозових творів письменників українського зарубіжжя не завжди чітко й виразно відбиває світосприйняття, світобачення дійсності через причину невідповідності слова для найточнішого висвітлення думки, а подеколи через використання мертвих слів.
Словесно-художні образи у творчості О.Гай-Головка, Ольги Мак, С.Риндика, Л.Мосендза, С. Кузьменко
У творах реципієнти сприймають аналіз із психологічно-загостреною формулою світобачення, світовідчуття, з індивідуальною неповторністю ставлення до оповідання, його появи з першооснови до реалізації творчого процесу: задум, його втілення, літературний пошук щодо шліфування твору. Тобто, читач не байдужий до проявів художнього таланту митця.
Для тих письменників, які опинилися на чужині, українська мова, українське слово ставало не тільки комунікативною формою, а засобом для вираження власних роздумів, узагальнень, розкриття власної душі. Кожен із письменників, певна річ, хотів бути почутим, визнаним ще за життя. Олекса Гай-Головко писав: "Чомусь у нас увійшло у звичку віддавати належне більш чи менш визначним людям за життя, а митцям - після їхньої смерті. Це дуже несправедливо. Коли б у стародавніх Атенах чи Римі не було митців, ми нічого не знали б про греків і римлян, про їхнє життя, звичаї, традиції, дух і культуру. Народи цих країн добре розуміли завдання своїх митців і тому віддавали належне саме їм за їхнього життя, призначаючи для них найпочесніші місця, а під час великих національних свят увінчували їх лавровими вінками" .
Сталося так, що більшість письменників діаспори давно уже відійшли за межу вічності, серед них й Олекса Несторович Гай-Головко. 1959 року видавництво "Муза" (Вінніпег) благословило у світ його книгу оповідань "Одчайдушні". До неї увійшли дванадцять гостросюжетних оповідань. Із збірки помітно вирізняється оповідання "Сповідь Золотої Троянди". Загадковий незнайомець у Лондоні розшукує Дениса Малюту. Він передав українському вигнанцеві пакет. Денис палко кохав свою Золоту Троянду. Кохання світле, чисте, прозоре. Кульмінацією є зґвалтування дівчини майором Улановим і помста кривднику-садисту. Автор уникає портретописання, змалювання пейзажів. Проникнувши у внутрішній світ своїх героїв, він зосереджується на динамізмі, розгортанні сюжету.Стан героїні показано в кількох непередбачених ситуаціях. Оповідання насичене елементами романтичної піднесеності з поєднанням натуралізму, реального життя з елементами сентименталізму. Ці елементи логічно вмотивовані і підсилюють драматичний динамізм оповіді.
У композиційній єдності, силовому полі змальовано психологічні сцени в оповіданні "Лист без початку" (головні герої закохані Валеріан і Люба ). Оповідання засвідчують, що автор уміє обирати ситуації незвичні, інтригуючі, пригоди неймовірні (іноді на грані фантастики), сюжетні ходи заплутані. Заради високої ідеї, несхитних борців за незалежність України є Денис Малюта із "Сповіді Золотої Троянди", Валер'ян із "Листа без початку", лейтенант Мороз із "Втечі", Дудник, Корінь і Литвин із "Лицарів Залізної Когорти" та інші.
У жанрі повісті працювали письменники зарубіжжя: Зосим Дончук, Юрій Тис-Крохмалюк, Олекса Ізарський, Ольга Мак, Іван Смолій та інші. Для порівняння візьмемо повість Ольги Мак "Каміння під косою". Повість була надрукована 1973 року в Торонто й двічі передрукована у Києві (1994 та 2006 року) . Події розгортаються в колишній столиці України Харкові. Хлопчик Андрійко пробирається до міста у пошуках харчів, порятунку від голодної смерті. Письменниця поволі вводить читача у світ своїх героїв. Вони прочитуються у дії, у вчинках, у напружених сценах. Повість "Каміння під косою" (назва образна, метафорична, інтригуюча) розкриває жахливі картини голодомору в Україні через внутрішній, психологічний архетип головного героя Андрія, якого письменниця наділяє позитивними рисами характеру - вольового і рішучого. Бездушному прорабові, який не хоче прийняти хлопця на роботу без документів, навертаючи знову до голодного села, відповідає:"А ви ж чому до колгоспу не вступаєте?..Чому до міста тулитесь?"
І хоч відчувається у деяких реченнях виклад публіцистичного стилю, все ж таки, повість Ольги Мак багатогранна, сповнена несподіванок, таємниць. Авторка майстерно володіє "словесною рудою", реалістично виписує картини про тогочасну історичну епоху. Не менш інтригуючою є інша повість Ольги Мак під назвою "Чудасій". Монологи, дії, вчинки дивака Олексія Уха розкривають головну думку: щастя людини постає у праці, чесності із самим собою, милосердному ставленні до інших. "Філософію серця" Ольга Мак розглядає творчо, застосовуючи імпресіоністичний стиль письма, і втілює цю філософію крізь призму головного героя Олексія. Він видається людям дивакуватим, бо за виконану роботу відмовляється брати гроші. Дивакуватим видається і тоді, коли ледащі сестри, мама сидять на його шиї, за його кошт харчуються, купляють дорогі речі. Нарешті дивакуватим виглядає і тоді, коли вривається йому терпець і він сестер проганяє з дому. Дивакуватість постає тоді, коли працює у секретній фізико-хімічній лабораторії, дивом рятується від енкаведистів на початку війни і опиняється на Заході, в одному з монастирів. Бо головне кредо людини, вважає головний герой повісті "Чудасій" - це праця в ім'я достатку і щастя інших.
Продовжувачем традицій В.Винниченка, І.Франка, Г.Хоткевича був Леонід Мосендз. Його перу належить роман "Останній пророк" – про становлення, зростання українського національного руху, виплеканого в уяві автора. Критик Б.Кравців, торкаючись ідейної тематики твору, пише: "Тема, певна річ, охоплює шукання місця між іншими народами, визначення історичної місії народу" . Роман складається з 3-х частин. Відчувається як творчий пошук митця пульсує у двох вимірах – це створення цілісної картини життя євреїв під римською окупацією і авторські шукання через внутрішній світ героїв, внутрішній сюжет: переживання героя, його морально-етичні, релігійні почуття. Опрацювавши біблійні сюжети, автор роману через "мікрокосмос" світосприйняття передає "макрокосмос" етнопсихології всіх гебреїв.
Навколо долі головного героя твору Єгоханана (Йвана) створюється світ музичної симфонії з різними відтінками мотивів; образ вічного міста Єрусалиму (місто під індексом, безіменне) поволі перетворюється на інше, де макрокосмос і мікрокосмос постають завуальовано, приховано, "де зверху позолота, а в середині мерзота" - зрізи, розтини, надрізи іудейського суспільства повністю передають і доповнюють дух свого часу. Ідея виміру - це віра юдеїв у Месію. Ось він з'явиться, виведе Ізраїль з неволі, як вивів Мойсей народ з єгипетського рабства.
Але біблійна стилізація створюється за допомогою ремінісценції, зокрема Т.Шевченка "Усе йде, все минає" (с.49). І тут символ зв'язку між поколіннями безперервний. Чи визволить народ Месія? Автор заперечує тезу такими рядками: "Лише з вогню і крові виростає правда! Перед месією ще прийде пророк - і він принесе народові пізнання цієї правди" (с.46). Роман Леоніда Мосендза "порушує світові проблеми і вона повинна стати частиною світової літератури", такої думки дотримувався О.Тарнавський. Можливо оцінка тут дещо перебільшена, але те, що автор заглибився у передхристиянську епоху до 2000 років тому, внісши ясність в історичні реалії, розкривши "білі плями" Святого Письма. Такий підхід характеризує його як автора, який заглибився у світові проблеми. Єрусалим, звісна річ, письменник розглядає як Україну і розуміння гебрейського національного визволення він трактує як визволення власного народу з-під чужоземного гніту. "Останній пророк" є вершиною художньої прози Л.Мосендза.
У Степана Риндика надрукована книга “Пригоди і люди", тут молодшим читачам адресоване оповідання "Нерви". З тонким гумором автор передає побут подолян, сільського хлопчика серед розкішної подільської природи. Дореволюційна школа, дореволюційне виховання, дореволюційна духовність, побожність родини змальовані з високим пієтетом, піднесенням. Розповідь від першої особи. Безіменний хлопчик каже: "Коли мені минуло вісім років, мене дали до школи. Ідучи, я мав великий страх і по дорозі безнастанно шептав собі: “буки-аз-ба, віди-аз-ва, а далі ані руш!"
Маленький школяр так захопився наукою, що дуже швидко засвоїв граматику, знав усі букви і читав усе, що на очі потрапляло. Батько змушений був заховати до скрині Біблію і всі книги. Перелякавшись такою текстоманією дитини, батьки звернулися до лікаря аби той вилікував нерви. І коли того самого дня, прийшовши од лікаря, хлопчик скривдив меншу сестричку, то "мама мене не била, тільки налила до келішка води, капнула туди п'ять крапель і дала мені випити. А сестрі сказала, щоб тікала од мене, бо я маю нерви. Тоді і я переконався, що Майорко добрий доктор...п'ю овер'янові краплі і заспокоююся. А потім сідаю і пишу якусь напасть". У саркастичному, іронічному тоні автор уводить читача у внутрішній світ юного героя, розкриває характер, поведінку, вчинки. Відчувається, що за безіменним героєм оповідання прихований сам автор. Тому цей жанр малої форми написаний в автобіографічному ключі.
До опису власного життя вдається прозаїк і в оповіданні "Ходім на город". Розпустивши "крила фантазії", автор переносить юних українських читачів Америки у благословенний подільський край, де "розцвітали сади білі, сади білі на Поділлі" (с.234). Віддавшись крилатим мріям, прозаїк звертається до юних читачів: "Америка - гарна країна. Гріх казати, що ні. Але наше село краще. Особливо той наш город. Ходім, дітки, туди і самі побачите" (с.231). І далі письменник уводить читача у світ української природи, що зринає в його уяві, неначе з екрана. Вдаючись до дитячої мови, пестливих слів, автор легко розповідає про мурашник, про молоденького часничка, моркву і огірочка, про цибулю, яка має солодкого цибуха. З більших цибухів діти робили дудку, грали і примовляли: "Дудка в Дудки ночував, Дудка в Дудки дудку вкрав". Отакі мовні алітерації, каламбури допомагають дитині якомога довше затримати у своїй пам'яті твір, а деякі епізоди навіть зафіксувати, вивчити.
Реалістично традиційну гумористику представляє письменниця Світлана Кузьменко. Зразком є книга гумористичних оповідань, об'єднаних у своєрідну повість "Новоталалаївські рефлексії". Плід фантазії прозаїка настільки динамічний, що засобами комічного майстерно вимальовується персоніфікована картина "однієї з наймальовничіших частин Південної Америки місто Нова Талалаївка, але ця картина зріло постає в діях і вчинках персонажів. А письменниці про все це "розповів" добрий приятель, а отже суть розмови вона подає "так як доводилося чути".
Сюжетна канва побудована нетрадиційно: гумористичний вступ під назвою "Незабутнє місто", а далі - "Науковий відступ" -це образ українця, колишнього вчителя таборової гімназії, а тепер витирача склянок у ресторані Нью-Йорка Аполлінарія Кізочки. Пестливе прізвище додає гумористичному оповіданню саркастичного, іронічного забарвлення. Кізочка "приїхав у Нову Талалаївку відвідати знайомих. Саме у цей час тут проходив світовий конгрес земляків-науковців у діаспорі. Відвідавши форум, Кізочка зустрівся зі своїм колишнім (не надто сумлінним) учнем, а тепер докторантом Семеном Шустрим. Застосовуючи діалектизми, фразеологізми на зразок "Пан професор працюють руком, а я головом", автор висміює негативні явища суспільного середовища. Добгавшись до пенсійного віку, Кізочка так і не спромігся наукової висоти. І все ж таки фінал небезнадійний. Світлана Кузьменко - майстер словесної гри, несподіваної літературної інтриги - у кульмінації показує, як її головний герой покинув дослідження в ділянці класичних мов, переїхав на постійне проживання до Нової Талалаївки і тепер він працює над своєю найбільшою працею "Життєвість філософії Семена Шустрого"
Отже, як ми говорили вище, письменники діаспори допускають мовні огріхи, що негативно позначається на культурі мовлення. Тому спробуємо нижче розглянути види помилок.
Культура мовлення вимагає від мовця доброго знання і дотримання норм літературної мови. Але в процесі спілкування люди допускають помилки. Для правильного спілкування, попередження і виправлення помилок треба пам'ятати, що кожна помилка — це порушення якоїсь мовної норми. Оскільки існують норми вимови, слововживання, граматичні, стилістичні, орфографічні і пунктуаційні, то й помилки відповідають цим нормам.
Види помилок, які зустрічаються в усному і писемному мовленні, а саме: помилки в змісті – тема розкрита неповно; про щось сказано недостатньо; у тексті є щось зайве; перекручені факти чи події; не проведена основна думка; матеріал не зовсім відповідає основній думці; нема послідовності у викладі думки.
Свобода творчості і художній текст
Відома українська письменниця Ліна Костенко про рідну мову поетично висловлюється так:
Слова росли із грунту,
мов жита.
Добірним зерном колосилась
мова.
Вона як хліб. Вона мені
свята.
І кров'ю предків тяжко
пурпурова.
Важливо, на яких художніх зразках виховується мовний смак читача, чого чекає він від літературного тексту – щоб той був написаний такою мовою, як у житті, чи щоб виявляв безмежні можливості індивідуального осмислення загальновживаного слова. Взагалі формула «як у житті» виявляється досить складною, розуміють її по-різному, коли йдеться про мову художньої літератури. Даючи читачеві зразки літературної мови, письменник весь час відчуває над собою дію художньої влади. До нього озивається попередня традиція української класичної літератури, на його мовній практиці не може не позначатися вплив сучасної мовної стихії, тобто він постійно повинен шліфувати, удосконалювати стилістику своїх творів, шукати найприроднішу форму самовираження.
З цього погляду зрозуміло висловлена думка І. Драча:
Художнику – немає скутих норм.
Він – норма сам. Він сам в своєму стилі.
Історія української літератури засвідчує постійну увагу художників слова до рівня, стану, умов функціонування літературної мови. В певні періоди суспільного розвитку, коли тільки художня література репрезентувала літературну мову, письменники наголошували на виробленні літературних норм у художній практиці, змагалися за розширення словника літературної мови. Леся Українка, пишучи драму, ліричну поезію на теми життя східних народів, на теми давньої історії, розширюючи інтелектуальні рамки української поезії, творила словник української інтелігенції, моделювала життєві ситуації, в яких могла б звучати українська мова. В реальному житті таких ситуацій не було, але письменницька уява переносила її в майбутнє. При цьому мовна практика поетеси не відривалася від живого народного коріння мови. Отже, знання й відчуття цього коріння давало змогу письменниці нагромаджувати мовно-культурний потенціал нації, виводити українську літературу й літературну мову за обрії сільської і традиційної народнопоетичної тематики. Природно, що для цього треба було «кувати» нові слова, словосполучення, формувати комунікативний синтаксис, орієнтований на різні життєві ситуації. В таких випадках художник слова сам творить індивідуальну літературну норму, яка при дії багатьох чинників стає загальнолітературною нормою. Користуючись, скажімо, сьогодні такими словами, як мистецтво, переможець, променистий, ми навряд чи пов'язуємо їх із авторством Олени Пчілки. А саме вона вважається творцем цих слів. Для багатьох новотворів показовим є сам час введення їх у літературну мову, поширення в практиці багатьох письменників, носіїв мови. Слово, як і будь-який винахід чи ідея винаходу, з'являється на потребу часу, і авторство його може бути пов'язане з тим текстом, де воно знайшло найяскравішу форму втілення.
Завважимо, що кожний майстер слова має індивідуальні смаки і щодо новотворів, і щодо відбору засобів із загальновживаної народної мови. Художня література завжди орієнтується на джерела народної мови, а це й діалектні відміни за якими впізнаємо письменника, вихідця з певного етнографічного регіону. Але національний письменник завжди спрямовує свою мовну творчість на вироблення літературної мови, спільної для представників усіх діалектів.
При цьому хочеться заакцентувати, що лексикон історичного роману, наприклад, розкриває перед читачем часову глибину художнього слова. Йдеться не тільки про давні реалії, зафіксовані в певних найменуваннях, а й про створення загального мовного колориту давньої епохи через вживання відповідних зворотів, сполучників, добір синонімів із старокнижної мови тощо. Вміло користується такими засобами мовної стилізації Ліна Костенко у віршованому історичному романі «Маруся Чурай». Індивідуалізовані мовні партії персонажів вказують, що старокнижні розмовні вислови мають право на співіснування в тексті:
Тоді стара Бобренчиха, вдова,
Суду такі б промовила слова:
– Пане полковнику і пане войте!
Ускаржуюся Богу і вам
на Марусю,
що вона, забувши страх божий,
струїла сина мого Григорія.
І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,
на здоровлі перед тим не скорбівши,
през отруєння і през чари бісовські.
У сучасній літературній мові ви не зустрінете виділених слів проте вони забезпечують часовий колорит тексту, близького до історичних пам'яток української мови.
Перейнятися мовною стихією конкретної історичної епохи повинен не тільки письменник, а й читач, який сприймає художній твір і зіставляє, порівнює можливі засоби словесного вираження художньої думки. Незвичність, несподіваність мовного звороту змушує нашу уяву працювати, сприймати відчуття естетичної вартості тексту.
Доцільність, влучність, афористичність вислову викликає найбільше позитивних емоцій читача. Існує, скажімо, в широкій мовній практиці певний фразеологічний зворот, а в художньому тексті він матиме нове осмислення, тлумачення, часом протиставлення подібному. Індивідуальні афоризми характеризують стиль письменника:
Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа – то тихе море сліз.
Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.
Нелегко, кажуть, жити на дві хати.
А ще нелегше – жить на дві душі!
Життя – така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши, пройти?
Я зроду не співала на два криласи,
мені було це важко зрозуміть.
(Л. Костенко).
Отже, зчаста афористичні рядки мають як прямий (лежить на поверхні) зміст, так і переносний (за конкретними реаліями і прямими зв'язками слів-понять зринають глибинні віддалені асоціації).
Художній стиль не обов'язково підлягає загальним літературним нормам. Він має можливості використовувати мовні форми вираження інших часових зрізів, позалітературні діалектні, розмовні вислови, просторіччя, жаргони тощо. Однак звертання до позалітературних форм регламентується художньо-естетичними правилами, законами. Відхилення від стилістично нейтральної мовної норми мають зберігати міру естетичності. Естетичне ставлення до слова, проникнення в його етимологічну сутність, у семантичні асоціації притаманне передовсім поетам. Скажімо, процес словесної творчості в поезії Р. Лубківського відчутно естетизується:
Слова вмирають. Блякнуть. їх багато.
І раптом чуєш злато слово. Злато!
Аж хочеться скупатися у тім
Отецькім слові, слові золотім!
І хочеться, і прагнеться без тями
До цього слова припадать устами...
Чи слово тільки виросло з любові?
Світися, правдо, в батьківському слові!
Так, спеціальних філологічних законів немає, як написати вірш, все залежить від світоглядної будови автора. Кожний шукає в безмежних мовних контекстах свій шлях, свої прийоми як саме видобути естетичний заряд із давно відомих слів. Приклад з поезії Л.Костенко:
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з, чого їх почать,
бо всі слова уже були чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі
Тут спрацьовують принципи: звичність – незвичність, повторюваність – неповторюваність. Саме вони є підмурівком вироблення індивідуального словника поета. У поезії не буває так, «як у житті». А ось мова прози, що відбиває в індивідуалізованих партіях персонажів особливості усного розмовного мовлення. Проза більшою мірою, ніж поезія, залежить від поширення літературної мови в суспільстві. Принцип «як у житті» вимагає від прозаїка пошуків найхарактерніших ознак усного розмовного мовлення, які б відбивали на письмі особливості діалогічного та монологічного мовлення. Методика побудови діалогів і монологів у художній прозі полягає в тому, що всі вислови повинні справляти враження природного звучання в устах персонажів.
Відомо, як багато працював над мовою своїх оповідань Григір Тютюнник. Мова його творів надзвичайно характеристична, кількома штрихами здатна передати сутність мовця, його соціальний стан, рівень освіти, настрій тощо. Як, наприклад, діалог діда з внучком (оповідання «Дивак») відбиває подих полів, привернення уваги до книжних і розмовних слів самого явища.
Високохудожньо, заакцентовуючи на тому, що людина повинна жити в гармонії з природою, змодельовано світ Є.Гуцалом в новелі «Сім’я дикої качки». Ровесники Юрко і Тося – полярні характери, у них різний погляд, здавалося б, на ідентичні речі, моральні принципи. В цьому розкривається основний мотив протиставлення. Антитеза розкриває два світи – сонячного, конструктивного і потворного, непривітного. Так, йдучи з невдалої рибалки без настрою, юнак розігрує дівчину різними вигадками, а коли та здивовано глянула, зізнався: «Це я набрехав, щоб побачити, чи ти розумна…». Одначе Тося не образилась, вона не зважала на його фантастичні розповіді, лише попросила притишити голос, не налякати каченят, що їх запримітила у траві. Внутрішній світ Юрка, навпаки, збунтувався. Він спіймав диких каченят всупереч дівчині й приніс додому. У цій деталі прочитується код двосвіття. Внутрішній світ дівчини схильний до творення краси, збереження гармонії із зовнішнім світом: вона ж диких каченят віднесла назад до річки. Причому художня деталь, застосована автором, не передається діалогом, читач сам домислює, що після цієї історії стосунки між ровесниками зіпсувалися, дівчина втратила інтерес до черствої людини; у такий спосіб, за авторською версію, вона розвіяла недоречний комплімент-сумнів свого ровесника, залишившись в очах Юркових товаришів доброю, чуйною і розумною. Та й Юрко, їдучи в машині до міста, думав про Тосю, чи підійшла б, якби її покликав, і, «переживаючи болісний сором, був певен, що, мабуть, не підійшла б…». Екзистенційний вимір персонажа автор моделює в розв’язці епітетом «болісний сором». Разом з тим, Юрко залишився черстводухом. Цим автор заакцентовує, що для персонажа «болісний сором» – миттєвий внутрішній подразник. Покидаючи село, міг би підійти до Тосі, попросити пробачення за нерозумний вчинок. Через концептуальне прочитання добра і зла, хороших і неприємних вчинків героїв Є.Гуцало майстерно моделює світ у двох вимірах, у двох площинах.
Інше оповідання Є.Гуцала «У поїзді» розкриває езотеричні, приховані почуття Ярослава Чумака. Концептуальним художнім прийомом при цьому виступає час і простір. «Минуло сім років од їхньої першої і останньої зустрічі. За цей час, мабуть, вона закінчила свій педагогічний…». Чисто випадково зустрів. Така раптовість увиразнює антисвіт. Спогади центрального персонажа (через раптовість, несподіванку) змушують задуматися його над сенсом буття. Серце сповнене неспокоєм, він запримітив, що її «обличчя, як і колись, вражало чистотою білини, тільки тепер оте молочне світло, яке так запам’яталось Ярославу, вже наче приблякло». Кольороназви символізують з одного боку чисті почуття, з іншого – втрачені надії, втрачений час. Внутрішній неспокій персонажа, в якого «біль отой печальний не минав, чіпко тримався», автор розкриває порівнянням: «Немов його настрій кинув прозору тінь на сонячний, мінливий світ». Останнє характеризує часово-просторові виміри, що посутньо впливають на подієвість. Художній прийом мінливого світу криється за авторською версією: внутрішній неспокій головного героя твору щоразу переривається розмовою попутників-пасажирів про птахів. «От ворона, - з неабиякою насолодою вів залізничний кашкет. – Не всі ж і однакові ті ворони»; під цим кутом зору – протиставлення людини природі – дешифрується двосвіття. Оприявнюється ідейність письменника в системі таких думок, що вигранюють людину в нестандартних ситуаціях, людину, яка намагається пізнати світ через поєднання з природою: як птахи бувають неоднаковими, так і люди різняться за світоглядом, принципами, пізнанням довкілля. Внутрішній світ Ярослава сповнений любові до Світлани; його езотеричні почуття залишилися нерозкритими для дівчини, котра зійшла на станції Козятин. Трагедія персонажа, отже, криється в змарнованому часі, фатальній комбінації (її ми йменуємо індивідуальністю). Іронією долі через сім років йому судилося побачити кохану дівчину, але ситуація (переповнений вагон, вагання й нерішучість Ярослава) не дозволила здійснити давню мрію, зізнатись їй у справжніх почуттях. Словосполучення «не виднілося Світлани під широким залізничним козирком перону» є не лише розв’язкою твору, а й вказують як на марні сподівання персонажа, так і на втрачені роки. Головна думка твору – осуд пасивності, байдужості людини до