Жизнь и творчество украинского писателя В.К. Винниченко
Винниченко, пишучи свого “Народного діяча” через тридцять років після “Хмар” і через десять – після повісті “На розпутті”, мав можливість пересвідчитися, що народницький ідеалізм раз по раз поставав у глузливому вигляді. Його Вася (він же – Василь Семенович Головатий), недовчений студент, який, навчаючись у Київському університеті (звідки його вигнали за участь у “безпорядках”), нахапався народницьких, з українофільською “начинкою”, ідей, зовсім не викликає, – як Радюк чи Раденко, – якихось складних почуттів. Винниченко з самого початку вдається до іронії. З передісторії появи Васі в селі відомо, що в університетські “бунтарі” він попав цілком випадково; що цілий рік Вася не ходив на лекції, оскільки “тільки знав, що їздив з шансонетками, бенкетував цілими тижнями, кидав грішми і всіма своїми силами по всяких притонах”.
Вася головатий постає досить кумедним, коли він, вбравшись у сорочку з грубого полотна, кучерські шаровари й чоботи, звільняє управителя й починає господарювати сам. Нічого доброго з того, звісно, не виходить. Книжечки, які молодий хазяїн роздає селянам з наміром просвітити темних, ті пускають на куриво… Проте наш герой все ще стає в позу, заходить у патетику (“Я кинув те життя і починаю нове”), хоча що далі, то очевиднішою стає правота слів його матері: “Я ж бачу, що ці ідеї недовговічні в тобі”.
Матір Васі Головатого Винниченко малює без будь-якої сентиментальності. Ця провінційна пані в його оповіданні постає як виділення неробства й розпусти. Її розваги з лакеями й управителем, холодно-цінічний тон у розмові з сином, недочитаний томик Поль де Кока, – ось тло, яке підсилює враження маскараду, мимовольі влаштованого Васею.
Але є ще Галя, найцікавіший персонаж оповідання. Вродлива й розумна сільська дівчина, вона врешті-решт подається в місто, де стає шансонеткою. Винниченко, як бачимо, не полишив теми своєї юнацької поеми, тільки цього разу вирішив її в зовсім іншому ключі. Якщо Софія з “Повії” – це спокушена й кинута паничем дівчина, то Галя сама обирає свою долю, свідомо продаючи красу. Вона, кажучи словами Лесі Українки, “знає, що краса – сила, і їй жаль витратити цю силу “даром” серед людей”.
Закохана у Васю, Галя водочас розуміє, що любов її приречена. Драма Галиного кохання, щоправда, була б у творі серйознішою, якби героєм її серця був не такий опередковий персонаж, як Вася. “Ви такі гарні, чистенькі… потім, ви якісь чудні собі”, – каже Галя Васі, який нудно проповідує їй платонічну любов, ніяк не наважуючись одружитися на дівчині. “Чудний” Вася, видно, вже тим привабив дівчину, що він не схожий на грубуватих парубків, а в ній живе якийсь потяг до іншого життя, не того, якім живуть її сільські ровесниці. Вона чудово розуміє, що несмілива Васина пропозиція вийти за нього заміж – це чергова “химера”… Саме з цього комплексу чинників і випливає рішення Галі податися в місто, де вона, зрештою, й продає свою красу.
Оповідання завершується епілогом: Вася, тепер уже офіцер, випадково зустрічається з Галею, міською повією. Ця сцена написана Володимиром Винниченком з точним дотриманням усіх нюансів психологічної ситуації. Вася і Галя – це вже в чомусь інші, ніж ми бачили досі, люди. Кожен з них знайшов свою “нішу” і, здається, цілком задоволений тим, хоч у такому “щасливому” фіналі є своя гіркота.
Поширена сюжетна схема під пером Винниченка, отже, набула деяких нетрадиційних рис. Цілком можливо, що в наміри автора входило навіть пародіювання зужитих шаблонів народницької прози. Інакше як пояснити те, що центральний персонаж твору є, власне, карикатурою на “народного діяча”? Причому, настільки очевидною, що Леся Українка навіть вважала оповідання зіпсованим саме цією центральною постаттю. І, водночас, на її погляд, в “Народному діячеві” було намічено чимало такого, що пізніше Винниченко “розвине з більшою вдумливістю і технікою в наступних оповіданнях”.
У “Народному діячеві” Васі Головатому бачимо невідповідність між оболонкою і суттю, що робить його кумедним в очах оточення. Пізніше ж (у п’єсах і романах 1906-1916 років) Винниченка-художника цікавитимуть й інші, більш моторошні “невідповідальності”, – та “дисгармонія” між гаслами і практикою, метою і засобами, з якої виростала “бісівщина” у революційному русі…
Але ще більшою мірою слова Лесі Українки стосуються Галі, в образі якої проглядає типаж деяких героїнь письменника з наступних його творів. Саме через цей образ Винниченко увіходитиме в дуже специфічний світ людей, моральні уявлення яких не збігаються із загальноприйнятими.
Бунтуючи проти народницької традиції в літературі, намагаючись відштовхнутись від літературних зразків, вироблених, скажімо, І. Нечуєм-Левицьким, Винниченко брав собі у “спільники”… Максима Горького. Недарма ж після “Сили і краси” про нього заговорили як про “українського Горького”! Передусім, через те, що, як і автора “Челкаша” та “Мальви”, його притягували до себе “випадки суспільності” (І. Франко), – тобто, химерний світ усяких босяків, злодіїв, повій.
Літературна молодість Винниченка збіглася зі стрімким злетом популярності Горького, який на час появи в “Киевской старине” Винниченкової “Сили і краси” був уже автором “Очерков и рассказов” у двох томах, повісті “Фома Гордеев”; до світу його героїв (“колишніх людей”) була прикута увага провідних критиків. Переклади оповідань Горького (наприклад, “Двадцять шість і одна”) друкували й українські часописи. Загалом читацька аудиторія цього письменника була величезною.
Як ми вже знаємо, влітку 1899 р. 19-річний єлісаветградець Володимир Винниченко на кілька місяців став степовим пілігримом, та й пізніше таких мандрів “по Україні” (як у Горького – “по Русі”) в нього буде чимало. Причому, були вони для нього часткою творчого процесу, оскільки давали матеріал для тієї художньої панорами “низового” життя України, яка поставала зі сторінок його численних оповідань перших років ХХ століття.
“Відпадки суспільності”, “кримінальний елемент” під пером Винниченка поставали не те щоб привабливо… просто молодий прозаїк відмовлявся дивитися на своїх героїв очима моралізатора. Спробуйте глянути на горківську Мальву очима якої-небудь “тургеневской девушки”: скільки несимпатичного, дикого, аморального, а головне – чужого собі знайшов би строгий погляд героїнь з романів “Накануне”, “Вешние воды”, “Первая любовь”, “Дым”… Тим часом у Горького Мальва приваблює своєю… гріховною красою.
Так і Винниченко: він, як спостеріг ще Франко дивиться на своїх героїв їхніми ж очима. У нього “нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться на тих людей, ані на суспільність, що їх зробило такими. …Те, що зі становища суспільності злочину, крадіж, проституція, ошуканство, – тут не має ніякого значення, тут се просто “робота”, щоденне заняття, спосіб життя”.
Це дуже нагадує характеристику, яку дав оповіданням Горького Лев Толстой: “Мы все знаем, что босяки – люди и братья, но знаем это теоретически, он же показал нам их во весь рост, любя их, и заразил нас этой любовью” (запис у “Щоденнику” від 11 травня 1901 р.).
Світ, у якому живуть герої “Сили і краси”, має свої закони й виміри, і Винниченко не поспішає прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті, мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола “випадків суспільності” – Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п’яниці.
Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання Мотрі, те, що називається “боротьбою мотивів”. На кому зупинить вона свій вибір? Ілько і Андрій – цілком протилежні натури. Це видно навіть з несхожості стилю злодійської “роботи” кожного з них. Ілько не любить “приставлятися” й “піддурювати”, його принцип – “побачив, узяв та й герехт”. Андрієві ж потрібні “спектаклі”; він хитріший, вигадливіший, підступніший…
Для Мотрі Ілько є втіленням краси, Андрій – сили. Вона добре бачить різницю між ними двома. Красень Ілько добріший, але в його м’якості криється безвольність, а жінці потрібна надійна опора. Він безпосередній, ясніший – але й більш однолітній (“Я любуюся з тебе, – каже Мотря, – і як “отченаш” знаю тебе”; “вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала”). Андрій же, хоч і грубий, і навіть жорстокий у хвилини ревнощів, а все одно Мотря передчуває, що з ним вона “не пропаде”, бо постійно матиме хоч і нечистий, а все-таки гріш. До того ж Андрій – батько її Іваська. Та й не знудиться вона з ним, як з Ільком: “Андрій то вже й сам чорт не взнає, – сьогодні він такий, завтра такий, тоді ще он який…”
І це справді так: читач устигає побачити Андрія не тільки у спалахах брутального гніву, а й несподіваної ніжності. Один стан його імпульсивної вдачі раптово приходить на зміну іншому, і головна причина того – ревнощі цього Отелло з винниченківського Сонгорода.
Але зробити остаточний вибір Мотрі нелегко – вона, як сама каже, “привикла” до обох. Оці хитання її душі між “силою” і “красою” в оповіданні Винниченка надзвичайно цікаві. Ситуація цілком класична: якби Ількові – Андрієва рішучість та воля, а Андрієві – Ількова врода й доброта… Двозначність своєї ситуації відчуває й сама Мотря, недарма ж вона, сміючись, каже Ількові: “Якби можна за двох вийти!” Хоч, зрештою, вибирає таки Андрія.
Ось такий цей нетрадиційний Винниченків любовний трикутник. Його не розламують якісь штучні психологічні парадокси: автору, загалом, вдається залишатися в берегах природної оповіді.
Утім, Леся Українка у своїй статті про прозу молодого Винниченка, відзначивши чимало достоїнств “Сили і краси”, зауважувала саме з приводу неточностей автора у сфері психологічного мотивування характерів і ситуацій (“не зовсім ясно, чому Ілько пасує перед Андрієм” – начебто ж усе промовляє про незалежність його вдачі; дивним видався Лесі Українці і надто різкий перепад між уседозволеністю персонажів оповідання до шлюбу і благопристойністю – після нього (…). Найбільшу ж незгоду викликало в неї намагання Винниченка зумовити злодійство Ілька й Андрія більш глибокими соціальними мотивами (як каже Ілько, “тоді буду робить, як будуть робити… усі багачі”; “я з бідного не деру”…).
Якщо попередні Лесині зауваження подано у формі здивувань і “зустрічних міркувань”, то цього разу вона категоричніша. Натяжка молодого прозаїка щодо соціального (нібито!) протестанства двох сонгородських приятелів її “неприємно вражає”. “Звичайно, серед злодіїв і розбійників зустрічаються люди із суто реформаторськими нахилами, … але герої п. Винниченка… надто дріб’язкові і в почуттях, і у вчинках”, – цілком резонно зауважує авторка статті, додаючи, що подібна натяжка характерна й для творів досвідченіших письменників (“Лихі люди” Панаса Мирного, повість Максима Горького “Троє”…).
Робити з Ілька Чубатого такого собі сонгородського Кармелюка – і справді марна річ; конфлікт оповідання розгортається не в соціальній, а в психологічно-побутовій площині. І якщо більшість членів редакції журналу “Киевская старина” висловлювалася проти публікацій “Сили і краси” на сторінках часопису (потрібна була сильна “пресія” Чикаленка, щоб твір таки з’явився в друці!), то головна причина такої настороженості полягала в нестандартному підході молодого Винниченка до традиційної моралі. Він показує порок, у якому… не має пороку, гріх, у якому… немає гріха. Щодо персонажів його “Сили і краси” можна було б повторити слова російського критика-народника М. Михайловського, сказані на адресу босяків Горького: вони – “не отвергнутые, но отвергшие”! Якщо вони й “виломилися” із установлених норм, то зовсім від того не страждають. Є навіть якась гріховна поезія в тому мимовільному викликові, якій вони кидають оточенню. Їхній “буйний”, некерований світ під пером Винниченка має якусь загадкову привабу, що й викликало опір поважних київських інтелігентів старшої генерації.
У “Силі і красі” можна побачити зародок майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут проглядає думка про відносність, умовність усіляких моральних табу. Як казав один із героїв Шекспіра: “ніщо не є саме собою добре чи погане – таке воно стає у нашім сприйнятті”. Що ж до “нашого сприйняття”, то Винниченко з азартом відкидав пуританську регламентованість життя, хоч – був у цьому його азарті і якийсь ризикований розмах, починав проглядати культ насолоди життям, який нічого-нічогісінько над собою не визнає. Радість життя, його повнота і яскравість – понад усе! У “Силі і красі” така Винниченкова філософія лише зароджувалася. У полемічних, різких тонах він формулюватиме її трохи згодом – передусім у п’єсах і романах 1907-1912 рр.
А поки що Винниченко сперечається із старою літературною традицією, кепкуючи, скажімо, над манерою змальовувати дівочу красу, а ля Нечуй-Левицький (“Сила і краса”), над безнадійним провінціалізмом “малоросійських” труп (“Антрепреньор Гаркун-Задунайський”)… Сучасники помічали в оповіданні “Сила і краса” бунт – “бунт проти мертвотного спокою, проти… повільності, застою”; в Андрієві, який уособлює силу, бачили “початок протесту проти сонгородської млявості… індивідуалізм та романтику сильної натури”.
З бунту літературних неофітів рано чи пізно постає нова художня реальність. Об’єктивна ж потреба в якісному оновленні української літератури на межі століть була вельми гострою. Молодий Винниченко з його зухвалим намаганням заперечити стереотипи ішов на зустріч цій потребі.
Боротьба генерацій і антрепренер Гаркун-Задунайський.
На перехресті ХІХ і ХХ століть українська літературна молодь досить різко протиставила себе старшій генерації. Усвідомлюючи себе як нове покоління, орієнтації й зусилля якого мають бути адекватними вимогам часу, вона багато що заперечувала в досвіді “батьків”. “Конфлікт поколінь” набирав гостроти. Особливо різко прозвучали статті авторів журналу “Українська хата” (псевдонім – М. Євшана і М. Сріблянського), які “боротьбу генерацій” обгрунтовували як запоруку розвитку, оновлення літератури. Вогонь було відкрито по українофільству, “патріотично-романтичній жувачці”, тобто – літературі народницького гатунку.
Микола Євшан і Сергій Єфремов – ось два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона була, головним чином, на сторінках “Української хати” і газети “Рада”. Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури на досвід європейської літератури, зокрема – на модерністські течії в ній; вони сповідували культ вічної краси й сильної особистості; їх вабив ідеал незаангажованого, вільного від проповіді “певних громадських або партійних інтересів” мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі “популярних брошур” і “копіювання дійсності”. Заперечуючи утилітарність літератури, хатяни кликали молодь “під прапор мистецтва”, маючи на увазі, що воно саме собі ціль. (“Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність”, – писав Ш. Бодлер, і ці його слова М. Вороний недаремно взяв за епіграф до свого полемічного послання “Івану Франкові”).
Якщо М. Євшан у своєму підході до літератури дотримувався принципу естетичного, то в статтях С. Єфремова обгрунтовувався принцип соціологічний: у літературі його цікавили передусім ідеї; призначення письменства вбачалося критикові в служінні народові, в тому, щоб бути учасником суспільних змагань. Представник запізнілого народництва, С. Єфремов (як і загалом “радяни”) модерністських новацій не визнавав і пристрасно полемізував з тими, хто їх обстоював…
І все ж полеміка між “хатянами” й “радянами” була хоч і вельми суттєвим, але тільки фрагментом того “конфлікту поколінь”, який знаменував об’єктивну потребу якісного оновлення української літератури. Леся Українка не входила до кола “Української хати”, але в своїх листах вона так само шпетила “старих” (найчастіше – І. Нечуя-Левицького). Михайло Коцюбинський приятелював із засновником газети “Рада” Євгеном Чикаленком, однак і він закликав побратимів по перу братися за нові для української прози теми – психологічні, філософські, історичні і за нові способи їхнього художнього вираження.
Прапором покоління “Молодої України” (як називав його Іван Франко) було гасло європеїзму. “Тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке “западничество”, що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу, – писала в 1891 р. Леся Українка своєму духовному батькові Михайлу Драгоманову. –… Я надіюсь, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній”.
Трохи згодом (1898 р.) І. Франко констатуватиме як одну з характерних тенденцій культурного життя в Європі “інтернаціоналізацію літературних уподобань і інтересів”, маючи на увазі взаємодію і взаємне збагачення літератур. Зрозуміло, що цей процес був благодатним для українського письменства, переобтяженого етнографічно-побутовою “старосвітщиною”. Увага до нових художніх явищ і течій у європейській літературі в середовищі “Молодої України” супроводжувалося радикалізацією національного самоусвідомлення. “Ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці”, – це зізнання 21-річної поетеси, чий літературний псевдонім – Українка – звучав, як виклик і самоствердження, вельми красномовне.
Цікаво, що у самій західноєвропейській літературі наприкінці ХІХ ст. потреба нової естетичної якості усвідомлювалася як нагальне завдання. У той час, коли Леся Українка посилала в Болгарію свої листи, адресовані М. Драгоманову, популярний норвезький письменник Кнут Гамсун виступив із доповідями “Норвезька література”, “Психологічна література” і “Модна література”. В них він називає головним недоліком сучасної норвезької літератури те, що вона “цікавилась більше звичаями, аніж людьми, а отже суспільними питаннями більше, ніж людськими душами”. Визнаючи заслуги Г. Ібсена, Б. Байорнсона, Ю. Лі, К. Гамсун, разом з тим вважав, що вони створили “соціальну”, а не “психологічну літературу”, “характери“ і “типи”, а не “психологічні індивідуальності”. Сучасний письменник, на думку К. Гамсуна, має бути проникливим психологом, який приділяє пильну увагу зображенню “несвідомого душевного життя людини”.
Хіба не суголосні ці думки тим закликам, з якими в 1902 р. зверталися до літераторів-побратимів М. Коцюбинський та М. Чернявський? Хіба не про ту ж психологізацію літератури говорив у 1904 р. Іван Франко, називаючи В. Стефаника, М. Коцюбинського, В. Винниченка “поетами душі, психологами й ліриками”, для яких “головна річ – людська душа”?
Навіч – спорідненість естетичних шукань в українській і західноєвропейській літературах, один із виявів ідеї європеїзму, сповідуваної молодою генерацією українських письменників початку ХХ ст. …
Володимир Винниченко у дискусіях цієї пори участі не брав. Хоча… Як уже сказано, в його ранніх новелах є досить промовиста латенина (прихована) критика, яка виразно засвідчує настрої бунту автора проти української літературної “старосвітщини”. Якщо в поемі “Повія” Винниченко сам ще наслідував “Бурлачку” І. Нечуя-Левицького, то в “Силі і красі” бачимо полеміку з манерою змальовувати дівочу красу так, як це робив патріарх української прози: “То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють її деякі з наших письменників. Не було в неї ні “губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто”, ні “підборіддя, як горішок”, ні “щок, як повная рожа” і сама вона не “вилискувалась, як маківка на городі”.
Йдеться про Мотрю з оповідання “Сила і краса”. Володимир Винниченко, як бачимо, кепкує з сентиментальної, заснованої на традиційних фольклоризованих штампах манери. А що натомість?
“Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкове світло, – то була й уся краса сієї дівчини”. В. Винниченко віддає перевагу точному реалістичному малюнкові, намагаючись залишатися об’єктивним, безпристрасним “портретистом”. Немає жодного порівняння, автор обходиться епітетами, зосереджено виписуючи подробиці й нюанси. І разом з тим він (як і Нечуй-Левицький!) не виходить за межі “портрета паспортних прикмет”, – тобто такого змалювання зовнішності героя, яке обходиться без якихось більш-менш виразних психологічних деталей. Лише останній штрих (“тихе, м’яке, ласкове світло”, що ллється з очей Мотрі) натякає на якісь загадки внутрішнього світу героїні.
Полеміка з І. Нечуєм-Левицьким, отже, поєднується з “урахуванням” традиції, – і це характерна для молодого Винниченка суперечність. Його бунт у цьому випадку не руйнував традицію, а лише злегка модернізував її.
В оповіданні ж “Антрепреньор Гаркун-Задунайський” (1903 р.) Винниченко, кажучи словами М. Євшана, розбивав “українофільське капище наших “патріотів”, – причому, робив він це раніше за самого М. Євшана. Зі сторінок “Української хати” критик трохи згодом оголосить війну “українофільству з своїм галушково-шароварним патріотизмом”, провінціалізмом, одним із виявів яких стала “голосна ”малоросійська драма”, яка в останньому часі прибрала застрашаючий вид і в страшний спосіб множиться і росте на очах”.
Оповідання про антрепренера Гаркуна-Задунайського можна розглядати саме в цьому контексті “боротьби генерацій” і відштовхування молоді від етнографічно-побутової традиції задля модерних (європейських!) художніх форм. З його сторінок постає перед нами українська провінція: якесь містечко N, де є “театр”, схожий на “загін серед поля для худоби”, – на його сцені розгортається дійство типової “малоросійської” мелодрами “Люте серце, або ж Чотири смерті разом”. Можна було б сказати, що Винниченко шаржує, пародіює, якби… якби в самих виставах реальних гаркунів-задунайських з їхнім провінційним убозтвом (ще дужче підкреслений претензією на “іскуство”!) не було ознак самопародіювання. Примітивні афектації, мелодраматичні шаблони, “ніякий” рівень режисур та гри виконавців… “Він з реготом випиває отрути і, дригаючи ногами, умирає біля Марусі…” – скільки подібних фіналів бачено було глядачами за часів Винниченкової юності!
У своїх памфлетах 1920-х років М. Хвильовий використав ім’я Гаркуна-Задунайського як символ нашого рідного самовдоволеного хуторянства – о яким “неубієнним” виявився цей персонаж раннього оповідання В. Винниченка…
Для повноти картини подамо перелік творів Винниченка, опублікованих у 1902-1907 роках.
1902 р. – “Сила і краса”, “Біля машини”.
1903 р. – “Антрепреньор Гаркун-Задунайський”, “Боротьба”, “Народний діяч”, “Суд”, “Роботи!”, “Салдатики!”
1904 р. – “Заручини”, “Контрасти”
1905 р. – “Голота”, “Мнімий господин”
1906 р. – “Дрібниця (Моє останнє слово)”, “На пристані”, “Раб краси”, “Темна сила”, “Хто ворог?”, “Честь”
1907 р. – “Дим”, “Студент”, “Момент”, “Рабині справжнього”, “Уміркований” та “щирий”, “Малорос-європеєць”, “Голод”, “Ланцюг”.
Окрім оповідань, у цю ж пору з’явилися й перші драматичні твори В. Винниченка – “Дисгармонія” (1906 р.), “Великий Молох” та “Шаблі життя” (1907 р.). У 1907 році він був уже автором трьох великих прозових збірок (не беручи до уваги різних книжечок-“метеликів”): “Повісти й оповідання” (Львів, 1903), “Твори, кн. 1 Краса і сила та інші оповідання” (Київ, 1906), “Твори, кн. 2 Дрібні оповідання” (Київ, 1907).
Контрасти і метаморфози “смутного” часу (“Суд”, “Контрасти”).
Володимир Винниченко дебютував у літературі в ту гарячу для Російської імперії пору, коли починалися селянські бунти, підпали й погроми панських маєтків, коли нових форм прибирало політичне життя. Сюжети його ранніх творів буквально вихоплені з живої дійсності: найчастіше вони відбивають спеціальні струси початку нового століття. Молодий Винниченко відкрива такі явища дійсності і таких героїв, які були породженням нових історичних обставин. Збуджене, охоплене жаданням помсти село; молодь із середовища революційних гуртків; разючі соціальні контрасти; дивовижні метаморфози як індивідуальної, так і масової психології…
Метаморфози, що відбуваються з людиною чи з масою, у Винниченка-художника викликали особливий інтерес. Селянські “грабіжники” 1902 року, стихія бунтів і заворушень, зіткнення влади з народом давали йому (як і літературі загалом) надзвичайно цікавий матеріал для психологічних студій. Іван Франко мав підстави говорити про те, що Винниченко “не знає меж своїй обсервації”: зі сторінок його ранньої прози і справді поставала ціла панорама українського “низового” життя. Він вів свого читача в солдатську казарму, на сільській тік, у панські будинки, в гурти заробітчан, у товариство перейнятих революційними настроями студентів… Винниченку судилося стати літописцем “смутного” часу. Смута ж завжди супроводжується падінням суспільної моралі, хаосом, настроями розчарування й непевності, зневіри, хисткості; активізацією ірраціональних начал у поведінці людей.
Певно, через те так багато химерних перетворень зустрічаємо ми в ранніх творах В. Винниченка.
Сільський держиморда Самоцвіт на якийсь момент, ошелешений загрозою непокори й бунту, стає застраханим і покірним (“Суд”).
Винниченко оповіданні “Салдатики!” з простого й непримітного селянина народжується ватажок.
Сектант-мальованець Кравчук (оповідання “Боротьба”), який ніяк не вписується в жорсткі стандарти солдатського життя, муштри, несамохіть убиває свого кривдника-командира, а ще через якийсь час стає соціалістом.
Кілька дивовижних перетворень відбувається із селянським гуртом у новелі “Студент”…
Подібними метаморфозами Винниченко-художник з його схильністю до парадоксів любив шокувати, інтригувати, вражати читача. Йому не потрібна була часова дистанція – свої оповідання він писав, як правило, по гарячих слідах подій. Реальні життєві колізії моментально ставали сюжетами творів темпераментного молодого автора.
Скажімо, в оповіданні “Суд” (1903 р.) ідеться про наростання селянського невдоволення невдовзі після “грабіжок” на Полтавщині в 1902 р. Про “полтавські бунти” згадує земський начальник Самоцвіт, центральний персонаж твору. Ось-ось може “закипіти” й село, в якому верховодить Самоцвіт. Панує стан непевності, хисткості; автор ще й сам не знає, які продовження обере життя.
Його оповідання сповнене колючої іронії (тобто – прихованого глузування). Іронічним є прізвище земського начальника Самоцвіта. Саме по собі воно викликає поетичні асоціації, а от носій такого розкішного, “благородного” прізвища виявляється брутальним самодуром, українським унтерпришибеєвим.
Іронічною є й назва твору. Ніякого правового дійства в оповіданні немає, навпаки – Самоцвіті “суд” – це тріумф кулака. Селяни для земського начальника всього лиш слухняне бидло. З якою гордістю хвалиться він своєю безвідмовною досі “метою” перед сусідським панком Дуриндою: “Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив… Знаю я вже їх, як своїх п’ять пальців…”
Проте й Самоцвітові ясно, що часи змінилися. По селах поширюються прокламації, які заклинають “зрівнять мужика з паном”; селяни хочуть “земельки”, бунтують; влада самодержця захиталася…
В. Винниченко показує нам фрагмент цієї російської смути початку століття. Все ще балансує; суспільна атмосфера перенасичена ненавистю, страхом, бажанням помсти. “Ми всі, як на вулкані. Ми самі той вулкан”, – пише трохи згодом М. Коцюбинський, маючи на увазі передгрозову атмосферу початку століття. Цікаво, що перша частина його повісті “Fata morgana” писалася водночас із оповіданням В. Винниченка “Суд”. Твір М. Коцюбинського має характерний підзаголовок: “Із сільських настроїв”. “Все – настрій”, – наголошував письменник у робочих начерках повісті.
І справді,