Творчість Маріанни Кіяновської
У кожної новели свій інтертекстуальний ланцюг: «Вона і діти» – Дж. Хеллер – легенда про Каїна і Авеля – Т. Манн («Йосип і його брати») – О. Вайльд («Портрет Доріана Грея»); «Ляльковий дім» – М. Бланшо – Г. Ібсен – міф про Пігмаліона; «»Гра у живе і мертве» – М. Лейріс – історія пророчиці-Кассандри – Вірджинія Вулф – Н. Саррот «Дитинство» – Г. Гессе «Сітхартха»; «Все як треба» – Максим дю Каї – Г. Флобер «Мадам Боварі»; «Маг і принц» – Г. Майрінк – М. Твен «Принц і злидар» – міф про Кастора і Полукса; «Прометей» – Ф. Кафка – Геракліт Ефеський – міф про Прометея.
Ріка – це ланцюг перетворень, тому лише в новелі «Прометей» М. Кіяновська опромінює істину Геракліта Ефеського: «все тече, все змінюється», зображаючи для контрасту героя-філософа в інвалідному візку. Цей герой уособлює приреченість світу, роздвоєного на «гримасу життя» і «гримасу смерті», які внаслідок свого взаємоіснування у сумі дають «гримасу болю». Життя – тобто «все як треба», а смерть – тобто Лялька, іграшка, машкара; у такому замкнутому колі досягнути результату перетворення не можливо, як не можливо розірвати Прометеєві пута болю існування.
2. Інтерв’ю поетки
2.1 Маріанна Кіяновська: «Як містик я довіряю не інтелекту, а розуму»
Автор: Богдана Матіяш
– Мар’янко, вірші Твоєї нової книжки «Дещо щоденне» походять із простору, в якому багато думається про Бога, про любов і про все, що між ними і з ними – про речі, щодо яких побутує думка, що їх не варто говорити публічно. Чи Тобі внутрішньо комфортно ділитися цими текстами з читачем? Чи проживаєш цю книжку як історію якоїсь особливої інтимності?
– Мені некомфортно ділитися деякими речами, про які ти кажеш, але тільки тому, що я боюся недоподілитися або, навпаки, поділитися занадто. Тому що я «по життю» намагаюся не лицемірити. І я не хотіла би почати банально пристосовуватися до того, чого від мене очікують, говорити те, що від мене хочуть почути. Вірші, про які я знала, що їх треба промовчати, я промовчала. Попри те, що цих віршів насправді дуже, дуже багато. Промовчати було нелегко. Але висловити їх назовні було, повір, іще важче... Ну, і книжка вийшла невеликою.
У глибині душі я хотіла, щоби вона була непоміченою, тому що було дуже багато дуже добрих практично непомічених – і при цьому етапних для української літератури – книг: Герасим’юкова «Папороть», «Снігові і вогню» Олега Лишеги, одна по одній книжки Мідянки... Я навіть почала думати, що тиша і нерозголос довкола цих книг є своєрідним знаком якості, невід’ємним супутником кожної доброї поетичної книги. Тому я в якомусь сенсі розчарована: книжка «Дещо щоденне», якщо вона добра, не мала би викликати ніякого розголосу. І коли відбуваються презентації цієї книжки, я щоразу відчуваю якесь зніяковіння.
Мені важко виходити з цією книгою на люди й в іншому сенсі: вона мене виснажує у форматі презентацій, ця книжка абсолютно не призначена для публічного читання. Це нестерпно ще й тому, що мені доводиться коментувати речі, про які я нічого не знаю, або які для мене – абсолютне табу; причому я все ще сподіваюся, що це табу не тільки для мене.
Наприклад, на презентаціях мене шокують репліки псевдорелігійних людей, які, послухавши, що саме я читаю, формулюють питання приблизно так: «Ви дуже сміливо говорите про Бога. А що саме Ви говорите на сповіді?» І тоді я впадаю в ступор. Це ніби больовий шок. Бо ці вірші – ніяка не сповідь. Це не сповідь і не інтимність. Це – мікроскопічні дози дозволеного. Думаю, що після цієї книжки буду змушена замовкнути на скількись там років – маю на увазі поезію. Доки не знайду нової мови. Або доки не відчую, що мені знову – трошечки – дозволено.
– Під час презентації в Києві Ти говорила про різні ґатунки поетичної мови, про поетичну традицію, Тобі близьку, й про ту, якої не приймаєш. Зокрема, йшлося про верлібри, до яких Ти ставишся, як могло би здатися, доволі прохолодно. Трохи прокоментуй, із чого, власне, для Тебе починається і чим закінчується поезія. Де вона є живою, а де вона взагалі не є...
– Я прохолодно ставлюся не до верлібрів, а до недоверлібрів. Ти ж знаєш, що як перекладач я працюю з дуже різними текстами. Українська література взагалі не має деяких різновидів неримованої поезії; у нас практично не вироблена рефлексія для сприйняття текстів такого типу (в цьому, до речі, одна з місій перекладача: готувати свою літературу до появи в ній нових явищ, тому що не все нове – це добре забуте старе), ну, але рефлексія – діло наживне. На жаль, на презентації в Могилянці під час розмови сталася підміна понять. Як фаховий філолог, як перекладач і як критик, зрештою, як читач я сприймаю і розумію, значною мірою – люблю неримовану поезію. Це – об’єктивно. У цій площині моє ставлення до верлібру залежить від якості тексту або від, так би мовити, його «смислопороджувального» потенціалу.
Я дуже чітко сказала, що мені не подобається моє власне верліброве письмо. Тому що воно для мене ненатуральне, штучне. Крім того, я сказала, що бунтую проти верлібру як проти полегшеного способу письма. У цьому сенсі я не пишу верлібрів. Підкреслюю: саме у цьому сенсі. «Природним шляхом», у той спосіб, яким я пишу свої вірші, я написала лише два неримовані поетичні тексти. Всі решта моїх верлібрів є суто формальною вправою. Тому що решту верлібрів я «тупо» сконструювала, до речі, значною мірою відштовхуючись від письма Бялошевського. Нюанс лише в тому, що у нього – це його письмо. І в мене – це його письмо. А мої римовані вірші у мене – мої (ну, або не мої, бо насправді я «не поет», але хто перший звинуватить мене в плагіаті?).
А щодо того, де починається і чим закінчується поезія...
Читач повинен перебувати із текстом у стані «дифузії» – причому це взаємопроникнення може бути не емоційним, не інтелектуальним, не ігровим, воно може бути невиразним і неокресленим, яким завгодно, але все-таки воно мусить бути.
– Зараз Ти маєш готовий прозовий рукопис, книжку новел, що теж побачить світ цього року. В цих текстах звертаєшся до низки класичних сюжетів і міфологем, ведеш діалог із різними культурами й світоглядами, але робиш це значно легше й водночас, може, масштабніше, ніж у поезії. Із чого виросло це Твоє прозове письмо і як Тобі велося із фікційним прозовим думанням?
– Проза жила в мені давно. У дитинстві я багато років писала щоденник. Потім написала роман. Ні щоденника, ні роману давно немає, але насправді вони не зникли, бо ніщо насправді не зникає. Потім у журналі «Кур’єр Кривбасу» і в газеті «Поступ» було опубліковано кільканадцять моїх оповідань. Тобто я завжди писала прозу. Хоч ніколи цього не розголошувала, і, відповідно, цього мого іншого письма чомусь не помічали. Просто з прозою в мене, як із верлібрами: для мене важливий спосіб, у який до мене приходить текст. Як містик я довіряю не інтелекту, а розуму. Я ж колись казала тобі, що дуже розрізняю, коли думаю, інтелект, «буденну свідомість», розум? Прозу, написану останнім часом, я наважуюся видати тільки тому, що писала її по-справжньому. Без участі, так би мовити, «буденної свідомості». І практично без участі інтелекту. Тобто я нарешті навчилася досягати трансу і під час писання прози. У цьому сенсі я не знаю, як я її пишу. Вона мене якимось чином наповнює і «виливається» з мене.
Ти кажеш про діалог із різними культурами і світоглядами? Він, безумовно, є. Тому що я досвідчений читач. Із другого боку, його немає. Тому що у сновидінні такого діалогу немає і не може бути. Це щось інше, це не діалог. І при цьому немає нічого дивного в тому, що у сновидінні я мислю готовими відомими мені сюжетами. Коли я котрогось там разу перечитувала ці оповідання, то подумала, що наступну книжку напишу якось зовсім інакше. Той спосіб письма, що його я застосувала, як структура – вичерпний. Невичерпний у принципі, але вичерпний у межах одного досвіду. Хіба що у мене з’явиться якийсь абсолютно інакший досвід.
– А що, власне, Ти хотіла би зуміти написати далі?
– Я хотіла би зараз трохи пожити. Тобто спробувати не писати, а жити.
До цього часу було переважно так, що я не жила, а писала. Писала, читала, перекладала чужі тексти. Але, можливо, моє бажання пожити є надто зухвалим. Можливо, з цього нічого не вийде. Можливо, я і далі буду не жити, а писати. Правда, об’єктивно після книжки «Дещо щоденне» на нову книжку я наважуся ще не скоро. Щодо прози я взагалі нічого не знаю. Я мала ідею написати книжку про розумово відсталу дитину, але знаючи, як я пишу, я боюся, що це мене зруйнує психічно. Тому, напевно, я на це не наважуся. Ну, а ще... Я знову – вперше за більш ніж 20 років – відчуваю потребу писати щоденник. Треба тільки не помилитися з друзями. Бо насправді питання щоденника, якщо тобі не хочеться оприлюднювати, – це питання не щоденника, а друга. Як тільки я буду впевнена, що не помиляюся в друзях, – почну...
– Традиції якого письма Тобі бракує в українській літературі?
– Доброї есеїстики. Відсутність доброї есеїстики – це одна з причин, чому в нас немає доброї критики. Це щось таке, чим треба займатися систематично. І те, що декілька наших чудових письменників останнім часом стали професійними колумністами, нічого не міняє і нікого не рятує. Газета не залишає простору для філософії. А ще мені дуже бракує добре написаних і грамотно виданих мемуарів. Чогось такого у нас практично нема. І це руйнує відчуття історії. Руйнує українську історичну і патріотичну свідомість. Ми вже практично не пам’ятаємо 80-х років XX століття. Знанням про Голодомор ми завдячуємо нашій діаспорі, яка мала живий контакт з європейською (насамперед чудовою польською, французькою), а також з американською традиціями мемуаристики. Ми втрачаємо здатність пригадувати себе вчорашніх. І насправді це вже проблема не літератури, а свідомості.
Взагалі, у нас є колосальні жанрові прогалини. Та що там жанрові! У нас немає національного театру. У нас немає української драматургії. Вужче – у нас немає інтелектуальної, психологічної драми, немає сучасної комедії.
І знаєш, я ніколи не припускала, що коли-небудь буду про це казати, але мені неймовірно бракує грамотної, високопрофесійної, послідовної, цілеспрямованої, патріотичної і т.д., у якомусь сенсі – цілком прагматичної проукраїнської пропаганди. Мені бракує проукраїнської ідеології, яка би не суперечила принципам демократії. Яка б не була провокаційною. Яка була б ефективною. Тому що діти, які не розуміють, що таке – Україна, не зможуть вирости українцями.
– У одному з недавніх інтерв’ю Тарас Прохасько сказав про себе: «Я – письменник, бо бачу життя як літературний твір». А чому Ти письменниця?
– Ти запитуєш так, ніби я могла вибирати! Катерина Білокур не мала вибору, і Моцарт вибору також не мав. Тому що іноді те, що робиш, стає питанням життя або смерті. Щоби прожити життя як літературний твір, вистачить бути вбивцею. Щоби бути письменником, художником, композитором по-справжньому – треба по-справжньому не мати вибору. От я кажу, що хочу спробувати трохи пожити. Пожити, не пишучи. Та я абсолютно не впевнена, що мені це вдасться. Письменник вільний у тому, чи він оприлюднює свої тексти, чи не оприлюднює. Але він не вільний у тому, чи він пише, чи він не пише, і я зовсім не впевнена в тому, що письменник може бути вільний у своєму письмі. А щодо цитати... Мені більше імпонує урізана версія цієї цитати: «Я – письменник, бо бачу життя». Або ще коротше: «Я – письменник, бо бачу». У моєму випадку це також «бачу», але, мабуть, інакше, ніж у Прохаська. Він філософ спостереження. Я – орган.
– Які речі любиш так само міцно, як письмо?
– Але ж я не люблю писати! Писання і мучить, і виснажує. Я люблю читати. Все інше, що я люблю, – це речі, з читанням не співвідносні. Правда, колись я дуже любила гойдатися на гойдалці і їздити на велосипеді. Крім того, колись я дуже любила плести грубі теплі светри. Але це також були речі, не співвідносні з читанням.
– Часом думаю, що на щодень найбільше потребую спокою... Чого найбільше потребуєш у своєму приватному просторі Ти?
– Мати до кого і мати за кого молитися. І щоби це не минало. Я потребую любові і радості.
2.2 Маріанна Кіяновська: «Мені вистачає інтриг у літературі»
Автор: Данило Ільницький
— Пані Маріанно, коли ви відчули потяг до писання як самовираження?
— Важко сказати. У певному сенсі потяг до писання я відчула ще до того, як навчилася читати: мої дитячі, ще, так би мовити, «доабеткові» книжки мають на собі сліди кулькової ручки. Достеменно знаю, що літери «К» і «Я» мені чомусь писалися в дзеркальному відображенні. Що ж до способу самовираження... У чотири роки я вже самостійно читала. До школи пішла, як добре пам’ятаю, неймовірно захоплена «Островом скарбів» Стівенсона і під певним впливом Марка Твена. У другому класі я почала вести щоденник і крадькома читати заборонені для мене вісім томів казок «Тисячі і однієї ночі». Думаю, що через 25 років по тому маю право сказати, що на мене значно більше вплинуло читання цих казок, аніж писання щоденника (сміється). Крім того, в ті далекі часи, в епоху початкової школи я ще не дуже розрізняла реальні події і літературні сюжети. Мені подобалося проживати і домислювати біографії літературних героїв. Адже великою несправедливістю було те, що Вальтер Скотт так мало розповів про перебування Айвенго в далеких сарацинських землях. Пригадую, в моєму першому позашкільному щоденнику було кілька версій того, як саме Айвенго давав собі раду в мусульманському світі — у стилі казок «Тисяча і однієї ночі».
Крім того, в моєму тодішньому часопросторі цілком реальними були запорозькі козаки, про яких багато розповідав дідусь, але я їх також добряче «поперевигадувала». А ще приблизно із шестирічного віку я дуже погано ставлюся до імператриці Катерини II та до Російської імперії як такої. Протягом певного часу я намагалася придумувати альтернативні історії і багато розмірковувала на тему, що було б, якби Катерина II не доруйнувала Січі.
— Якою є ваша літературно-культурна аура, хто є вашими авторитетами (чи що є авторитетним)?
— Насамперед мене виховували дідусь (доцент університету ім. І.Франка) і мої дошкільна і шкільна самотність. Часто хворіючи, я мала багато часу на читання й осмислення. Якби я росла здоровою дитиною, дещо в моєму житті могло би скластися по-іншому. Я інтенсивно прожила популярні версії історії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, трохи знала про Стародавній Єгипет, завдяки Сенкевичу і Дюма ще доволі малою дістала уявлення про Польщу та Францію минулих часів. Дуже любила Шевченка, вловлюючи, крім неймовірно гармонійної навіть для української мови, ритмомелодики, якесь метафізичне звучання. Але не любила вчити його напам’ять, і зовсім не любила віршів Лесі Українки та Івана Франка, аж поки не прочитала Лесину драматургію і Франкове «Зів’яле листя» та «Мій Ізмарагд» (просто до них іще треба було дорости).
Трагедією мого учнівства було те, що не можна було казати, як мене дратує більшість текстів, уміщених у підручниках із української літератури, — і не так навіть самі твори з шкільної хрестоматії, як власне підручниковий матеріал. Може, це навіть і є ота головна причина, чому я ніколи не викладала і не викладатиму у школі. Мій спротив навчальному курсу української літератури був таким сильним, що я й не думала про філологію. У старших класах мала намір стати орнітологом. Та вже з вивчення латинських назв птахів почалося моє глибоке захоплення Овідієм — і всією античністю. Ще до вступу в університет ім. Івана Франка доля подарувала мені знайомство з Ольгою Станіславівною Федик, видатним мовознавцем, філософом мови. Спілкування з нею справило на мене колосальний вплив. Тобто в юності мене по-справжньому «ліпили» тільки двоє людей — дідусь і Ольга Станіславівна.
Сьогодні мені трохи за тридцять, але «літературно-культурна аура» змінюється дуже мало. Це подібно до того, як людина (скажімо, японець) надає перевагу, наприклад, рису — і тоді вже намагається не їсти макаронів, картоплі або вівсянки. Це не означає, що я зовсім не читаю примітивної белетристики, але гадаю, що цікавіше мати справу із Шодерло де Лакло: сучасники європейських королів були вигадливіші навіть в інтригах. До речі, може, саме тому, що мені вистачає інтриг у літературі, атмосфера реальних інтриг є для мене найбільш некомфортною.
— Філологічна освіта, на вашу думку, важлива для письменника? Письменник-філолог — це тенденція чи все залежить від конкретної особистості?
— Я воліла б розширити поняття «філолог» до поняття «гуманітарій». Письменників-негуманітаріїв я вам взагалі й назвати не змогла б, хоча припускаю, що такі теж є. Філолог, якщо дивитися в корінь — це насамперед словолюб. Бо інакше це суто питання освіти. А освіта — що? От Булгаков був медиком, Іван Єфремов — антропологом, один із братів Стругацьких — астрономом… Та й я, зрештою, якби не зустріч з Ольгою Станіславівною, щасливо уникла б української філології і вступала б на біологічний факультет.
— Для вас важливе постійне спілкування чи ви черпаєте матеріал для творчості в собі, а чи ці дві речі синтезуєте?
— Літературний текст не може писатися, не будучи пропущеним через призму автора. При цьому я переконана, що у творах, які є вершинними здобутками світової культури, автори були всього лише співтворцями. Саме тому Данте не написав більше нічого, хоч трохи рівного «Комедії». Одначе, попри неминучість і неуникненність «призми автора», те, що автор «живе, думає, переживає», не важить нічого або майже нічого. Бо чи не кожна людина — живе, думає, переживає... Але от був такий собі Рембо, який зовсім юним почав писати геніальні вірші, іще не встигнувши пожити, а потім раптом перестав писати, — хоч мав на той момент значно більший багаж думок і переживань. Слова перестали йому являтися... Щось подібне можна сказати і про Григорія Чубая. Я ризикую, стверджуючи це, та коли йдеться про взаємини Поета зі Словом, я стаю містиком.
Пізній Бродський, пізній Павличко — дуже досвідчені, але не дуже цікаві. Тільки до декого приходить це «друге дихання». Але звідки воно береться і чим воно є? Погоджуюся з думкою, яку висловила зовсім молода приятелька зовсім молодого польського поета Яцека фон Денеля: «Вірші беруться з голови, себто нізвідки», а від себе додам, що тільки тоді, коли поезія не випливає із безпосереднього досвіду, вона є поезією. Інакше вона перетворюється на репортерство, на добре або погано опановане вміння. Маю надію, що, пишучи, я не «черпаю матеріал зсередини себе». Людина «всередині себе» занадто подібна до решти теплокровних земних істот. Вона «всередині себе» фізіологічна. Але ж джерелом поезії є щось цілком інше.
Ані конкретні знання поета, ані його вміння, ані добра воля ніяк не сприяють його писанню. Я ще не знаю, чи я поет, але з подивом перечитую написані колись протягом кількох місяців вісімнадцять вінків сонетів. Хоч якими б вони були з погляду їхньої літературної вартості, одне знаю напевне: коли б мені зараз замовили навіть один вінок сонетів, та ще й за добрий гонорар, та ще й пообіцявши звільнити мене на час написання від безлічі поточних обов’язків — я, мабуть, спромоглася б тільки на якесь казна-що, вичерпане «зсередини себе».
— Чим ви керуєтесь, обираючи метрику для вірша? Чим для вас є верлібр і силабо-тоніка — опозицією, різними способами вираження?..
— Для мене задумати, запланувати вірш, а тим більше обрати розмір для його написання — це як задумати, запланувати сновидіння. Ви вмієте зробити так, щоби вам, наприклад, сьогодні наснилися сріблясті коні, або багатоярусний ліс, або просто якась конкретна людина? Бо я — не можу. Я можу просто захотіти сісти і щось написати — як хочеться заснути. Кожного разу зовсім не знаючи, що саме насниться. Я, звісно, можу продукувати римовані, певним чином формально організовані тексти. Наприклад, є забавка, яка мене розважає: я пишу акровірші на чиєсь ім’я і прізвище або на якусь недовгу сентенцію, записану «вертикально». І в таких випадках я, безумовно, замислююся над розміром, асонансами, чоловічими і жіночими римами та іншими цікавими для літературного критика (або літературознавця) речами. Але я не вважаю, що написані таким чином тексти мають якийсь стосунок до власне поезії, до магії творення... Це — якесь заняття, це — вишкіл, це — спосіб упокорення перед лицем великих Майстрів. Але це не поезія. У кожному разі я волію обходитися без підміни понять.
— Чому у вступі до добірки ваших поезій в антології «Ми і вона» ви пишете про графоманство?
— Бо я пишу набагато більше, ніж публікую. Людей, які пишуть більше, ніж це заведено вважати розумним, називають графоманами. На щастя, я достатньо самокритична, тому дослідник літератури, який, можливо, зацікавиться колись моєю творчістю, не муситиме витрачати занадто багато часу на читання поезій Маріанни Кіяновської. Хіба що його додатково зацікавлять мої переклади.
— Що таке, на вашу