Дослідження текстів драматичних творів Лесі Українки
Зміст
Вступ
1. «Іфігенія в Тавриді» - закрита брама до національного буття
2. Драматургія Лесі Українки як передчуття трагічного
3. Введення драматичної поеми в українську літературу
4. Пошук нових ідей у відомих сюжетах
5. Особисте життя Лесі Українки та його вплив на тематику її драматургії
6. Біблійні мотиви та гуманістичні ідеї в умовах політичних утисків
7. Радянська традиція трактування творів Лесі Українки
8. Психологізм «На полі крові» - вияв прагнення до незалежного українського театру
9. «Йоганна, жінка Хусова»
10. Пошук істини шляхом зображення християнських общин
11. Винахід нових сценічних ефектів
12. Загадка адвоката Мартіана
13. Проблема творця у драмі «У пущі»
14. «Вавілонський полон» і «На руїнах» - відбиття долі українського народу
15. Останні великі твори Лесі Українки
16. Історична доля драматургії Лесі Українки
Висновок
Список літератури
Вступ
Дана курсова робота являє собою дослідження текстів драматичних творів Лесі Українки з метою визначення їх впливу на українську літературу та культуру в цілому.
Ступінь розробленості цього питання є невисокою. Аналізом творів письменниці займалися: М. Зеров, Б. Якубський, М. Драй-Хмара, П. Рулін, Є. Ненадкевич, О. Білецький.
Актуальність роботи визначається зростаючим інтересом до драматичних творів, необхідністю розвитку української культури та відродження найкращих зразків театрального національного мистецтва. Тому необхідним стає оцінка п’єс Лесі Українки з точку зору висвітлення у них національного характеру. Сформована на сьогоднішній день суспільна ситуація вимагає пошуку нового розуміння гуманістичних і соціальних цінностей. Даній проблематиці присвячений багато робіт письменниці.
У процесі роботи використовуються матеріали з вітчизняних та закордонних бібліографічних джерел і тексти досліджуваних творів: «Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах», «Осіння казка», «Три хвилини», «В катакомбах», «Кассандра», «У пущі». «На полі крові», «Бояриня», «Адвокат Мартіан», «Лісова пісня». З ними можна ознайомитися в списку джерел літератури.
Об'єктом дослідження є тексти наведених п’єс як літературних творів.
Предмет дослідження – національна тематика і проблематика у драматичних творах Лесі Українки.
Ціль даної роботи - проаналізувавши тексти п’єс Лесі Українки віднайти їх національну основу та дослідити історичну долю.
Переді мною, як автором роботи коштують наступні завдання:
1. Проаналізувати кожну з драм;
2. Охарактеризувати сюжети та тематику згаданих творів;
3. Проаналізувати стиль, ідейний зміст і художню форму п’єс Лесі Українки;
4. Описати образи головних героїв;
5. Проаналізувати національну основу в ідейній тематиці драматичних творів Лесі Українки;
6. Оформити роботу відповідно до стандартів.
Методологія дослідження містить у собі метод порівняльного аналізу, синтезу, індукції й аналогії.
Порівняльний аналіз дає можливість розчленувати добуток на окремі елементи з розглядом кожного з них окремо . Потім синтез поєднує всі дані, отримані в результаті аналізу.
1. «Іфігенія в Тавріді» - закрита брама до національного буття
Першу свою драматичну поему Леся Українка написала, вже бувши відомою поетесою, авторкою багатьох прекрасних віршів і поем. У цьому новому, не пише для себе, а й для всієї тогочасної української літератури, жанрі почала відразу а шедевра — з «Одержимої». Твір вражаючої сили, досконалий за формою, до того ж написаний за одну ніч,— факт нечуваний в історії літератури.
Але вже й перед тим у творчості Лесі Українки проступали виразні ознаки схильності до цього, може, найскладнішого в літературі, жанру. Була пристрасна монологічність лірики, були драматичні етюди «Грішниця», «Зимова ніч на чужині», був глибоко психологічний монолог «Саул», були прозові «Блакитна троянда» та «Прощання», і вже якийсь час шукав свого втілення задум про долю митця — в буквальній і переносній пущі.
Була також «Іфігенія в Тавріді»— твір незакінчений, драматична сцена, кілька строф і антистроф та монолог Іфігенії, динамізований ремарками. Порушимо традицію згадувати про цей твір побіжно — як про першу, не дуже вдалу, спробу на підступах до складного жанру. Адже у великого художника і невдача неординарна.
Сюжет про Іфігенію відомий. Про неї писали і грецькі, й римські трагіки. Писав Расін. Писав Гете. Писав Гауптман. За два минулих століття було створено близько 50 трагедій і не менше опер. Кожен митець творив свою Іфігенію, по-своєму інтерпретуючи міфологічний диптих: «Іфігенія в Авліді» та «Іфігепія в Тавріді». В Авліді її мали принести в жертву розгніваній богині Артеміді, щоб врятувати грецький флот. Коли ж богині від серця одлягло, вона підмінила її на жертовнику ланню і зробила жрицею свого храму далеко від Греції, в Тавріді, а по-сучасному мовлячи, в Криму.
Овідій, певно, був би не в захваті від її новітніх кримських метаморфоз. Не храм, не сузір'я, а вілла над морем у Ялті звалася «Іфігенія». Там, «під колонадою сумних кипарисів», над посірілим осіннім морем і побачила Леся Українка свого Іфігенію. Які трансформації міфа відбулися б під її пером? Відомо тільки, що то мала бути драматична поема в двох діях, з античними хорами, з Орестом і Піладом, котрі так і не вийшли зі списку дійових осіб.
Леся Українка облишила роботу над цим твором. Чому? Дехто висловлював здогад, що якраз тоді трапили їй до рук поеми Байрона і порівняння з ними знеохотило її до власного твору. Але це навряд. Геній ніколи не заважає генію. Було й припущення, що естетика давньої драми виявилася застарілою для сучасних уявлень. Але ж згодом була і «Кассандра», і «Вавілонський полон»,— їх не пригальмувала ця естетика.
Привертають увагу слова самої Лесі Українки, з її листа до матері, що «Іфігенія» «чогось спинилась».
Це вже, певно, нереально тепер — хоч якоюсь мірою здогадатися: чого «спинилась» «Іфігенія»? Ми навіть не знаємо, про що мав бути цей твір. У передмові до 10-томника Лесі Українки сказано, що це «твір про тяжкий і почесний спадок Прометея. Його, як належне, приймає Іфігенія задля рідної країни».
Але це загальні слова.
Насправді ж основний пафос цього фрагмента — сум Іфігенії на чужині, нестерпна туга за батьківщиною. Велична жінка зі срібною діадемою над чолом, наймиліша жриця Артеміди, вона майже стогне, дивлячись на море, в далину — туди, де Греція, де Еллада: «А в серці тільки ти, // Єдиний мій, коханий рідний краю!»
У кожного народу свій тип ностальгії, зв'язаний з ментальністю саме цього народу, зумовлений багатьма факторами його політичного, історичного, звичаєвого буття.
Тут — українська модель ностальгії. Тим болючіша, що українцю часом доводиться відчувати тугу за батьківщиною на батьківщині. Чи не ті ж слова вирвалися у самої Лесі Українки ще за юнацьких літ, у посвяті Івану Франкові: «Сторононько рідна! коханий мій краю!», і вже потім, незадовго до смерті, у Єгипті, в казці «Про велета»: «Кохана стороно моя! // Далекий рідний краю!»
Древні греки, мабуть, якось інакше відчували батьківщину. У них і час був циклічний, і міфологічна свідомість. Для них і небо було батьківщиною, бо дехто з них і за походженням був звідти. Сама Іфігенія, по материнській лінії, була онукою Леди, яку не оминув своєю увагою Зевс. Батько Іфігенії Агамемнон був правнуком Тантала. А її наречений Ахілл сином морської богині Фетіди. Так що традиційна тональність у цьому контексті давала художньо непереконливий ефект. Також стилістика типу:
«Чи там живий ще мій шановний батько і люба матінка?»? — навряд чи витримувала екстраполяцію на родинне вогнище Іфігенії, особливо якщо згадати, що ця «люба матінка?) — ие хто інший, як Клітемнестра, котра вбила «шановного батька», коли він привіз Кассандру з палаючої Трої.
І ще один дисонанс. Іфігенія каже, звертаючись до Артеміди: «Чи нам же, смертним, на богів іти?», «Ми, з глини створені...»
Тут муза Кліо, мабуть, впустила свій пергамен. Древні греки не були створені з глини. Це християнська версія походження людства. А в космогонічних міфах — там все виникало з краплини крові, з піни морської, а кісток матері-землі, тобто з каміння, але аж ніяк не з глини. Там взагалі спочатку виникли титани і гіганти, а вже потім люди. Звідси і статус їхній у стосунках з богами був інший. Там серед них траплялися й безсмертні.
Першочоловік був створений з елементів Всесвіту. За іншим міфом — із суміші вогпю й землі.
Іфігенія, створена з глини, не могла тужити за Елладою.
Чи не тому вона й «спинилась»?
Античний ключ не відмикав цієї брами нашого національного буття.
Камертональний слух поета не міг цього не відчути.
Отже, виходить, що, як це не парадоксально, Леся Українка облишила роботу над цим твором саме через свою геніальність.
Синтез несумісного заблокував ідею.
2. Драматургія Лесі Українки як передчуття трагічного
В кожному разі, «Іфігенія в Тавріді» була недописана, і Леся Українка до неї не поверталась.
Через три роки вона створила свій шедевр — «Одержиму». Це було вже на початку нового — XX—сторіччя.
Жити залишалося 12 років, і то — яких років! У передчутті суспільних катаклізмів, у стражданні непоправних втрат, в невідворотному загостренні хвороби, в постійних нестатках, лікуванні, переїздах, під час розрух і залізничних страйків, коли клекотів червоними корогвами Петербург і німів розбитий «чорною сотнею» Київ,— в умовах морального терору після революції 1905 року, обшуків, переслідувань, навіть арешту, в період реакції політичної і взаємних конфронтацій всіляких творчих напрямків, течій, угруповань, серед яких великий художник міг бути тільки самотнім, в пошуках істини і елементарного заробітку, при цілковитій нездатності до щонайменшого пониження гідності, під негласним наглядом поліції, в щораз сильніших соціальних струсах імперії, напередодні першої світової війни,— за ці останні мученицькі 12 років свого життя Леся Українка написала близько двадцяти драматичних поем — грандіозний поетичний масив у найпотужніших регістрах трагедії,— не знаю, якому ще поетові це було б під силу.
Хіба що Байрону. За якихось три роки перед смертю він написав сім своїх трагедій і містерій, серед них «Сарданапал», «Каїн» і «Марино Фальєрі (Дож венеціанський)».
Дослідники творчості Байрона вважають, що це його круте і спонтанне звернення до драматургії зв'язане з поглибленням трагічного світовідчуття. І це, безперечно, так. Не тільки щодо Байрона, а й щодо кожного великого поета. Якщо розуміти трагічність світовідчуття не лише як зверхчуттеву реакцію на світ, взагалі властиву поетам, а і як дар відчути і замкнути на собі усю безмірність світових трагедій,— дар, притаманний поетам великим. Бо вони завжди історики і біографи народу, і саме вони здійснюють зв'язок з іншими народами і віками, а часом навіть і народу з самим собою. Леся Українка належала до таких поетів. І хоч була схильна, через свою вимогливість, применшувати розміри свого поетичного дару, але особливості свого світовідчуття усвідомлювала чітко. Досить згадати, як в листі до А. Кримського вона написала про себе: «...скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гартуй (який несподіваний і суто український нюанс стоїцизму: «трагічний світогляд» — «добрий для гарту»!)
Театр Леся Українка любила змалку. Добре знала, глибоко розуміла природу саме цього мистецтва. А головне — мала той рідкісний дар — покликання до драматургії.
Але, крім суб’єктивних творчих факторів, існують об'єктивні закономірності історико-літературного процесу у співвіднесенні з аналогічними процесами світової культури.
«Драма — це творіння уже внутрішньо розвинутого національного життя»,— твердив Гегель у своїй «Естетиці». Перші великі національні діяння в самій суті своїй були епічними, оскільки тоді йшлося про події масштабні — битви, походи, захист батьківщини від ворожих навал. Згодом, коли виокремлюється індивідуальність, герой,— з могутніх хорів епосу викристалізовуються сольні партії лірики.
Драма ж поєднує в собі епос і лірику. Гегель вважав її вищим ступенем поезії і мистецтва взагалі, тому що в порівнянні з будь-яким іншим матеріалом, казав він, «каменем, деревом, фарбою, звуком, мова)— це єдиний елемент, гідний передавати дух».
І ось тут — одна з найглибших трагедій творчого шляху Лесі Українки. Одна з найменш досліджених, закамуфльованих причин, чому драматургія Лесі Українки не була належно поцінована за її життя, не стала художньо актуальним надбанням світової культури, не вийшла на сучасну їй європейську сцену і фактично не прочитана нашим театром ще й дотепер.
Всі теоретичні постулати естетики, правомірні й слушні стосовно інших літератур, розбиваються об історико-літературну реальність на Україні того часу. Мова — «єдиний елемент, гідний передавати дух» — зазнавала постійних утисків і заборон і практично була витіснена зі всіх сфер суспільного і мистецького вжитку. «Внутрішньо розвинутого національного життя» не було і не могло бути в царській імперії. А відтак не було ні умов, ні передумов для виникнення і повноцінного функціонування па Україні такого мистецтва, як драма. І те, що вона таки з'явилась, можна вважати чудом. Чудом і творчим подвигом митця, який в іншій культурній реальності міг стати Атлантом того самого неба, яке тримали на своїх плечах Байрон, Шіллер і Шекспір.
Всебічно освічена і високообдарована людина, Леся Українка працювала на рівні світової літератури, твори її мали загальнолюдський сенс. Водночас у її античних і християнських сюжетах неважко прочитати пекучі аналогії, весь гордіїв вузол національної історії і всю гостроту на всі часи актуальних проблем.
Жанр цих творів має па собі тож знак вічності, це — драматичні поеми, драматичні сцени і діалоги. Діалог походить ще з античних часів, з пошуків істини у філософському спорі, в дискусії. Пізніше, в часи Реформації та Просвітительства, він набув широкого розповсюдження в Європі, особливо у Франції та Німеччині.
3. Введення драматичної поеми в українську літературу
Що ж до драматичних поем, то перші свої імпульси цей жанр одержав ще од великих грецьких трагіків. Драматичні твори, писані віршами, становили собою художні віхи різних епох і дали найвищі зразки у творчості Шексціра і Шіллера, Альф'ері і Гюго, Байрона і Гете, Пушкіна і Словацького,— як правило, досягаючи найбільшого свого розквіту в бурхливі і переломні періоди історії — в часи «бурі і натиску», революційних штормів і штурмів, боротьби за національну незалежність. Леся Українка належала до таких поетів. І хоч була схильна, через свою вимогливість, применшувати розміри свого поетичного дару, але особливості свого світовідчуття усвідомлювала чітко. Досить згадати, як в листі до А. Кримського вона написала про себе: «...скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту» {який несподіваний і суто український нюанс стоїцизму: «трагічний світогляд» — «добрий для гарту»!)
В українській літературі до Лесі Українки драматичної поеми майже не було, хоча часткова драматизація спостерігається вже в деяких поемах Т. Шевченка, скажімо, в геніальній містерії «Великий льох», де розмовляють три душі, три ворони, три лірики, чи в поемі «Відьма», в діалозі відьми з циганами. На Галичині, а це тоді вважалося «за кордоном», у І. Франка був «Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», дитяча драматизована містерія про святого Миколая.
Саме означення жанру — «драматична поема» — напрочуд органічне для Лесі Українки, вона перша ввела його в українську літературу. Важко сказати з певністю, хто з європейських поетів наштовхнув її на це означення. Може, й справді, Альфред де Мюссе, як вважав Б. Якубський. А може, й Байрон, адже Леся Українка ще в 1898 р. писала в листі до матері з Ялти, що збирається перекласти шматок з «Манфреда», а «Манфред» якраз і є драматичною поемою.
Щоправда, в книзі О. Дейча про Лесю Українку {М., 1954) сказано, що «сам жанр драматичної поеми, з такою повнотою введений Лесею Українкою в рідну літературу, веде свій початок від Пушкіна». Однак відомо, що ні «Маленькі трагедії», ні «Кам'яний гість» такого означення не мали, а свого «Бориса Годунова» Пушкін в листі до Вяземського називав «романтичною трагедією».
Не слід забувати, що для Лесі Українки, з її знанням іноземних мов, було «одкрите ціле море світової поезії», як писала вона в листі до А. Кримського. І в тому морі вона могла побачити і «Потонулий дзвін» Гауптмана, і «Пер Гюнта» Ібсена, і ще не одну перлину світової драматургії. В тому числі, наприклад, «Валленштейпа» Шіллера, що був надрукований ще в 1800 році під назвою «Валлепштейн, драматична поема». А що вона все це читала, немає жодного сумніву, досить пригадати хоча б її статтю «Новейшая общественная драма», написану для журналу «Жизнь». Там вона якраз аналізує і «Табір Валленштейна».
Про Лесю Українку часто можна прочитати, що вона для своїх драматичних поем брала сюжети з Біблії, з міфології, з грецької та римської історії, що твори її написані «на сюжети стародавньої Іудеї й Вавілона». Це не зовсім так. Або й зовсім не так.
Художник сюжетів не бере. Просто для художника батьківщина людського духу — там, де найбільше болить історія. Це мистецький код порозуміння між народами, оскільки в свідомості людства зафіксовані певні архетипи, образи, моделі загальнозначимої символіки. І увімкнутися в цей код — то один з найефективніших засобів прилучити проблеми свого народу до циркуляції актуальних для світу проблем.
Це також має художньо оптичний сенс для розширення обріїв національної сцени. Арфи, що висять на вербах у «Вавілонському полоні»,— це ж яку треба мати глухоту, щоб не почути їхнього дзвону на вітрах української історії!
4. Пошук нових ідей у відомих сюжетах
Леся Українка не писала на готові сюжети. У неї був свій особливий підхід. Під її пером найвідоміший, «світовий», сюжет набував цілком нового, оригінального смислу.
Скажімо, в «На полі крові», Юда Іскаріотський. Всі знають, що він відступився від Христа, одержав за це тридцять срібняків і повісився. «Юдине дерево», осика,— ото вона з того часу й тремтить.
Якщо точніше,— то перед тим, як повіситись, Юда розкаявся, повернув ті тридцять срібняків архієреям, а що то були гроші нечисті, «ціна крові», то вони їх не поклали до церковного сховку, а знайшли їм такий вжиток: купили за них гончарне поле під цвинтар для захожих. Чому те поле і зветься звідтоді Кривавим полем. Так в Євангелії.
Але щоб Юда купив нивку на глинищах і солонцях під Єрусалимом! Нивку за ті тридцять срібняків,— і обробляв її мотикою! Це могла написати тільки Леся Українка. Та одна ця сцена, для талановитого актора,—це була б його коронна роль! Або, наприклад, Міріам з «Одержимої». У тій же книзі 0. Дейча написапо: «Сюжет поеми зв'язаний з євангельською легендою про Месію (Христа) і Міріам (Марію Магдалину)». З Біблії відомо, що коли Христос був у Галілеї, то за ним ходило багато жінок. Вони його й оплакали, вони ж перші й дізналися про його воскресіння і сказали ученикам. Там згадано кілька Марій, але жодна з них не схожа на «одержиму духом» Лесину Маріам. Ні Марія, мати синів Зеведеєвих, ні сестра Лазаря, ні тим паче Марія Магдалина, хоч з неї Христос виганяв сім бісів, але то були інші біси.
Чомусь вважається, що прообраз цієї Міріам був уже у вірші «Жертва», написаному за рік до «Одержимої». Але ж там не та одержима. В основі того вірша лежить відома з Біблії історія, що коли Христос був у Віфанії, в господі Симона прокаженого, до нього підійшла жінка з посудинкою «предорогого мира» і злила йому те миро на голову. Ще Юда обурився, бо миро було дуже дороге, таке, «що тільки царі уживали», а Христос сказав, що це ж вона вже намастила його тіло для погребіння. Та жінка знала його. «їй дав колись поміч Месія»,— сказано у вірші.
А Міріам з «Одержимої» ніколи й не наближалася до нього, вона про це каже у першому лі монолозі — що завше дивилася на нього здалеку, а він «не подивився і не обернувся». Інші хоч цілували краєчок його плаща, а вона й «торкнути не посміла». Отже, Христос і не знав її. В його оточенні цю Міріам не помітив жоден з євангелістів, навіть такий спостережливий, як Лука, що уздрів і малого на зріст Закхея, коли той виліз на шовковицю, щоб побачити Месію. А цю Міріам не помітив навіть він. її побачила тільки Леся Українка.
Також і «Йоганну, жінку Хусову». Про неї в Біблії десь один рядочок. Що там, на Голгофі, серед жінок, що плакали, була і якась-то Йоганна. Але щоб так її вивести на передній план, щоб так написати цю жінку, цю прив'ялу від горя саронську квітку, побачити те прекрасне руде волосся, що покрило її, як «мідяним щитом», коли вона лежала під хрестом на Голгофі,— це вже потрібен пензель великого художника. Щоб так повернути сюжет, щоб так розкрити трагедію, щоб надати образам такої сили,— це вже цілком оригінальне художнє мислення.
Але те, чого ми не знаємо, для нас не існує. Дехто навіть вважав стиль Лесі Українки раціональним, «холоднуватим». Недаремно після її смерті Олена Пчілка з гіркотою писала в листі до Ольги Кобилянської: «її твори в більшості були не для загального розуміння і вподобання».
Для загального розуміння і вподобання — світ елементарніших почуттів, де емоційність лежить зверху і, як то кажуть, за душу бере. Леся ж Українка належала до художників універсального дару, тієї вищої духовної організації, коли людина запалюється від ідеї, почуває мисль. «Скептична розумом, фанатична почуттям». Цей тип художньої психіки трапляється дуже рідко, він притаманний лише великим художникам.
5. Особисте життя Лесі Українки ті його вплив на тематику її драматургії
«Одержима» написана 18 січня 1901 року, в Мінську, в домі папі Нарейко на розі Михайлівської і Широкої, біля ліжка вмираючого Мержинського. 32 сторінки рукопису, почерком стрімким і летючим, твір, що його потім Франко назве шедевром,— як це можна було написати за одну ніч, в стані тяжкого стресу, нервової вичерпаності і фізичної втоми?! Чи це була концентрація всіх духовних сил в екстремальних умовах? Чи не катарсис на розломі трагедії? Чи саме в ту безсонну зимову ніч стався раптовий напад натхнення, так довго заблокованого перед тим навалою сумних невідкладних клопотів?
Спроби вичерпно пояснити творчий процес здаються мені безсилими. Ясно, що це спонтанний вибух всіх життєвих творчих сил перед лицем смерті, з якою вона, тоді ще зовсім молода жінка, опинилася віч-на-віч. Це був страшно тяжкий період в шитті Лесі Українки. Як людина — вона втрачала близького друга. Як поет, філософ, художник вона бачила невідступно перед собою «містерії смерті», агонію, «вищу міру людської слабкості і нещастя». Згодом Леся Українка сама признавалась, що не знає, як витримала все це. Вона доглядала Мержинського самовідречено, до цілковитої втрати фізичних сил і до цілковитого загострення сил духовних. Десь отуг міг замкнутися струм могутніх творчих сил на абсолютній фізичній виснаженості. Після такого творчого напруження людина може загинути або ж перейти в рятівний вимір — у вимір свого духовного існування. Це, може, навіть своя форма виходу з психологічної кризи. Бо таки ж треба визнати різницю чисто чуттєву між творчою особистістю і не творчою. Тут же загострюються всі чуття до меж небезпечних для самої людини, зате благодатних для мистецтва, бо тільки з таких творів складається його високогірний кряж.
Першопроходці методологічних схем не раз, мабуть, відчували теоретичну скруту, все намагаючись пояснити парадоксальний факт — чому прогресивній поетесі, співачці досвітніх вогнів, біля вмираючого соціал-демократа явились образи Месії і Міріам. Забуваючи при тому, що мистецькі світи зароджуються в галактиках людського духу, а не в світоглядних настановах і не в побутових закапелках свідомості.
Реальні враження Лесі Українки від життя-буття Мержинського в Мінську, від важких у спілкуванні його тіток, від бридкої погоди й сірого снігу за вікном, часом і від примх самого хворого, були невтішні, але не вони йшли в золоті запаси поетичного слова. Все трансформувалося за складнішими законами психології творчості.
Цей інтелігентний чоловік, син поручика К. В. Мержинського, дворянин за походженням, соціал-демократ за переконаннями, член підпільних марксистських груп (один а найпомітніших, як це видно з документа царської охранки), зв'язківець між мінським та київським підпіллям,— в очах тодішнього молодого покоління, в очах Лесі Українки, котра шукала своїх шляхів боротьби за національне і соціальне визволення, був революціонером, борцем за справедливість, і образ його був овіяний світлом ще нічим не скомпрометованих ідеалів.
Але печаль долі Мержинського була в тому, що, завжди оточений друзями, в згасанні своєму він залишився самотнім, друзі про нього не дбали, він почував себе забутим. «Скільки каміння було кинуто! скільки проповідей виголошено! і як небагато зроблено для допомоги і моральної підтримки!» — писала Леся Українка в листі до В. Г. Крижанівської-Тучапської. Яку ж гіркоту, який жаль до його друзів мала відчувати вона — єдина, хто не покинув його! В її листах із Мінська є вже ці слова — Месія, і каміння, і проповіді.
Проекція всіх цих конкретних фактів і переживань на духовний масив вищих моральних цінностей вирізьблює силует Месії. До того ж, Мержинський, як відомо з листа Лесі Українки до тієї ж В. Крижанівської-Тучапської, перед смертю зробився релігійним. Сам він пояснював це відчуженням смерті, що також переводило уяву з реально буденних площин у світ давно вже прийнятих людством християнських образів.
Не треба прямих аналогій, тим паче ідентифікацій,— художній твір завжди