Збірка Івана Франка "З вершин і низин"
Отож і думається мені: щоб пізнати культурний комплекс свого народу, не досить знати кількох найвидатніших своїх діячів та їхню творчість — потрібно пізнати її у всій складності і багатоманітній сув’язі, у всій сукупності її явищ та імен, справді, її вершини й низини, величні й малозначні її явища. Тому героями моєї книжки виступають не тільки визначні, але й другорядні письменники,— всі вони трудилися на одній ниві і всі клали (один більше, інший менше) свою частку в будівлю нашого духу. Всі вони посилали своїм сучасникам і наступникам, сущим і ненародженим, енергію свого «я», і наша повинність — ані їх самих, ані добра й праці їхніх не занедбувати й не забувати: хай вони йдуть до нас, а ми йтимемо до них, бо лише за умови такої злуки можемо називатись у цьому світі культурними людьми. Знову звернуся до Івана Франка, до його праці «Теорія і розвій історії літератури», яка цитуватиметься в цьому виданні: «Аж там, де в цивілізаційному поході являється письмо, до нас починає промовляти душа чoловіка безпосередньо, устами до уст, і ми відразу здобуваємо можність заглядати в душу, в чуття, змагання, радощі і смутки прадавніх, давно загиблих і забутих поколінь». Більше того, вони, оті «давно загиблі й забуті покоління», через літературу дають змогу нам пізнати й себе, світ навколо себе і закони рідної землі, адже сказав Григорій Сковорода: «Наступний весело освітлений день — плід учорашнього».
Перший розділ має назву „Автологічне слово у різностиллі збірки „З вершин і низин”. Кожна збірка поезій І.Франка має, образно кажучи, свою чітко виражену фізіономію. Авторський універсалізм найвиразніше позначився на певній “строкатості” чи – радше – багатогранності монументальної за своїм характером збірки “З вершин і низин”. Уже сама її назва свідчить про опозиційність, контрастність у тематиці і в настроях. Громадянські верховинні пориви з їх оптимізмом та мажором і – меланхолія „низин”. Та ще й кусющі “оси” сатири. Така широка амплітуда вимагала специфічних форм поетикальності, циклічної композиції і нюансування стильових струменів, співдії „верхнього” і „нижнього” реґістрів поетичного вислову. Ударний образ чи вражаюча деталь увиразнювались на тлі автологічного слова і фрази.
Образ автора збірки “З вершин і низин” – це образ „диригента”, який згармонізовує тони „високого” стилю (металогізму) з „низьким” (автологізмом).
Поетичність слова у віршах з першої частини досягається злютованістю багатьох засобів, підпорядкованих образності вищого порядку – алегорії й символу. Цьому „надзавданню” підпорядковане й автологічне слово, за яким стоять асоціації „низинні”, конкретизовані, опредметнені реалії („по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких”).
У жанровому синкретизмі „Веснянок” своє структурне місце посідає „образковість” – обмежений фрагмент, сцена, візуально-предметне зображення. Акцентується простір, своєрідно „заземлюються” деталі. Для прикладу, веснянка „Вже сонечко знов по лугах...” позначена автологізмами, що витворюють особливий симбіоз „веснянки” і „образка” (повторюваність місцевого відмінка з прийменником „по” – „по луках”, „по... широких полях”, „по...ріці”, „по голій, тісній толоці”); виразними автологізмами є образи: худа худоба „шкандибає”, віз „тягнеться”, “секвестратор”.
На межі метафоричності, але з виразною автологічністю, структурована веснянка-романс “Не забудь, не забудь”. Змальовуючи вечір на селі, зображуючи „лихо сьогочасне” (дев’ята веснянка), поет вдається до виразних прозаїзмів: „дівчатонька” не йдуть „ходірком”, не співають соловейкові „всупір”, а „з роботи перемучені спішать”.
Автологічне слово в одному з найориґінальніших циклів у збірці „Осінні думи” пройняте особливою настроєвою тональністю. На тлі сумовитого, а то й похмурого пейзажу „бідні сунуть, терплять, ридають”, „мати, що на гріб дитини прийшла і плаче, шепчучи молитов”.
Дуже часто І.Франко будує свої поезії за принципом психологічного паралелізму. Поезія „Журавлі”, в якій перша частина є „реалістичною”, а друга „символічною” (формула Р + С), теж „наполовину” автологічна: А + М, де А – автологія, а М – метафорика. За цими умовними формулами побудовано весь цикл.
Смутком пройняті, як свідчить заголовок, “Скорбні пісні” поета. Образ ліричного героя зливається з образом автора, який звертається до своїх читачів, до громади.
Автологія стає також „будівельним матеріалом” для афоризмів, сентенцій: “Тяжко-важко цілий вік боліти, А не знати навіть, де болить”.
“Нічні думи” переважно позначені образами “на межі” автології і метафорики (А + М): “Без мислей деревію я”, “Лиш в серці тиск важкого болю”.
Майже суцільною автологічністю відзначається цикл “Думи пролетарія”. Перший вірш циклу “На суді” – це риторична фігура, що деякою мірою переростає в поетично-публіцистичний трактат з відповідними автологізмами: “Звалити наш суспільний лад”; “Паном в нім багач”; “...Тут з катедр, амвон ллєсь темнота”; “...Прямо, чесно ми йдемо за правдою...”. Автологічно побудовані афоризми (домінантна прикмета циклу): “Semper idem” (лат. “Завжди те саме”), “Правда против сили!”, “Боєм проти зла”, “З світочем науки Против брехні й тьми!”.
У цих риторичних медитаціях поетична думка набирає виразного сентенційного характеру („Не люди наші вороги”, „Не довго жив я в світі ще” та ін.). У циклі „Думи пролетарія” маємо особливу лексику, суцільний риторичний стиль, апелятиви, медитації, сентенції – і все це з використанням автологічного слова.
У циклі “Ехсеlsior” (“До вершин, вище”) своєрідно поєднано риторичність і наративність. Поема “Наймит”, у якій виразно проступає національна ідея, містить багато автологізмів для характеристики образу наймита: „Той наймит – наш народ!”; “Нестаток, і тяжка робота, І натуга Зорали зморшками чоло”. На наймиті “зрібна сорочка”, “сіряк”. Такими автологічно-метонімічними деталями зображено людину із соціальних “низин” у колоніальних умовинах. Проникливий ліризм і поетичність досягається образами, які не є виразними тропами: „Сумує німо він...”, „А спів той наче брат...”, „І земельку святу, як матінку, кохає, Як матінку сини”. Мало тропів містить нараційний плин у поезії “Христос і хрест” також містить мало тропів. Загальну ж тональність оповіді визначає вже перша строфа:“Серед поля край дороги Стародавній хрест стоїть, А на нім Христос розп’яти Висів тож від давніх літ”.
Оповідність і негуста метафорична наповненість властива “Ідилії”. Натрапляємо тут на „не поетикальні” прозаїзми. Ось портрет дівчинки: “мов мишачий хвіст, косичка”, „в маленькій запасчині підіп’ятій”, „стручки Зеленого гороху визирали З-за пазухи”.
На сторінках збірки багато рядків, висловлених автологічно: “Пісні і праця – великі дві сили”. Ця синтетична формула виражає саму суть національно-історичного буття нашого народу. Адресуючи свої слова „Співакові”, поет пише: “Біль свій, і щастя, й життя їй віддай,Будь її колос, лушпина й стебельце!” Чи можна собі уявити автологізм-прозаїзм „лушпина” в координатах іншої, окрім Франкової, поетичної системи, до того ж прозаїзм тут набирає ознак фігуральності?
Виразною автологією позначений і сонетарій І.Франка – його “Вольні сонети” і “Тюремні сонети”. У циклі „Вольні сонети” І.Франко чи не першим у світовій поезії у жанрі сонета вдається до прозаїзмів. Для прикладу п’ятий вірш циклу містить своєрідні художньо-публіцистичні твердження: “Незрячі голови” (поєднання нелогічного й автологічного з виразним відтінком метонімічності мислення) – “наш вік кленуть”. Другий катрен сонета – суцільна автологія, майстерно стилізована під хіазм: “Та що ж то – право? Право – се лиш сила, А сила — право, се закон природи”.
Прекрасні, глибокодумні автологічні афоризми маємо в сонеті дев’ятому: „Лиш в праці варто і для праці жить!” „Зректись себе і буть самим собою”.
І.Франко став творцем вельми своєрідного явища у світовій поезії – “тюремного сонета” – явища наскрізь новаторського. Цикл має свій внутрішній сюжет і свою динаміку. Автологічна лексика тут особлива, зрештою, як і інші засоби, зокрема фонічні. Наприклад, парадоксальна рима: образ „дрантя” римується з „Данте”(!).
„Візитирка”, „кибель”, „клоака”, „виходок”, запах „карболки”, вкраплення лексем із злодійського жаргону (спотворені вирази німецькою мовою) – усі ці автологізми окреслюють тюремний „Hausordnung”.
Аналогічні автологізми окреслюють „тюремну культуру” (уперше, мабуть, у світовій поезії натрапляємо на таке словосполучення), як і „пісню арештанську” і загалом плин натуралістичного, по суті, письма, уперше застосованого в такому „аристократичному” виді витонченої поезії, як сонет. Автологічними є сатиричний цикл “Оси” і поема „Ботокуди” автологічні. Сатира на галицьку дійсність вимагала саме такої форми образності. Автологічний лексикон тут значно розширюється: „об’єкції”, „реколекції”, „нігілісти”, „парастас”, „цюпа”.
Сатиричне силове поле поеми “вбирає” в себе лексику, яка ще не звучала. „Бидло [...] З масті сірої; “плем’я” “малодумне, незглибиме”; суспільний лад – це „канчуківство”; конспіратори їдять „польські зрази” і, „з’ївши „гуцульську мамалигу”, „сплодили при тім Славну “Польськую інтригу”.
Досить панорамно в колосальному творчому доробку І.Франка представлена „оповідна” поезія. Вже назва циклу “Галицькі образки” сигналізує, що в ньому поет художньо репрезентує різні сторони “галицького битія”. Оповідні структури переважно автологічні (“У шинку”,“Михайло”,“Баба Митриха”,“Ґалаґан”, „В лісі”, „Журавлі”), багато специфічної термінологічної лексики. Автологічною структурою образка „Журавлі” виступає фрагмент дитячої пісеньки, що своєрідно „прошиває” всю поезію („Круцю, круцю, журавлі”)
Збіркою „З вершин і низин” Іван Франко ввійшов у нашу поезію як поет-новатор. Це проявилося передусім у „видобутті” колосальних потенційних можливостей автологічного письма для побудови поетичних структур різних жанрів.
Знання, яке не спирається на ідеї минулого, яке не має зв’язку зі своїми витоками, позбавлене основ та глибинної суті. Тому опанування культурним надбанням нашого народу має важливе значення для духовної і соціальної розбудови України. У зв’язку з цим доречно сьогодні замислитись над спадщиною великого українського письменника, видатного критика, публіциста, ученого, громадського і політичного діяча І.Франка.
Дослідниками підраховано, що найповніший бібліографічний покажчик творів Івана Франка містить понад 6 тисяч назв – художніх, публіцистичних творів, наукових досліджень, численних перекладів чи не з усіх літератур і мов світу, величезну кількість рецензій, статей, оглядів, відгуків на більшість загальнокультурних тем. Важко назвати когось з інших письменників світового значення, геній якого так плідно виявився б у різних сферах творчості і який би залишив стільки наукових і мистецьких творів, як Іван Франко.
“Після Тараса Шевченка українська культура не знала діяча, рівного Іванові Франку за титанічними масштабами діяльності. Вічний революціонер, співець трудового народу, один з перших в європейських літературах співців робітничого класу, найвизначніший письменник пошевченківської доби, глибокий мислитель – таким є для нас Іван Франко.” (О.Гончар, з промови на відкритті пам’ятника І.Франкові у Львові. Газ. ”Радянська Україна”. – 1964 р. – 1 листопада.)
Іван Франко – син заможного селянина-коваля з Нагуєвич Дрогобицького повіту в Галичині – народився 27 серпня 1856 р.
Франки були людьми привітними, гостинними. Вечорами до їхньої хати сходились сусіди, розповідали сільські новини. Мати Франка дуже любила співати. Від неї він записав безліч народних пісень і цілий весільний обряд. Початкову освіту І.Франко здобув у дворічній школі села Ясениці Сільної, звідки була родом його мати. Навчання здійснювалося польською і німецькою мовами. У 1864 році після закінчення початкової школи батьки віддають сина до головної міської школи в Дрогобичі.
У гімназії вивчали німецьку, українську і класичні мови, а також природознавство, всесвітню історію, фізику, математику. Дрогобицький період життя зафіксований у таких творах: “Гірчичне зерно”, “Отець – гуморист”, “У столярні”. Твори “Спомини з моїх гімназійних часів”, “Причинки до автобіографії” та деякі інші твори містять картину навчання Івана Франка в Дрогобичі. Найбільше, що виніс майбутній письменник з Дрогобицької гімназії, – це бажання працювати для народу.
“Батько помер у 1865 році, а в 1872 році померла і мати. “Ми дістали мачуху і вітчима замість родитилів” – пише Франко в автобіографії. Зі своїм вітчимом Гринем Гавриликом Іван Франко підтримував дружні стосунки протягом всього життя. Залишившись без батьків, Франко був змушений працювати репетитором. На зароблені гроші він утримується матеріально і купує книжки для особистої бібліотеки.
Саме там, у гімназії, постав у той час таємний гурток.
У 1875 р. він вступає на філософський факультет Львівського університету, обирається членом “Академического кружка” і редакції журналу “Друг”. За словами Івана Франка, Львівський університет на той час не був “світильником у царстві духа”. Професори часто на лекціях відбували свою повинність, не давали студентам міцних знань. “Прийшовши до Львова, до “Академического кружка”, я опинився раптом серед спорів язикових і національних, котрі для мене досі були майже чужі і незрозумілі, то й, очевидно, не міг у них найти ладу і хитався то на сей, то на той бік” – згадував він. (Франко І. Лист до М. Драгоманова від 26 кв. 1890 р. // Зібрання творів: В 50 т. – Т. 49. – С.244). Москвофільська партія, яка мала сильні позиції в Галичині ще з 30-х років, захопила і молодих хлопців. Івана Франка призначають бібліотекарем “Академического кружка” (своєрідний філіал москвофільської партії серед студентської громади). Але Іван Франко не дуже довго перебував під впливом москвофільської ідеології, яка у Львові не одного звела зі шляху служіння своєму народові.
Про своє університетське навчання Іван Франко писав так: “В тих трьох роках університетського життя я читав досить багато, хоч без вибору, більше белетристики, ніж наукових речей. Лекції на університеті зовсім мене не зайняли й не дали мені нічогісінько – ані методи, ані здобутків. Я слухав класичної філології у покійного Венцлевського й зівав, слухав руської граматики і літератури у доктора Огоновського.” (Франко І. Лист до М. Драгоманова від 26 квітня 1890 р. // Зібрання творів: В 50 т. Т.49.– С.245).
Найбільшу роль у становленні літературно-естетичних, як і, зрештою, суспільно-політичних поглядів І. Франка зіграли три листи М. Драгоманова до редакції журналу “Друг”. Восени 1875 року І.Франко увійшов до керівного складу журналу “Друг” як бібліотекар. Керівну роль у “Друзі” почали відігравати Іван Франко, Михайло Павлик, а також І.Белей, І.Мандичевський, А.Горбачевський. Михайла Павлика обрано головою редакційного комітету.
Листи М.Драгоманова (перший надрукований у “Друзі” 1875 року, другий і третій 1876 р.) стосувалися мови журналу та його суспільно-політичного напрямку. Знайомство з М. Драгомановим мало корисний вплив на І.Франка, який почав у своїх творах давати реальні малюнки з народного життя. У 1877 році почалися арешти серед університетської молоді у Львові. 11 червня 1877 року за розповсюдження соціалістичних ідей заарештовано І. Франка. Після його засудження на дев’ять місяців тюрми настав переполох між українською молоддю. Та ще гірше лихо спіткало Франка після виходу з в’язниці. А.Крушельницький писав, що “сто раз більше болів його тяжчим від кримінального суду несправедливіший засуд своєї суспільності – кинений на нього і товарищів. Франка викинено з “Просвіти”, заборонено йому приходити до “Руської Бесіди, а люди, що мали до нього яке діло, сходилися з ним потай, у секреті, і се ще більше пригноблювало і чи радше принижувало його” (Крушельницький А. Іван Франко, Коломия. – С.25–26). Але вплив Івана Франка на університетську молодь від цього часу починає постійно зростати.
Франко береться за видання нових журналів. Разом з Михайлом Павликом він видав два випуски “Громадського друга”, а далі дві книжки “Дзвона”, “Молота”. І хоч все це було конфісковане прокуратурією, видання ходили по руках студентів.
Незважаючи на переслідування, конфіскацію журналів, він і далі охоче береться за видавничу справу. Велетенська громадська, журналістська, письменницька діяльність І.Франка періоду 1878–1979 рр. утвердила його авторитет серед галицької прогресивної молоді, як і серед передової частини галицького суспільства загалом. Незважаючи на те, що авторитет І.Франка зростав з кожним днем, умови праці і громадської діяльності письменника залишались досить важкими. Нездійсненим виявилось видання прогресивного журналу “Нова основа”, були й інші труднощі побутового і морального порядку. Але і в цих складних матеріальних і моральних обставинах І.Франко працює завзято і наполегливо. Франко створює велику сатиричну поему “Ботокуди”, фактично сатиричний памфлет на лад Австро-Угорської імперії. Не покидає І. Франко і співробітництва у польській робітничій газеті “Praca”, бере участь у робітничому русі. І все ж умови складалися настільки нестерпні, що залишатися у Львові письменникові не було ніякої можливості. Саме в цей час приятель учитель з Березова-Нижнього Коломийського повіту Кирило Геник запропонував І. Франкові приїхати до нього.
1 березня 1880 р. І.Франко виїхав зі Львова до Коломиї. Тут він зустрівся з Ольгою Рошкевич, а також із Кирилом Геником. По дорозі І.Франко та К.Геник зупинились на відпочинок у містечку Яблунові, де 4 березня 1880 р. І.Франка було затримано поліцією і заарештовано. Так 5 березня 1880 року І.Франко був ув’язненим у Коломийській в’язниці і поміщений у камері № 6.
У коломийській тюрмі І.Франко створив такі шедеври політичної лірики, як “Вічний революціонер”, поезії, що пізніше у збірці “З вершин і низин” увійшли до циклів “Веснянки”, “Скорбні пісні”, “Нічні думи” та ін. Після звільнення з тюрми у 1881 р. Франко разом із Іваном Белеєм почав видавати місячник “Світ”, де вмістив і початок великої повісті “Борислав сміється”. Коли в львівському літературному часописі “Зоря” було оголошено конкурс на повість, створив “Захара Беркута”. Повість одержала нагороду.
Уснопоетичну творчість українського народу Франко висвітлював і досліджував з точки зору інтересів трудового народу. Саме так побудовано його знамениту тритомну працю “Галицько-руські народні приповідки”, яка становить і на сьогодні неперевершений взірець у світовій пареміографії, саме так побудовано і серію його капітальних наукових досліджень під заглавною назвою “Студії над українськими народними піснями.”
У дослідженнях фольклору Франко не лише очолював передову науку в Україні, робив помітний внесок у розвиток світової фольклористики.
Бурхливий розвиток національної думки в нашій країні спонукає знову замислитись над франкознавством і визначити контури дальших досліджень у цій царині. Нині накреслилась тенденція до універсалізації франкознавства: воно намагається стати адекватним універсалізмові письменника. Помноження аспектів дослідження, приплив нових франкознавчих кадрів вимагає розширення й популяризації наукової бази –першоджерельних матеріалів. Ними є твори письменника у всій їх сукупності та дотичні до його особи документи – листи, мемуари, рецензії. Час потребує більш глибокого вивчення його творчого спадку.
Величезною історико-культурною подією в нашому житті стало видання 50-томного зібрання творів письменника.
Отже, на черзі видання всіх творів Каменяра, повне академічне зібрання його спадщини, перевидання окремих його збірок, зосібна такої, як “З вершин і низин”. У численних популярних виданнях вибраних творів Франка фігурують одні й ті самі назви, переважно бориславського циклу. Деякі франкознавці були проти такого однобічного добору, вважаючи, що слід видавати або окремі твори, або авторські збірки. Слід інтенсивніше друкувати неопубліковане. Зокрема, назріла необхідність видати листи письменника.