Середньовіччя в українській літературі
Митрополит Кирило II — церковно-політичний діяч і письменник, виходець з Галицько-Волинського князівства, був хіротонізований у 40-х рр. XIII ст. Обіймаючи протягом тривалого часу Київську митрополичу кафедру, Кирило часто відвідував підпорядковані йому єпархії. Є підстави вважати, що під час цих поїздок митрополит та галицькі книжники, які його супроводжували, знайомили північні (російські) єпархії зі своїми літературними традиціями та деякими перекладними творами. Зокрема, за участю Кирила II у Переяслав-Залєський був перевезений список хронологічного зведення 1262 р. і з витягами з перекладних історичних творів. 1270 р., на прохання Київського митрополита, з Болгарії було надіслано слов’янський переклад Номоканону ("Кормчої книги") — зведення норм церковного права. Цей список ліг в основу місцевої редакції Кормчої, а також вплинув на рішення архієрейського собору, що відбувся 1274 р. у Володимирі-на-Клязьмі. На цьому соборі книжник Серапіон був висвячений на єпископа Володимирського . Своєрідним підсумком архієрейського собору стали створені Кирилом II "Правила Кюрила митрополита руського, съшедшихся єпископ: Далмата ноугородьского, Игнатья ростовьского, Феогноста переяславьского, Симеона полотьскаго, на поставлениє єпископа Серапиона володимирскаго" [8; 10].
Найхудожнішою частиною твору є вступ, який починається загальними міркуваннями про промисел Божий. Потім митрополит вказує на непорядки у житті та діяльності духівництва, які пояснює тим, що раніше церковні правила були багатьом недоступні, бо писані по-грецьки. Тепер же, — продовжує Кирило II, — завдяки тлумаченню, правила "благодатью Божиєю сияють" , і закликає вірних їх враховувати, оскільки недотримання цих правил привело на землі Київської Русі кару Божу у вигляді монголо-татарської навали. Напевне, під впливом Серапіона Володимирського (його другого чи третього "слова") автор досить художньо вказує на наслідки забуття Божих правил: "Не расЂя ли ны Бог по лицю всея земля? Не взяти ли быша гради наши? Не падоша ли сильний наши князи острієм меча? Не поведени ли быша въ плЂн чада наша? Не запустЂша ли святыя Божия церкви? Не томими ли єсмы на всяк день от безбожьных и нечистых поган?" Текст самих "Правил" менш цікавий з літературного боку, хоч і там вкраплено невеликі моралізаторські повчання [9; 14].
Митрополитові Кирилу дослідники приписують також "Слово и поученіє к попам" та декілька статей у складі "Мірила праведного". "Слово и поученіє к попам" є своєрідним додатком "Правил". У ньому автор закликає ієреїв берегтися "всякого грЂха": пияцтва, ненажерства, сварок, гордості, багатослів’я, люті, брехні, скнарості, немилосердя, ненависті, заздрості та сатанинських справ. Не виключено, однак, що "Слово о поученіє к попам" було складене Серапіоном Володимирським (так вважає В. Колобанов) [10; 7].
Після татаро-монгольської навали частина київських і галицько-волинських книжників емігрує на північ. Там вони часто дістають високі церковні посади. Не припиняється і відплив талановитих людей у російські князівства й після 1299 р., коли митрополичу кафедру було перенесено з Києва до Володимира- на-Клязьмі.
Видатним представником ораторської прози епохи пізнього середньовіччя був киянин Серапіон. Відомо, що 1238 р. він був архімандритом Києво-Печерського монастиря, а 1274 р. поставлений єпископом у Володимирі-на-Клязьмі. Наступного, 1275 р., він помер. До наших днів дійшло п’ять проповідей, що, безумовно, належать йому. З короткого запису в літописі, що повідомляє про його смерть, та зі змісту слів самого автора можна зробити висновок, що написав він значно більше. Хоча майже всі відомі нині твори були написані Серапіоном у володимирський період його діяльності, всі вони є зразками насамперед київського ораторського мистецтва, оскільки він сформувався як церковний діяч і письменник у Печерському монастирі [11; 12].
Усі п’ять "слів" Серапіона подібні одне до одного за змістом і за стилем. Провідна ідея проповідей — страх перед гнівом Божим, що нагадує про себе різними страшними подіями. Підкорення Київської держави ворогами — це кара Божа за гріхи людей. Єдиний спосіб урятувати Русь від іноземного ярма проповідник вбачає у каятті, у приверненні ласки Божої моральним самовдосконаленням. У першому слові "О казнех Божиях и о ратех" Серапіон говорить про землетрус (найвірогідніше, той, що відбувся 1230 р. у Києві).
Проте в центрі уваги твору — біди, які перенесли люди під час татарського лихоліття. Більшість вчених вважає, що цю проповідь було написано у Києві одразу ж після взяття міста військами Батия. Решту "слів" Серапіона було створено вже у Володимирі. Найяскравіший образ спустошення Київської Русі дано у третьому слові, де автор звертається до слухачів, "до братії":"Разрушены божественыя церкви; осквернены быша сосуди священии потоптана быша святая; святители меню во ядь быша; плоти проподобных мних птицам на снЂдь повержени быша; кровь и отець и братия нашея аки вода многа землю напои; князий наших воєвод крЂпость ищезе; храбрии наши, страха наполъньшеся, бЂжаша; мьножайша же братия и чада наша въ план ведени быша; села наша лядиною поростоша и велычьство наше смЂрися; красота наша погыбе; богатство наше онЂмь в користь быст; труд нашь поганий наслЂдоваша; земля наша иноплемеником в достояниє быст; в поношениє быхом живущиим въскрай земля нашея; в посмЂх быхом врагом нашым, ибо сведохом собЂ акы дождь съ небеси гнЂв Господень" [12; 16] .
Друге, четверте і п’яте "слово" цікаві конкретними описами тих гріхів, що накликають на людей гнів Божий: немилосердя, брутальність, лихварство, пияцтво, а також різні язичницькі забобони, зокрема віра у волхвів. Водночас автор засуджує жорстокі знущання з людей, що були запідозрені у ворожбитстві. Ідейно-тематична спрямованість проповідей Серапіона Володимирського випливала з вчення про стосунки між Богом та людьми і, як і ідея "казней Божіих", дістала розвиток ще у творах Феодосія Печерського. Але після монголо-татарської навали твердження про "казні Божі" набрало цілком конкретного змісту. І центральна тема Серапіонових творів — ординське лихоліття, і певні конкретні питання постають у проповідях не як абстрактні риторичні міркування, а як картини з реального життя. Усі п’ять "слів" проповідника пройняті духом сучасності: тяжкі випробування, що прийшли на рідну землю, наклали на них яскравий відбиток. Ідеї і теми творів Серапіона продиктовані як потребами суто церковної проповіді, так і щирим патріотичним почуттям. Описуючи біди ординської навали, автор закликає людей перед обличчям грізної небезпеки увільнитися від гріхів, дрібних і великих.
У проповідях Серапіона відчувається висока книжна культура автора, його літературний талант, зв’язок з такими видатними майстрами ораторського мистецтва, як Іларіон Київський та Кирило Туровський [13; 57].
Апокрифічне "Слово о Лазаре†воскресеніи" виникло, за гіпотезою І. Франка , на зламі XIII і XIV ст. (За версіями І. Єрьоміна, М. Рождественської та ін. — на межі XII — XIII ст.) ; найраніші списки датуються XV ст.
Тематично твір пов’язаний з канонічною євангельською розповіддю про воскресіння Лазаря (від Іоанна, XI, 1 — 44), але своїми джерелами сягає сюжету, запозиченого з апокрифічного Никодимового Євангелія. Старозавітні праведники страждають у пеклі. Цар Давид бере гуслі й, перебираючи струни, радісно оголошує про наближення дня спасіння — адже народився Христос. Тоді Адам пропонує надіслати звістку до Ісуса з питанням: "Хощет ли нас от муки сея избавити?" Давид пропонує відправити "друга Христова" Лазаря, що помер чотири дні тому. Це почувши, Адам, "тяжко стоня", виголошує перед Лазарем своєрідне послання до Ісуса, в якому стисло характеризує усіх старозавітних праведників, підкреслює їхню безгрішність і молить Господа про визволення: "Прийди по нас въскорЂ, избави оть Ада и свяжи діявола" Лазар воскресає і переказує Христові благання Адама та інших праотців. Ісус Христос з архангелами та усіма ангелами сходить "духом на Ада", руйнує пекельні "врата мЂдная и верея желЂзная" і — визволяє праведників. Крім канонічного та апокрифічного Євангелій, при написанні твору автор використовував інші апокрифічні оповіді як книжного, так і фольклорного походження, Псалтир, твори отців церкви та Кирила Туровського. "Слово о Лазареві воскресеніи" — високохудожній твір, йому властиві поетичність викладу, ритмічна будова.
Шість послань належить волинянину Петрові, що був митрополитом у 1308 — 1325 рр. В історії церкви він відомий фактичним перенесенням центру до Київської митрополії з Володимира-на-Клязьмі до Москви. Загалом послання не виходять за рамки повчань: мирян автор закликає регулярно причащатися та шанувати батьків; священикам забороняє займатися торгівлею та лихварством, а ченцям — жити в одному монастирі з черницями.
Отже, хоча послання митрополита Петра не мають високої літературної вартості, вони важливі як свідчення безперервності розвитку нашого письменства XIII — XIV ст.
2.2 Жанрове розмаїття літератури Середньовіччя: переклади та переробки, ізборники
У середині XIII — середині XV ст. в Україні продовжує розвиватися перекладна література. Найінтенсивніше переробляються і доповнюються збірники, куди входять твори учительного, літургійного і повчально-оповідного характеру. До відомих ще у часи Київської Русі — "Златоуста", "Златоструя", "Маргарита", "Пчоли" додається новий — "Ізмарагд", що виник у кінці XIII — на початку XIV ст.
"Ізмарагд" — літературний збірник, відомий у численних списках XIV — XVII ст., серед яких можна виділити три (іноді — дві) редакції [13; 54] .
Пам’ятка об’єднує ряд "слів" та повчань, більшість з яких має релігійно-моральний характер. Численність переробок "Ізмарагду" призвела до того, що кількість статей у різних списках — навіть у межах однієї редакції — неоднакова, від 35 до 361 слова. "Ізмарагд" починається "Стословцем Геннадія, патріарха Цареграда", відомим ще з XI ст., який містить зведення основних догматів християнського віровчення, висловлених афористично у сотні строф. Наступну частину збірника становить ряд слів "о почитанії книжном", у яких, крім похвали книгам, викладено погляди різних авторів на читання, шлях до спасіння через тлумачення книги тощо. Окремі статті присвячено розглядові християнської доброчинності та людських гріхів. У них прославляються страх перед Богом, смиренність, тверезість, щедрість, правдивість, працьовитість, а засуджується лихварство, злотолюбство, злодійство, пияцтво, гнів, брехливість, заздрість, лінощі тощо. Чимало місця присвячено пережиткам поганства, що наприкінці XIII — XIV ст. були досить поширеними серед народу. Автори виступають проти поклоніння ідолам, ворожбитства, волхування, всіляких забобонів та розваг, пов’язаних з дохристиянськими віруваннями. Відчутні покутницькі мотиви — це і зображення кар Божих за гріхи, і нагадування про Страшний суд.
Ряд творів збірника торкається родинно-побутових стосунків ("О женах добрых и злых", "О наказаніи чад", "Како достоит челядь имЂти"). Тут викладено поради про ставлення до слуг, про взаємини чоловіків і жінок, виховання дітей. У інших творах викладено суть посту, літургії; є статті про правду і кривду, сни, пояснення днів тижня тощо. Майже половина слів "Ізмарагда" — місцевого походження. Це, зокрема, проповіді Феодосія Печерського, Кирила Туровського, Серапіона Володимирського. В основу багатьох інших статей покладено твори отців церкви: Іоанна Златоуста, Василія Великого, Єфрема Сирина, Євсевія Александрійського. Деякі слова, вміщені в "Ізмарагді", майже дослівно запозичені з "Ізборника" 1076 р., інші — близькі до окремих творів з "Маргарита", "Златої цепі" та "Златоструя" [14; 37].
Близько 1262 р. у Галицько-Волинському князівстві створюється велике за обсягом хронографічне зведення, що охоплювало значний період історії — від "створення світу" до захоплення Єрусалима Титом у 70 р. Хоча це зведення не збереглося, уявлення про нього дають пізніші списки: Іудейський, або Архівний, хронограф кінця XV ст., білорусько-український Віленський хронограф кінця XVI ст., що найкраще відтворює архетип. Отже, до складу Хронографа XIII ст. увійшло ряд текстів: "Шестоднев" Іоанна екзарха Болгарського, "Бесіди на Книгу Буття" Іоанна Златоуста, старозавітні книги (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня, І cyca Навина, Суддів, Руф, І — IV Книги Царств, фрагменти з деяких книг пророків), витяги з Четвероєвангелія. У збірник також включено 1, 2, 4 — 10 книги з візантійської хроніки Іоанна Малали, фрагменти з хроніки Георгія Амартола, Палеї історичної, повний текст Хронографічної Александрії, "Іудейської війни" Йосифа Флавія та деякі апокрифічні тексти . Склад пам’яток, що ввійшли до хронографічного зведення 1262 р., дає уявлення про обсяг джерел, які були відомі галицько-волинським книжникам середини XIII ст. [15; 62]
Напевне, у XIII — XIV ст. на українських землях з’являється Тлумачна Палея ("Бытіє толковоє на Іудея") , що виникла на грецькому ґрунті не раніше VIII ст.; найстаріший церковнослов’янський список її датується XIV ст. У творі йдеться про події старозавітної історії від створення світу до царювання Соломона.
Пам’ятка закінчується пророцтвами дохристиянських філософів і пророків про майбутній прихід Христа. У пізніших списках розповідь доведено до Ісусових часів. Текст Тлумачної Палеї становить виклад подій з численними додатками та коментарями до біблійних книг з виразною антиіудейською, а також антимусульманською спрямованістю. Канонічні тексти доповнюються значною кількістю апокрифів, вставками науково-природничого характеру та коментарями. Екзегетична частина Палеї скомпільована на основі богословських творів різних християнських письменників. В основу першого розділу покладено "Шестодневи" Іоанна екзарха Болгарського та Северіана Гевальського, Василія Великого, Єпифанія Кіпрського. Автор переповідає апокриф про Сатанаїла, подає різні відомості про реальних та фантастичних тварин. Далі йдеться про створення людини з описом будови людського тіла, розповідь про Адама і Єву, Авеля і Каїна, Ноя, Авраама, Ісаака та його синів, Йосифа Прекрасного. У текст вставлено значний за обсягом апокриф "Заповіти дванадцяти патріархів". Дуже детально Тлумачна Палея розповідає про Мойсея з багатьма неканонічними подробицями та вставкою про властивості дванадцяти каменів. Решту пам’ятки присвячено переказові старозавітних книг Ісуса Навина, Суддів, Руф та викладові історії про царів Саула, Давида і Соломона. У Тлумачній Палеї використано також апокрифічні слова Афанасія Александрійського про Мельхіседека, "Ліствиця" Іоанна Синайського, твори Єфрема Сирина, Василія Великого, Єпифанія Кіпрського, Іоанна Златоуста, Козьми Індикоплова, Мефодія Патарського [17; 81].
"Сказання про Індійське царство" (або "Повість про царя і попа Іоанна") виникло у XII ст. у Візантії. В Україні цей твір став відомий з XIII — XIV ст. завдяки сербському перекладові з латинської переробки повісті. Найімовірніше, "Сказання" спочатку з’явилося у Галицько-Волинській землі. Воно написане у формі відповіді легендарного володаря Індійського царства Іоанна грецькому цареві Мануїлові. Це своєрідна утопія: фантастичний образ далекої могутньої християнської держави з ідеальним суспільно-політичним устроєм і незліченними багатствами. Цар — піп Іоанн пише Мануїлові, що йому і його книжникам не вистачить життя для опису всіх багатств і чудес велетенської Індії. Розміри цієї країни такі, що "итти на єдину страну 10 месяц, а на другу немощно доити" . Потім цар описує міфічних істот свого царства: велетнів, людей триногих, німих, рогатих, горбатих, собакоголових тощо; звірів — крокодилів, слонів, верблюдів, птаха фенікс. Індійське царство перетинає річка Едем, що бере початок у раю; у її водах добувають коштовне каміння. У країні царя Іоанна немає ні жаб, ні змій, ні вужів, а люди всі чесні: тут немає "ні татя, ні розбойника, ні завидлива чоловіка" .
Описуючи свої військові походи, володар Індійського царства каже, що перед ним несуть 20 хрестів і 20 стягів із золота, помережаних коштовним камінням; у його війську — по 2 мільйони 600 тисяч вершників і піхоти, не рахуючи тих, хто везе харчі. Царський двір такий величезний, що людина може його обійти за п’ять днів; палат у ньому — безліч, зроблених із золота, срібла та дерева, і у кожній якісь чудеса. Цар має два дзеркала: одне — "праведноє", інше — скляне. У "праведному" людина бачить свої гріхи, а скляне зразу ж вказує того, хто мислить зло на свого володаря. З царем Іоанном щоденно обідають дванадцять патріархів, десять царів, дванадцять митрополитів, триста ігуменів і т. д. "Сказання про Індійське царство" набуло широкої популярності в наступні віки, оскільки відповідало мріям народу про ідеальну християнську державу, яка зможе захистити його від ворогів [18; 90].
"Слово про дванадцять снів Шахаїші" — повість східного (мабуть, перського) походження — має есхатологічний характер. Зміст твору становить опис загадкових снів царя Шахаїші та їхні тлумачення книжником Мамером (в інших списках — Амерою, Митрою). У другій, виразно християнізованій, редакції повість має назву "Слово про дванадцять снів Мамера": тут ім’я царя Шахаїші замінено ім’ям тлумача його снів. Цареві Шахаїші сняться страшні й незрозумілі сни. (Наприклад, перший: від землі до неба — золотий стовп; другий — з неба звисає сира туша тварини і т.п.). Філософ Мамер символічно пояснює ці сни. Загальний зміст його тлумачень зведено до похмурих пророцтв. Незабаром на землю прийдуть злі часи, "мятеже по всЂй земли", земля скоротиться, сонце й місяць поблякнуть, зорі спадуть з небес, з’являться різні знамення, комети, громи, землетруси, град. "ЛЂта и мЂсяц съкратятся, и потоп изгибнет мир" , — проголошує вчений книжник [19; 104].
Похмурі картини Апокаліпсису були досить поширеними у літературі пізнього середньовіччя. Занепад моралі, пов’язуваний з очікуванням кінця світу 1491 р. (7000 від створення світу), підсилював популярність цього твору після монголо-татарської навали та у періоди жахливих епідемій чуми, що прокочувались Європою.
Чітко виражені есхатологічні мотиви звучать і в апокрифічній "Епістолії небесній" (або "Листі небесному"), відомій у різних редакціях і багатьох списках майже в усіх християнських літературах. Їх принесли в Україну західноєвропейські і покутницькі рухи XIII — XV ст. У вступі до "Епістолії небесної" вказується, що у місті Єрусалимі (у іншій групі редакцій — у Римі) з неба впав лист, який виявився посланням Ісуса Христа до людей. Оповідь ведеться від першої особи — Спасителя. Він нагадує християнам про важливі біблійні події, що сталися у п’ятницю та неділю, і закликає шанувати ці дні, а якщо цього не робитимуть, то напустить на них звірів двоголових, зміїв крилатих, закидає їх гарячим камінням, заллє водою тощо, і вони потраплять "во огнь вічний". Людство може врятуватися, звучить рефреном у посланні, якщо шануватиме святу неділю та поститиме у середу й п’ятницю. Тоді Христос буде до людей милостивим. "Епістолія" — один з найпоширеніших апокрифів в українській писемності, що міцно ввійшов у фольклор, і у видозміненому вигляді дожив до наших днів .
Десь у XIV ст. з’являється ще один есхатологічний апокриф "Пророчество Ісаїно сина Амосова". Цей твір, написаний під враженням монголо-татарської навали, сповнений апокаліптичних мотивів і помережаний ремінісценціями з Біблії. Не виключено, що "Пророцтво Ісаїно" створено під впливом "Епістолії небесної". Бог погрожує грішним людям різними карами й кінцем світу. Анонімний автор майстерно змальовує страшну картину останніх днів цього світу. Гнів Божий принесе повний занепад моралі, війни, голод тощо. Люди будуть віддані на такі муки, що від їхнього крику "потрясеть ся земля, солнце помрькнет, и луна преложит ся в кров" . Плакатиме від жаху земля, море, ріки і все пекло, продовжує автор [20; 11].
Згадки в індексах заборонених книг та ряд південнослов’янських, російських і молдавських списків дають підстави твердити, що в Україні у XIV — XV ст. був відомий ще один апокрифічний твір — "Повість про Макарія Римлянина". У першій частині тут розповідається про подорож ченців Феофіла та Гигіна (останнє ім’я в різних списках має написання як Ригнін, Ригін, Угин) у пошуках земного раю. Мандруючи до місця, де "небо землі приціпляється" , вони проминають Персію, Індію та ряд інших дивовижних країн. На високих і страшних горах бачать безліч зміїв, аспидів, василісків, єдинорогів та буйволів; прикутого до скель велетенського чоловіка, який катується, палений вогнем, та жінку, що обвита лютими скорпіонами. Герої повісті потрапляють у страшні місця, де караються грішники; їхній шлях пролягає біля стовпа, поставленого Александром Македонським на честь перемоги над персами. І тільки покровительство Господа, що посилає ченцям провідниками то голуба, то оленя, рятує відважних мандрівників і допомагає їм щасливо подолати усі перешкоди. Нарешті герої натрапляють на печеру, де відлюдно мешкає чоловік з білими, як молоко, волоссям і бородою, а "лице єго аки Ангела" . Пустельником виявився Макарій, який, дізнавшись про мету подорожі іноків, повідомляє, що до раю смертному ніколи не дійти. Другу частину повісті становить розповідь Макарія Римлянина про своє життя. Це фактично окремий агіографічний твір. Пустельник оповідає, як покинув дім заможних батьків у Римі, подорожував, жебраючи хліб, як натрапив на печеру з левенятами і годував їх "аки своя сины" . Потім Макарій був спокушений дияволом в образі вродливої жінки, згрішив з нею, довго каявся і нарешті зустрів Христа Спасителя. З того часу святий благочестиво живе на відлюдді. "Повість про Макарія Римлянина" закінчується поверненням трьох ченців до свого монастиря, молитвою їх та братії Отцю, Сину і Святому Духові [21; 19].
Не випадково ми так багато уваги приділяємо розгорнутому аналізу літературного процесу українського Середньовіччя. Адже наша мета – показати риси утопічності в цій літературі. Третя частина нашої курсової роботи буде містити вже сублімовані сентенції – найголовніші моменти, які спираються на вищевикладений досить повний матеріал.
РОЗДІЛ ІІІ. РИСИ УТОПІЧНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ
ЛІТЕРАТУРІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
3.1 Риси утопічності в українській літературі та їх зв’язок з релігійною догматикою християнства
В заключній частині нашої курсової роботи ми розглянемо, на основі викладеного нами веще матеріалу саме риси утопічності в українській літературі Середньовіччя. Але розглядаючи це питання, неможливо не звернутися саме до визначення терміну утопія, та найяскравіших зразків утопічної літератури в європейській культурі.
Утопія (від грецьк. u — ні і topos — місце) —- твір, в якому йдеться про вигадку, нездійсненну мрію. Назва походить від твору англійського мислителя Т.Мора "Золота книга, наскільки корисна, настільки і забавна, про найліпший устрій держави і про новий острів Утопію" (1516), де мовилося про химерний острів, на якому ніби існував справедливий лад. Із наступних У. — найпомітніші: "Місто сонця" (1623) Т.Кампанелли, "Закон свободи, викладений у вигляді програми, або Відновлення справжньої системи правління" (1652) Дж. Вінстенлі [22; 16].
Відомі також утопічні романи Д.Верас д'Аме ("Історія севарамбів", 1675-79), В.Морріса ("Вісті нізвідки", 1890), А.Франса ("На білому камені", 1904), драма Е.Верхарна "Зорі" (1898) тощо. Ці твори вплинули на формування соціалістичних ідей, спонукали до їх реалізації, що неодноразово перетворювалась на катастрофу у світових масштабах [23; 47].
В українській літературі найпомітнішим твором такого жанру був роман В.Винниченка "Сонячна машина".
Одним з перших до жанру утопії в світовій літературі звернувся Т. Мор.
По думці Мора, Утопія являє собою безкласове суспільство, що складається з вільних від експлуатації більшості. Однак, проектуючи справедливе суспільство, Мор виявився недостатньо послідовним, допустивши в Утопії існування рабів. Раби на острові - безправна категорія населення, обтяжена важкою трудовою повинністю. Вони "заковані" у ланцюги і "постійно" зайняті роботою. Наявність рабів в Утопії значною мірою, очевидно, було обумовлено низьким рівнем сучасної для Мора техніки виробництва. Раби потрібні утопійцям, щоб позбавити громадян від найбільш важкої і брудної праці. У цьому, безсумнівно, проявилася слабка сторона утопічної концепції Мора. Існування рабів в ідеальній державі явно суперечить принципам рівності, на основі яких Мор проектував зроблений суспільний лад Утопії. Втім, питома вага рабів у суспільному виробництві Утопії незначна, тому що основними виробниками все-таки є повноправні громадяни. Рабство в Утопії має специфічний характер; крім того, що воно виконує економічну функцію, воно є мірою покарання за злочини і засобом трудового перевиховання. Головним джерелом рабства в Утопії був карний злочин, чинений ким-небудь з її громадян. Основною господарською одиницею Утопії є родина. При найближчому ж розгляді, однак, виявляється, що родина в утопійців незвичайна і формується вона не тільки за принципом споріднення. Головна ознака утопійської родини полягає в її професійній приналежності до визначеного виду ремесла. Т. Мор неодноразово підкреслює, що відносини в родині строго патріархальні, "на чолі господарства стоїть найстарший. Дружини служать чоловікам, діти - батькам і взагалі молодші - старшим". Крім того, в Утопії поширене шанування предків. Т. Мор перелічує ремесла, якими займаються в окремих сімействах: це звичайно "прядіння чи вовни обробка льону чи ремесло мулярів". Усі матеріальні блага належать тут більшості. Загальними в Утопії є не тільки природні багатства - земля і її надра, але і вся продукція суспільного виробництва, що також надходить у розпорядження всіх громадян. Держава в особі сенату робить облік і розподіл продуктів споживання в інтересах усього суспільства. На відміну від деяких древніх утопій, наприклад держави Платона, де головна увага приділялась суспільному споживанню і спільності споживання, Т. Мор основне значення додавав пошуку справедливої системи організації виробництва. В Утопії достаток усіх матеріальних благ. Які його джерела? Насамперед, в Утопії немає приватної власності, а продуктивна праця обов'язкова для усіх. Тут немає вільних: крім землеробства, яким зайняті всі, кожний вивчає яке-небудь ремесло як спеціальне, а іноді навіть і кілька ремесел. Таким чином, в Утопії зовсім немає людей, які б вели паразитичний спосіб життя [23; 108].
Утопія за Т. Кампанелла ("Місто Сонця")
Кампанелла вважав, що порядки, встановлені ним в “ Місті Сонця “, найкраще відповідають природі людини. Він був переконаний, що згідно з природнім правом, все є спільним. Як приклад природньої спільності Кампанелла приводив бджіл. На його думку, багатство і бідність - це найбільші недоліки людства. Вони створюють найбільші негаразди, а община робить всіх одночасно і багатими і бідними, багатими - тому що в них є все, бідними - тому що в них немає ніякої власності. Мистецтва і роботи розподіляються між усіма. Через те, що працюють всі, а до того ж праця полегшується технічними вдосконаленнями “ кожному доводиться працювати не більше чотирьох годин на добу “. Решта часу витрачається на розвиток розумових і тілесних здібностей. При такому ставленні до праці кожен сприймає свою професію як найпочеснішу. Той, хто знає якомога більше ремесел заслуговує на більшу повагу, тому всі прагнуть оволодіти якомога більшою кількістю професій. Наперекір християнській моралі у державі Кампанелли існує рівність чоловіка й жінки. Жінки вчаться й працюють ак само, як чоловіки, вони навіть проходять військову підготовку, щоб при необхідності брати участь у захисті держави разом з чоловіками. Разом