Творча діяльність Панаса Мирного
Зміст
Вступ
1. Творча діяльність П. Мирного, чи твори в які закладена тема «Лиха давнього й сьогочасного»
1.1 Тема кріпацтва в українській літературі активно розроблялась письменниками ще довго після офіційного його скасування
1.2 «Голодна воля»
1.3 «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» – брошура Волховського, «воля» 1961 року – це нове ярмо для трудящої людини
1.4 «За водою» та оповідання «Злодій», в основі цих повістей, також лежить тема «лиха давнього й сьогочасного»
1.5 Антикріпосницька тема оповідань-образків Панаса Мирного під назвою «Як ведеться, так і живеться»
1.6 Іван Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р., дав оцінку першим двом образкам, «День на пастівнику» і «Батьки»
1.7 Оповідання «Татарин, братик, татарин!»
2. Жанрово-стильові особливості повісті П. Мирного «Лихо давне й сьогочасне»
Висновок
Література
Вступ
Відомо, що письменники революційно-демократичного напряму в дореформений період виступали ідеологами і виразниками інтересів усього покріпаченого селянства, яке становило переважну частину трудящого населення. Після реформи 1861 року докорінно змінилася соціальна структура українського села. Посилено йшов процес класового розшарування. Царська Росія перетворювалася на буржуазну монархію. Зрозуміла річ, розкололася на ворожі один одному табори і колишня селянська громада, яку так ідеалізували письменники ліберального спрямування, покладаючи на неї всі надії в справі поліпшення життя села.
Заможніша частина села і раніше близько стояла до поміщика, вислужувалась перед ним, одержувала певні привілеї і могла придбати землю, увійшовши в спілку з представниками експлуататорських класів. Представники сільської верхівки швидко почали багатіти, разом з поміщиком експлуатуючи бідноту. Розвиток капіталізму в сільському господарстві призводив до ще більшого класового розмежування, до загострення соціальної боротьби, до все більшого збагачення незначної купки представників пануючих класів і до страхітливого зубожіння сільської бідноти. Тепер уже село, крім поміщика-земле-власника, мало й куркульню, лихварів-орендаторів і гендлярів, сільських чиновників-п'явок, збирачів податків, старост, – і всі вони живилися працею народу. Так Панас Мирний викриває і «давнє лихо» – кріпосництво, – і «сьогочасне лихо» – капіталізм – в українському» селі, які однаково прирікають трудяще селянство на безправність і злидні. В цьому велика сила художнього узагальнення, типізація явищ живої дійсності, пафос викриття антинародності будь-якої експлуататорської системи.
Творча діяльність П. Мирного, чи твори в які закладена тема «Лиха давнього й сьогочасного»
1.1 Тема кріпацтва в українській літературі активно розроблялась письменниками ще довго після офіційного його скасування
Прапор революційної боротьби проти кріпосництва ще в 40 х роках високо підніс Шевченко і несхибно його тримав до самої смерті. Антикріпосницькі традиції його творчості продовжували і розвивали Марко Вовчок, Не-чуй-Левицький, Панас Мирний, Глібов. Українська література в пореформений період вела непримиренну боротьбу проти залишків кріпосницького права. І це природно. Адже залишки кріпосництва в цей час були настільки сильними і відчутними, що серйозно гальмували економічний і духовний розвиток усього суспільства. У 1869 році Салтиков-Щедрін писав у творі «Ознаки часу», що, хоч кріпосне право офіційно ніби й не існує з 19 лютого 1861 року, проте воно живе в думках людей, у звичаях, у вчинках; з нього випливають різні моральні й розумові потворності, які розтлінно впливають на людські серця, породжують неймовірні злидні серед селянства. «В жодній країні у світі селянство не переживало і після «визволення» такого розорення, таких злиднів, таких принижень і такої наруги, як у Росії», – писав В.І. Ленін.
Письменники – революційні демократи сміливо викривали і засуджували кріпосницькі реформи, закликаючи селянство до збройної боротьби. Чернишевський, що стояв у 60 х роках на чолі революційної демократії, ясно бачив усю вузькість, усе убозтво горезвісної «селянської реформи», її суто кріпосницький характер. Ось чому він у своєму романі «Пролог полога» (1877), як зазначав В. І. Ленін, «протестував, проклинав реформу, бажаючи їй неуспіху, бажаючи, щоб уряд заплутався в своїй еквілібристиці між лібералами і поміщиками і вийшов крах, який вивів би Росію на шлях відкритої боротьби класів» '. Разом з тим Чернишевський викривав ліберальних базік, які в спілці з кріпосниками-поміщиками запроваджували реформу з таким розрахунком, щоб ніяк не зменшити права експлуататорів.
Сила критичного реалізму Панаса Мирного полягає саме в тому, що він у яскравих художніх образах розкрив антинародну сутність кріпосництва, показав справжній зміст царських реформ, правдиво відтворив пагубність і розтлінність впливу залишків кріпосного права у пореформену добу. Проблема «лиха давнього й сьогочасного хвилювала Мирного протягом усієї другої половини XIX сторіччя. Письменник сміливо підносив важливі питання суспільного розвитку і засуджував поміщицько-кріпосницькі порядки, які породжували незчисленні страждання народу. У повістях «Голодна воля», «За водою», «Лихо давнє й сьогочасне», в деяких оповіданнях циклу «Як ведеться, так і живеться» підноситься тема «голодної волі», показується злочинність того соціального ладу, який великою мірою тримався на кріпосницьких засадах. Мирний стоїть у перших рядах борців проти поміщицько-кріпосницької неволі, його твори на цю тему становлять нову сторінку в розвитку українського критичного реалізму.
Десь у першій половині 70 х років, працюючи над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», Мирний розпочав писати і великий твір «Голодна воля». Іван Білик знав про цей задум брата і радив йому новий твір вести в тому ж саме соціальному тоні, на рівні того ж пафосу критицизму, що й роман «Хіба ревуть воли…». В архіві письменника збереглося лише кілька уривків цього твору. Невідомо, чи він був закінчений, чи ні. А між тим, уривки дають певне уявлення про задум, про ідейну спрямованість і художню своєрідність нового роману.
Письменник мав намір широко показати історію закріпачення українського народу царизмом. У зв'язку з цим розповідається тут про життя діда й батька оповідача, які ще були козаками, а потім жили при вільній гетьманщині. «І так воно було аж до Катерини – цариці. А ця вже прибрала до своїх рук; що свої – то свої старшини, то піддячі, а то ще й цариця». Розповіддю про кріпацькі часи І закінчується даний уривок. Основна тема нового роману – «Голодні годи», тобто пореформені часи, залишилась нерозкритою. Чому письменник припинив творчу працю над романом «Голодні годи»?
Панас Мирний задумав широко відтворити соціальні зрушення, що сталися внаслідок аграрної реформи, ті гострі соціальні протиріччя, конфлікти, які роздирали українське пореформене село. Свій грандіозний задум письменник вирішив реалізувати у формі розповіді. Розповідь ведеться тут від першої особи – селянина, внука вільного козака, людини волелюбної, правдивої і бунтівливої. Ясна річ, що оповідна форма була надто тісною для відображення широких картин народного життя, суперечила жанровій особливості багатопланового соціального роману. Таким чином, важливість ідейного задуму твору зайшла в суперечність з формою наївної оповіді. Ось чому письменник, розпочавши роман, скоро припинив над ним роботу, а пізніше почав писати соціальну повість «Голодна воля», яка відповідає ідейному задуму роману «Голодні годи».
1.2 «Голодна воля»
Повість «Голодна воля» – незакінчена. Мабуть, саме тому автор і не прагнув її друкувати. Писалась вона наприкінці 70 х – на початку 80 х років. Не маємо ніяких відомостей про неї і в листуванні та інших матеріалах архіву письменника. Можливо також, що причиною цього було посилення цензурних утисків, розгул реакції після спаду революційної ситуації на початку 80 х років.
У повісті змальовано образ кріпосника Гамзи, який є типовим породженням системи багатовікового гноблення і насильств. У цьому творі, як і в повістях «За водою», «Лихо давнє й сьогочасне» та ін., про які йтиметься далі, події і вчинки персонажів розгортаються в плані паралелізму. Перед нами – дві картини: кріпацькі і пореформені часи. Причому обидві картини у названих творах – не контрастні; вони одна одну доповнюють, підсилюють, створюючи одну широку узагальнюючу картину такого соціального ладу, за умов якого життя простої трудящої людини стає нестерпним, злиденним і безправним, нівечаться поривання, надії, людські характери, а торжествуюча пошлість і підлість справляє свою перемогу, розтліває нестійкі душі.
Образ Гамзи змальовано в сатиричному плані. Основний художній засіб, за допомогою якого письменник розкриває внутрішню сутність та діяльність цього типа, – іронія. Так, наприклад, деякі дійові особи іронічно називають Гамзу «добрим паном», або «добрим барином». В чому ж полягає «добрість» Гамзи?
«Гамза вірно служить своєму дворянству», він його сумлінний предводитель. Мов хижий орел, оберігає він інтереси свого класу і нищить усякого, хто посміє посягнути на права і маєткову недоторканість кріпосницького дворянства. Так, коли в маєтку одного великого пана стався бунт, Гамза жорстоко розправився з бунтівниками, «продержавши на селі щось з місяць цілу роту москалів», від чого «одпала в бунтівників повадка бунтувати». Якщо по інших повітах непокірні селяни бунтували і, «не витерпівши гіркої наруги», убивали управителів і самих панів, то у володіннях Гамзи все спокійно.
Розкриваючи образ кріпосника Гамзи, письменник майстерно користується персоніфікованими метафорами. Ось зразок майстерного застосування персоніфікації: Зелену Горку з усіх боків оточили двори селян, а на самій горі стоїть величний панський будинок і надзирає за «кріпацькими хатами», наче мати за дітьми. Порівняння кріпосницького гніту з материнським наглядом має виразне іронічне звучання. Іронічно звучать і діалоги Гамзи. Поміщик обурений з того, що кріпаки розмовляють про волю, бажають її швидкого приходу. «Чи вони або голодні, або холодні, що їм так тієї волі бажається»? – цинічно зауважує на це поміщик.
«Добрість» Гамзи виявилась і в збудуванні церкви, у якій кріпакам проповідується смиренність, необхідність покори панській волі. Мирний показує, що церква в руках Гамзи служила надійним засобом придушення волелюбних поривів у селян; панський піп «так щиро служе своєму панові і перед кріпаками, і перед богом…».
Гамза не міг припустити думку навіть про формальне розкріпачення селян. Розмови про «волю» наганяли на нього неймовірну лють і страх. Звістка про царський указ стає причиною його смерті.
Інакше сприйняв «волю» панський слуга, управитель маєтку Гамзи Йосипенко. Походженням він з селян, вислужився перед паном і став прикажчиком. Це образ глитая-хижака, тієї нової соціальної сили, яка зароджувалась ще за умов кріпаччини та швидко розвивалась і зміцнювалася після реформи. Він нажився на крадіжці Ганського і кріпацького добра, швидко розбагатів. Селянська «воля» Йосипенку була також небажаною. Вона ввижалася йому якимось страховищем з вишкіреними зубами, що наміряється «пожерти все, що було перед його очима, – і се дворище, і панське, і садок, і ліс, і гори, і долини». Він боїться втратити своє господарство і; Землю, бо може трапитися так, що пан все забере і тоді залишишся голим. Разом з цим Йосипенко боявся «звільнення» і тому, що йому, – прикажчику, який знущався з Народу, був правою рукою пана, все йому доносив, – першому дістанеться від селян, які його називали «вірною собакою біля хазяйського воза». Це одна сторона даного характеру. Але як виходець з селян, Йосипенко і радів від думки про «волю» («сам по собі усміхався у вуси»). Тоді «воля» перед ним поставала в образі «доброї сестри», «підходила до його і тихо шепотіла: «Чого ти журишся, Федоре не журись, дурню. Я не яка-небудь несьогосвітня повія, що осрамлю вас. Я ваша жадана думка, таємна надія. Хіба мало ще ви перетерпіли горя? Я прийшла від того горя вас ослобонити». Такі дві суперечливі думки, два почуття весь час борються в душі Йосипенка. І Панас Мирний досить тонко, і переконливо відтворює цю душевну роздвоєність персонажа, обумовлену його специфічним становищем.
Зрештою Йосипенко приходить до висновків: нехай буде «воля», але щоб у нього залишився город, колись подарований за вірну службу Гамзою, і все майно. З «волею» він пов'язував ширші можливості збагачення. Перед ним, сільським багатієм, постала приваблива перспектива – завести шинок, побудувати постоялий двір і з цього мати великий зиск. Плекаючи надію про це, він, скориставшись з наглої смерті старого Гамзи, викрадає велику суму грошей і, щоб замести сліди, викликає солдатів для розправи з селянами, які нібито підняли бунт і пограбували пана.
Зустріти «волю» багатим, сильним і цим самим поставити себе над масою трудящого селянства, поруч з панами, – така його мрія, яка й здійснилася: він став сільським старостою. Отже, й після реформи Йосипенко залишився господарем села. Селяни ж його призначення старостою розцінювали, як повернення панщини.
1.3 «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків»
Згодом у романі «Повія» письменник створив образ сільського глитая 70 х років – Супруненка, Супруненко, так само, як і Йосипенко, був управителем і такими ж засобами розбагатів. Проте то сформований тип сільського дуки. Йосипенко ж – породження свого часу, тобто початку 60 х років. На цьому образі письменник показує зародження сільської буржуазії.
Цікаво відзначити, що проблема зародження і розквіту сільської буржуазії постійно хвилювала творчу уяву письменника.
Проте основною темою повісті «Голодна воля», яка розкривається паралельно до зображення страхіть кріпосництва, – є тема викриття справжнього змісту царської реформи (про це образно говорить її назва).
В.І. Ленін у статті «З приводу ювілею» писав, що обезземелення селян перетворило колишнього кріпака у напівкріпака, в кабального орендаря тієї ж поміщицької землі, на якій він гнув спину і раніше протягом століть. Д ті наділи, якими «обдаровували» пани а ході реалізації кріпосницької реформи, «означали в більшості випадків створення не вільного самостійного землероба, а прикріплення до землі кабального орендаря, фактично змушеного відбувати ту саму панщину у формі обробітку своїм реманентом поміщицької землі за випас, за вигін, за луки, за необхідну орну землю і т.п.». В такому становищі опинилося селянство усієї Росії. Це й зумовило гостроту соціальних конфліктів у пореформеному селі, Так правдиво відтворених у повістях Мирного.
Для глибокого розуміння письменником корінних соціальних процесів пореформеної доби немале значення мала публіцистична література, яку так широко розповсюджували революційні народники на Україні, особливо в 70 х роках. Найбільш відомою на той час була брошуpa Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», видана 1876 року у Відні.
Через усю брошуру проходить думка, що «воля» 1961 року – це нове ярмо для трудящої людини. Пани всю землю, що з «діда з прадіда потом та кров'ю нашою орана і сльозами порошина, собі забрали, а нам деякі шматочки дали, та ще й викуп плати», – говорить оповідач. Потім викладається історія закріпачення українського народу, загарбання панами вільних земель. Книжечка перейнята невгасимою ненавистю до панів і царизму. Наводяться характерні приклади паразитизму поміщиків і царської сім'ї. Так, наприклад, на влаштування весілля своєї дочки цар витратив з державної казни двадцять мільйонів карбованців, в той час, коли на Чернігівщині від голоду мерли люди. Під кінець автор брошури закликає до повалення царизму. Говориться тут про підвалини майбутнього суспільного устрою: кожне село й місто повинно управлятись громадою, не повинно бути ні багатих, ні бідних, життя буде впорядковане згідно з соціалістичними принципами.
Розповідна манера, образність порівнянь та переконливість аргументації сприяли популярності книжки серед широких кіл простого народу.
Оцінка деяких важливих питань сучасності, дана у й повістях «Голодна воля» і «Лихо давнє і сьогочасне», ділком збігається з оцінкою, зробленою у брошурі «Правдиве слово хлібороба…».
Типам гнобителів (Гамзи, його сина і Йосипенка) Панас Мирний протиставляє образи представників покріпаченого селянства. Нестримні прагнення народу до звільнення і ненависть до панів. Настроями палкого протесту проти поміщицького деспотизму, свавілля і любов'ю до Волі охоплені всі селяни. Воля їм потрібна, як повітря і хліб: без неї людина не може існувати. «Та чому воно так? Усі кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п'є, розливає сльози людські», – обурюється кріпачка Мотря. Адже так далі не можна жити! А що ж людям робити? На її запитання наймит Василь Кучерявий відповідає: «Що робити? Бити, давити пакісників, он що робити. Тих, хто збиткується над людьми, – треба вішати».
Вся повість, особливо сцени масових протестів, перейнята запитальними й окличними інтонаціями, що свідчать про глибокі перебивання і обурення персонажів. «Що робити?»; «Чого ж їх не б'ють? Не давлять?»; «Де він волю дів?»; «Що ж це горіщанам дали волю, а нам ні?»; «Хай дає волю!»; «Тепер нема панів. Тепер воля!»; «Дурять нас!»; «До слушного часу, брате, до слушного часу!»; «Чи довго ще мені мучитись?»; «Хоч воля, хоч смерть!» – такі фрази характерні для мови персонажів – кріпаків і наймитів.
З найбільшою силою ненависть до кріпацтва, як і до будь-якого гноблення, втілено в образі протестанта і бунтаря Василя Кучерявого. Характерна і його біографія. Василь–круглий сирота, був панським козачком, згодом пас панську череду, став кучером, а після «волі» знову наймитував у пана. «Каторжне життя!» – так він називає своє поневіряння в панських маєтках. Часами на нього находить розпач; життя здається йому надзвичайно «гірким та пакосним».
Образ бунтаря Василя змальовано всебічно, в різних найскладніших життєвих ситуаціях. Він палко кохає Мотрю, яку силою забрали від батька-матері до розпусника пана Гамзи. І коли Йосипенко вирішив покарати Мотрю за «образу» панської персони, Василь рішуче виступив проти посіпаки і прилюдно, перед двірнею, сильно його побив. Це був перший активний вияв гніву і бунтарства Василя. Бажання за всяку ціну вирватись на волю з-під поміщицького ярма стає метою життя Василя; з часу активного виступу на боротьбу він вірить у краще майбутнє, коли «прокляте лихо» не буде зачіпати людей, коли прийде воля.
Цими особливостями бунтарського характеру Василь дуже нагадує панського кучера Юхима з незакінченого великого твору «Халамидник», рукопис якого зберігається в архіві письменника. Не витерпівши знущання пана-деспота Супруна, Юхим сильно побив його і кинув у рівчак, а сам утік на вільні степи.
Але Василь у повісті виступає вже не одинаком-бунтарем, його підтримує ціла селянська громада; очолені ним кріпаки йдуть до поміщика не прохати, а рішуче вимагати грамоту про справжню «волю».
В епізодах бунту письменник відбив сильні й слабкі сторони селянського проти поміщицького протесту. Дізнавшись, що в навколишніх селах уже читали царський указ, громадою йдуть до пана з наміром силою домогтися в пана «волі». Вислухавши в церкві вирваний з рук Гамзи маніфест, селяни не повірили в його правдивість. Не такої волі вони жадали. «Це не справжня Коля… Це, видно, пан сам написав. Дурять нас!» Озброївшись кілками, люди йдуть до пана. І, сповнені рішучості громити все панське, силою вирвати з рук Гамзи справжню волю, вони при зустрічі з сином пана розгубились, притихли. Молодий Гамзенко один розправився з бунтівниками.
Панас Мирний правдиво відобразив наївну віру кріпаків у вимріяну «золоту грамоту» царя про волю, яку нібито від народу заховали. Селяни не хотіли брати на викуп наділи. Засобом внутрішніх діалогів письменник відтворив обурення народної душі страшним панським ошуканством. «Як це так, землю дають, та за неї ще й плати. Хіба ми за сотні рік не заслужили тієї землі? То де довіку з неволі не вилізеш?». Молодий ліберальствуючий Гамза, упевнений в міцності поміщицької влади, самовпевнено заявляє: «Хоч на оброк, хоч на викуп іди…» Те ж саме, але з погрозою повторив і справник: «Ідіть же, робіть, як і робили, служіть, як і служили. Та не бунтувать мені, а то всіх у тюрму запру».
Про методи введення реформи 1861 року В.І. Ленін писав: «І велика-реформа не могла бути здійснена без допомоги військових екзекуцій та розстрілювання селян, які відмовлялися приймати уставні грамоти».
В одному з дописів із Гадяцького повіту, надісланому в журнал «Основа» (1862, жовтень), повідомлялося, наприклад, як тяжко вводити уставні грамоти, яких селяни не хочуть приймати, ждучи «слушного часу»., Автор іншої статті – «Із епохи селянської реформи на півдні Росії», – що заховався під криптонімом «П.Є.», причиною заколотів селян і небажання їх підписувати грамоту вважає некультурність народу і нерозуміння ними мови маніфесту. В статті наведено цікаві факти чинення опору панській «волі». Так, селяни сіл Печище і Товсте Харківської губернії відмовились підкоритись волі поміщика і відкинули уставні грамоти. В селах Нова Борова, Варварівка, Бєлявка, Кудряшовка Старобільського повіту розповсюдились чутки, що треба чекати розпорядження про знищений всіх панів, після чого всі землі дістануться селянам. За розповсюдження цих чуток багатьох селян судив військовий суд.
Цю важливу особливість тодішньої дійсності і відтворив Панас Мирний у своїй повісті.
Для введення «волі» в Одраду прийшла рота солдатів. Цей епізод автор змалював з глибоким сарказмом. Ряди війська, що вступило в село, порівнює він з потоком каламутної води.
В селянських хатах людські серця оповились смутком, передчуттям чогось невідомого, але тривожного і страшного. Цьому відповідає і стан природи: хати кріпаків зразу «темнотою вкрилися», а «сонце посунуло за хмару, що вже давно, наче ворог, стояла і чорніла над ними».
Солдати оточили село, закрили всі виходи і входи до нього. Письменник іронічно зауважує: «Гей, всі горіщани, прокидайтесь! Вставайте стрічати волю. Вставайте, подивіться: он вона, оповита блискучими штиками, прийшла до вас і на сторожі стала!.».
Розвіялись селянські надії, остаточно втратили віру люди в царську ласку. Влітку 1861 року цар Олександр ІІ, їдучи в Крим на відпочинок, прийняв старшин, виділених від громад, і на питання про те, чи буде якесь роз’яснення з приводу справжнього змісту маніфесту, відповів, що ніякої іншої волі не буде, крім тієї, яка дана, і тому селяни повинні негайно виконувати все згідно з положенням від 19 лютого. Цей конкретний факт відбитий і в повісті «Голодна воля». «Проїхав цар. Пройшли його слова: «Не буде вам другої волі», – з краю в край, вирвали не один гіркий докір з наболілого серця, виточили не одну сльозу з кріпацьких очей». З цього часу життя горіщан не тільки не поліпшилось, а, навпаки, зробилося зовсім нестерпним.
Цим висновком і закінчується перший етап у розвитку основної теми твору. Далі життя основних персонажів – Василя, Мотрі і Йосипенка піде по новому руслу.
Василь найнявся кучером у місті на поштовій станції, Мотря доглядає дітей, Йосипенко став старостою в селі. Заробивши грошей, Василь найняв п'ятнадцять десятин землі і почав мріяти про власне господарство. Горіщани, «укриваючись латами та давлячись гірким хлібом з остюками, ждали» слушного часу, сподівались справжньої народної волі. Незадоволений староством Йосипенка, Василь обурювався з покірливості громади, лаяв нові порядки, а старшина похвалявся відомстити йому за це.
На цьому й уривається рукопис повісті «Голодна воля».
Вперше надрукована у 1940 році в журналі «Радянська література» (№2), повість «Голодна воля» є цінним надбанням української літератури, вона поширює наше уявлення про творчість Мирного і має значну естетичну і пізнавальну цінність для радянського читача.
1.4 «За водою» та оповідання «Злодій», в основі цих повістей, також лежить тема «лиха давнього й сьогочасного»
І в основі другої повісті – «За водою», яку написав Мирний в кінці 70 х – на початку 80 х років разом з братом Іваном Біликом, також лежить тема «лиха давнього й сьогочасного», ідея селянського анти поміщицького протесту. В зображенні села Красноярки за кріпацьких часів автори звертаються до засобу художнього контрасту, і за допомогою якого досягають особливої виразності у відтворенні становища покріпаченого народу.
У пана незлічені землі – «ниви, луки, луги», розкішні зелені сади, повноводні ріки й озера з великими запарами риби. Нічого не мають кріпаки, крім своїх мозолястих рук та невилазних злиднів. Попід тинами в селян, замість садків, «чорнобиль червоніє»; на «панському току здоровенні скирти» хліба, стоги сіна й соломи, а на токах селян «голо, як на долоні, тільки по городах то тут, то там купи гнилої соломи та кучугури тертої кістриці порозкидані…».
Для того, щоб дати відчути панську силу і всевладність, автори майстерно застосовують художній засіб – персоніфікації, У порівнянні з повістю «Голодна воля», де цей засіб також застосовується, – тут подається значно виразніша картина панської сваволі, яскравіше змальовано образ кріпосника.
Панський будинок із зеленим бляшаним дахом стоїть на високій горі, гордо поглядаючи через яр на село з «низенькими людськими мазанками», які порівнюються з гніздами ластівок під стріхою. «Згорда позира витрішкуватими вікнами» панський будинок на ці «гнізда» і, пишаючись, суворо ніби запитує: «А що, мовляв, там у вас затівається?!» Людські мазанки боязко поглядають на нього своїми малесенькими віконцями, «наче запобігають ласки». Та й як панському будинку не гордувати, не коверзувати, «коли добра в нього – не тільки в дворі, а й за двором», все його, скільки оком не скинь!.».
Не стало кращим життя красноярців і після введення «уставних грамот». Селяни залишились безправними і злиденними, як і раніше. Становище їх яскраво розкрито в таких словах «Податки заплати, мирське віддай, на волость внеси, землю найми… ще й воду купи!.» Пан «подарував сирітські наділи» кріпакам та ще й примусив за них два роки робити. Таку волю селяни прозвали «голодною волею».
Пан у спілці з шинкарем верховодить селом, як і раніше, прибравши до своїх рук усі багатства, жорстоко визискуючи бідноту. Отже, крім пана, починає живитись людською кривавицею новий експлуататор-хижак, хитрий і спритний шинкар, який заорендовує в пана озера, ставки і річку Красноярку, на якій ставить млин.
Цим гнобителям письменник протиставляє образи Грицька Коваля і Федора Нужди, які уособлюють Життя пореформеного селянства, його мри І сподівання, палку ненависть до панів і протест проти їх сваволі. Ці два образи розкриваються паралельно, але вони, як окремі людські індивідуальності, – не схожі. Спільне у них обох лише соціальне становище та умови злиденного життя.
Грицько змалку залишився сиротою. Доки його пан навчив ковальської справи, він переніс незліченні муки. А після оголошення «царської волі» пан заправив великий викуп за його ж власну батьківську хату і кузню. Не знайшов Грицько правди і в суді; довелося одробляти йому за свою хату і кузню.
Для побудови водяного млина шинкар загатив річку Красноярку, а весною, в час повені, вода широко розлилася, затопивши частину села. Деякі селяни залишились без оселі; пішла за водою і хата та кузня Грицькова. І на цей раз Грицько не знайшов правди в суді. Скільки Грицько не обурювався, не протестував проти знущання панів, як не піднімав громаду до бунту, нічого з цього не вийшло. І бунтарський дух Грицька дав себе знати в погромі.
Інакше склалося життя Федора