Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Едгар По як родоначальник жанру детективного оповідання у світовій літературі

Едгар По як родоначальник жанру детективного оповідання у світовій літературі

основною ознакою детектива є наявність у ньому загадки. Ті добутки, сюжет яких не пов'язаний із загадкою і її розгадкою, і ті, у яких така загадка відіграє підлеглу роль у побудові сюжету, не можна відносити до жанру детектива.

Все-таки, щоб уникнути можливих непорозумінь і уточнити межі досліджуваного нами жанру, варто, очевидно, підкреслити два моменти.

По-перше, не можна вважати основною ознакою детектива наявність у ньому злочину. Іноді детектив визначається як добуток, сюжет якого побудований на описі злочину, причому часто з такого визначення робляться висновки, що далеко йдуть, аж до того, що любов до детективів відбиває споконвічну або ж виховану буржуазним суспільством тягу індивіда до порушення юридичних і моральних норм.

Дійсно, детективний сюжет звичайно будується на розкритті злочину, і в більшості детективів воно відіграє дуже важливу роль. Але зведення його наявності в ознаку, обов'язковий для детектива, що й відрізняє його від інших літературних жанрів, не витримує зіткнення з фактами.

Прийнявши таке визначення, ледве чи не третина всіх добутків світової класичної літератури, включаючи грецькі трагедії й романтичні балади, довелося б включити в розряд детективів, що явно безглуздо. З іншого боку, далеко не всі детективи містять у сюжеті злочин [12;c.65].

Тому доводиться зробити висновок, що наявність злочину не може розглядатися як обов'язкова ознака детектива.

По-друге, слід зазначити, що часто детектив змішують із жанрами, побудованими по зовсім інших принципах, але чимось подібними з детективом. Така подібність може полягати в матеріалі, на якім будується оповідання, і сюжетних особливостях (таких як несподіванка й динамічність поворотів сюжету, наявність злочину, участь детективів і поліцейських, атмосфера таємничості, страху, наявність сцен погоні, боротьби), що часто зустрічаються в детективах, але характерних і для інших жанрів: поліцейського роману, пригодницького (авантюрного) роману, трилера.

Єдиний спосіб виділити детектив із цієї маси добутків - це запитати: " чи є тут загадка? Що залишиться від сюжету, якщо забрати загадку або дати розгадку на першій же сторінці?" Якщо загадки немає, або вона не відіграє вирішальної ролі в сюжеті, розглянутий добуток - не детектив.

А що не можна вважати загадкою? По-перше, загадкою не можна вважати відсутність інформації про щось. Наприклад, ми не знаємо, хто живе в сусідньому будинку, але ніякої загадки в цьому немає. Загадка з'являється лише тоді, коли людина довідається, що його дружина - ночами таємно ходить у цей будинок, і в той же час він переконаний, що вона не може бути злочинницею, невірною дружиною та інше.

Факт цей стає ще більш загадковим, коли з'ясовується, що в будинку живе якась дивна, незвичайна істота.

Загадкою можна вважати тільки те, що має відповідь. Наприкінці детектива всі загадки повинні бути розкритими.

По-третє, розгадка повинна вимагати деякої роботи думки, логічного мислення.

Читаючи ідеальний детектива, читач повинен більш-менш ясно усвідомлювати, у чому полягає загадка, і мати всю необхідну для її дозволу інформацію [1;c.130].

Але відповідь на загадку повинен утримуватися в цій інформації в схованому, зашифрованому виді, інакше нам не про що "ворожити" і відповідь на запитання не можна буде вважати розгадкою. Але якщо немає розгадки, значить не було й загадки. Крім головної ознаки, що визначає жанр, - наявності загадки - побудова детектива має ще ряд характерних рис. Розглянемо ті з них, які будуть мати значення для нашого подальшого викладу:

a) Заглибленість у звичний побут. Важко побудувати детектив на екзотичному для читача матеріалі. Читач повинен добре розуміти "норму" (обстановку, мотиви поведінки персонажів, набір тих звичок і умовностей, які пов'язані із соціальними ролями героїв детектива, правила пристойності.), а отже, і відхилення від неї - чудності, незгідності.

б) Стереотипність поведінки персонажів. Психологія, емоції персонажів стандартні, їх індивідуальність не підкреслюється, вона стерта; персонажі в значній мірі позбавлені своєрідності - вони не стільки особистості, скільки соціальні ролі.

в) Наявність особливих правил побудови сюжету - неписаних "законів детективного жанру". Хоча в добутках вони не декларуються, але прочитавши трохи "гарних" (тобто , правильно побудованих) детективів, читач їх інтуїтивно знає й усяке їхнє порушення вважає шахрайством з боку автора, невиконанням правил гри. Як приклад такого закону можна привести заборону деяким персонажам бути злочинцем. Убивцею не можуть бути оповідач, слідчий, близькі родичі жертви, священики, державні діячі високого рангу.

Для оповідача й детектива ця заборона безумовна, для інших персонажів автор може зняти його, але тоді він повинен відкрито заявити про це в ході оповідання, направивши підозри читача на даний персонаж.

Для побудови детективної загадки необхідна тверда мережа безсумнівних, непорушних закономірностей, на які читач може опиратися з повною впевненістю в їхній сутності.

Оскільки в реальному світі твердих закономірностей менше, чим це звичайно потрібно для побудови детективного сюжету, вони вводяться ззовні за взаємною згодою авторів із читачами, як загальновідомі правила гри.

г) Відсутність випадкових помилок. Поясню це на прикладі: допустимо, що при розслідуванні злочину один зі свідків дає коштовне показання про те, що він бачив убитого в 8 годин вечора в день убивства, але згодом з'ясовується, що насправді він бачив його на день раніше. У звичайному житті це може пояснюватися простою безпам'ятністю свідка, помилкою його пам'яті. Але в детективові такі помилки строго заборонені, тут персонажі не можуть помилятися щодо простих елементарних фактів, вони або говорять про них чисту правду, або свідомо брешуть.

Закінчуючи міркування про те, які літературні твори можна вважати детективами, і про особливості цього жанру, прагнемо помітити, що все вищевикладене не слід розуміти в тому розумінні, що поетика детектива вичерпується обов'язковою наявністю в ньому загадки звідси специфічними рисами, що й випливають, побудови детективного сюжету.

Якщо забрати загадку, добуток перестає бути детективом, якщо ж забрати другу лінію, детектива з повноцінного художнього твору перетворюється в голий сюжет, ребус.

Але оскільки специфіку детектива визначає загадка й оскільки саме з нею зв'язана особлива роль діалектики в детективові, надалі ми обмежимося розглядом тільки однієї лінії - лінії загадки.

Конститутивні ознаки детективного жанру, такі, як: нормативність і твердість жанрових законів, малий (новелістичний) обсяг, комбінація неймовірного із правдоподібного значення, що веде, категорії таємничого (у комбінації з його раціональним аналізом), потворного й жахливого, замкнутість і умовність хронотопа, особлива структура образа головного героя, сходять до романтичної естетики, у тій її модифікації, яку вона придбала в літературній теорії й практиці Едгара Алана По [4;c.52].

Це дозволяє зробити висновок, що жанр детективної новели, родоначальником якого вважається По, міг виникнути тільки в рамках естетики романтизму. Існує безсумнівний генетичний зв'язок між жанроутворюючими ознаками детектива й романтичною художньою системою.

Жанр детектива виявився досить живучим і продовжує розвиватися в багатьох країнах, ухвалюючи різноманітні форми - існує детективна драматургія, детективні розповіді, повісті, соціальні, іронічні, психологічні, фантастичні та інші детективи. Усі вони залучають читачів можливістю відволіктися від "справ насущних" , та поринути у світ детектива.

РОЗДІЛ 2. СПЕЦИФІКА ОПОВІДАННЯ В ДЕТЕКТИВНИХ ТВОРАХ ПО


2.1 Сюжетна структура оповідань Е. По


Чудовий письменник, талановитий теоретик Едгар Алан По був блудним сином Америки. При житті його називали невдахою гостро засуджували. Він поєднував у собі хист художника, математика, дослідника природи. Його творчість не вкладалася в рамки своєї епохи й не була представником певного напрямку чи течії в літературі. Він був очевидцем різних соціальних конфліктів, вирісши на Півдні Америки, у рабовласницькому штаті Вірджинія.

Едгар По був сином свого часу й жваво цікавився його проблемами.

В історію американської літератури Едгар Аллан По увійшов як поет, новеліст і критик. Він є класиком “короткого оповідання”. Його вважають родоначальником детективного жанру.

Образи По лякають своєю природністю і буденністю. Це жах, який давно став звичним, жах, в якому постійно існує людина, що є повністю відірваною від суспільства “нормальних людей”[10;c.365].

Едгара По по праву вважають родоначальником літературного жанру короткої розповіді, у змісті якого органічно перепліталися елементи детектива, фантастики, містики й жаху.

Едгар По належить до тих письменників XIX в., у чиї заслуги входить створення американської національної літератури. Сучасникам він був відомий насамперед як літературний критик і журналіст, хоча в історії американської літератури він у першу чергу поет і новеліст.

Саме Едгару По критики віддають право винаходу детективної літератури, при цьому мають на увазі його новели "Убивство на вулиці Морг", "Таємниця Марі Роже" і "Викрадений лист".

На думку Г.К. Честертона, "головна заслуга По як родоначальника детективної літератури - у тому, що він побачив можливість використовувати кримінальне розслідування як предмет белетристичного оповідання, у центрі якого стояв би герой - детектив"[3;c.89].

Саме Едгар По зробив у детективній літературі установку на розгадку таємниці як атрибута злочину, а н на розгадку самого злочину, причин його здійснення. Ця установка стала характерною для всього класичного детектива, і лише сучасний детектив став більш соціальним, став орієнтуватися на сам злочин. Це трапилося тому, що в сучасному світі злочину перетворилися в злочинність.

Тепер не так важливо, хто вчинив злочин (тому що це часто відомо), а як воно зроблене важливо знайти докази, щоб використовувати їх у суді й покарати злочинця.

У найбільш концентрованому виді він виявлений у так званих "логічних" його розповідях. Їх усього чотири: "Убивство на вулиці Морг", "Викрадений лист", "Таємниця Марі Роже" і "Золотий жук". Саме на цих чотирьох творах базується слава Едгара По як зачинателя детективної літератури.

Поняття логічної розповіді ширше, чим поняття розповіді детективного. З логічної розповіді в детективний перейшов основний сюжетний мотив: розкриття таємниці або злочини. Зберігся тин оповідання: розповідь - завдання, що підлягає логічному розв'язку [7;c.62].

Перейшла в детективну розповідь і стійка пара характерів: герой - оповідач. Герой – людина, що тонко мислить, ексцентрична, наділена потужної логічної здатності. Оповідач персонаж симпатичний, енергійний, простуватий, хоча й шляхетний. Функція героя розкривати таємницю, знаходити злочинця; функція оповідача - робити невірні припущення, на тлі яких проникливість героя видасться геніальною.

Сюжетна структура цих розповідей стереотипна. Вона має дна шару: поверхневий і глибинний. На поверхні - учинки героя, у глибині - робота його думки. Поверхневий шар бідний, але бідність фізичної динаміки компенсується напруженою внутрішньою, інтелектуальною дією.

Герой аналізує, зіставляє факти, бере під сумнів усяку деталь і всяке припущення. У хід ідуть його величезна ерудиція й потужна здатність до логічного міркування. Його інтелект руйнує помилкові побудови й на їхньому місці зводить невразливу концепцію, що містить розв'язок завдання. При цьому По розкриває сан процес мислення, та його принципи. Пафос детективних розповідей не тільки в розкритті таємниці, але, насамперед у демонстрації краси й величезних можливостей розуму, що тріумфує над анархічним світом "непоясненого". Логічні новели - дослідження роботи інтелекту й одночасно гімн йому [13;c.74].

У логічних розповідях письменник розглядає два типи свідомості, які умовно можна означити як тривіальне й нетривіальне. Тривіальна свідомість представлена всіма персонажами, крім Дюпена й Леграна. Воно більш-менш рівнозначно розсудливості й відповідно не визнає ніякого інакомислення. Його основні ознаки - прихильність до прагматичної логіки й прагнення відзначити все, що не укладається в рамки примітивного раціоналізму, відносячи його в області "дивного", "непоясненого", "загадкового".

Аналітичні здатності Леграна й Дюпена - це продукт нетривіальної свідомості, якому доступні інтуїтивні прозріння й, яке здатне поставити їх під залізний контроль логічного аналізу. По глибоко цінував цей тип свідомості, уважаючись, що йому доступне вирішення будь-яких проблем і завдань, не тільки кримінальних, але й наукових, соціальних, філософських. У його ієрархії интеллектів, він уступає лише свідомості творчому.

Специфіка оповідання в логічних розповідях По полягає почасти в тому, що момент інтуїтивного осяяння - усього лише вихідна точка "аналітичних" міркувань героя.

Вона губиться посередині безлічі фактів, газетної інформації, поліцейських повідомлень, міркувань оповідача, посередині докладного опису "дивних" звичок Дюпена, його способу життя, посередині роз'яснень самого Дюпена, насичених дедуктивними й індуктивними конструкціями. Її легко не помітити. Це трапилося з багатьма наслідувачами й послідовниками По, що не побачили в "методу Дюпена" нічого, крім дедукції.

Оповідання По відрізняються одне від одного сюжетом, настроєм, тональністю так, що, здається, важко знайти для них якийсь тематичний і стилістичний спільний знаменник (за яким ми пізнаємо руку того чи іншого майстра). За змістом та формальними ознаками можна умовно виділити такі групи оповідань: психологічні, цілком або такі, де психологізм переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком або без нього; пригодницькі; містичні, в яких буяє похмура фантазія і лякають читача готичні страхіття; лірично-романтичні, що нагадують вірші у прозі; філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи проклали шлях новим літературним "жанрам, так багато представленим у XX ст.). Можливі і перехідні форми, в яких поєднуються гумор і трагедія, поетичність і науковість, створюючи примхливу і дивну єдність. І хоча розмаїття, багатство звучання новелістики По вражає, все ж стилістичний знаменник у неї — це стилістика романтизму з усією щедрою і барвистою палітрою прийомів, формальних засобів тощо [9;c.96].

Це і незвичність сюжетів, екстравагантних і bizarre (дивних), як полюбляв підкреслювати сам автор, і сліпуча яскравість, напруженість загадкових, таємничих образів. Вони часто гротескні і майже завжди гіперболізовані в усіх своїх рисах і якостях — від гігантських розмірів до породженого ними разючого емоційного впливу. Гострі контрасти барв, небувалі, небачені масштаби і форми, шалені пристрасті — все це плине у По в річищі романтизму. Контрасти, як і гіперболи, — важлива складова частина образного світу письменника: вони надають особливої яскравості його палітрі, викликають стильову напругу.

Ця схильність підкреслювати контрасти призводить і до об'єднання в одній прозовій збірці творів з абсолютно відмінним звучанням. Уже в першій задуманій По книзі "Оповідання Фоліо-клубу" мали стояти поряд похмурий "Метценгерштайн" і гумористичний "Герцог де л'Омлет", анекдотичне "На мурах єрусалимських" і гостро сатиричне "Без дихання", жартівливий "Бон-Бон" і страхітливий "Рукопис, знайдений у пляшці", вдавано трагічне "Побачення", огидно-жахлива "Береніка" і фарсові "Сторінки з життя знаменитості" тощо. Згодом ці оповідання, а також багато інших, увійшли у прижиттєві видання прози По і розміщені за тим же контрастним принципом.

Ще один із характерних для романтизму прийомів, улюблених По, — нагромадження образів і тропів, їх наростання аж до надмірності. Кольорові екзотичні описи стають ніби самодостатніми, гальмують дію, експозиція деяких оповідань здається розрахованою на значно довший сюжет (як у Ірвінга або Готорна) [10;c.226].

Багатство й величезна креативна сила дивовижної фантазії По — найприкметніша риса його таланту. Та Ф. Достоєвський відзначив у ній ще одну оригінальну особливість: "У здатності його уяви є така особливість, яку ми не зустрічали ні в кого, — це сила подробиць...

У повістях По ви до такої міри яскраво бачите всі подробиці змальованого образу чи події, що врешті начебто переконуєтесь в їхній можливості, реальності, тоді як ця подія або зовсім неможлива, або ще ніколи не відбувалася в світі".

Образи і картини конструюються (якщо цей технічний термін підходить для опису акту народження витвору фантазії, інтуїції, думки) на основі органічного сполучення цілковитої вигаданості загального і скрупульозної точності, предметності всіх деталей. Саме це надає пластичної і навіть технічної переконливості малоймовірному або й просто неймовірному.

Цьому ж прийому в По підпорядковане і широке вживання вигаданих прізвищ великих учених і винахідників серед справжніх імен, часті посилання на конкретні дати, назви країн та місцевостей, географічні широти та довготи, час і місце вигаданих автором подій. Все це взяли на озброєння послідовники По у царині "сайєнс фікшен" — Жуль Берн, Герберт Уеллс і сотні інших письменників-фантастів уже нашого часу. З іншого боку, письменник навмисне підкреслює вигаданість певних ситуацій і персонажів, створює карикатури, примхливі гротески, обертає опис подій на буфонаду і фарс, іноді навіть грубий. Це трапляється у гумористичних, сатиричних творах, пародіях, яких у По багато.

Одна з найчастіше вживаних барв у палітрі майстра новелістики — іронія, така типова для романтиків [8;c.321].

У портреті, діалозі, ситуації, в головній ідеї твору, як і в подробицях опису, звучить іронічний тон — відкрито чи у підтексті, весело чи в'їдливо. Крім того, в деяких рядках прози По відчувається і самоіронія, подекуди дотепна і ущиплива. Іронією По бореться проти зла всесвітнього і буденного, обивательського, проти псевдонауки і псевдокультури, проти людського страху та безпорадності. Іронія може бути у нього всеохоплюючою, нищівною, а може викликати просто сміх, розважати, як один із засобів гумору.

Однією з найхарактерніших особливостей творів По є їхня таємничість

Він уміє випарувати настрій загадковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує для цього увесь арсенал прийомів романтизму й готики. Серед типових для готичного роману декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум — найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі невідомо за які провини опинилися в лабетах своїх всемогутніх ворогів.[10;c.147].

З'являються грізні незнайомці, сіючи довкола себе моторошний жах, — це смерть у всіляких машкарах, всюдисуща і невблаганна.

Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї немає ліків. Для зла не існує дверей та замків, ніщо не перешкодить його переможній ході. Людина діє на лихо собі, над її душею має владу "чортик суперечності", примха антилогіки, руйнівний внутрішній хаос.

У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою збирається незбагненний страх, розв'язується вельми матеріалістично, хоча й не просто.

Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у "Довгастому ящику", "Сфінксі", "Чорному коті", таке розкриття таємниці жахливого привида, який мучив героя у "Похованих живцем".

Цікаво, що оповідання з матеріалістичним ключем до таємниці за часом створення стоять поряд з такими складними філософсько-містичними творами, як "Месмеричне одкровення", "Повість скелястих гір", "Ангел дивовижного", де матеріалістичного пояснення немає або, як здається, і не може бути. Це типове для По парадоксальне поєднання протилежностей. З одного боку, він в обох типах оповіді містифікує читача (таємниче виявляється досить звичайним або ж не прояснюється, залишаючись абсолютно загадковим), а з іншого—логіка авторських міркувань скрізь однакова. Таємниця для нього — це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна.

Слово містифікація згадувалося вже не раз. І не випадково. В Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій, зухвалих "розіграшів". Один з них увійшов в аннали нью-йоркської преси. Оповідання "Історія з повітряною кулею" було надруковане в газеті "Сан" там, де друкувалися повідомлення про реальні сенсації. Вибух ентузіазму з приводу перельоту через Атлантику на повітряній кулі (а відбувалося це на світанку повітроплавання) важко собі навіть уявити. Аж поки вийшов наступний випуск, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував газету, жадаючи нових звісток. [6;c.98-103].

В іншій містифікації — оповіданні "Фон Кемпелен та його відкриття" серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото.

Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. "Американські романтики... відчували безмежну схильність надавати життєподібність своїм найфантастичнішим вигадкам... Едгар По був першим, кому спало на думку "досягти цього, використовуючи наукові принципи" (Ю. Ковальов).

Як гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість, містифікація з'являється в автора "Історії з повітряною кулею" на різних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведених вище прикладах, стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремих словах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, які письменник вигадав, або у назвах так само породжених його фантазією наукових творів. Містифікація через самоіронію виявляється в оповіданні "Як писати Блеквудську статтю" або в його продовженні "Трагічне становище". Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певні ситуації та образи власних творів, написаних у тому ж' дусі. Так що твір "геніальної письменниці" Псіхеї Зенобії (а точніше Психи Сноб), написаний за рекомендаціями редактора "Блеквуда", підозріло нагадує (звичайно, в іронічному плані) такі оповідання самого По, як "Лігейя", "Чорт на дзвіниці" або "Провалля і маятник".

Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження. Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, вони вже самим згущенням готичних жахів ніби підказують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається, перед нами пародія на популярні твори подібного характеру, котрі з особливим завзяттям друкували американські журнали. Знаючи, яким науковим, суворо логічним був розум письменника, важко позбутися підозри в іронічній містифікації.

Талант По такий щедрий, що він розкидав безтурботно зерна нових ідей і художніх форм, ніби не помічаючи власного новаторства і в поезії, і в прозі. Серед тих, хто чогось навчився у нього, можна назвати Бодлера, Брюсова, Бальмонта, Блока, в одному ряду, а в іншому — Марка Твена, Стівенсона, Анатоля Франса, Герберта Уеллса, а ще Оскара Уайльда, Артура Конан Дойля і багатьох інших.

З роками і десятиліттями скарбниця творчості американського генія не вичерпується, вона стає ще повнішою, ще багатшою блискучими ідеями, проникненнями у таємниці світу і людської душі, художніми відкриттями.


2.2 Риси характеру головних героїв у детективних оповіданнях Едгара По


Едгар По був фундатором детективного жанру, створивши низку його класичних зразків. У трьох відомих новелах По – «Убивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже» і «Викрадений лист» діє «наскрізна» постать – С.Огюст Дюпен, створений уявою письменника. Дюпен - не поліцейський, не детектив, а любитель, який безпосередньо не бере участі в розслідуванні злочину, проте допомагає його розкрити завдяки невблаганній логічності, аналітичності свого розуму. Дюпен точно оцінює все обставини злочину, його характер, причини, умоглядно вистежуючи злочинця. Дюпен – посередник таких образів світового детективу, як Шерлок Холмс (у А. Конан Дойля) та інспектор Мегре (у Ж. Сіменона).

"Убивство на вулиці Морг" є кращим з добутків детективного характеру. Автор навмисно вводить у назву два французькі слова "Rue Morgue", створюючи атмосферу таємничості й кошмару, - слово "morgue" зі значенням "морг" було вперше вжите в англійській мові в 1821 г., і вчасно появи новели було ще неологізмом. По вишиковує новелу у відповідності зі своїми поетичними принципами: у ній немає нічого випадкового, кожний епізод, кожна деталь підлегло однієї мети - розкриттю злочину. Усе служить ефекту впливу на душу читача [3;c.147].

Дюпен крок за кроком відновлює картину злочину, а читач слідом за оповідачем може робити також свої висновки. При цьому дійсна картина проясняться тільки в самому кінці з розповіді матроса - хазяїна орангутанга й свідка вбивства. Тим самим По досягає ефекту, що робить необхідний вплив на читача. Загадка розгадана, але відчуття жаху залишається, тому що жах корениться саме у фатальному збігу обставин, у безглуздості цього дивовижного вбивства. По, як і у всіх своїх новелах, залишає якусь частки недомовленності: за рамками розслідування Дюпена залишається історія мадам Л'еспане і її дочки.

Так і залишається незрозумілим, навіщо їм незадовго перед смертю знадобилося забирати гроші з банку й уночі їх перераховувати, але ж саме світло у вікні й послужив причиною нападу на них мавпи.

У новелі "Таємниця Марії Роже" Дюпен по газетних публікаціях відновлює не тільки картину смерті дівчини, але й історію її життя. Але вбивця так і не знайдений, лише з'ясовується, що це був моряк - шанувальник Марії, з яким та збиралася бігти. Дюпен - той тип героя, якого в принципі не цікавить кінцева мета розслідування, йому цікавий сам процес і - доказу можливості розгадки будь-якої таємниці. В "Викраденому листі" нам теж так нічого й невідомо про зміст листа, головне - як Дюпен його виявив і викрав. Банальна логіка, яка, що саме співвідноситься з тим, що По називав винахідливістю, при всій витонченості методів, які пускає в хід префект поліції, не здатна знайти листи.

Для Дюпена - власника бездоганного аналітичного мислення, це не становить праці. Логіка зводиться По в розряд мистецтва, оскільки саме за допомогою мистецтва можна осягти механізми людської психіки. З'єднання наукового підходу й романтичного світогляду становлять невід'ємну рису поетики Е.А. По як письменника.[11;c.238].

Завдяки "оригінальному складу розуму" Огюст Дюпен, герой інших розповідей, знаходить розв'язки, у пошуках яких безрезультатно б'ються кращі розуми паризької поліції. Для нього "дарунок аналізу служить джерелом насолоди". За допомогою дедуктивного методу Дюпен розкриває таємницю "нечуваного вбивства", що відбувся на вулиці Морг, виявляє захований лист, де його ніхто й не думав шукати, - на самому виді, прямо під носом у детективів. По щедро ділиться із читачем задоволенням від дедуктивного методу й посміюється над префектом поліції, коли той сам заявляє, що від поета до дурня недалеко. Дюпен не сперечається, але між іншим зауважує, що й сам колись грішив рифмоплетством.

Він - знає, що тільки поет може зрозуміти поета, і, тільки об'єднавши логіку з інтуїцією, Дюпен здобуде перемогу над "блискучою, безрозсудною, безоглядною винахідливістю" свого супротивника.

Дюпен - найбільш колоритна фігура із усіх, створених Эдгаром По. Письменник віддав йому те, чим праг обдарити людину. Дюпен обійнят однією- єдиною пристрастю і їй підпорядковує своє життя.

Він невтомно тренує свій розум, виробляє метод, що допомагає відгадати будь-яку загадку, яку загадує йому життя- сфінкс. Дюпена багато чого ріднить із героями інших розповідей Эдгара По - з Леграном, Гансом Пфаллем, Артуром Гордоном Пімом, з рибалкою, що вирвалися з безодні Мальстрема,- у ньому зібране воєдино те, що в інших презентовано у вигляді окремих рис. Його "інтелектуальна магія" складається зі скрупульозного вивчення "дріб'язків" - деталей явища; зі строгого математичного розрахунків - порядку розташування цих фактів; зі сміливого, зухвалого припущення, що базується на них; з інтуїції аналітика й не менш сміливої дії, що підтверджує гіпотезу. При всім цьому Дюпен ураховує невловимі нюанси, що говорять про характер супротивника, його звичках, розумовому рівні, культурі, пристрастях, і діє часто не за законами формальної логіки й так званого здорового глузду, а всупереч ним - за законами діалектичного мислення [12;c.245].

Ось чому Дюпен чарівний. Він не знає трафаретів, завжди оригінальний, щасливий у справах, дотепний у розв'язках - вічно торжествуючий артист своєї справи, що осоромлює тупоумного префекта паризької поліції. Образ Дюпена - панегірик людському розуму, втілення чарівної інтелектуальної своєрідності й у той же час такого розвитку, якого може домогтися кожна людина.

Класикою детективного жанру є новела "Золотий жук" (The Golden Bug), герой якої Вільям Легран - фігура, аналогічна Дюпену. Він наділений видатними здатностями, але похмурим мізантропічним складом характеру. Шукаючи

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: