Тарас Шевченко
Справа просувалася повільно – офіційні інстанції на чолі з імператором анітрохи не квапились полегшити долю поета, відомого своєю непримиренністю до панівного класу. Лише через два роки після смерті Миколи I вдалося виклопотати царську згоду звільнити поета від солдатської служби, - однак з тим, що за ним буде встановлено суворий поліційний нагляд і йому буде заборонено в’їзд до Петербурга і Москви; офіційна звістка про це дійшла від столиці до Новопетровського укріплення лише через три місяці... Місцем тимчасового перебування Шевченка визначили той самий степовий Оренбург, з яким він познайомився в 1847 – 1850 роках, але розпорядження про це не застало поета в його „незамкнутій тюрмі”: новопетровський комендант Усков на власну відповідальність видав йому необхідні документи, і Шевченко вже плив по Волзі до Нижнього Новгорода.
Настає останній, трагічно недовгий період Шевченкового життя, якій збігся з великими історичними зрушеннями житті всієї країни.
Протягом 10 років Шевченко був насильно відірваний від громадського та літературного життя, навіть від самої інформації про нього.
Узимку 1861 року здоров’я поета загрозливо погіршилося. До гострої стенокардії додалася водянка. „От якби до весни дотягти, та на Україну... Там може б і полегшало, може б ще трохи подихав”, - казав він М.Лескову, який навідав його. 25 лютого 1861 року, в день народження, йому стало зовсім погано. Вітальні телеграми з України викликали в нього лише тихі слова: ”Спасибі, що не забувають...” Біля нього були лікарі та кілька друзів. Один з них, Л.Жемчужников, писав згодом: „Добрий до наївності, теплий і люблячий, він був твердий і сильний духом, як ідеал його народу. Навіть передсмертні муки не вирвали в нього жодного зойку з грудей”.
На світанку 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 року Шевченка не стало.
Доречно навести тут стислу цифрову довідку: з 47 років недовгого свого віку Шевченко прожив 24 у кріпацькій неволі, 10 років на засланні й лише 13 – в умовах такої „волі”, про яку сам казав: „Хоча й волі, сказать по правді, не було”...
У травні того ж 1861 року поетові друзі, здійснюючи бажання покійного, перевезли його тіло на Україну й урочисто поховали там, де він хотів поставити „хату і кімнату”, - на високій Чернечій горі над Дніпром біля Канева. Нині це – всесвітньовідоме, всенародно шановане місце – Тарасова гора з пам’ятником поетові, який височить над його могилою, з музеєм і заповідними місцями навколо, місце, яке щорічно відвідують десятки тисяч людей з усіх кінців країни та гості з багатьох країн світу.
Генії, як відомо, не мають дати смерті, їхня духовна спадщина живе у віках, при чому живе таким життям, яке нескінченно розвивається і примножується нових поколіннях.
Посмертне життя Т.Шевченка, життя його поезії та всього, що він залишив народові, - яскраве тому підтвердження.
Література
1. Новиченко Л. Тарас Шевченко – поет, борець, людина. – К.: Дніпро, 1982. – С. 13 – 22; 80 – 83; 84; 119 – 120;164.