Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Тема "втраченого покоління" у творчості Ремарка

Тема "втраченого покоління" у творчості Ремарка

фальші патріотичних проповідей, за яких ховалися корисливі плани.

Герої „Повернення” набагато ясніше представляють своїх ворогів, у них сильніше розвинене почуття соціальної ненависті. Глибока правда звучить у словах солдата Людвіга: „Нас просто зрадили. Говорилася: батьківщина, а у насправді були загарбницькі плани жадібної індустрії; говорилося: честь, а у насправді була гризня й спрага влади серед горсточки марнолюбних дипломатів і князьків... Слово „патріотизм” вони наповнили своїм фарисейством, спрагою слави, властолюбством, брехливою романтикою, ...лихварською жадібністю, а нам піднесли його як променистий ідеал”. Герої Ремарка не можуть примиритися з усім цим, не можуть примиритися із тріскучими мовленнями директора школи про військову доблесть германської армії, бачачи на кожному кроці процвітання спекулянтів, що нажилися на війні, міністерських тузів, що шкодують про закінчення війни без переможних фанфар. Біркхольц, який став учителем, глибоко розчарувався й у системі шкільного навчання, як і раніше начиненого ідеями фальшивого патріотизму й військовими загарбницькими ідеями. Колишні фронтовики не можуть примиритися, але не вміють і не можуть боротися.

Малюючи різні долі своїх героїв, Ремарк накреслює риси розпаду фронтової співдружності, що не витримує натиску соціальних сил. Більшу частину героїв осягає гірка доля. Рахе й Людвіг закінчують життя самогубством, Гізекке божеволіє, Троске попадає у в’язницю і т.д. Де ж порятунок і вихід до повноцінної корисної діяльності для колишніх солдатів першої світової війни? Ремарк, власне кажучи, на це відповіді не дає, роблячи лише кілька неспроможних спроб. Ставши учителем солдатів Віллі вирішує прищепити дітям нове, з його погляду щире розуміння батьківщини– любові до її природи, землі, – сприйняття, з яким не зв’язуються ніякі подання про соціальні протиріччя. Ідеал Біркхольца, від імені якого йде оповідання, теж досить абстрактний. Після довгих скитань і пошуків він знаходить спокій у радості самого буття, відчутті життя й природи, самовдосконаленні й завзятій кропіткій праці. Людвіг же закінчує свій пристрасний монолог проти призвідників війни словами, що також містять досить розпливчасту мету: „Є тільки один вид боротьби: це боротьба проти неправди, половинчастості, компромісів, пережитків”.

Герої Ремарка повертаються із фронту в 1918 році, коли в Німеччині відбувалася листопадова революція, що скинула останнього Гогенцоллерна. Революція сколихнула всі демократичні сили німецького суспільства, надихнула їх на боротьбу з кайзерівською Німеччиною, хоча в результаті слабкої організованості не змогла досягти бажаних результатів.

І проте революція проходить повз героїв Ремарка. Тут і виявляється принципова різниця між ним і Бределем. І не тому, що Ремарк не намалював збройну боротьбу робітників Гамбургу й моряків Кіля, а тому, що він не побачив у цій боротьбі єдино вірного шляху для своїх бентежних героїв. Ця „сліпота” Ремарка залишиться до кінця його творчого шляху, хоча в збагненні законів соціальної дійсності він піде далеко вперед у порівнянні з раннім етапом [32, 12].

В романі „Повернення” як і в першій книзі про війну, немає перспективи. Гіркі думки, що гнітять, розчарування, невміння знайти місце в житті, глибокий особистий крах, – все це також обумовлює трагічний лейтмотив роману, як і лиховісні образи війни спочатку й болісні спогади про неї, що втримуються звичайно у внутрішніх монологах колишніх фронтовиків. Однак символічна кінцівка роману вносила інший настрій – що насторожує, тривожне, виявляючи безсумнівну прозорливість письменника: вона містила в собі попередження проти нової світової війни. Під час прогулянки друзі натрапляють на спортивний загін молодиків, що досить завзято тренуються у військовому мистецтві. У відповідь на спробу їх зупинити один з молодиків кидає убік друзів злісну фразу: „Із цими більшовиками треба покінчити, інакше Німеччини не бачити волі”. Пригноблені колишні солдати передчувають у цьому підготовку нових кривавих подій.

Немов підбиваючи підсумок антивоєнній літературі того часу, Б. Сучков писав: „Представники так званого „втраченого покоління” – Ремарк, Олдінгтон, Хемінгуей – з неухильною прямотою й різкістю розвіяли міф про „велику війну білих людей”, знявши ореол героїки з імперіалістичної війни, що зжерла мільйони людських життів, зобразили війну як пряме породження суспільної системи, ворожої справжнім інтересам і запитам особистості” [46, 87].

Обидві книги Ремарка продиктовані гострою й глибокою усвідомленою ненавистю до імперіалістичних воєн. У цьому об’єктивне позитивне значення романів, незважаючи на їхній песимізм і безвихідність, що пролунали особливо в „Поверненні”. Обоє творів утворять початковий етап у творчості Ремарка, пов’язаний з безпосереднім зображенням подій першої імперіалістичної війни і її прямих трагічних наслідків.


1.3 Роман „Три товариші”


Після захоплення влади гітлерівцями, в 1933 році, Ремарку довелося покинути батьківщину. Якийсь час він жив у Швейцарії, потім у Франції, потім переїхав у США, де й залишився жити. Нацистські пропагандисти скажено труїли його, обвинувачуючи насамперед в “підриві військового духу”, у дискредитації німецької солдатчини. Однак він продовжує творити і наступний свій роман публікує 1938 року. Це „Три товариші”.

Місце дії книги – Берлін. Про це ми судимо по окремих прикметах міста, таким, наприклад, як знаменита клініка „Шаріте”, а той, хто читає роман в оригіналі, – відповідно виражень на берлінському діалекті, які автор вкладає у вуста деяких персонажів. Що ж стосується часу дії, те це 1928 рік. Час позначений зовсім точно, тому що воно є важливим об’єктом художнього дослідження, проведеного автором роману [2, 14].

Хоча з того моменту, як пролунали останні постріли, пройшло знов-таки десять років, життя була ще просякнуте пам’яттю про війну, наслідки якої позначалися на кожному кроці. Не даремно адже вони, ці спогади, і самого автора привели до створення його знаменитого і антивоєнного роману і роману „втраченого покоління”.

Пам’ять про фронтове життя міцно входить у нинішнє існування трьох головних героїв роману, Роберта Локампа, Отто Кестера й Готтфріда Ленца, як би триває в ньому. Це відчувається на кожному кроці – не тільки у великому, але й у малому, у незліченних деталях їхнього побуту, їхнього поводження, їхніх розмов. Навіть асфальтні казани нагадують їм похідні польові кухні, фари автомобіля – прожектор, який чіпляється за літак під час його нічного польоту, а кімнати одного з пацієнтів туберкульозного санаторію, до якого прийшли в гості його товариші на нещастя.

Війна наклала незгладимий відбиток на спосіб мислення трьох товаришів. „Як не дивно, – зауважує, наприклад, Роберт, відчувши, що з кухні доноситься аромат тільки що завареної кави, – але від запаху кави я повеселів. Ще із часів війни я знав: щось важливе, не може заспокоїти нас... Утішає завжди дріб’язок, дрібниця”. І якщо він говорить: „Наше минуле навчило нас не заглядати далеко вперед”, – то ми розуміємо, що під „минулим” тут теж маються на увазі військові роки [32, 17].

Постійні спогади героїв про їхню фронтову юність не мають нічого загального з героїзацією і романтизацією війни. Навпроти, і цей роман Ремарка про мирне життя є таким же антивоєнним твором, як і два попередніх. „Занадто багато крові було пролито на цій землі, щоб можна було зберегти віру в Небесного Батька!” – до такого висновку приходить Локамп після бесіди зі священиком у церковному саду.

Але думки про війну ставляться не тільки до минулого: вони породжують і страх перед майбутнім, і Роберт Локамп, дивлячись на дитину із притулку, гірко іронізує: „Хотів би я знати, що це буде за війна, на яку він поспіє”. Ці слова Ремарк вклав у вуста героя-оповідача за рік до початку другої світової війни.

В „Трьох товаришах„ Ремарк показав себе прекрасним майстром індивідуальних характеристик. Кожний із трьох головних героїв має свою особу й діє в повній відповідності із внутрішньою логікою своєї натури. На самому початку вони виступають як якийсь триєдиний персонаж, але дуже незабаром читач починає кожного з них відразу ж дізнаватися по поводженню, по мові, по манерах, навіть по жестах. Трохи пізніше двох своїх товаришів „розкривається” Отто Кестер, і це виявляється закономірним, виправданим, – адже чи стриманість не головна властивість цієї натури. Але в міру того як ми знайомимо з Кестером, ми усе більше переконуємося в силі його волі, у його цілеспрямованості, умінні швидко орієнтуватися у важкій обстановці, приймати й виконувати єдино можливе рішення, іноді навіть іти ва-банк, особливо коли мова йде про друга. І як несхожий на нього зі своєю веснянкуватою особою, блакитними очами й рудим чубом, те по-хлоп’ячому бешкетний, то по-гарному сентиментальний Готтфрід Ленц, якого він сам і його друзі не даремно прозвали „останнім романтиком!” [32, 17].

Найменше „пізнаваний”, мабуть, Роберт Локамп. Це пояснюється тим, що оповідання в романі ведеться від його особи, і, замість об’єктивних суджень про персонажа, читачеві підносить глибинна автохарактеристика, у якій йому доводиться розбиратися „самотужки”. Але фігура Роберта становить особливий інтерес: вона більше всіх інших ідентична самому авторові й дуже часто використається їм для передачі його власних думок. Не випадково, очевидно, саме цього героя Ремарк змусив багато в чому повторити свій власний життєвий шлях, як він надходив раніше у відношенні Пауля Боймера й Ернста Біркхольца: Роберту Локампу тридцять років, рівно стільки, скільки було самому письменникові в 1928 році; він теж був мобілізований в 1916 році й теж був важко поранений; його мати, як і мати Ремарка (і Пауля Боймера), померла від раку; він теж повинен був стати вчителем і теж перепробував після війни багато професій, у тому числі й професію піаніста. Такий далеко не повний перелік деталей, що підтверджують автобіографічний характер образа героя-оповідача.

Роберт Локамп набагато більше, ніж його співтовариші й взагалі хто-небудь із інших персонажів книги, показаний зсередини. По його власних словах, довгі роки після війни він жив „тупо, бездумно й безнадійно”. І якщо він, „студент університету”, який попрощався з книгами, концертами й театральними спектаклями, у жартівливій словесній перепалці з Ленцем говорить, що в нього давно вже пропало бажання чого-небудь вчитися й що він сам не знає, для чого живе на світі, то в цьому жарті є більша частка правди [18].

Змушуючи Роберта займатися самоаналізом, Ремарк досліджує думи й настрої „втраченого покоління„ у цілому. Багато чого з того, що властиво йому, характерно й для його товаришів, тільки в Ленца це таїться під покривом жарту, а скупий на слова Кестер взагалі рідко висловлює свої думки вголос. Втім, те саме можна сказати й про цілий ряд інших героїв. Адже фактично це роман не тільки про три товаришів.

Хіба не зараховуються до „загубленого покоління„ Фердинанд Грау, Валентин Гаузер, Альфонс і деякі інші персонажі з тих, хто уцелел у вогні війни, але втратив щиросердечний спокій і тепер намагається вийти зі стану шоку за допомогою нескінченних випивок і бійок?

Більше того, певною мірою до „втраченого покоління” зараховується також одна з головних фігур книги – Патриція Хольман. Хоча чарівна Пат молодша за свого улюбленого Роббі та його друзів і, природно, не знає, що таке життя у фронтовому окопі, вона теж жертва війни: як констатують лікарі, її смертельна хвороба є наслідком недоїдання в дитячі і юнацькі роки, які припадали на воєнні часи. Кестер, Ленц і їхні інші друзі охоче приймають Пат в „ряди товаришів” (Альфонс: „Адже ви тепер наша. Ніколи б не подумав, що жінка може стати своєї в такій компанії”), і це пояснюється не тільки повагою до почуття Роберта, але ще й тим, що сумно-іронічне відношення дівчини до життя близьке їхнім власним поглядам. Власниця пансіону фрау Залєвскі знаходить прямолінійні, але досить влучні слова, що характеризують їхню щиросердечну травму: „Минуле ви ненавидите, сьогоденням нехтуєте, а майбутнє вам байдуже”.

Тема товариства як однієї з найголовніших в романі дана вже в заголовку. Закоренілі холостяки Отто Кестер, Готтфрід Ленц і Роберт Локамп живуть, власне кажучи, спільним життям. Вони не здатні нагрубіти один одному, як це роблять юнаки або молоді чоловіки, але інтереси товариша незмінно виявляються для кожного з них вище власних. Доля товариства складається тут по-іншому, ніж в „Поверненні”: вона не виявляється ілюзією, витримує випробування часом, не розпадається, а перетворюється в дружбу в найвищому змісті слова, причому дружбу діючу, активну, котрій загрожують тільки зовнішні сили начебто револьвер вбивці Ленца [18].

Найбільш серйозну перевірку товариство проходить після захворювання Пат аж до її смерті, напередодні якої Отто робить жертвопринесення: продає свого „Карла”, автомобіль, що був як би їхнім четвертим товаришем і про яке Кестер раніше говорив, що він скоріше погодиться продати руку, чим цю машину.

У цьому романі Ремарку вдалося створити дивну по своїй поетичності картину любові. Отут усе – від зародження взаємного почуття Роббі й Пат до трагічної розв’язки – дихає правдою й приносить прекрасну естетичну насолоду. Щирою й природною, начисто позбавленої всякої манірності, усякої гри є любов, яка виводить героя й героїню зі стану заціпеніння. У Роббі вона прориває панцир байдужості, і він зізнається самому собі, що пізнав щастя. Тема любові тісно сплітається з темою товариства. Разом вони утворять якір порятунку для людей „втраченого покоління”, звільняють їх від самотності. Товариство, активна дружба й любов – важливі аспекти гуманістичної програми Ремарка. Ще однією її істотною стороною є жаль. „Жалість – найбільш марний предмет на світі, – запально кидає Роберт у розмові із фрау Залєвскі. – Вона – зворотна сторона зловтіхи, хай буде вам відомо”. Але ці слова, як зізнається сам герой-оповідач, вимовлені з роздратуванням. Вони маскують щирі думки й почуття Локампа й викликані саме цими „марним предметом на світі”, жалістю, жалем до бухгалтера Хассе і навіть його дружини, хоча її зрада з’явилася причиною самогубства чоловіка. Така позиція властива й Роберту і його друзям: за грубістю і цинізмом ховається справді людяне відношення до тих, хто має потребу в жалі.

А людей, яким співчуття необхідно, у романі багато, тому що Ремарк добре відчуває залежність доль своїх героїв від нелегкої долі Німеччини тієї епохи. У тканину книги мистецьки уплетена безліч мікросюжетів, присвячених людям, чия життя „звелася до однієї тільки болісної боротьби за вбоге, голе існування”. До цих людей ставляться, наприклад, власники жалюгідного скарбу, що йде з молотка, яких зустрічають на аукціоні Кестер і Локамп, що купують тут старий автомобіль. Неможливо забути ні подружню пару, яку нестаток змушує розстатися із цим автомобілем, ні самотню бабусю, що купила папуги, аби в її будинку був хоча б хтось, хто буде з нею „розмовляти”. Та й самі три товариші теж ведуть безперервну боротьбу за існування, справи їхній майстерні йдуть усе гірше й гірше, а насамкінець закінчуються крахом.

Наскрізною темою, що перетворюється в один з лейтмотивів роману, стає тема безробіття. Багато разів тут говориться про берлінців, що мріють знайти хоч який-небудь заробіток. Ми зустрічаємо їх у самих несподіваних місцях – на перегонах, де вони сподіваються на посмішку фортуни, у музеях, де є можливість погрітися, – довідаємося історії цілих сімейств, що отруїлися газом через те, що голови сімейств остаточно втратили надію отримати роботу. Але й ті, у кого робота є, живуть у страху: бояться втратити її, тому що за кожним звільненням зяє „прірва вічного безробіття” [32, 17].

Письменник дуже стриманий, небагатослівний в описах людей і подій, зрідка ледь примітно, але тим більше виразно наповнює їх іронією, жартом; він стенографічно точно відтворює діалог і декількома скупими штрихами чітко зображує місцевість і предмети. Немов зненацька виникають картини природи: квітуче дерево, сад, полючи, гірський ландшафт; вони виділяються такою лаконічністю й разом з тим поетичною густотою і яскравістю фарб, такою музикальністю мовлення, – останнє, на жаль, сутужніше всього відтворено в перекладі, – що звучать як своєрідні молитви натхненного пантеїста. У записі щиросердечних станів, у внутрішніх монологах своїх ліричних героїв Ремарк створює патетичну піднесеність суворої й соромливої чоловічої ніжності, грубуватого, але справжньої цнотливості.

Він нікуди не кличе, нічому не хоче вчити. Він просто оповідає про своїх однолітків, про їхні думки, відчуття, стражданнях і радостях; просто згадує про бої й солдатські бешкетні дозвілля, про жінок, про зустрічі на фронті, у сум'ятті післявоєнного років.

Безцільна й беззмістовне життя його героїв. Але автор хоче бути тільки оповідачем, а не моралістом-проповідником. Він не засуджує їхнього безперервного пияцтва, легені, навіть цинічного відношення до любові. Ремарк намагався у всьому залишатися нейтральним спостерігачем [32, 24].


1.4 Роман „Час жити і час помирати”


Значного характеру набуває моральна проблема, проблема особистої поведінки людини та проблема „втраченого покоління”, „втрачених особистостей” в надзвичайно сильному і вражаючому романі Еріха Марії Ремарка „Час жити і час помирати” (1954).

До початку другої світової війни Ремарк був уже відомим письменником, автором книжок про першу імперіалістичну війну, де з усією жорстокістю й оголеністю змалював страхіття тієї війни, її безглуздість. Він же був творцем образів молодих людей, кинутих у криваву бойню просто зі шкільної лави, які втратили ґрунт під ногами й зберегли у зловорожому світі лиш одне – чуття товариськості, дружби й віру в те, що коли буде вже зовсім погано, інша людина, та, що гинула в брудних окопах поруч тебе, допоможе тобі.

Роман „Час жити і час помирати” присвячений долі молодого солдата гітлерівського війська Гребера. Розповідь не ведеться від особи героя у формі внутрішнього монолога. Всі події, а також думки й почуття самого Гребера гранично стисло та скупо викладені автором. Але точка зору автора тут немовби перехрещується з точкою зору самого героя. Не випадково Гребер, головний герой, літами такий самий, як і герой роману „На Західному фронті без змін”, присвяченого першій імперіалістичній війні. Саме тому, що й тут, і там відтворено почуття й роздуми юного солдата, ми можемо повною мірою осягти різницю між цими двома війнами й між різними поколіннями.

У Ремарка нерідко поєднувалося ліричне начало, виявлене дуже скупо й стримано, з натуралістичним описом. І це особливо помітно в творах, де присутня війна. Все те, що робить війна з людиною, всі ступені знищення, омертвления людського тіла описано в цій книжці. Фашисти сіяли смерть на своєму шляху. Але опис походу на схід гітлерівців Ремарк починає не тоді, коли ворожа армія ще здобувала перемоги, коли гітлерівські вояки були впевнені, що покінчать з противниками блискавично, а тоді, коли війна вже відкочувалася од кордонів Союзу і коли вони вже гинули під натиском противника. Саме цей період війни обрав Ремарк, щоб наочно показати, що принесла вона не тільки країнам, які зазнали навали „коричневої чуми”, але й німецькому народові [11, 105].

Гребер відступає з фашистським військом, залишаючи на своєму шляху зруйновані села, обвуглені будинки, згарища і трупи, трупи, трупи...

Книжка починається словами про смерть. У Росії навіть запах смерті був не такий, як в інших країнах, не такий, як, приміром, в Африці, де смерть була суха, у піску, під сонцем і вітром. У Росії ішов дощ, танув сніг. Починалася рання весна. Позаду була страхітлива російська зима. З-під осілого снігу проступали зруйновані села, від яких лишилися тільки обвуглені димарі, Що стриміли із снігових кучугур. А потім почали з’являтися трупи: „То були давні мерці. Село багато разів переходило з рук у руки: в грудні, січні і от тепер у квітні. Його займали і залишали, залишали й знову займали, а сніг так замітав трупи, що часом за кілька годин санітари багатьох уже не знаходили”.

Одночасно з описом мертвих, яких раз у раз знаходять під танучими заметами, точиться некваплива розмова між солдатами однієї роти. Всі вони загалом не дуже довіряють один одному й не мають особливого почуття товариськості, такого традиційного для солдатів, що пройшли разом знегоди війни. Тут усе інакше. Ніхто нікого не підтримує, ніхто нікому не вірить. Але попри всю свою відчуженість, усі вони дружно ненавидять Штейнбреннера, зовні схожого на готичного ангела, а всією своєю вдачею – запеклого нациста [32, 65].

Однак, хоч який великий страх перед доносом, атмосфера в роті уже не та. Всім зрозуміло, що війну програно, що армія не „планомірно відступає”, а просто тікає. Проте головне залишилось – страх і покора. Страх не тільки перед ворогом, а й перед своїм товаришем: кожен може донести. Досить пригадати розмову Гребера з Іммерманом, що зберіг здатність розмірковувати й бачити трохи більше, ніж інші.

„– Маю шанс загинути героєм – ото й тільки. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.

Гребер оглянувся навколо.

Іммерман засміявся.

– Суто німецький погляд! Не бійся, всі хропуть. Штейнбреннер теж.

– Я про нього й не думав, – сердито заперечив Гребер. Але подумав саме про нього.

– Тим гірше! – Іммерман знову засміявся. – Виходить, це так глибоко в нас уїлося, що ми й не помічаємо. Смішно, що в нашу героїчну добу особливо багато розвелося донощиків...”

У фразі, кинутій Іммерманом, уже розкривається сутність цього підлого часу, де героїчна буфонада приховує жорстокість і боягузтво.

Сказано не так багато, та й небагатослівний весь роман. Гребер робить усе, що належить, хоча вже знає: щось не гаразд не лише в самій німецькій армії, не гаразд і в його душі. Він, як і інші солдати, боїться, ненавидить есесівців і не вважає себе частиною тієї армії, яка вбиває, винищує вогнем і мечем мирне населення. Але чи так воно? Адже Греберові, як і іншим солдатам доводиться розстрілювати захоплених у полон жінок і старих людей, підозрюваних у тому, що вони вороги, не відчуває від цих розстрілів садистського задоволення, як Штейнбренпер. Він не стане знущатися з приречених. Але ж і йому доводиться стріляти...

„Гребер вирішив стріляти в росіянина, що стояв ліворуч скраю. Раніше, коли його призначали в таку команду він стріляв у повітря, але тепер давно вже цього не робив Адже людям, яких розстрілювали, це не допомагало. Інші почували те саме, що й він. Тоді процедура повторювалась, і внаслідок цього полонених двічі піддавали страті”.

Гребер тоді ще не замислювався над тим, що бере участь у злочині. Прокльони жінки, яку Штейнбреннер тільки поранив, щоб потішитись її муками, ті прокльони, перекладені по-німецькому старим, проходять повз свідомість Гребера. Але вони повернуться до нього тоді, коли він опиниться в себе на батьківщині. І не випадково роман закінчиться тим, що Гребер відпустить замкнених у підвалі полонених, яких мають розстріляти наступного дня.

Усе це створює в романі неначе замкнену композицію. Між цими двома епізодами мине не так багато часу: два тижні відпустки Гребера та ще кілька днів відступу з німецькою армією. Але тут вміститься ціле життя людини, історія її переродження, усвідомлення вини й відповідальності, яке могло прийти лише перед лицем краху всього фашистського режиму, всієї тієї ідеології, що живила тисячі юнаків, подібних до Гребера, отруїла їхню свідомість, скалічила життя [11, 107].

І ось настає довгоочікувана відпустка. Дорога до Німеччини, у рідний Верден, виглядає зовсім не так, як уявлялося Греберові. Усе здавалося тривожним: і нескінченні перевірки документів, і польова жандармерія, така несхожа на обдертих, почорнілих від кіптяви, диму та холоднечі солдатів, які воюють у Росії, і черги за голодним пайком.

Проте тривога не западала глибоко в серце, не охоплювала Гребера цілком. Він весь час твердив собі, що Німеччина ціла й незаймана. Війна точиться на чужій території, в чужих краях. З його батьківщиною, з його рідним містом, з тією вулицею, на якій він виріс, з його батьками ніколи не може статися нічого лихого.

Справжнє прозріння настає тоді, коли Гребер опиняється в Німеччині, у своєму рідному місті. Спочатку він бачить один зруйнований будинок, потім цілі вулиці. Тут, на батьківщині, все це має зовсім інший вигляд. Сповнений тривоги, Гребер простує безлюдним, наче вимерлим, містом: десь тут має бути дім, в якому мешкають його батьки...

Місце, де стояв батьківський дім, – чи йому тільки здається, що він тут стояв, – оточене пожежниками. йдуть розкопки. У підвалах будинку засипало людей. І Гребер гарячкове копає разом з іншими, роздираючи до крові руки. Йому чується стогін матері, батька, які десь там задихаються під руїнами будинку. Його переслідує скрегіт лопат. „Неправда! Зараз я прокинусь і побачу, що я в доті, у підвалі безіменного російського села... Це ж бо Росія, а не Німеччина. Німеччина недоторканна, вона під захистом, вона...”.

Ілюзії втрачати важко. Тут, на батьківщині, для Гребера дим пахне гіркотою поразки.

Через власний біль Гребер починає розуміти горе й смуток інших, тих, проти кого він воював. У його свідомості відбуваються зрушення, хоча й дуже глибокі, приховані.

Гребер стикається в рідному місті не лише з руїнами, яких завдав його батьківщині противник. Розбомблені будинки, людські жертви, зруйновані вулиці – ніщо порівняно із зруйнованими душами, з тим, що зробив з народом свій, внутрішній ворог, що зробив з німецьким народом фашизм. Адже Гребер ріс і виховувався в цій атмосфері. І хоч Господь Бог ніяким чином не створив його для вбивства і руйнування, проте все воно здавалося йому якось виправданим, усе

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: