Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Ніколя Буало як теоретик французького класицизму

Ніколя Буало як теоретик французького класицизму

бурлеск не повинен заважати цьому.


Нехай цей стиль повік вам творів не каляє,

Маро хай за взірець поет правдивий має,

А тривіальністю хай тішиться Pont-Neuf [1;23].


Положення першої пісні "Мистецтва поетичного", що визначають канони створення поезій, зокрема про перевагу змісту над формою, ідея моральної відповідальності автора перед читачем, бездоганне практичні настанови по віршуванню і доводи проти преціозності і бурлеску ушляхетнили французьку поезію і стали кроком до тієї поезії, яку пишуть наші сучасники.

У першій пісні "Мистецтва поетичного" Буало підносить просодію Малерба, найяскравішого представника раннього французького класицизму:


Аж ось прийшов Малерб - і вперше появив нам

Правдивий, чистий вірш у чергуванні рівнім,

Міць у порядку слів належнім показав

І музі приписи обов'язкові дав.

Тож мова, мудрою очищена рукою,

Вже не разила нас безладністю гидкою,

Строфу свою поет за певним людом вів

І забігать з рядка у другий вже не смів.

Усі Малербовим скорилися законам,

І брати за взірець пораджено його нам.

Ставайте ж на його пошани гідний шлях,

Чистоти й ясності пильнуйте у словах [1;26].


Буало особливо виділяє намагання поета донести ідею у всій її повноті, пов’язати рух думки з гармонією вірша. Фактично, перед нами класицистичний ідеал краси – впорядкованість художніх форм, їх витонченість і благородна простота як органічний наслідок усвідомленого творчого вибору, спрямованого на висвітлення змістовного боку твору. У поетиці Малерба чистота, ясність, врівноваженість композиції є адекватними вищій красі. Гармонія схиляється перед розумом – це не стільки похвала, скільки програма. Вона стосується як частковостей, так і загальних встановлень: від заборони на перенесення фрази з рядка на рядок – анжамбемана, що порушує плавний перебіг вірша, до вимоги чистоти складу. Малерб звільнив мову від неясних і грубих виразів, обмежив вживання неологізмів і слів грецького походження (коханих поетами Відродження):


І мелодійністю не знадити мене,

Як бачу слово я невірне чи чудне,

Не подарую бо нікому барабаризму,

Ані бундючного у віршах солецизму.

Поет, як мови він опанувать не зміг,

Повік зостанеться у віршниках лихих [1;28].


Говорять, що на смертному одрі Малерб прокинувся від останнього забуття, щоб дорікнути людині, що залицяється за ним, за не цілком французьке слово.

Естетичний ідеал Малерба неможливо відокремити від пафосу його поезії – високих думок про благо батьківщини, щирого інтересу до її долі, особистісної та пристрасної оцінки її подій. Разом із тим у політичній ліриці Малерба очевидно виявляється характерний для класицистичного метода принцип однобічного зображення життєвого явища. Це піднесення поезії Малерба у поетичному трактаті Буало є показовим для усвідомлення естетичних уподобань як самого Ніколя Буало, так і естетики класицизму взагалі. І хоча поезії Малерба потім змогли уміститися до тоненької книжки, його значення для становлення французької поезії, зокрема класицистичної поезії, було таким великим, що навіть його вороги бачили в його поезії певну норму, ігнорувати яку було неможливо. Саме ім'я Малерба стало прозивним для того, хто зміг створити, очистити мову поезії, стати співцем державної ідеї і національної слави [13]. Друга і третя пісні "Поетичного мистецтва" присвячені середнім поетичним жанрам і їх можливостям. Ідилія вдається до безтурботності, елегія – скорбота. Доречна досконалість в малій формі ставить її вище за важкий епос:

Сваволі жодної не можна тут дозволить:

Сонета той не дасть, хто в розмірі сваволить,

Бліді до виразних приточує слова

І двічі вислову однакого вжива.

Красу високу ми у формі цій найдемо:

Сонет довершений варт цілої поеми [1;30].


Автор звертає увагу на необхідність зберігати відповідністю стилю та жанру, складаючи твір, так


...Ідилія, щоб нас причарувати,

Красою скромною повинна нам сіяти.

Простота - ось її найприродніший стрій.

І гук бундючних слів не подобає їй [1;30].


У той же час потрібно уникати помилкової дотепності, яка ще недавно вважалася верхом досконалості в епіграмі:


Герой на сцені вже словами мусів грать,

Не міг закоханий без жартів і зітхать,

І стали пастушки, зрушаючи серця нам

Вірніші дотепам, аніж своїм коханим.

У слові кожному подвійний зміст постав [1;30].


Важливо, щоб в елегії зображувалися щирі, справжні почуття, бо жодний стилістичний засіб не вплине на серце читача, якщо в елегії немає сильного почуття, відтвореного автором:


Та поетичного тут мало хисту нам:

Справдешнім треба тут горіти почуттям.

Ненавиджу співців, котрі холодній музі

Горіти, знай, велять у неправдивій тузі,

Вдають закоханих нещиро й мимохіть

І хочуть римами кохання замінить.

Усі в них пориви - слова порожні й марні [1;31].


Як вимагають настанови класицизму, що поділили жанри на "високі" та "низькі", Буало підносить жанр оди, яка


...до небес ширяючи крильми,

З богами стаючи до мови, не з людьми.

Атлетам підійма бар'єр вона в Елладі,

Борця уславлює найкращого в громаді,

Ахіллу мужньому вінок лавровий в'є

І Шельду під ярмо Людовику дає [1;31].


Також Буало велику увагу приділяє сатирі, майстерністю якої він сам володіє:


Не задля слів лихих – щоб виявити щиро,

Обрала істина за зброю злу сатиру [1;33].


Наводяться приклади і кращі зразки як стародавніх, так і нових авторів.

Окремо від решти жанрів обговорюються трагедія, епічна поема і комедія. Два перших традиційно відносяться до високих жанрів. Трагедію Буало визначає як твір, який повинен захоплювати пристрастю, вираженою в кожному слові героя, причому ця пристрасть і суть конфлікту повинні стати ясними і відчутними глядачем відразу, з першої появи:


Серця зворушувать - найвища таємниця,

Якої автори усі повинні вчиться.

З початку самого повинен нам поет

Той позначати шлях, яким піде сюжет [1;33].


У цьому отримує свій вираз першої з трьох єдностей — єдність дії. Друга єдність — часу: дія повинна охоплювати в своєму розвитку одну добу. Третя єдність — єдність місця, де відбувається дія:


Ми інші приписи від розуму візьмім:

Одну подію в час єдиний розгорнім,

Єдине місце їй за тло ясне узявши:

Така трагедія сподобається завше [1;35].


Теорія трьох єдностей мала на меті ряд практичних завдань. Адже, щоб точніше донести до глядача думку, автор не повинен був нічого ускладнювати. Головна інтрига мала бути достатньо простою, щоб не заплутувати глядача і не позбавляти картину цілісності.

Вимога єдності часу була тісно пов’язана з єдністю дії, і в трагедії не відбувалося багато різних подій. Єдність місця також тлумачили по-різному. Це міг бути простір одного палацу, однієї кімнати, одного міста і навіть відстань, яку герой міг подолати протягом двадцяти чотирьох годин. Найсміливіші реформатори наважувалися розтягнути дію на тридцять годин. Трагедія повинна була складатися з п’яти актів і бути написана олександрійським віршем (шестистопним ямбом). Отже, ми бачимо, що до драматичних творів висувалася значна кількість жорстких вимог, що робило творчість автора досить складним процесом. Проте ці вимоги виводили драматургію на певний рівень, оскільки вимагали технічної та художньої майстерності.

У "Мистецтві поетичному" Буало також роз'яснює, що таке наростання інтриги і як вона повинна завершитися в розв'язці, щоб остання була несподіваною і подібною до розкриття таємниці:


Пильнуймо, щоб росла дедалі таїна

І щоб розвіялась у певний час вона.

Людського розуму нічим-бо так не вразим,

Як дії хід складний йому розкривши разом;

Повстане істина зненацька перед ним

І обрисів речам надасть усім [1;35].


Характери дійових осіб повинні бути витримані від початку до кінця і правдиві незалежно від відношення автора до кожного з них, інакше всі вони лише повторюватимуть автора.


Нехай герой собі у всьому вірний буде

І з кону тим зійде, ким вийшов перед люди.

Не раз письменника ми можемо зустріть,

Що скрізь лише себе виводить мимохіть [1;36].


Кожна дійова особа повинна говорити мовою, відповідною його пристрасті, бо у природи для виразу кожній пристрасті є своя мова. Гнів висловлюється високої патетики, печалі підходять прості покірливі слова і так далі:


Малюйте постаті несхибною рукою:

Агамемнон вражає нас пихою,

Еней побожністю сіяє над усіх.

Надайте певних рис ви кожному із їх.

Вивчайте звичаї, краї й часи терпляче:

Не раз од клімату залежить людська вдача [1;38].


Драматург винен, залишаючи кожному персонажеві його характер і виразність, співпереживати з ним. Трагедія зображає "те, що в житті нам здавалося б жахливим", але, пом'якшене мистецтвом, виявляє "приємний жах" і викликає "живе співчуття". Слід, проте, уникати всього неправдоподібного:


Скрізь імовірності дотримуйте. Бува,

Чудною видасться і правда нам жива.

Безглузді ж вигадки нас тішити не можуть,

Бо ні ума вони, ні серця ні тривожать [1;37].


, а для цього дотримуватися правила трьох єдності – дії, часу і місця.

Не менш важливо слідувати закону правдоподібності і в зображенні характерів. Для кожного жанру – свій герой. Трагедія має справу з великими людьми, а "герой, в кому дрібно все, лише для роману придатний", вважає Буало, виявляючи явну неприхильність до нового жанру, що вже завоював читацький успіх:


Поблажливо роман читається легкий:

Там досить плетива химерного подій,

Від нього-бо читач розваги лиш бажає.

Але трагедія міцні закони має,

Кориться розуму й пристойності вона [1;38].


Отже, правдивість характеру полягає у чіткій підпорядкованості внутрішній логіці. За Буало, єдність характеру героя – найважливіша умова естетики класицизму. Розкрити характер людини у розумінні класицистів означало показати природу дії вічних, незмінних у своїй суті пристрастей, їх вплив на долі людей:


Хто хоче вдовольнить суворих глядачів.

Високе й ніжне він повинен малювати,

Шляхетність, глибочінь, поважність виявляти,

Буть несподіваним, вражати нам серця,

Усіх захоплювать дивами без кінця

І дати твір такий, щоб легко всі сприймали,

Та, раз побачивши, повік не забували [1;38].


Як високі, так і низькі жанри мали повчати публіку, підносити її мораль, просвітляти почуття. У трагедії театр вчив глядача стійкості у життєвій боротьбі, приклад позитивного персонажа слугував за взірець моральної поведінки. Герой, як правило, цар або міфологічний персонаж був головною діючою особою. Конфлікт між обов’язком та пристрастю обов’язково вирішувався на користь обов’язку, навіть якщо герой гинув у нерівній боротьбі.


Але порівняно з трагедією ще вищою, прекраснішою є епопея:

Ще більше величі епічний має стрій,

З байок уроджений, з фантазії та мрій.

Там чарувати нас є способів без краю, -

Усе там плоть і кров, і ум, і душу має [1;39].


а тому там відповідальність поета ще більш зростає. Слід узяти за зразок Гомера, чиє слово "пишне і багате", виклад стрункий, а загальна гармонія виявляє "старанність і цілому життю досвід".


У високих жанрах особливо очевидно, що одним натхненням, без "зусиль і роздумів", неможливо досягти успіху:


Поеми красної, що плине, як ріка,

Одною примхою не випише рука:

Потрібен час і труд; величної будови

Не створить первоук, шкода тієї й мови [1;42].


Буало засуджував використання в епічних творах образів християнської релігії, він вважав, що автори поводяться з ними надто вільно, що йде на шкоду власне християнській вірі. Тому належними персонажами творів він бачив античних героїв:


Хотівши, щоб богів античних затупили

Господь з пророками та всі небесні сили.

До пекла читача вони щораз ведуть,

Люцифер, Вельзевул у віршах їх живуть, -

А всі ці образи, коли до того мова,

Навряд чи похваля релігія Христова...[1;44].


Матеріалом епопеї, як і трагедії, служить змішаний з вигадкою переказ – історичне або міфологічне, але не християнське, оскільки Писання не слід сполучати з вигадкою, а без вигадки поезія є сухою:


Адже Святе Письмо у приписах своїх

Лише навчає нас покутувати гріх,

Страждання очищать забруднене сумління, -

А різні тут байки і зайві, і злочинні,

Саму-бо істину звертають на ману [1;44].

У комедії Буало віддає перевагу зразкам урівноваженого Менандра над жовчним Аристофаном. Комедіограф повинен знати природу відчуттів і уміти читати в серцях людей, щоб дати правдиве зображення їх характеру. У зображенні комедійних положень потрібно враховувати всемогутній час — кожному віку властиві свої захоплення і свій спосіб їх виразу:


Час відміняє все - і норови зміня:

Що любе молодим, те для старих бридня;

У юнака киплять і міняться бажання,

І він порокові дається без вагання...[1;48].


Старий говорить інакше, ніж хлопець. Комедійні типи можна підглянути скрізь, потрібно тільки уміти пильно вдивлятися "і в місто і в королівський двір". У комедії не повинно бути високих пристрастей і їх проявів — сліз, великого страждання і т. д., але, з іншого боку, вона завжди повинна бути благородною, позбавленою вульгарності:


Дарма в комедії виображали б ми

Обличчя, скроплені гарячими слізьми, -

Але не слід у ній, хоч часом так і пишуть,

Пласкими шутками простолюд марно тішить [1;48].


"Мистецтво поетичне" Буало наказує не суміщати елементів трагедійних і комедійних в одному творі, оскільки це порушило б єдність дії.

Ідеалом поетичних форм він вважає античну літературу, поєднуючи одночасно її традиції з "вивченням двору і пізнанням міста", з раціоналістичною концентрацією сюжету.

Здавалося б, Буало, слідуючи наміченій ієрархії жанрів і стилів, піднявся від менш значного до того, що є особливо піднесеним і чудовим, проте наприкінці він залишив комедію. Це не випадковість і не прорахунок. Коли одного разу Людовик XIV запитав Буало, хто з письменників складає славу нинішнього століття, Буало відповів: "Мольєр". Цим ім'ям задана висота жанру, який може слідувати різноманітності людських характерів, створених природою. Серйозна, інакше – висока, комедія займає в жанровій ієрархії Буало серединне місце і пишеться середнім стилем, але вона, як довів Мольєр, здатна досягти досконалості і навіть перевершити високі жанри:


Люблю я авторів, що, тішачи людей,

Своєї гідності не втрачують ніде,

І розумові скрізь і завжди улягають [1;49].


Проте якщо смак і сенс зраджують авторові, Буало, неупереджений і суво

рий критик, докоряє і Мольєрові:

Якби Мольєр отут взірці для себе брав,

То, може б, вищої він слави доказав:

В мішку, де зважився Скапена він сховати,

Вже "Мізантропа" нам творця не упізнати [1;48].


Тут Буало відкидає в комедії низький фарсовий початок, вважаючи кращим у Мольєра "Мізантропа", ніж "Шахрайства Скапена". Він цінує комедію за її найбільш різноманітне наслідування природі – основний принцип класицистичної поетики, що припускав необхідність осягати етичну природу людини і виправляти відхилення від неї у сучасному суспільстві.

Для Буало комедія повинна передусім бути знаряддям виховання, висміюючи людські слабкості й вади. Сміючись над собою, люди мають упізнати себе та змінитися на краще. Тобто автор комедії повинен спостерігати за суспільством, щоб зуміти показати людські типи правдиво та життєво:

Коли комедії ви хочете служити,

Природу лиш саму за вчительку візьміте...

Малюйте образи ясні усюди і прості,

Хай жваві кольори панують на помості.

У різних відтінках природа нам жива

Людські характери і вдачі розкрива...[1;49].


У фінальній, четвертій пісні Буало дає поради поетові, виходячи з його високої ролі у світі, який йому дано поліпшити. Знов і докладніше мовиться про користь критики, звичайно, якщо за неї береться людина, що має право судити:


Судді звіряйтеся одважному й тонкому,

В науці сильному і розумом ясному,

Чий строгий олівець одкреслив вам умить

Місця, що їх би ви воліли потаїть [1;49].

У поетичному трактаті, що призначений насамперед колегам – письменникам, називаються імена гідних наслідування авторів – як античних, так і сучасних.

Нарешті, все вінчає хвала королеві-сонцю:

Хай не лякає нас убожества ярмо,

Бо під зорею ми ясною живемо,

І мудрий наш король того пильнує дбало,

Щоб лихо слуг його уклінних не спіткало [1;50].


Скоро після видання "Мистецтва поетичного" король призначить Буало і Расіна своїми історіографами, тобто доручить їм відобразити славу свого віку. Для Буало це означало б зрівняти Людовика у величі з героями старовини, але визнати перевагу сучасності над античністю він не був згоден, що і показало його участь в спорі між стародавніми і новими. Зіставлення з античністю служило не тільки формою витонченого компліменту сучасності, але уроком, який поет був готовий викласти і королеві, і його підданим, нагадуючи про вищі зразки політичної і етичної культури.

Отже, оглянувши викладені у трактаті "Мистецтво поетичне" класицистичні настанови, ми бачимо, що ця ґрунтовна робота Ніколя Буало була справжньою поетикою свого часу. Автор розглянув основні етичні та естетичні завдання літератури і критики, подав у високохудожній формі доктрину класицизму як сформованої мистецької течії. Мистецтво класицизму запам'яталося як могутнє зусилля за умов , коли відбувалося все більше стрімких змін, зберегти культурну пам'ять, утримати гармонійний баланс вічного і сучасного, загального і індивідуального, обов’язку і пристрасті. У протиборстві цих понять народжується конфлікт класицистичної трагедії.

Буало не був єдиним, хто намагався дати теоретичну основу, узагальнити основні постулати провідного естетичного напряму. Класицизм висунув і інших теоретиків - Шаплена, Фйлібена, абата Дюбо. Але саме Буало найпереконливіше, талановитіше, гарячіше виступав| за служіння мистецтва високим етичним ідеалам, за чистоту і єдність французької літературної мови, за красу, строгу відповідність художньої форми. Проте сама правдивість в мистецтві розумілася їм до деякої міри вузько і односторонньо – як ідеалізоване відтворення природи і людей.

Теорія трьох єдності (місця, часу, дії), що знімала барочні надмірності масштабів і строкатості, сприяла цілісності, стислості і внутрішній логіці драми, освячувала умовність і статичність театральної драматургії. Народність мистецтва була знехтувана як щось низьке і вульгарне; викривальна комедія геніального Мольєра, всупереч пошані, якою він користувався, піддавалася естетичному засудженню.

Сучасним читачам Нікола Буало може представлятися педантом, сухим прихильником класики. Але треба враховувати, що саме за допомогою Буало класика, як ми її зараз розуміємо, і з'явилася. Його твори були революційними, погляди – сміливими, і сучасники вважали його "вільнодумним". На початку його діяльності церковні мракобіси навіть погрожували спалити його на вогні, аристократи були в люті від його нападок в сатирах [13].

В рамках нашого дослідження вирішальним треба визнати той факт, що Буало першим серед французьких письменників підійшов к теоретичному осмисленню та узагальненню постулатів класицизму. Причому виражені вони були через посередництво поезії, у поетичному творі. Таке поєднання теоретичного роздуму та поетичного тексту примушує замислитися. Участь художнього досвіду автора у формуванні ним естетичної системи вже мала місце в трактатах де Ла Тая та Сідні. Проте у XVII столітті ми бачимо якісне зрушення у розвитку класицистичної системи, обумовлене тим, що класицизм переростає рамки studia humanitatis і виходить на широку арену літературного та мистецького життя як потужний художній напрям. З цього часу вирішальне слово належить письменникам. Так, Буало, своєю творчістю затвердив принципи класицистичної естетики і сприяв подальшому її розвиткові [2; 81].

Поетика Буало справила вплив на естетичну думку й літературу XVII—XVIII століть багатьох європейських країн, визначивши напрямки її розвитку, подавши багатий матеріал для полеміки та дискусій.


Висновки


Класицизм став провідною течією літератури Франції у XVII столітті. Це було зумовлено відповідністю настанов класицизму тогочасній політичній та суспільній ситуації, філософській, зокрема, естетичній думці.

Важливим фактом для остаточного формування цього мистецького напряму стало його самоусвідомлення, проголошення основних канонів класицистичного мистецтва. Митці, зокрема, письменники активно розробляли принципи класицистичної естетики. Ці принципи реалізовувалися ними на практиці – у художній творчості. Проте дуже важливим було і теоретичне осмислення нового мистецтва, яке знаходило вираз у трактатах, листах та інших теоретико-літературних творах.

Фундатором французького теоретичного класицизму став Ніколя Буало. Його основна робота – "Мистецтво поетичне" – стала настановою для багатьох поколінь письменників, причому не лише Франції, а й інших країн тогочасної Європи. У цьому поетичному трактаті Ніколя Буало виклав основні вимоги, які висувала класицистична естетика до творів різних жанрів. Буало чітко протиставив класицизм бурлеску та преціозній літературі, і оскільки останні не відповідали новій естетиці наголошував на необхідності уникати їх рис у творчості. Автор дав письменникам творчі орієнтири, причому серед взірців виступали як античні автори (зокрема, Гомер), так і сучасники або попередники Буало ( Малерб). Буало дав характеристику найбільш поширеним на той час літературним жанрам, виклавши вимоги до кожного з них. Поетичний трактат насичений яскравими прикладами, які демонструють глибоке розуміння автором специфіки кожного літературного жанру, вимог, які постають перед автором елегії чи трагедії, сонета або комедії. Багато в чому автор спирається на досвід античності – причому як на власне літературні твори, наводячи їх в якості прикладів для наслідування сучасними йому авторами, так і на античні поетики, звідки власне позичена сама ідея викладу своєї естетичної концепції у художній формі.

Заслуга Буало полягає в тому, що він талановито та у високохудожній формі теоретично узагальнив здобутки класицизму. Він сформулював ті вимоги, які висувалися до літератури того часу. Автора характеризує прагнення до високої, художньо та ідейно довершеної літератури. Отже, поширення напрямку класицизму, його розвиток багато в чому завдячують талантові митця, який створив цю своєрідну поетику.

Значення Ніколя Буало як теоретика французького класицизму важко переоцінити. Він значно вплинув як на сучасний йому літературний процес, так і на літературу наступних століть, визначивши основні тенденції її існування. Звичайно, не всі вимоги, викладені у трактаті "Мистецтво поетичне" виявилися життєздатними навіть в умовах класицизму, проте важливим був сам факт осмислення естетичної концепції мистецтва на певному етапі його розвитку.


Література


Буало Н.Мистецтво поетичне. – К., 1967;

Виппер Ю. Б., Формирование классицизма во французской поэзии начала 17 в. – М., 1967.

История французской литературы. Т. 1,– М.-Л., 1946.

Кравченко А.И. Культурология: Учебное пособие для вузов. — М., 2001.

Литература. Справочные материалы./ Под редакцией С.В. Тураева. – М., 1988.

Мамонтов С.П. Основы культурологи. — М., 1999.

Обломиевский Д. Д. Французский классицизм. – М., 1968.

Песков А. М. Буало в русской литературе XVIII — первой половины XIX века. – М., 1989.

Ротенберг Е. И., Западноевропейское искусство 17 века. – М., 1971.

Скакун А.А. Барокко и классицизм, или триста лет спустя // Барокко и классицизм в истории мировой культуры: Материалы Международной научной конференции. Серия "Symposium". Выпуск 17. — СПб., 2001. Литературные манифесты западноевропейских классицистов. – М., 1980.

Смирнов А.А. Классицизм как культурная парадигма. Барокко и классицизм в истории мировой культуры: Материалы Международной научной конференции. Серия "Symposium". Выпуск 17. — СПб., 2001.

Советский энциклопедический словарь.– М., 1983.

www.clasicizm

www.countries

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: