Поетичні крила душі Марії Морозенко
Поетеса має свій чітко поставлений оригінальний голос. Особливо яскраво це вимальовується у символічних образах матері («Неньчин рушник», «Материнське поле», «Бадилля»), закоханої дівчини («З тобою удвох», «Твої очі», «Штучні троянди»), міфологічних образах ( «Русалка», «Жар-птиця»), історичних портретах жінок («Ключниця», «Плач Ярослава»). Увесь спектр творів збірки «Зоряні перевесла» дав підставу визнаним майстрам слова (Віктору Баранову, Галині Паламарчук) виділити поетесу з когорти молодих авторів, адже, за висловом Віктора Баранова, «ліричний голос авторки «Зоряних перевесел» змушує думку «працювати».
2. Громадянська лірика
Збірка Марії Морозенко «Зоряні перевесла» сконцентрувала у собі поезію, написану протягом тривалого проміжку часу: «Довгих шістнадцять років минуло відтоді, як з’явився на світ найперший вірш», – зазначає авторка. За ці роки у долі поетеси сталися зміни – вона вийшла заміж і народила доньку. Змінилася і Україна, отримавши жадану перемогу – здобула незалежність. Події 1991 року не могли не вплинути на світогляд Марії Морозенко. Разом з усіма українцями вона радіє оновленню держави:
Україно моя! Ти воскресла, щоб жить!
І недоля тебе не здолає.
«Україна»
Марія закликає людей єднатися заради спільної мети - стати духовно чистішими:
Найголовніше - не змаліти
І осягнути в якусь мить:
І як цю землю не любити?
І як цю чисту не любити
Блакить, блакить, блакить?..
«Усе на світі продається»
Поетеса також звертається до української еміграції, з її вуст злітають щирі слова-заклики - повертатися до оновленої отчої землі, адже тільки на рідній землі можна почуватися щасливими:
– Скажіть, болить? – І чую : «ностальгія…»
То Батьківщина в серці оживає…
«Ностальгія»
Але не тільки радість і захоплення новим днем помітні у творчості Марії Морозенко початку 90-х років. У 1991 році авторка пише свою знамениту поезію, що має назву «Холуї». Цей вірш жорстоко засуджує усіх прибічників лакейства, безмовної пороки та служіння ідолам зла. Вірш «Холуї» відразу прозвучав на радіо, був надрукований у газетах…
Вожді – сліпці, що їм тривоги?
Вони лукавлять: «Скрізь – раї»
Народить волочить мерзлі ноги,
Регочуть дико холуї,
Одівши символи нові,
Знов топлять душі у крові!
«Холуї»
У цих кількох рядках постає одвічна доля українського народу - бути проданим «христопродавцями» на своїй рідній землі.
Недаремно авторка взяла за епіграф до вірша рядки поезії Тараса Шевченка:
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте…
«П.С.»
Вплив громадянської поезії Тараса Шевченка помітний у творчості Марії Морозенко. Так, у поезії «Сон» Тарас Шевченко сумно констатує, що жива правда у господа Бога, а все зло на землі іде від самих людей:
Той мурує, той руйнує,
той неситим оком –
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Саркастичні рядки поезії Марії Морозенко «Усе від Бога» також утверджують думку, що світ сам винен у своїх гріхах:
Лжепатріот, убивця, зрадник,
Не маючи в душі святого,
Валяють на шляхах всі радо:
– Усе від Бога лиш, від Бога.
Ділки шматують рідний край,
А церкві тичуть золото:
«Благословляй! Благословляй!
Усе від Бога в нас, від Бога…
Усім цим людям, що вміло замаскувалися і заховалися за спотворені біблійні істини, авторка виголошує свій вердикт:
Доріженька життя крива,
Та путь той слався не від Бога…
«Усе від Бога»
Відразу помітно, що головне для поетеси – чистота душі. Справжній громадянин, патріот України не має права жити хибними ідеями, адже найкращі сини і доньки України віддали усе заради сьогодення:
Говори, говори, говори,
Бо вже інші сказати не можуть,—
це девіз «всяк сущого» на світі.
Щоб «зруйнувати» зло, потрібно всім серцем прагнути добра. У штучній фортеці, вимуруваній блазнями, де найгірший із них вважається «святим», ніколи не сяятиме сонце правди. Тому дні постають в уяві поетеси як «сни», а саме життя - як «королівство злоби», де вовіки «і солов’ї співатимуть про зло».
Дуже важливого значення набуває у поезіях Марії Морозенко ідея служіння народу. На її думку справжній митець не повинен писати на догоду владі, а дихати одним подихом з рідним народом. Викликають захоплення рядки поезії «Стежина»:
Я все одно й востаннє заспіваю –
Не про вождів – ні! Пісню про народ.
Але для того, щоб служити народові, потрібно «прожити» кожне слово поезії, відчути біль і втому його, і лише тоді:
рука зміцніє у стократ,
а слово стане повним, дужим, чистим.
«Коли рука зміцніє у стократ»
Розглядаючи сентенції добра і зла, поетеса протиставляє слову-вбивці, що легко може ранити душу, цілюще слово, що допомагає втамувати найважчий біль:
О, як ранять слова!
Чи то всім так болить?
Хай на серці осів чорний пил, –
Ми живемо лиш раз
А життя тільки мить,
Не пускайте отруєних стріл!
«Тятива»
І щоб не стати чорною тінню, що блукає у розчахнутому такими ж чорними словами світі, потрібно берегти себе. Адже в «колючих бур’янах не виросте зерно» («Мета»). Уберегтися від зла, стати бажаним порятунком всім, хто потребує захисту – ось головне завдання справжнього поета:
Постукай… Я двері відкрию тобі.
Я – просто людина, частина землі,
Сонця, неба, повітря, води,
Пісні. До мене прийди, постукай –
Я серця відкрию тобі.
«Постукай»
Помітною рисою поезії Марії Морозенко є зосередження на витоках добра і зла. На її думку, зло з’являється там, де забуття стирає істину. Так, у поезії «До землян» поетеса виразно засвідчує: люди забули, що «із птахів пішов весь рід наш древній», і тому «чинять зло», що і призвело до неминучого: