Література Латинської Америки
Після
смерті діда
(1936) Маркес недовгий
час вчився в
Барранкилье,
поки не придбав
достатньо
знань, щоб
відвідувати
школу в р. Зіпакира
недалеко від
Боготи, де він
отримав ступінь
bachillerato, що приблизно
відповідає
диплому випускника
коледжу в Сполучених
Штатах. У Колумбійський
університет
на юридичний
факультет
Маркес поступив
в 1947 р. - в тому ж
році в боготськой
газеті «Спостерігач»
(«Espectador») була
опублікована
його перша
повість «Третя
відмова» («La
tercera resignacion»).
Протягом подальших
шести років
в цій же газеті
побачила світло
близько дюжини
розповідей
Г.М. Переїхавши
в 1948 р. до Картахену,
письменник
продовжив свою
юридичну освіту
і два роки опісля
став репортером
в «Геральде»
(«Heraldo»), де вів
постійну рубрику
«Жираф». У 1954
р.
Г.М. знов
повертається
до Боготи і
стає репортером
«Спостерігача».
Як серйозний прозаїк Маркес вперше проявляє себе в 1955 р., написавши повість «Пале листя» («La hojarasca»). В цей же часГарсіа Маркесдрукує в «Спостерігачі» 14 статей з морського життя, де розкриває факти перевезення контрабанди колумбійськими військовими кораблями. Ці статті викликали такий скандал, що газета була закрита, а Г.М., посланий до Європи кореспондентом «Спостерігача», залишився без коштів для існування.
У 1958 р. Маркес одружується на Мерседес Барча; у них два сини - Родріго і Гонсалес.
Пропрацювавши в Європі позаштатним журналістом два роки, Маркес влаштувався в Пренса Латіна - кубинське урядове агентство новин, а в 1961 р. перебрався в Мехіко, де заробляв на життя сценаріями і журнальними статтями і у вільний час писав книги. За повістю «Полковникові ніхто не пише» («El coronel no tiene quien le escriba», 1961) через рік послідувала збірка розповідей «Похорони Мама-гранде» («Los funerales de la Mama Grande»).
Проте комерційний успіх Маркес приніс роман, що з'явився в 1967 р., «Сто років самоти» («Cien anos de soledad»). Перше видання романа, про яке Пабло Неруда із захопленням писав, що це, «мабуть, найбільше одкровення на іспанській мові з часів "Дон Кихота"», розійшлося за тиждень і викликав, за словами провідного перуанського письменника Варгаса Льоси, «літературний землетрус». В центрі наступного роману письменника «Осінь патріарха» («El otono del patriarca», 1975) - гіперболізований образ вигаданого американського диктатора, який розглядається з різних точок зору. Роман «Хроніка оголошеної смерті» («Cronica de una muerte anunciada») з'явився в 1981 г.; новаторський формою, він оповідає про вбивство, по-різному сприйняте різними і ненадійними очевидцями.
Продовжуючи жити в Мехіко, Маркес частина часу проводить і в Картахене, на батьківщині. Говорять, що він особистий друг Фіделя Кастро - і це не дивлячись на те, що політика Куби, де письменник часто буває, далеко не у всьому йому подобається.
Дитячі враження, пов'язані з життям на березі Карібського моря, залишили незгладимий слід в літературній творчості Г.М. «Здається, що найсильніше вплинула на уяву Маркес його бабуся, - писав англійський романіст Салман Рушді в «Лондонському книжковому огляді» («London Review of Books»). - Та все ж можна знайти початок його літературних попередників. Він сам визнає вплив Фолкнера, і дійсно, казковий мир Макондо - це багато в чому графство Йокнапатофа, перенесене в колумбійські джунглі». Інші критики писали про вплив на Г.М. таких різних письменників, як Джон Дос Пассос, Вірджинія Вулф, Альбер Камю і Ернест Хемінгуей. Втім, деякі критики висловлюють сумніви, чи можна Маркес називати великим письменником, а його головну книгу «Сто років самоти» - безсмертним шедевром. Американський критик Джозеф Епстайн в «Комментері» («Commentary») звеличив композиційну майстерність романіста, проте знаходить, що «його нестримна віртуозність приїдається». «Поза політикою, - відзначив Епстайн, - розповіді і романи Г.М. не мають етичного стрижня; вони не існують в етичному всесвіті».
Рецензуючи роман «Хроніка оголошеної смерті», Біл Бафорд писав, що автор «Хроніки...» - це «безумовно, один з найблискучіших і самих «магічних» політичних романістів сучасності». «Його книги осяяні іскрометною іронією і вірою в те, що людські цінності нетлінні, - відзначав Джордж Р. Макмаррі в монографії «Габріель Гарсіа Маркес» (1977). - В своїй творчості Габріель Маркес проник в суть не тільки латіноамеріканця, але і будь-якої іншої людини».
Розділ 4
«Сто років самотності» - короткий аналіз твору
Що могло спонукати Гарсиа Маркеса в той вже далекий вечір, десь між Акапулько і Мехіко, відкрити шкатулку з цими демонами і вручити їм себе, з тим щоб вони залучили його в одну з самих божевільних, відчайдушних авантюр нашого часу - створення романа “Сто років самотності”?
У романі “Сто років самотності” ми стикаємося перш за все з чудовим багатством. Математична, стримана і функціональна проза перетворилася на стиль вулканічної сили, в могутню іскристу річку, здатну повідомити рух, витонченість, життя найсміливішим створенням уяви. Макондо, таким чином, розширює свої географічні, історичні і фантастичні межі до такого ступеня, яку важко було передбачати, читаючи колишні книги Гарсіа Маркеса; одночасно духовно і символічно досягаються глибина, складність, різноманітність відтінків і значень, які перетворюють Макондо на один з найобширніших і міцніших літературних світів серед створених творцями нашого часу.
Уява тут розірвала всі пута і скаче закусивши вудила в гарячковому і запаморочливому галопі, не бажаючи знати ніяких заборон, збиваючи один об одного всі умовності натуралістичного реалізму, психологічного або романтичного романа, поки не прокреслить у просторі та часі вогненним словесним пунктиром життя Макондо від його народження до смерті, не минувши жоден з пластів або рівнів реальності, в яку вона вписана: індивідуальний і колективний, легендарний і історичний, соціальний і психологічний, побутовий і ліричний.
Життя в Макондо - це не тільки магія, сновидіння, фантазії і еротичний розгул: гул глухої ворожнечі між влада імущими і знедоленими постійно переростає в гуркоти гніву, боротьба між ними деколи (як в заснованому на реальному факті епізоді вбивства страйкуючих робочих на залізничній станції) раптово обертається кривавою оргією. І ще в цих ущелинах і по цих рівнинах серед гір шниряють, без кінця знищуючи один одного, всякі загони, йде жорстока війна, яка відносить людей і калічить долю цієї країни, як це відбувалося (і продовжує відбуватися) в Колумбії.
У хроніці Макондо предстає, заломлюючись, немов промінь світла в спектрі, жорстока містифікація героїзму, саботаж перемог лібералів, здобутих солдатами ніби Ауреліано Буендіа і Герінельдо Маркеса, продажними політиканами, які в далекій столиці торгують цими перемогами, перетворюючи їх на поразки. Час від часу в Макондо навідуються сміхотворні картонні чоловічки для відкриття пам'ятників і вручення медалей: це представники влади, кожен з яких - маленьке живе втілення брехні, частинка великого суспільного обману. Гарсіа Маркес описує їх в карикатурному вигляді, з нещадним деколи сарказмом.
Але в романі “Сто років самотності” ми зустрічаємо не тільки приголомшливу транспозицію побуту, соціальних умов і міфології Америки: у нім є також те, що набагато важче перенести в художнє оповідання, - блискуче зразкове, закінчене зображення моральної ненеприкаяної американця, точний портрет відчуження, яке роз'їдає індивідуальне, сімейне і колективне життя наших країн. Біблейське плем'я Буендіа, цей рід, де за Ауреліано невідворотно слідують Ауреліано, а за Аркадіо - Аркадіо, в грі дзеркалами, що розбурхує і утомливій, - так схожою, з іншого боку, на гру в нескінченні генеалогічні лабіринти, якими повні історії про Амадісах і Пальмерінах, - відтворює себе і розповзається в безмежному просторі і часі. На їх фамільному гербі, на їх геральдичних знаках зловісна відмітина - самота.
Всі вони б'ються, люблять, сповна віддаються божевільним і чудовим затіям. Результат завжди один і той же - поразка, нещастя. Всі вони рано чи пізно висміяні, принижені, повержені в справах, які затівають. Починаючи із засновника династії, який так і не знайшов дорогу до моря, і кінчаючи останнім Буендіа, тим, що злітає на повітря разом з Макондо, підхоплений вихором в той момент, коли осягає заповітну мудрість, всі вони народжуються і вмирають, не задовольнивши, не дивлячись на свої титанічні здібності і грандіозні діяння, найпростішою і елементарною з людських потреб - потреби в радості.
У Макондо, на цій землі, де все можливо, не існує проте солідарності і взаєморозуміння між людьми. Невідступна печаль пронизує вчинки і мрії. постійне відчуття поразки і катастрофи. У чому справа? На землі чудес все підкоряється секретним, невидимим, невблаганним законам, які непідвладні жителям Макондо. Ці закони рухають і розпоряджаються людьми: тут ніхто не скований. Навіть у вакханаліях, коли вони п'ють і їдять по-пантагрюельовськи або злягаються, як кролики, вони не насолоджуються насправді, а лише виконують ритуальну церемонію, глибинний сенс якої від них прихований. Чи не така трагічна доля індивідуума, в якій знаходить вираз драма Латинської Америки?
Як будь-який з Буендіа, люди в Америці народжуються сьогодні, приречені жити наодинці і проводити на свічок дітей зі свинячими хвостами - іншими словами, виродків, яких чекає безглузде, нелюдське існування, які помруть, не проявивши себе до кінця, виконуючи долю, яку вони не вибирали.
У романі "Сто років самотності", опублікованому в 1967, - декілька вимірювань, і читати його, зрозуміло, можна no-разному. Сторіччя - як історичний, культурний, життєвий, метафізичний цикл? Ну що ж, до будь-якого прочитання, передуючи йому, можна сказати, при цьому зовсім не лукавлячи, що і такий підхід цілком допустимий.
Є в романі і сто років нової історії Колумбії: від мірної чверті минулого сторіччя, коли країна звільнилася від іспанського владицтва, до кінця першої третини нашого століття, коли проходять масові розстріли страйкарів.
Є і парабола довгого людського життя, чарующе-беспечной і мятущейся одночасно, і в останню хвилину тієї, що прозріває власне призначення, закладене в самому народженні. Є в романі і антично-біблейська підбивка, міфологічно бездонна і карнавальний травестірованний, як це було чудово доведено якщо ще не ста роками, то вже чвертю сторіччя самотніх творчих осяянь багато і багато колумбійських, росіян, французьких, іспанських і бог знає яких ще цінителів творчості Гарсіа Маркеса по обидві сторони Атлантики. Мотиви долі, ключової в старогрецькій трагедії, інцеста, гріхопадіння, потопу, апокаліпсичні ноти останніх сторінок романа несуть величезне навантаження, тим більше що кожен з них як би подвоюється, оскільки піддається смеховому переосмисленню. Навіть у такому, здавалося б, складеному і органічному для романа епізоді, як винищування сімнадцяти синів Буендіа, оживає старогрецький міф про Ніобе, гордовитості, що стала символом, і в той же час нестерпного страждання, на очах у якої Аполлон і Артеміда вражають стрілами всіх її дітей.
Фатальний, незборимий потяг один до одного тітки і племінника підводить межу під довгою низкою народжень і смертей представників роду Буендіа, нездібних прорватися один до одного і вирватися до людей з порочного круга самоти. Рід присікається на апокаліпсичній ноті і в той же час на щасливій парі, яких не було ще в цьому роду диваків і маніяків. В зв'язку з цим незайве пригадати, що сумне затверджував, проповідував і від чого застерігав Н. А. Бердяєв: "Природне життя підлоги завжди трагічне і вороже особі. Особа виявляється іграшкою генія роду, і іронія родового генія вічно супроводжує сексуальним акт". Важко звільнитися від відчуття, що перед нами не одне з можливих тлумачень романа Гарсиа Маркеса, тим часом написано це було російським філософом ще в 1916 році. Відзначимо попутно, що остання нота "Ста років самотності" - не пустий звук для російського, точніше, петербурзької свідомості. "Петербургу бути пусту" - ключовий мотив міфу про Петербург, вистражданого старовірами і переозвученого Достоєвським і символістами. Міф про місто, яке зникне з лиця землі і буде стертий з пам'яті людей. Роман міг би називатися і інакше - без слова "самотність", - і проте важко назвати іншу тему, яка так само вабить письменника і пронизує всю творчість Гарсиа Маркеса, як невідбутну самоту його героїв. Тема самоти схожа на музичний мотив, що повторюється, в нескінченній симфонії його творчості. Проте лише в романі "Сто років самотності" ця тема стає центральною і, як би розбившись на тисячі осколків, додає кожному з його персонажів своє, несхоже на інших, але така ж самотня особа. Самота смерті, про яку повідав Мелькиадес ("Він дійсно побував на тому світі, але не міг винести самоти і повернувся назад"), самота влади, що підпорядкувала собі одного з найобдарованіших в роду Буендіа, - Ауреліано ("Заплутавшись в пустелі самоти своєї неосяжної влади"), самота старості, в яку на довгі роки занурилася найпривабливіша з героїнь, - прародителька Урсула ("у позбавленій світла самоті своєї глибокої старості"), самота неприступності, жертвою якої стала Амаранта ("Амаранта закрилася в спальні, щоб до самої смерті оплакувати свою самоту"), - кожен з героїв роману настільки неповторюваний і яскравий, що виявився здатним на свій шлях і свою частку. Пустеля самоти, по якій вони безцільно бродять, тверда його шкаралупа, яку вони намагаються продовбати, - ключові мотиви роману і постійні нагадування про їх нездатність до тепла і солідарності, про що, вже після виходу роману, відповідаючи на здивовані питання журналістів, неодноразово говорив сам Гарсіа Маркес. Є, втім, в розмові про самоту і точка відліку - творча, якщо неминуча самота творця, чи маємо ми мужність в цьому собі признатися чи ні, лежить в основі того таїнства, якому приречений художник і яким він одаровує читача. Гарсіа Маркес цією мужністю володіє. У інтерв'ю, даному в 1979 році Мануелю Перейре, кореспондентові журналу "Bohemia", він сказав: "Вважаю, що якщо література - продукт суспільний, то літературна праця абсолютно індивідуальна і, крім того, це найсамотніше заняття в світі. Ніхто не може тобі допомогти написати те, що ти пишеш. Тут ти абсолютно один, беззахисний, немов потерпілий корабельну аварію посеред морить".
Далеко не випадково спочатку Гарсіа Маркес хотів дати своєму роману, відомому як "Сто років самотності", який ніяк не міг осилити і все відкладав для кращих часів, інша назва - "Будинок". Життєвий цикл, відведений роду Буендіа, неухильно рухається до свого кінця, у міру того як приходить в запустіння Будинок . Він приходить в занепад і руйнується, не дивлячись на всі титанічні і безуспішні спроби дряхліючої Урсули протистояти цьому процесу, підсумку, що невблаганно насувається. У будинку не вистачало тепла, не хапало його, по суті, навіть Урсуле, і всі його численні мешканці дійсно лише мешкали в нім, а не жили. Пригадаємо Арсенія Тарковського: "Живите в будинку і не звалиться будинок". Цікаво, що вже в найперших розповідях Гарсиа Маркеса виразна ця тема - тема проклятого будинку і приреченості сім'ї, нездібної зупинити біг часу.
Прокляття будинку - необорімий страх родичів, що поріднилися, знайти хвостате потомство, з хрящовими гачками і пензликами на кінці. Щоб обдурити долю, Урсула, прародителька, взагалі готова була відмовитися від продовження роду. Та і потім, переконувавшись, що розплата все відкладається, вона, проте, раз у раз жахалася принаймні чотирьом смертним гріхам, що підпорядкували собі членів її сімейства: війна, бійцівські півні, погані жінки, маревні ідеї. Спопеляючі пристрасті і маревні ідеї виявляються серцевими і душевними свинячими хвостиками, появи яких так побоювалася Урсула і про появу яких - і перш за все у свого сина, Ауреліано - вона, по суті, здогадалася. Далеко не випадково ми читаємо про героя, якому довелося розв'язати тридцять дві війни, порушити всі свої угоди із смертю і відкрити врешті-решт переваги простій життя, що він "вивалявся, як свиня в гної слави". "Ти поступаєш так, - закричала йому його мати, коли дізналася, що він віддав наказ розстріляти свого друга, - немов народився зі свинячим хвостом". На цьому крихкому і прекрасному світі диваків, анахорета і баламутів всі його мешканці народилися зі свинячими хвостиками. Всі вони, кожен по-своєму, вивалялися в гної, хто слави, як Ауреліано, хто неприступності, як Амаранта, хто жорстокості, як Аркадіо, хто ненажерливості і марнотратства, як Ауреліано Другий, хто зніженій збоченості, як Хосе Аркадіо.
Висновки
Латиноамериканська література - література народів Латинської Америки, для яких характерні спільність історичного шляху (колонізація після вторгнення європейців і звільнення більшості з них після скидання колоніалізму в 19 ст.) і загальні риси соціального життя. Для більшості латиноамериканських країн характерна також спільність мови - іспанського, і звідси - вплив іспанської культурної спадщини. Частково має місце, окрім цього, португальський вплив, як в Бразилії, і французьке, як на Гаїті, що позначилося також на мові. Складність культурних процесів, що відбуваються в Латинській Америці, полягає в трудності самоідентифікації як окремих народів, так і всього регіону в цілому.
Загалом літературу Латинської Америки ми можемо розділити на кілька основних періодів:
Література доколумбового періоду;
Література епохи конкісти (1492-1600);
Розквіт колоніальної літератури (1600-1808);
Література ХІХ ст.;
Модернізм (остання чверть ХІХ ст. – 1910рр.);
Література ХХ ст.
Серед літераторів Колумбії ми можемо назвати небагато тих, що відомі у світі. Хіба що – Хорхе Ісаакс, Хосе Асунсьон Сільва, Гільєрмо Валенсіа, Хосе Аустасіо Рівера і, звичайно, Габріель Гарсіа Маркес.
Найвизначнішим представником колумбійської літератури є Габріель Гарсіа Маркеса. У даній роботі ми розглянули його роман «Сто років самотності». Чи є він похмурою притчею про людство? Звичайно ж немає, не дивлячись на апокаліпсичні ноти фіналу, на міфологічний розмах узагальнень, на всю серйозність розмови про сенс людського життя, не дивлячись на те, що роман, без сумніву, прозвучав як застереження. І трагізму, і серйозності розмови, і застереженню, і апокаліпсичним нотам в романі Гарсіа Маркеса незмінно супроводить сміх. У одному з інтерв'ю Гарсіа Маркес сказав: "Коли-небудь ми візьмемося за розбір "Ста років самотності", повісті "Полковникові ніхто не пише", "Осяй патріарха" і тоді побачимо, скільки жартів, забав, веселості, радощі роботи закладено в цих книгах, тому що не можна створити нічого великого ні в літературі, ні в чому-небудь взагалі, якщо не випробовувати щастя, створюючи це, або принаймні не вважати це засобом досягнення щастя". Тому з таким же успіхом можна сказати, що сміху, жартам, грі, забавам у творчості Гарсіа Маркеса супроводить серйозність розмови про вічні, нерозв'язні питання, про людське призначення.
Більш того, розмові про зникнення з лиця землі роду Буендіа, "бо тим пологам людським, які приречені на сто самоти, не призначено з'явитися на землі двічі", сміх супроводить ще і тому, що, всупереч зникненню, сміх відвіку сприяє переходу із смерті в життя. "Ми бачили, - затверджувало С. Я. Пропп, - що сміх супроводжує перехід із смерті в життя. Ми бачили, що сміх створює життя, він супроводить народженню і створює його. А якщо це так, то сміх при вбиванні перетворює смерть на нове народження, знищує вбивство. Тим самим цей сміх є акт благочестя, що припиняє смерть в нове народження".
Список використаної літератури
1. Гарсиа Маркес Г., Варгас Льоса М. Писатели Латинской Америки о литературе. М., 1982. С. 126.
2. Варгас Льоса М. Амадис в Америке // Писатели Латинской Америки о литературе. С. 314.
3. Земсков В. Б. Габриэль Гарсиа Маркес. М., 1986. С. 63.
4. Леви-Стросс К. Структурная антропология. М., 1983. С. 206.
5. Ильин В. Н. Шесть дней творения. Париж, 1991. С. 20.
6. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества.М.,1989. С.411.
7. Фрэзер Д. Д. Фольклор в Новом Завете. М., 1985. С. 123-124.
8. Достоевский Ф. М. Полн. собр. соч.: В 30-ти т. Л., 1981. Т. 22, С.92.
9. Пропп В. Я. Фольклор и действительность. М., 1976. С. 188.
10. Голосовкер Я. Э. Логика мифа. М., 1987. С. 36.
11. Цит. по: Истинная свобода. — 1920, № 1. С. 13.
12. Дьяконов И.М Архаические мифы Востока и Запада. М.,1990. С. 33.
13. Эйхенбаум Б. Лев Толстой: Семидесятые годы. Л., 1974. С. 32-33.
14. Кутейщикова В., Осповат Л. Новый латиноамериканский роман. М, 1983. С. 370.
28