Нарисова публіцистика

одного інженера. Нарис проблемний: інженер створює новий автомат, що дасть великий економічний ефект, але зустрічається з бюрократизмом, з яким йому доводиться боротись. Тема потрібна, факти цікаві. Тут лише треба вишукати колоритні деталі і штрихи, показати, як перемагає нове, психологічно вмотивувати дії героя.

А що знаходить читач? Нарис починається описом почуття радості героя: він став батьком. Читаємо: «Від родильного будинку інженер пішов бродити понад морем, проходив цілий вечір і все думав: коли дружину й сина забере додому, скільки в голові народиться всіляких винаходів? З кульовою оправкою вже впорався. Тоді візьметься за стан, що працює з часу пуску цеху. Чому занедбали стан? Може, слід помудрувати, внести якісь конструктивні зміни?.»

Кожний, хто прочитає цей уривок, скаже: вигадка, бути цього не могло. І справді. Важко повірити, що в таку хвилину молодий інженер не думатиме про сина, не побачить його у своїй уяві витівником-хлопчиськом, школярем… інженером (батьки завжди мріють, щоб сини. йшли їхніми шляхами).

Читаємо далі. Анатолій – творить, винаходить. Як же? – цікавиться читач. Будь ласка: «Тільки-но Марія Андріївна, під щоку підклавши руку, тихо засинала, як Анатолій Петрович навшпиньках викрадався до своєї кімнати. Тут він ворожив біля креслень «автоматичного вальцівника», а потім заглиблювався в розрахунки; захопившись працею, не помічав, що у вікнах починала синіти ранкова імла. І часто чув, коли відчинялись двері, до кімнати беззвучно, як тінь, заходила дружина… й стиха питала:

– Чи тобі, друже мій, найбільше треба?

Анатолій Петрович брав дружину за руки й винувато говорив:

– Мабуть, в якихось клітинах кори головного мозку я відчув потребу поставити гідравлічні поршні саме з таким нахилом, підрахував і бачу: автомат ще ліпше працюватиме. – І дивився у бездонні, променисті очі Марії…

– Тоді працюй… – говорила дружина і важко зітхала…»

Ні, не такий він, інженер Анатолій, яким зобразив його автор нарису. Не такий. Це вигадана автором людина, яка говорить не притаманною їй мовою, яка діє в умовах нереальних.

В нарисі, безумовно, була спроба порушити і розв'язати важливу проблему. Але автор збочив із путівця. Не міг змалювати людину такою, якою вона є насправді.

Подекуди, захопившись зовнішнім ефектом, деякі автори роблять читачам і своїм героям ведмежу послугу. Так, молоді тваринниці Донецької області, прочитавши у газеті «Радянська Донеччина» нарис «Катрине щастя», мали підстави вважати завідуючу фермою колгоспу імені Орджонікідзе Катерину Титаренко найнещаснішою людиною на селі. Бо: «Справді, відтоді як вона стала завідуючою, живуть вони з чоловіком якось не так, як усі. Бачаться рідко, ще рідше розмовляють». І лише коли чоловік її згодився працювати на фермі скотарем «…вони вперше за дев'ять років подружнього життя йшли на роботу разом». Виходить: бійтеся, колгоспні трудівниці того, щоб вас призначали на відповідальні посади.

Нарисовець ніколи не повинен забувати, що домисел, який би допомагав відтворювати правду, виникає не сам по собі. Глибина його правдивості залежить від значення тієї справи, про яку пише журналіст, і від чутливості його серця. Знання допомагають бачити справу людини в такому обсязі, в якому вона сама її бачить. Проте слід пам'ятати, що лише знання ще не дають повноти уяви. Вони повинні доповнюватись такою розвинутою чутливістю і вразливістю серця автора, яка б переносила його у світ думок і відчуттів іншої людини.


3. Вибір сюжету


Закономірності жанру вимагають від автора художнього нарису копіткої роботи над композицією і сюжетом твору. З цього приводу, правда, ще й досі існує певна розбіжність думок як серед теоретиків, так і практиків. Дехто, поділяючи нариси на журнальні та газетні, проводить між ними певну грань і твердить, що так званий журнальний нарис повинен бути сюжетним (на цьому сходяться майже всі), а для газетного сюжет не обов'язковий. Очевидно, поділ цей штучний, бо слідуючи йому, треба було б говорити про оповідання газетне і журнальне, про повість, що вийшла окремим виданням, і ту, що надрукована в журналі, а це завело б у хащі суб'єктивних доказів і тверджень.

Безумовним лишається те, що струнко побудований композиційне, гостро сюжетний нарис – окраса номера газети, скарб доробку автора, не одноденка, а художньо вивершений, повноцінний твір.

Що ж таке сюжет?

Сюжет – це основна форма розкриття змісту художнього твору ', це форма розгортання теми. Сюжет – це той цвях, який ніби збиває, зводить воєдино всі частини твору, а композиція – способи з'єднання в ньому образів і сукупність усіх засобів їх розкриття.

Ми розглянемо кілька нарисів сюжетних і «безсюжетних», щоб переконатися в тому, наскільки вигідно відрізняються перші від других, наскільки виграє газета, автор і читач у першому випадку і наскільки програють вони в другому.

Нарис дописувача Івано-Франківської обласної газети «Прикарпатська правда» Романа Федоріва «Реквієм» – твір героїчної спрямованості. Тема його – одвічна боротьба життя і смерті. Смерть перемагає., але торжествує безсмертя. Смерть не владна над ним.

Щоб показати це засобами художнього слова, відтворити динаміку життя своєї героїні – садистськи замученої бандерівцями комсомолки Марії Закович, проникнути в її внутрішній світ і розкрити його в усій повноті, автор обирає оригінальний сюжетно-композиційний прийом.

«Я ще не чую реквієму, – починається нарис. – Ще в мені тиша і навколо тиша, ще йду дорогою. Дорога ця подільська, стара, вичовгана віками. Дорога сива од пилу. Обабіч, немов кремезні мірошники, стоять ясені, біля них туляться в білих намітках верби».

Шлях приводить автора до хати діда Максима Заковича. А далі: «…але ще реквієму не чую, ще мажорні звуки у моєму серці, ще дід мовчить. Він старим картузом змахує пил з стільця і каже сідати. І тепер ми сидимо обидва за столом. І вже десь у моєму серці зойкнула скрипка».

Ця заявка автора насторожує. Вона одразу ж заволодіває увагою читача, кличе його за собою. Бо ж «Максим Закович бере мене за руку і розповідає… довго, поволі, йому вже нікуди квапитися, ми йдемо не в завтра, йдемо у вчора, а там, у вчора, все залишилось на своїх місцях».

У дні вчорашньому – донька Марія. У дні вчорашньому – «німецькі снайпери, що збили зорі з неба», і «в темряві десь далеко, як папороті квіт, світяться ракети».

Але у дні сьогоднішньому – несхитне, Марійчине: «…– Я, тату, служницею не буду… Наші йдуть».

Продовження композиційного прийому: «І я ще не чую реквієму…»

Це хвилює, це збуджує читача, це змушує його пройнятись думкою про щось величне, заради чого варто було віддати й життя.

Сюжетний хід: Федорів повертається з «учора» в «сьогодні», де «сонце купається в росах, село вже не спить, село вже клепчеклевцями об сталеві «бабки», збиває з кісся косу. «Вранці сінокіс. Увечері – концерт. «Концерт? Ґазди дивляться один одному у вічі, під вусами, як світанки, посмішки».

Сьогодні все, як учора. І «коси грають на плечах променями», і «трава пахне медом», і «пастухи збивають на ровах червоні голівки будяків».

І знову рефреном авторське: «І я ще не чую реквієму».

А Максим Закович як? Він у згадках. Він бачить її, свою доньку, вона несе йому полуднувати. Вона говорить про те, що сама писала оті афіші, що нове життя настає.

В її словах – віра у світле завтра. Щастя і радість.

І далі: «Ой, дивися… – він ще щось їй хоче сказати, попередити, захистити, але мовкне, блукає поглядом по недалекому лісі; ліс розморився на сонці, мурликає стиха, як кіт, але батько знає, що тиша його зрадлива, що в лісовій тиші бродять вовкулаки. В його серці вже озвався реквієм, озвався тихо, журливо».

І увечері «вчора» був також концерт. Перший у вільному краї. І «старий Закович ніс додому в серці єдину мелодію і ніс ще радість за дочку. Ні, ні, тепер вона не буде служницею, не буде».

А вона – дістала пересторогу від бандитів, їм сміх у селі – ніж у груди. Вони попереджають: «З вогнем бавишся».

Головна сюжетна струна: «Старий чує реквієм. І вже дивується самому собі. Ще вранці сховав би дочку в мишачу нору. А тепер він не чує ляку, тепер йому реквієм байдужий, у цей вечір він зрозумів, що його Марійка не зможе жити в норі, і він не зможе, і люди не зможуть. Не хочуть!

Може ці думки навіяла йому Марійчина пісня? Може ці думки достигли в залі, коли він слухав, як схлипували в темряві матері за синами, що загинули на фронтах. За що вони загинули? За що? Щоб якийсь злодій Команицький заступив ясну дорогу і грозився? Щоб багачики знову брали в найми його дітей?.

– Не бійся, дочко. Я благословляю тебе…»

Ось перші складові частинм сюжету – зав'язка, коли старий Заковяч ще побоюється бандитської помсти, коли думає і каже: «Ой дивися», і кульмінація – в ньому визріло рішення стати в ряди бійців» адже «Марійка не зможе жити в норі, і він не зможе, і люди не зможуть». Звідси й благословення батька.

Кульмінація наростає. Автор читає в розповіді Заковича «ненаписані листи до сьогоднішніх вісімнадцятирічних». Марію приймають до комсомолу. Вона – комсомольський секретар. Ватажок першої рільничої бригади. З нею – батько. Вона в полі: «Стояла серед полів висока, смуглява, з усмішкою на губах. Здавалось, стоїть не звичайна вікнянська дівчина, дочка старого Максима Заковича, а сама мрія цієї землі».

І не побачила, як від дороги бігло до неї четверо з автоматами наперевіс.

Авторський відступ:

«Маріє, тікай, Маріє…

Реквієм ходить полем:

– Маріє!!!»

Вона не тікала. Вона прийняла смерть гордо.

Знову цитата з ненаписаного листа. Кульмінація: «…Ні, друзі мої з шістдесятих років, смерть моя була страшна, я чула її дихання. Я хотіла жити, жити… Але я знала за що вмираю. Я лише боялась, аби не

розплакатись. Я хотіла вмерти гордо.

Я знала, що на моє місце стануть інші, їх буде багато…»

Потім останній відступ автора: «Нас багато, Марійко, чуєш ти нас?

Чуєш?

– Чую, ч-у-ю-ю!!! – лунає й нині над полями, білими старими дорогами. – Чую, друзі!

– За народ смерть приймаю… І вмерла. Щоб жити. Реквієм стих».

Наведений короткий виклад основних позицій, використаних Романом Федорівим у нарисі, дає багатий матеріал для розмов про виконання ним сюжетно-композиційних норм.

Сюжет у «Реквіємі» зримо відтворює справжню життєву ситуацію. Дотримано умову – зобразити завершеність події. А показати завершеність зображуваного життєвого процесу, не зупинитись на півдорозі – одна з найважливіших вимог до твору. Купа каміння – не діж. Кілька фактів – не нарис. Цемент – кріпить цеглу. Сюжет – факти. Окрім цього «Реквієм» має гострий, насичений драматизмом конфлікт – основу сюжету.

На жаль, чимало нарисів, що друкуються в періодичній пресі, дуже багато втрачають через безконфліктність. У них відсутні зіткнення характерів і суперечностей. Все або вкрай гладко, або наївно просто. В житті ж так не буває В житті повсякчас виникають зіткнення протилежностей. А тому без конфлікту не розгортається і сюжет. Ще Дені Дідро говорив: «Істинний контраст – це контраст характерів і положень, це контраст інтересів».

Конфлікт вимагає гостроти кульмінаційного періоду твору – тієї «точки кипіння», яка повертає чи зумовлює течію подій, дає героям наснагу діяти так, а не інакше, вселяє в них впевненість у своїй правоті. У Романа Федаріва – це віра Марії у сонячне завтра і пісня, яку «не задушишь, не убьешь». Це – реквієм і безсмертя, котре перемагає смерть. Композиційна побудова нарису захоплює, від нього неможливо відірватися. В цьому – художність сюжету, в цьому цінність твору.

Іноді в гонитві за зовнішнім ефектом деякі автори вдаються до розважальних сюжетів, втрачаючи при цьому ідейну насиченість нарису. В цьому випадку твір стає такою собі розцяцькованою забавкою, зовні привабливою, всередині пустою. Повчальний і вичерпний щодо цього вислів Г.В. Плеханова, де він оцінює значимість творчості Дюма-батька і Густава Флобера: «В чому полягає різниця між забавним оповідачем і художником, скажімо, між Олександром Дюма-батьком і Густавом Флобером? В тому, що перший діє на читача зовнішнім інтересом подій, про які розповідає, а другий «приворожує» його зображенням того, що переживають його герої».

Нарис повинен саме «приворожувати» читачів зображенням переживань героїв і повинен, повторюємо, бути глибоко психологічним. Без психологізму, публіцистики, фабули, яку вони зумовлюють, сюжету не побудуєш.

Існує безліч засобів розкриття сюжету. Це і присутність автора в нарисі, його характеристика героїв, відступи» введення в дію читача, авторський опис вчинків персонажів і їх мислення. Це – і взаємне розкриття образів, коли в зіткненнях героїв, в їх розмовах тощо проявляється авторський задум – відповідно висвітлити подію; це – і невласна пряма мова, яку охоче використовують нарисовці.

Перелічити сюжетні прийоми неможливо. Але про найбільш поширену форму – наявність авторського «я», мову від першої особи, як засіб окреслення портретів, скріплюючу основу образної системи, хотілося б дещо сказати.

Окремі журналісти вважають, що присутність автора в нарисі недопустима, шкідлива, що автор, мовляв, є автор і прізвище його увінчує твір. Навіщо ж, кажуть такі критики, «якати», «рекламувати», «висувати» себе на перший план?

Очевидно, що подібні сентенції безпідставні. Автор цілком вправі писати від себе, насичувати нарис своїм розумінням подій, своїми переживаннями. Авторська інтонація в нарисі іноді необхідна. Відберіть, скажімо, в «Реквіємі» Романа Федоріва цю інтонацію, і ви зімнете, заглушите реквієм, що звучить у його серці, відлунює у ваших серцях, ви згубите нарис.

Є прихильники плавного, спокійного розгортання сюжету і «бунтарі» в його побудові. Нарисам Бориса Агапова, наприклад, властиве поетичне «беззаконня» сюжету, лірика, що зрідні ліричному віршеві. В «Реквіємі» також незримо діє поезія і музика, але першу скрипку грає автор. І це не «оригінальничання», як охарактеризували б цей прийом критики «прописки» автора в нарисі, а оригінальність. Все залежить від способу подачі свого «я», від уміння автора знаходити. своє місце у творі.

Сюжетний нарис завжди свіжий, привабливий. Треба лише автору бути гранично вимогливим до себе. Гранично! Інакше вийде підробка під сюжет, не твір, а пародія.

Курйозним з цього погляду є нарис «П'єдестал», опублікований в обласній газеті «Радянська Житомирщина»:

Візьмемо експозицію.

«Вона сумно дивилась на мокру сукню. То була не звичайна сукня, а марлева… Біла марлева сукня з саморобними трояндами. Біля неї висіла і друга, але іншого фасону.

– Таню, що ж то буде? – розгублено спитала дівчина, котра допіру з сумом дивилася на мокру сукню. – Ми ж не встигнемо…

– Знаєш що, Віро., – подруга на мить запнулась, бо на думку їй спало таке, що могло розрадити їм обом. – Давай топити піч…

– І що?

– Будемо сушити, – весело сказала Таня й метнулась на двір, де лежала колода…»

Поки дівчата рубають дрова, автор розповідає про їх дружбу, яка почалась ще з дитячих літ, коли Віра розсікла Тані брову, а та нікому про це не сказала. Епізод наївний і ніякого навантаження не несе.

Далі: «…Незабаром уже голосно гуде. піч, а дівчата розвішують сушити свої мокрі сукні…»

Читач ще не знає, чому так поспішають дівчата, і, на думку автора, це сюжетна напруга. Він і не ослаблює її.

Кілька абзаців – суміш тверджень про те, що «…кожна дівчина хоче бути найкращою, вродливою, гарно зодягнутою…», а потім автор чомусь переходить до викладу біографії Віри і, нарешті, згадує про сюжет:

«– Ну що воно, Таню, сохне?

– Та ніби сохне., – відказала кароока подружка».

Після цього йде розповіді про побоювання Віри, що вона осоромиться – не виконає зобов'язання. Потім: «А раптом Вірі не пощастить…» І, без усякого зв'язку, за цими словами:

«– Сохне, Віро? – радо вигукнула Таня. – Помацай…

– Таки сохне, відклавши ножиці і маску сказала Віра. – Все! Ми, здається, не запізнимось…

– Не дуже пророкуй, бо он уже смеркає».

Потім автор розповідає про вирощування льону, про спеку, про посіви, які згоріли. І далі:

«– Ой, Таню, темніє… А воно мокре…

– Ще трошки, – заспокоює подругу дівчина. – Потерпимо іще трошки…»

Терплять герої, змушені терпіти і читачі. Автор подає далі урок агротехніки вирощування картоплі, захоплюється тим, що «врешті-решт пішов дощ, який льону не врятував, а для картоплі самий раз».

Нарешті – «кульмінація»:

«– Годі, Таню, я більше не можу, – нетерпляче сказала Віра, знімаючи з печі своє марлеве плаття. – Одягаймося та підемо. Там уже і так усі, напевне, зібрались».

Потім знов про дощі, картоплю, про Новий рік, зустріти який збираються в клубі подруги, про те, що «…колгоспу ж так потрібні фосфорні добрива – поліська земля вимагає фосфору».

Стривайте, знизує плечима читач. Яке взагалі відношення має до всього цього сушіння марлевих суконь і де ж він, отой обіцяний автором п'єдестал? Виявляється, він є. Він – в розв'язці нарису: «…вони – люди. То зараз вони веселяться, танцюють. І серед них дві подруги… Вони – з людьми, завжди з людьми. Без людей Віра не стояла б нині на п'єдесталі пошани, а вона стоїть, твердо стоїть на найвищій сходинці в районі. Ланка її взяла по 266 центнерів картоплі з гектара. Ніхто нині в районі не може похвалитись такими успіхами, тільки вона…»

Але читач не вірить. Не вірить, бо напочатку нарису автор писав: «Все обіцяло багатий врожай. Лише одного супротивника мали колгоспниці – спеку. Проти спеки вони були безсилі. Картоплю мала спіткати така ж доля, як і льон. Бувало, прибіжить Віра до Тані, сядуть та посумують, розрають горе, бо зробила ланка все, що могла…» Хто ж тоді, за висловом автора, «на найвищій сходинці в районі»? Люди чи спека?

Порівняймо тепер авторський рефрен Романа Федоріва в нарисі «Реквієм» з розповіддю про сушіння суконь в нарисі «П'єдестал». Сюжетний прийом – один. Але тільки прийом. В Романа Федоріва це – біль і стогін душі, що передається читачам, у «П'єдесталі» – зайва, ні до чога не зобов'язуюча деталь. При розробці сюжету надуманість і неправдивість недопустимі. З цього приводу О. Толстой сказав, що справжній художник ніколи не поведе читача «неправдивим шляхом, де йому довелося б замість переживань долі героя… підмінити збагачуючі душі переживання дешевим інтересом здогадок».

Завдання нарису – збагачувати душі. Для цього, передусім, треба мати багату на фарби палітру. Інакше марно витратиш час і не сколихнеш людських почуттів.


Висновок


Загальновідомо, що написанню нарису, як і кореспонденції, статті чи інформації, передує процес добору, а вірніше, добування переконливих і цікавих фактів. Нарисовець з побаченого й почутого сьогодні, вчора або й чимало років тому відбирав спостереження, групує, переосмислює їх, відкидає зайві, непотрібні, залишаючи найяскравіші, найцікавіші і найбільш характерні.

Олексій Максимович Горький вважав, що нарис лежить десь між дослідженням і оповіданням. Коли б, таким чином, од першого до другого провести уявну пряму, то в центрі її, користуючись математичною термінологією, мав би знаходитись, так би мовити, межовий нарис. Та математики тут, напевне, замало. Вже хоча б нарис – краплинка буття. Але в краплині відбивається Сонце.


Література


1. Ю. Лазебник, Проблеми літературної майстерності в журналістиці, с. 137. «Дніпровська правда», 5 січня 1995 р.

3. Л.В. Шепилова, Введение в литературоведение, Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, М. 1986, с. 82. «Прикарпатська правда», 17 листопада 1993 р.

5. Л.В. Шепилоеа, Введение в литературоведение, с. 97. «Радянське слово», 31 липня 1985 р.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: