Література Австралії

c. 7].

До 1850 р. виникли і школи, і бібліотеки, і перший университет— Сідней. Народилося на світ близько 170 газет, столичних та провінційних. Щоправда, більшість з них швидко зазнала поразки, але деякі дожили і до наших днів: «Сідней морнінг геральд», мельбурнський «Аргус», брисбенський «Кур'єр», пертська «Вест Остреліен». В кінці 40-х років випускалося близько десятка журналів різноманітного змісту, в яких друкувалися вірші та ліричні романи з продовженням, найчастіше англійські.

Рання австралійська проза була розрахована головним чином на європейського, англійського читача і покликана задовольняти його інтерес до життя на краю землі, «у антиподів». Перші романи, схожі на мемуари, та мемуари, прикрашені вигаданими епізодами, об'єднують дух «колоніального досвіду», знайомства з новою, нікому не відомою країною. Досвід цей проявлявся головним чином в двох формах: шлях каторжника, засланця, та шлях вільного поселенця [13, c. 329].

Першу половину XIX ст. Австралія, по суті, залишалася виправним будинком, обширною в'язницею.

Серед каторжників разом з професійними злодіями, грабіжниками і шахраями були тисячі людей, яких важко назвати злочинцями. Адже страта вважалася за крадіжку на суму в декілька шилінгів, і не одного бідняка – чергову жертву промислової революції та законів про бідних – суд засудив до семи, а то і до чотирнадцяти років каторги за вкрадений в хвилину відчаю коровай хліба або зайця, зацькованого в парку сквайра.

Каторга так чи інакше торкнулася майже кожного з австралійських письменників XIX ст. [2, c. 85].

І перші австралійські романи — «Квінтус Сервінтон» Генрі Сейвері і «Пригоди Ральфа Решлі» Джеймса Таккера — написані каторжниками і оповідають про їх сумну долю.

Генрі Сейвері (1791—1842), нащадок старовинного дворянського роду та журналіст, був арештований за фабрикацію фіктивних рахунків. Йому загрожувала шибениця, але смертний вирок замінили довічним посиланням. Сейвері — автор першої книги нарисів, виданої в Австралії, — «Відлюдник на Землі Ван Дімена». Нариси ці були написані під час п`ятнадцятимісячного перебування в хобартській борговій в'язниці та в 1829—1830 рр. друкувалися в хобартській газеті «Колоніел Таймі» під псевдонімом, оскільки каторжникам не дозволялося виступати у пресі [7, c. 43].

Сейвері мав на меті «повідомити данні про стан норовів та стану життя суспільства в колонії Земля Ван Дімена, виставити на заслужене осміяння деякі з пороків та чудасій, якими воно відрізняється, оглянути, як у відображенні, хороші якості». Персонажі або не мають імен, або названі вигаданими іменами. Проте жителі Хобарта впізнали себе. Проти видавця було збуджено судову справу, і йому довелося сплатити штраф. Все ж таки сатиричні домагання Сейвері серйозних підстав не мають. Він – прихильник губернатора, полковника Артура, цілком вірнопідданий, і дозволяє собі лише зачепити його супротивників – скватерів, установи Законодавчої ради, що добивалися, а також суддівських хижаків, особливо адвокатський стан, прокритикували порядок видачі ліцензій на прибуткові підприємства.

Сейвері завіряє майбутніх колоністів, що в Австралії їм не треба боятися насильства: право приватної власності охороняється належним чином, та система виправлення каторжників є досить плідною та дієвою [19].

Але виходило і безліч справжніх мемуарів каторжників – Джеймса Харі В, Ч. Козенса, Ю. Юргенсена.

«Пригоди Ральфа Решлі» - роман-життєпис. Стиль його видає турботу про книжкову гладкість і недосвідченість автора, що угрузає в подробицях і описах. Проте діалоги не позбавлені живого звучання. У тексті ми зустрінемо і латинь, і слова злодійського арго. Автор береться провести освіченого читача по сходинках, що ведуть до пекла злочинного світу [1, c. 56].

Прагнучи до цікавості, Таккер додає абсолютно вигадані епізоди до тих, що мали автобіографічну основу: Ральф тужить в полоні у бушрейнджеров; його усиновляє старійшина племені аборигенів; він рятує жінку з дитиною, залишену командою на напівзатонулому судні.

Ми переконалися, що для ранньої австралійської прози інформаційно-пізнавальна функція була найголовнішою; тому її твори понині зберігають значення історичних документів. У своєму прагненні повідомити європейського читача про те, яке життя поселенця на далекому континенті, письменники спиралися на традиції англійського просвітницького роману. Причому це стосується не тільки поведінки людини, початківця «від нуля» в оточенні невинної природи, але і зображення злочинного світу [10, c. 26].

«На честь ім'я літератури, — пише про австралійських письменників XIX ст. австралійський літературознавець Дж. Барнс, — вони запозичували відчуття і мову англійських письменників. Тому не дивно, що аж до кінця сторіччя найцікавіші та виразніші картини австралійського життя знайти можна в листах та щоденниках, де письменники мали справу з конкретною реальністю свого життя, не прагнучи створювати «літературу». Але ця конкретна реальність присутня і в ранніх романах через їх напівмемуарний, автобіографічний характер. У властивому їм автобіорафізмі закладена сила достовірності, суцільна обмеженість одиничного випадку [6, c. 43].

«Що таке Австралія? Величезна дика пустеля, де все на світі гине з голоду та спраги; є там одне чи два більш-менш путящі міста, в яких облагороджують свої справи іноземні спекулянти, та ще кілька скупчень розмаїтих халупок, що їх там містами називають, - також до послуг іноземним спекулянтам; а населяюь ту країну переважно миршаві вівці, а ще – дурні, що нидіють у містах, батракуючи та поневірячись по європейцях, а в буші животіють, як дикі собаки динго, та ще й ляпають язиком про «демократію», а самі здатні хіба що тільки на те, щоб напихати кишені тим лондонським жевжикам, які здебільшого напропале гуляють у Парижі... Гай-гай! Прокляття Австралії! – вівці, а австралійський бойовий поклик – «бе-е-е!» - саме так говорив про свій рідний край один з героїв славетного австралійського письменника Генрі Лоусона, подорожуючи в диліжансі по Новій Зеландії. Здавалося б, усе ясно: цей блудний син Австралії відцурався своєї батьківщини і тому поганить її чимдуж. Та ось погляд його натрапляє на дивне для Нової Зеландії дерево – пересаджений з п`ятого континенту евкаліпт. Австралієць жадібно вдихає аромат евкаліпта і весь ніби міняється. З пахощами евкаліптового листя до нього приходять спомини про Австралію, виникає туга за цим куточком землі. І виявляється, що прикипів він до батьківщини серцем. Тому на недбалу репліку пасажира-англійця про п`ятий контингент, австралієць войовничо озивається: «О, сто чортів!.. Та що ви, британці, про Австралію знаєте? Так чи інак – вона така сама самісінька, як і Англія – не гірша!» [13, c. 390].

В цій чудовій лоунсонівській зарисовці влучно схоплені риси австралійського національного характеру. Це відсутність показного милування рідним краєм, суворий і тверезий погляд на життя в країні, нещадне засудження всього того, що заважає її розвиткові. Та водночас це і щире вболівання за долю свого народу, мовчазна, але палка любов до рідної землі, глибокий патріотизм та переконання, що Австралія нічим не гірша за метропоію, що в молодої країни свій шлях і свої плани на майбутнє.

Саме ці риси прагнули втілити в своїх творах засновники національної австралійської літератури – новеліст та поет Генрі Лоусон і романіст Джозеф Ферфі, - які творили на рубежі ХІХ-ХХ ст. Вони прокладали шлях реалістичній демократчній літературі Австралії, що звільняється від сліпого наслідування англійської літератури і приходить до національної самобутності, обираючи своїми героями не заїжджих «благородних джентельменів», а простих трударів, чиїми руками зводились і зводяться міста, хто вирощує врожаї хліба й цукрової тростини, випасає худобу, доглядає овець, видобуває корисні копалини, валить ліс, плекає сади [6, c. 176].

Розквіт оповідної прози в Австралії припадає на 1930-ті роки, коли формується австралійський реалістичний соціальний роман, позначений багатством проблематики, різноманітністю художніх форм, цікавими й плідними пошуками та знахідками. Відмінна риса прогресивної австралійської літератури з перших кроків її існування – яскраво виражений демократизм, пильна увага до життя простих трудівників.

Після другої світової війни австралійська література й далі успішно розвивається, художньо осмислюючи нові явища в соціально-політичному і духовному житті Австралії та інших країн світу. Розширюється та урізноманітнюється її жанровий діапазон. У сучасній австралійській прозі зустрічаємо і роман-епопею, і повість, і новелу, і мікророман, і цікаві різновиди романів-автобіографій, документально-художніх творів тощо [18].

Проблематика сучасної австралійської прози засвідчує, що складному процесові її розвитку притаманні мінливість, сперечності, гострі ідеологічні зіткнення. Провідним художнім методом австралійської літератури в 1950-1960-і роки залишається реалізм, представники якого продовжують кращі традиції демократичної літератури попередніх десятидіть [3, c. 9].


Розділ 3. Представники становлення австралійської літератури


Австралійська балада, романтизуючи поселенця-піонера, несе в собі заряд національного самоствердження. Цей образ відмічений типово національними рисами, які переважають над всім індивідуальним. Для балади характерна розмовна інтонація, чіткий ритм (хореїчний і ямбічний вірш з дзвінкою кінцівкою, а нерідко і внутрішньою римою). Поети «Буллетіна» малювали і картини повсякденного життя, піднімали соціальні теми, писали політичні вірші.


3.1 Генрі Лоусон (1867—1922) та зародження австралійського оповідання (див. Додаток Б) [23].


Однією із значних фігур серед них був Генрі Лоусон (1867—1922), поетична спадщина якого вельми велика. За його життя вийшли збірки «Коли світ був широкий» (1896), «Вірші, популярні і гумористичні» (1900), «Коли я був королем» (1905) та ін. У поезії Лоусона виразно простежуються суперечності, властиві „соціалістові відчуття“, але спектр її не вичерпується політичною лірикою [9, c. 64].

Син норвезького моряка Петера Ларсена, що осів в Австралії в період «золотої лихоманки» 1860-х рр. і що змінив своє прізвище на англійський лад. Ще в школі Лоусон почав писати вірші, а в 1887 р. вірш «Пісня республіки» з'явилося у пресі; незабаром побачили світло ще інші його поетичні твори, а також розповіді. Літературну діяльність письменник вимушений був поєднувати з трудовою, змінивши в різних напрямках безліч професій. Творчість Лоусона досягла розквіту в 1890-х – початку 1900-х рр. – часі гострих соціальних конфліктів, що виплеснулися назовні. За першою книгою «Розповіді в прозі та віршах» (1894), послідували поетична збірка «В дні, коли світ був широкий» (1896), книги розповідей «Поки кипить казанок» (1896), «По дорогах і за огорожами» (1900), збірка віршів і розповідей «Діти буша» (1902). У себе на батьківщині Лоусон завоював популярність перш за все як поет-демократ. У його віршах просто і виразно мовилося про те, що турбувало міських бідняків і мешканців сільської Австралії, чиє життя він знав «з перших розповідей»; багато його творів тих років пройнято революційним пафосом [10, c. 239].

Проте світову популярність принесли Лоусону саме розповіді, що склалися в свого роду сагу про Австралію і в той же час наповнені глибоким загальнолюдським змістом. Віра в духовні можливості людини, через товариську солідарність не покидала письменника, тому його розповіді, що мають нерідко трагічну кінцівку, не залишають враження безнадійності. Чуйність, великодушність, готовність допомогти в біді, глузливий гумор — ці якості лоусоновских героїв, простих австралійців, допомагають їм переносити життєві знегоди.

Разом з тим тональність творів письменника з роками мінялася, про що свідчать книги «Коли я був королем та інші вірші» (1905), «Вершники на горизонті та інші вірші» (1910), книга розповідей «Трикутники життя» (1913), нарешті останнє прижиттєве видання — «Вибрані вірші» (1918). «Бурхливі дев'яності», що живили творчість Лоусона, пішли в минуле, понісши з собою багато надій; позначилися і сімейні нелади, постійна потреба, незборима тяга до спиртного. В останніх віршах відчувається втома людини, що видихалася в безплідній боротьбі з людськими і соціальними пороками. Сентиментальність, що знімалася раніше гумором, охоче допускається їм тепер в прозу. Але писати Лоусон продовжував до кінця днів — його життя обірвалося у момент роботи над новим віршем [9, c. 45].

Лоусон абсолютно непросто так вважав себе поетом народу. Син моряка, який в Австралії став золотошукачем, фермером, теслярем, сам в молоді роки тесляр і маляр, Генрі Лоусон вважав себе рядовим великої армії праці, у якої «єдина форма у всіх гарнізонах світу» («Арміє, о моя арміє»). У ранні роки співак “людей, що створили Австралію“, з радістю провидить прийдешню революцію:

Бурлит-кипит людской поток, все на пути сметая; Над головою красный флаг, в руках мечи сверкают. И грозно озаряет сталь суровость лиц людских И Революции пожар в глазах горящих их...

(«Обличчя серед міських вулиць». Переклад М. Кудінова)

Узагальнений образ — Червона Революція, традиційна фігура «королеви» в червоному ковпаку, з мечем в руці, — сходить до символіки Великої французької революції, до «Свободи, що веде народ» Делакруа. Пам'ять «великих страйків» і плам`я революційних надій незламно жили в душі Лоусона, який вніс значний внесок до світової поезії соціалістичного руху [18].


3.2 Катріна Сусанна Прічард (1884-1969)


Правдивість, ясність, лірична, публіцистична пристрасність і глибокий демократизм творів Прічард привернули увагу до її творчості читачів багатьох країн. Про своє життя письменниця розповіла в автобіографічній книзі «Дитяти урагану». Її батько, журналіст і перекладач, зазнавав великих матеріальних труднощів, та з юних років К. С. Прічард працювала — спочатку гувернанткою, а пізніше журналісткою в Англії. Вона брала участь в організації Ліги австралійських письменників, яку довгі роки очолювала, сприяючи об'єднанню літературних сил Австралії. Вже перший роман «Піонери» (1915) приніс письменниці популярність і премію на Лондонському всебританском конкурсі. Роман «Кунарду, або Колодязь в тіні» (1929) також мав великий успіх: вперше в художньому творі з'являється героїня-аборигенка, наділена добротою, гордістю та незалежністю. Герої Прічард — робочі золотих копалень, лісоруби, скотарі. Найвизначніший твір письменниці — трилогія, що включає романи «Дев'яності роки», «Золоті милі», «Крилате насіння» [4, c. 45].

Дев'яності роки (The roaring nineties. 1946)

Перша книга трилогії, присвяченої долям старателів і рудокопів Австралії, де в кінці XIX ст. було виявлено золото. Перед читачем проходить низка людей, охоплених золотою лихоманкою; дія розгортається в ті часи, коли в країні ще не було міст, залізниць, коли люди гинули в боротьбі за воду, яку «відбивали» у тубільців. Поступово руйнуються патріархальні взаємини, що панували в середовищі старателів, і наступає ера підприємництва: спекуляції, обман, експлуатація, кар'єризм, моральна деградація. Але одночасно росте політична свідомість людей, стихійний протест поступово перетворюється на усвідомлені переконання. Така еволюція Салі Гауг, сім'я якої знаходиться в центрі всієї трилогії. Міняється і її чоловік, повний забобонів, безвольний і безвідповідальний Моріс. Трагічна доля їх друга Ольфа, що відірвався від старих товаришів і збагачення, що заразилося спрагою, і кар'єризмом. Переконливо і психологічно вірно показаний шлях Фрісько, що перетворився на нечистого на руку, безпринципного ділка [11, c. 289].

Золоті милі (Golden miles. 1948)

Роман, в якому, продовжуючи історію сім'ї Гауг, письменниця звертається до періоду Першої світової війни і до післявоєнних років. Сини Салі і Моріс стали дорослими, і в особистій долі кожного з них відбито суспільне, політичне життя країни. Не дивлячись на гігантські прибутки, що отримуються гірськими компаніями, прості трудівники продовжують жити в жалюгідних будиночках, битися за шматок хліба, страждати від безробіття. Тома Гауга, з юності що працював в шахтах, держава засадили у в'язницю, звинувативши в «незаконному привласненні золота». Поступово Том, один з профспілкових лідерів, і багато його товаришів починають звільнятися від ілюзій реформістів. Перемога шахтарів в страйку 1919 р. ще більше укріплює їх солідарність [12, c. 278].

Крилате насіння (Winged seeds. 1950)

Роман, в центрі якого і досі знаходиться сім'я Гауг, що розрослася з роками. Салі, що була вже в роках, зберегла свою чарівність і життєрадісність. Твердість духу виявилася їй абсолютно необхідною в роки важких втрат: під час Другої світової війни загинув улюблений онук Салі — Біл; померли сини Ден і Том. Важко і складно складалося особисте життя інших дітей і внуків Салі. Та і сама вона на старість років залишається самотньою. Гіркі розчарування спіткали Салі, коли її онук Дік виявився бепринциповим кар'єристом. Хоча Біл до кінця залишився непохитним антифашистом. У цій книзі багато уваги приділено різним політичним настроям, що виникли в робочому середовищі під час Другої світової війни і під впливом перемоги Радянського Союзу. Салі впевнена, що «крилате насіння» майбутнього, посіяне нею самою, її друзями, дітьми і внуками, і вони «знайдуть грунт, який виростить їх» [4, c.78].


3.3 Патрік Віктор Мартіндейл Уайт (1912-1990) (див. Додаток В)


Письменник, чия творчість поклала основу міфу про провінціалізм та континентальну обмеженість австралійської літератури. Народився в забезпеченій сім'ї, здобув освіту в Англії — в привілейованій середній школі-інтернаті для хлопчиків, а згодом в Кембріджському університеті. Перші книги Уайта — збірка віршів і два романи на англійському матеріалі — побачили світло у Великобританії. В роки Другої світової війни Уайт служив в британських ВПС. У 1949 р. повернувся до Австралії, де спочатку займався фермерством, потім вів життя професійного літератора [17]. У романі «Тітчина історія» (1948) провідна тема творчості Уайта — покірність та мужність перед обличчям невідворотньої смерті, страждань людини і життя поза соціальними міфами і самовтіхами — вперше прозвучала в повну силу. Надалі місце дії творів Уайта — романів, розповідей, п'єс — Австралія; а сама дія наповнюється загальнолюдським змістом і знаходить характер притчі. Загублено в австралійській «глибинці» неіснуюче на картах селище Дьюрілгей («Древо людське», 1955). Австралійський «буш» — невинна гущавина лісу і чагарника: там проходить «виховання відчуттів» англійки XIX ст., що потрапила до аборигенів (роман «Пояс соромливості», 1976); туди йде декілька дослідників, які один одного не знають, і нещасних, кожна по-своєму, людей, яких зібрав і повів до загибелі безумець-першопроходець, одержимий ідеєю чи то довести Богові, що здатний його подолати, чи то вселити самому собі віру в те, що він і є Бог (роман «Фосс», 1957). Вигадане середньобуржуазним передмістям Сіднея Сарсапарілла та сам Сідней з романів «Їдуть в колісниці» (1961), «Амулет» (1966), «Вівісектор» (1970), «Око бурі» (1973), збірок розповідей «Обпалені» (1964) і «Какаду» (1974). Для Уайта все це — різні іпостасі того, що він назвав «Великою Австралійською Пустелею», де такі верховні, в очах письменника, форми залучення людини до абсолюту, природі і собі подібним, як любов, праця, мистецтво, віра і здатність творити добро, піддаються випробуванню і нарузі. Носії ідеалу того, що Ф.М.Достоєвський називав «позитивно прекрасною людиною», у книгах Уайта, як правило, наділені якоюсь фізичною або психічною вадою, що робить їх несумісними з каноном, обов'язковим для образу справжнього австралійця в офіційній міфології країни, здорового тілом і (не дуже розвиненим) духом, гарного фізично і що сповідає віру в матеріальне забезпечення. Художня досконалість в розкритті метафізичних проблем буття людини принесла Уайту Нобелівську премію по літературі (1973). Особливості стилю Уайта — співіснування та сплав різнорідних манер і прийомів листа — від майже біблейської патетики до тваринної бурлески, від витонченого внутрішнього монологу до вуличного різноголосся, від вишуканої метафоричної до простонародної мови, від трагічного до смішного в поєднаннях неспівсумісності — високого і низовинного, прекрасного і потворного, життя і смерті, — які створюють гротеск [10, c. 174].

Древо людське (The tree of man. 1955)

Роман про становлення і шляхи австралійського сімейного роду. «У цій книзі я прагнув виразити все різноманіття життя, узявши за основу існування двох звичайних людей», — писав автор. Хроніка праць і днів скватера Стена Паркера і його дружини Емі, їх взаємного відчуття з його приливами і відливами, смертю і відродженням; історії їх дітей — недолугого сина, що загинув в гонитві за «австралійською мрією»; що вийшла за спроможного адвоката, але приреченій на безпліддя дочці — така подієва канва сюжету, що розвивається в хронологічних рамках одній, хоча і довгому людському життю: від дитячих років Стена Паркера до його смерті. Стрижень цього життя — праця, яка для Паркера перетворюється з рутини в ритуал, служіння, в якому вони знаходять свою людську гідність. Роль праці, природних стихій і мови плоті як засобів збагачення світу головними персонажами і їх самовираження тим більше велике, що вони фактично позбавлені можливості виразити себе в мові, слові — і не тільки унаслідок неписемності. Уайт вважав, що звичайне слово не здатне виразити людський досвід у всій його безпосередності і ціліності; що є верховним таїнством буття, абсолютною гармонією, яку людині дано спіткати лише інтуїтивно, шляхом осяяння, бо слова, відчуття і навіть віра тут безсилі. Творчий акт, по Уайту, є ланцюг осяянь, в якому художникові відкривається недоступна звичайним людям істина; він передає її іншим — в цьому його призначення та його виправдання. Надію на відродження роду Паркера, що присікся в їх дітях, письменник пов'язує їх з онуком, хлопчиком, в якому прокидається талант поета [3, c. 20].


3.4 Творча спадщина інших творців австралійської літературної скарбниці


Новелістика звернулася також до історичного минулого Австралії. Декілька книг Прайса Уорунга (псевдонім Уїльяма Естлі, 1855—1911) — «Розповіді про каторгу» (1892), «Розповіді про давню пору» (1894), «Розповіді про острів смерті Норфолке» (1898) та ін. — продовжили викриття страхіття англійської каторги, зроблене в найвідомішому з романів колоніальної епохи, — «Засуджений довічно» Маркуса Кларка. У контексті руху за незалежність похмурі картини, засновані на документальних даних, сприймалися як вагомий доказ жорстокості та непорозуміння англійського правління [20].

Література того часу знаходилася ще на підході до роману, який був би не менш австралійським, ніж розповідь Лоусона. Інерція вікторіанського роману любовної інтриги та колоніальних пригод відчувалася довго, хоча і цей жанр не залишився чужим національно-патріотичним віянням.

Прообразом національного реалістичного роману стала книга Джозефа Ферфі (псевдонім — Том Коллінз, 1843—1912) «Таке життя. Декілька витягань з щоденника Тома Коллінза» (1903), що має значення естетичного маніфесту австралійського реалізму. Ставлячи перед собою завдання правдиво показати австралійське життя в її національній характерності, Ферфі розвінчує колоніальний роман з його любовно-пригодницькими кліше. Він відмовляється від сюжетної інтриги, віддаючи перевагу формі щоденника. Перед нами сім «обраних навмання» днів з життя дрібного чиновника Тома Коллінза, який роз'їжджає по сільському краю, зупиняючись біля табірних костриць і в хатинах об'їждчиків, на фермах і в скваттерских садибах. Фрагментарність імітує природний перебіг життя. Проте за зовнішньою уривчастістю таїться продуманість загальної картини, що відобразила національні та соціальні типи, заняття, вдачі, суспільні суперечності [13, c. 265].

Важлива роль відведена в оповіданні Тому Коллінзу — в його коментарях, численних ілюзіях та обширних відступах на різні теми поміщений історико-філософський сенс. Оповідач, проте, не ідентичний авторові, хоча і схожий на нього — книжник з буша, філософ-самоучка. Проникливий і разом з тим «короткозорий», Том Коллінз намальований з ізюминкою лукавства.

«Дух — демократичний, напрям — зухвало австралійський» — так сам Ферфі в авторецензії визначив суть своєї книги. У конфліктах, що переживаються бушменами і скватерами, він приймає сторону неімущих і вірить, що справедливість все ж таки візьме своє разом з соціалістичними принципами. Соціалізм для Ферфі — втілення християнського гуманізму: «Вихід з труднощів простий — підтвердити закони, дані Богом, добросовісним управлінням, яке відповідатиме їх духу. Що є єдиною метою соціалізму» [7, c. 21].

У творах Лоусона, Ферфі, О’дауда, балладистів і новелістів буша Австралія вперше побачила себе і знайшла власний голос. Вони поклали початок демократичної та реалістичної традиції, яка зробила великий вплив на розвиток літератури країни в першій половині XX ст.

Національне самоствердження, соціальний протест і соціальна утопія домінували в літературі на рубежі століть, але були в ній ще інші тенденції. Джон Шоу Нілсон (1872—1942), хоч і написав немало балад, залишився поетом ліричного складу: оповідний елемент у нього ослаблений, опис імпресіоністичний. З ранніх років Нілсон заробляв свій хліб на фермах, на будівництві, в каменоломнях. Прогресуюча сліпота привела до того, що Нілсон лише задиктовував друзям рядки своїх віршів. Його основні книги вийшли в перші десятиліття: збірка «Серце весни» (1919), «Баладні та ліричні вірші» (1923), «Нові вірші» (1927).

Нілсона називають примітивістом, маючи на увазі безпосередність його сприйняття і природи, і людського життя, що зображуються як цикл дозрівання та в'янення, що вічно повторюється, а також деяку шорсткість і простоту форми (римовані двовірші та чотирьохрядкові строфи переважно коротких віршів). Проте цій простоті супроводять тонкість зображення, суггестія, відчуття неможливості виразити сокровенне [1, c. 65].

Перша світова війна викликала в австралійській літературі хвилю казенно-патріотичних і шовіністських відгуків, яким піддалися і такі поети, як Лоусон і Бреннан. Широко розповсюджувалися у військах поеми і вірші Кларенса Денніса (1876—1938), написані не без впливу Кіплінга, — на жаргоні міських низів, баладним складом, в грубувато-гумористичному стилі, але з відтінком сентиментальності.

Антивоєнна нота міцніла у світі прозріння мас і наростання протесту проти тривалої бійні. Участь Австралії в першій світовій війні стала в становленні нації новою віхою, що утілилося в легенді про хрещення в кривавій купелі, коли австралійці пред'явили незаперечні докази своєї національної самостійності, зберігаючи при цьому імперську лояльність. Насправді уроки першої світової війни, невіддільної від глибоких змін в долях народів, і для Австралії були також соціальними і означали вихід на нові рубежі суспільної свідомості [7, c. 17].


Висновки


У роботі висвітлено питання розгляду становлення та розвитку літератури Австралії та її національних особливостей, особистісного стилю деяких відомих письменників Австралії. Дослідження дало змогу дійти таких висновків:

1. Австралія є досить цікавою країною, що має свою культуру та багату спадщину. Але вона насьогодні, та особливо в перші роки свого становлення, не мала значного успіху серед інших країн. Отож, розглядати культуру Австраліїї необхідно та цікаво саме з погляду на її національні особливості та деяку унікальність. Отож, перегляд основних принципів становлення культури дає змогу глибоко зануритись у розгляд її літератури.

2. Переломними в культурному житті Австралії стали 30-ті роки XX сторіччя, коли в країну на постійне місце проживання переїхала велика кількість емігрантів з Центральної Європи. Після закінчення Другої світової війни еміграція набула масового характеру, що сприяло проникненню на п’ятий континент європейських культурних традицій і надало нового імпульсу культурному розвитку.

3. Літературне багатство Австралії постійно поповнювали своїми плодами письменники, які залишилися літературними титанами в культурі країни. Найяскравіше та найбільш конкретно до національних особливостей в своїх творах зверталися такі письменники, як Генрі Лоусон, Катаріна Сусана Прічард, Патрік Уайт та деякі інші, що вклали не менший відсоток свого таланту у скриньку літературної спадщини Австралії.

4. Необхідно звернути увагу на те, що кожен з творців літературної спадщини мав свої власні особливості та

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: