Особливості окислювального стресу та стан імунної системи у онкологічних хворих в залежності від методу та результатів лікування
На 21-й день відзначена тенденція до збільшення кількості CD8+, тоді як кількість Т-лімфоцитів з хелперною активністю (CD4+) залишалася зниженою. Стійке зменшення кількості Т-хелперів і збільшення кількості Т-супресорів зумовили зниження імунорегуляторного індексу відносно норми. Більш за все променева терапія вплинула на NK-клітини (CD16+, CD56+), про що свідчить негативна динаміка їхньої кількості.
На 3-й місяць загальна кількість Т-лімфоцитів залишалася зменшеною (за рахунок невеликої кількості Т-лімфоцитів з хелперною функцією), тоді як відзначене раніше зниження вмісту клітин з цитотоксичною активністю (CD8+, CD16+, CD56+) у цей же період змінилося збільшенням, що перевищує показники донорів. До кінця 1-го року рівні CD3+ і CD4+, як і раніше, були значно нижчими за норму, тоді як рівень CD16+ перевищував її, а CD4+ – повністю їй відповідав.
З огляду на те, що імунна система, як система «швидкого реагування», тісно пов’язана зі стрес-системами, ймовірно, при сильному стресовому впливі (променева терапія) активація осі гіпоталамус–гіпофіз–наднирники викликає гіперпродукцію глюкокортикоїдів, які призводять до імунодепресії (Е.А. Коренева, В.А. Шепоян, 1982). Таким чином, активована стрес-система впливає на імунну систему, що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку CD3+–кортизол (r=–0,6).
Виявлені на 1-й і 7-й день зміни в Т-клітинній системі класифікуються як важка загальна імунодепресія й за патогенетичною структурою становлять собою вторинний імунодефіцит, що розвився ще на доопераційному етапі й збільшився під впливом операційного стресу, змінившись на 21-й день (початок променевої терапії) субпопуляційним дисбалансом. Через 1 рік спостерігався повторний розвиток вторинного імунодефіциту.
Рівень CD95+ на 1-й і 7-й день різко знизився. З 21-го дня відзначено його збільшення з максимумом на 30-й день, 3-й і 6-й місяць і тенденцією до нормалізації на кінець 1-го року, що, ймовірно, свідчить про безпосередній вплив променевої терапії на процеси апоптозу (Я.Ю. Багров, Н.И. Дмитриев, 1998; Н.Н. Белушкина с соавт., 1998, 2001; А.М. Коршунов, И.С. Преображенская, 1998; В.К. Кухта, Т.С. Морозкина, 1999).
Різке збільшення рівня TGF-в на 1-й день із тенденцією до зниження на 21-й день, мабуть, стало наслідком видалення самої пухлини. На 30-й день відзначено підвищення вмісту TGF-в з повторним збільшенням через 3 міс, що, можливо, пояснюється впливом іонізуючого випромінювання на моноцити та сприяє зростанню синтезу ними TGF-в (що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку ФІМ30–TGF-в, r=–0,5) з тенденцією до зниження через 1 рік, що, можливо, вказує на активацію онкопроцесу – вихід пухлинних клітин у кров і метастазування (I. Chorna et al., 2004; R.S. Stoika et al., 2004; І.В. Чорна, 2006).
На тлі метаболічних, гормональних та імунних зсувів відзначалося різке зростання рівня МСМ у плазмі крові протягом усього періоду дослідження (від доопераційного етапу й до кінця 1-го року) з максимальними значеннями на 1-й і 30-й день, які були у 3,9 і 4,0 раза більші за показники донорів і у 2,1 раза вищі за доопераційні, а також збільшення рівня МСМ в еритроцитах на 1-й і 7-й день (в 1,8 і 2,6 раза) з подальшим зниженням з 21-го дня й до кінця 1-го року. Коефіцієнт розподілу білків між плазмою й глікокаліксом еритроцитів залишався збільшеним протягом усього періоду дослідження з максимальним підйомом на 30-й день (у 3,0 рази). Рівень катаболічного пулу, найбільш високий в 1-й день, поступово знижувався до кінця 1-го року.
На підставі отриманих даних нами виявлено, що на 1-й і 7-й день співвідношення МСМ у плазмі й еритроцитах, відповідно до фаз розвитку ендогенної інтоксикації, відповідало фазі повного насичення або зворотної декомпенсації, тоді як починаючи з 21-го дня й до кінця 1-го року змінювалось на фазу мембранної недостатності. Це підтверджується динамікою коефіцієнта розподілу білків між плазмою й еритроцитами, а також динамікою зміни катаболічного пулу. Ймовірно, високий рівень ендогенної інтоксикації пояснюється активацією процесів ПОЛ, значним ступенем фрагментації білків, які є одним із джерел МСМ.
При додатковому аналізі якісного складу речовин, що входять до пулу МСМ, на 7-й день нами виявлено максимальне збільшення вмісту речовин катаболічного походження (л=238–258 нм) в еритроцитах (у 9,5 раза) і у плазмі (у 18,0 разів). Надалі відзначено його незначне підвищення через 6 міс і 1 рік. Кількість продуктів протеолізу білків (л=278–282 нм) була максимально збільшеною в еритроцитах на 7-й день (у 5,3 раза) з подальшою тенденцією до зниження на 30-й день і незначним збільшенням через 6 міс. У той же час у плазмі максимальне підвищення відзначене на 21-й день (у 8,0 разів) з подальшим зниженням до кінця 1-го року. Таким чином, у хворих 3-ї групи високий рівень ендогенної інтоксикації виявлявся протягом усього періоду дослідження й підтримувався за рахунок як речовин катаболічного походження, так і продуктів протеолізу, рівень яких спочатку зростав у плазмі, а потім – в еритроцитах.
Таким чином, встановлено, що у хворих 3-ї групи під час курсу променевої терапії (з 21-го дня) первісним проявом окисної деструкції є ПОЛ (з накопиченням початкових і кінцевих продуктів) на тлі збільшення активності каталази, які змінюються на 30-й день процесами ОМБ й фрагментації білків (що є основою збільшення рівня ендогенної інтоксикації) і посиленням генерації NO.
Надлишкова секреція катехоламінів, яка змінюється через 3 міс збільшенням рівня глюкокортикоїдів, що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку кортизол–норадреналін (r=–0,5), посилювала стресорне пригнічення фагоцитозу (нейтрофільної й моноцитарної ланок), Т-клітинних факторів імунітету, що сприяло підтриманню дисбалансу в Т-системі (И.С. Гущин, 1998; R.N. Spengler et al., 1994; I.J. Elenkov et al., 2000).
У віддаленому періоді (6 міс, 1 рік) відзначається незначна активація процесів ПОЛ (з накопиченням початкових продуктів), стримувана високим рівнем вітаміну A і Cpl, інтенсифікація ОМБ (у вигляді підвищення вмісту кетонних груп). Динаміка iNOs і NO2 непрямо свідчила про утворення пероксиднітриту.
Високий рівень глюкокортикоїдів обмежував здатність нейтрофілів (кортизол–фчн30; r=–0,6) і моноцитів до завершення фагоцитозу, призводячи до підтримки низького рівня функціонально-метаболічного резерву нейтрофілів і повторного розвитку вторинного Т-клітинного імунодефіциту.
Таким чином, життєдіяльність організму на певному рівні зберігається за рахунок деструкції власних, менш важливих біологічних структур: плазматичних, мітохондріальних і лізосомальних мембран з порушенням мембранопов’язаних ферментних систем і компартменталізацією метаболічних процесів, ушкодженням білків, ліпідів і нуклеїнових кислот. Усі ці патологічні явища супроводжуються реактивними змінами ендокринної й імунної систем. Патогенетичні механізми, індуковані безпосередньо лікувальними заходами (зокрема курсом променевої терапії), продовжують функціонувати, підтримувані комплексом негативних факторів і зниженням резервних можливостей регуляторних систем.
У хворих
4-ї групи на 1-й
і 7-й день після
операції активація
процесів ПОЛ
виражалася
у підвищенні
вмісту початкових
продуктів
(Д232),
що спостерігалося
й на 21-й день. Їхній
рівень у цей
період був у
4,4 раза нижчий
за аналогічні
показники у
хворих 3-ї групи.
Рівень Д273
на 7-й день перевищував
норму, але був
у 9 разів нижчий
за аналогічні
показники у
хворих
3-ї групи.
У більш пізній
строк (через
30 днів) незначно
– в 1,6 раза – збільшився
вміст одного
з кінцевих
продуктів –
малонового
діальдегіду
(МДА), ймовірно,
як наслідок
активації
системи в результаті
променевої
терапії, надмірної
активації
нейтрофілів
(що призвело
до «респіраторного
вибуху») і
накопичення
вільних радикалів,
метаболітів
кисню. Повторне
збільшення
рівня Д232
спостерігалося
на 6-й місяць,
а Д273
– на 3-й і 6-й місяць
із подальшою
тенденцією
до зниження
до кінця 1-го
року. Можна
припустити,
що активація
процесів ПОЛ
стримувалася
прийомом
антигомотоксичних
препаратів,
деякі з яких
за даними літератури
(В.А. Каширин,
2004) є пастками
для активних
форм кисню.
З 1-го дня після операції АОС практично не виконувала захисної функції через надмірне виснаження усіх ланок (ферментативної і неферментативної), а також зниження вмісту Cpl, що, ймовірно, було реакцією на операційну травму й стрес (Т.П. Вавилова с соавт., 2005; Ю.С. Донскова с соавт., 2005).
Тільки з 30-го дня відзначалося збільшення активності каталази в 1,2 раза й рівня Cpl в 1,1 раза. Через 3 і 6 міс, 1 рік антиоксидантний захист здійснювався за рахунок збільшення активності каталази й рівня Cpl, тоді як неферментативна ланка, представлена вітамінами А і Е, участі в антиоксидантному захисті повною мірою не приймала. Отримані дані свідчать про порушення прооксидантно-антиоксидантної рівноваги з переважанням окисних процесів, збільшенням вмісту початкових продуктів ПОЛ на тлі повного виснаження неферментативної ланки АОС.
Активація спонтанної ОМБ спостерігалася з 21-го дня й була виражена у збільшенні кількості альдегідних груп, а з 30-го дня й до кінця 1-го року – кетонних. При стимульованій ОМБ (з 30-го дня й до кінця 1-го року) активація відбувалася у вигляді підвищення вмісту альдегідних і кетонних груп. Необхідно відзначити, що інтенсифікація процесів ОМБ у хворих 4-ї групи розвивалася значно пізніше, ніж у хворих 3-ї групи (тобто була відстроченою), що, можливо, пов’язано з прийомом антигомотоксичних препаратів з 1-го післяопераційного дня. Ступінь фрагментації спонтанно окислених білків залишався підвищеним протягом усього періоду дослідження (у вигляді збільшення кількості альдегідних груп протягом року з максимумом на 21-й день і приєднанням кетонних груп з 30-го дня). Збільшення ступеня фрагментації білків (вмісту кетонних груп з 21-го дня, альдегідних – з 30-го), викликане стимуляцією, дозволяє думати про більш раннє відновлення резервно-адаптаційних можливостей у хворих 4-ї групи, ніж у хворих 3-ї групи.
Зміна вмісту 8-гідроксигуанозину в 1-й день після операції свідчила про більш високий ступінь ушкодження ДНК у хворих 4-ї групи (він перевищував аналогічні значення 3-ї групи в 1,2 раза). Повторне зростання рівня 8-гідроксигуанозину відзначалося на 30-й день (на 133% відносно такого у донорів) і, можливо, пов’язано з гіперпродукцією NO, що сприяє зниженню активності ПОЛ й підтверджено наявністю позитивного взаємозв’язку Д232–NO2 (r=+0,5), але збільшує інгібування ДНК.
Максимальне
збільшення
активності
iNOs і рівня NO2
(у 3,2 раза) відмічено
на 21-й день. Надалі
відбувалося
їхнє планомірне
зниження до
кінця
1-го року,
коли вони
перевищували
показники норми
в 1,1 раза, що, можливо
пов’язано з
різким збільшенням
рівня TGF-в, який
володіє здатністю
блокувати
індукцію iNOs
(T. Navaki, R. Kato, 1994). Таким
чином, окисний
стрес розвивався
на тлі незначної
активації
процесів ПОЛ
і розбалансованості
АОС.
Одним з основних проявів активації стрес-системи є збільшення викиду стрес-гормонів, що підтверджується їхньою динамікою під час дослідження. На 1-й день рівень кортизолу відповідав нормі, а на 7-й був знижений, тоді як рівні адреналіну й норадреналіну в ці ж строки підвищувалися. Таким чином, на післяопераційний стрес реагувала «аварійна ланка» стрес-системи – симпатоадреналова – збільшенням викиду катехоламінів. Збільшення рівня кортизолу на 30-й день і 3-й місяць обмежувало активність норадреналінової ланки стрес-системи, знижуючи синтез, вивільнення й зворотне захоплення норадреналіну в симпатичних нейронах. Через 6 міс і 1 рік концентрація адреналіну в крові знижувалася до норми, тоді як рівень норадреналіну максимально зростав, тобто спостерігався дисбаланс спектра катехоламінів, що може свідчити про зміну фази активації фазою виснаження, а відтермінування активації (порівняно з хворими 3-ї групи), можливо, пов’язано з прийомом антигомотоксичних препаратів.
На 1-й і 7-й день після операції виявлено зниження кількості фагоцитуючих нейтрофілів, їхньої функціональної активності й функціонально-метаболічного резерву, а також бактерицидної активності крові. У той же час поглинаюча й перетравна здатність була різко збільшеною. З 30-го дня відзначалося максимальне зниження кількості фагоцитуючих нейтрофілів, а з 3-го місяця – різке зменшення поглинальної й перетравної здатності. До кінця 1-го року поглинальна здатність повністю відновилася, тоді як перетравна залишалася без змін (була нижчою за норму), що свідчить про незавершений фагоцитоз. Починаючи з 7-го дня відзначено відновлення метаболічної активності нейтрофілів (НСТсп), тоді як функціонально-метаболічний резерв був знижений протягом усього періоду дослідження, що свідчить про початок виснаження метаболічної здатності нейтрофілів.
Кількість
фагоцитуючих
моноцитів на
30-й і 120-й хвилині
була збільшеною
з 1-го до 30-го дня,
а до закінчення
курсу променевої
терапії (3 міс),
а також через
6 міс на 30-й хвилині
– різко зниженою.
Таким чином,
процеси активації
змінилися
зменшенням
чутливості
цих клітин до
стимулюючих
впливів (можливо,
сформувалася
ендотоксична
толерантність
моноцитів).
Виявлені зміни
були відстрочені
порівняно з
такими у хворих
3-ї групи, що,
можливо, свідчить
про вплив
антигомотоксичних
препаратів.
Навпаки,
на
120-й хвилині у
цей же період
(3-й і 6-й місяць)
кількість
фагоцитуючих
моноцитів
максимально
збільшилася.
До кінця 1-го
року з’явилась
тенденція до
нормалізації
функціональної
активності
на 30-й хвилині,
тоді як на 120-й
вона відповідала
нормі. Поглинальна
здатність була
зниженою з
21-го дня й досягла
максимуму через
30 днів і 3 міс з
тенденцією
до нормалізації
через 1 рік.
Перетравна
здатність,
навпаки, була
максимально
зниженою на
21-й день, перевищувала
норму через
3 міс і відповідала
їй через 6 міс
і 1 рік. Таким
чином, у хворих
4-ї групи завершений
фагоцитоз
здійснювався
за рахунок
повноцінного
функціонування
моноцитарної
ланки. Бактерицидна
активність
крові була
зниженою протягом
усього періоду
дослідження.
Нами виявлено зниження специфічної імунологічної реактивності організму, а саме активності Т-клітинної ланки й наявність дисбалансу в ній (на 1-й і 7-й день), про що свідчить зменшення загальної кількості Т-лімфоцитів (CD3+), субпопуляцій Т-лімфоцитів CD4+ і CD8+, підвищення кількості NK-клітин. Повторний стрес на 21-й і 30-й день (курс променевої терапії) сприяв зниженню досліджуваних показників Т-клітинної ланки (особливо кількості CD3+, CD4+) на тлі збільшення кількості CD8+. Через 3 міс відзначено максимальне підвищення рівня CD4+, а також клітин із цитотоксичною активністю (CD8+, CD16+, CD56+), що вказувало на виражену радіочутливість лімфоцитів, але неоднакову для різних субпопуляцій. Через 6 міс рівень усіх досліджуваних показників перевищував норму, а через 1 рік кількість CD3+ знижувалася. Останнє можна пов’язати з супресорною дією норадреналіну (H. Besendovsky, A. Del Rey, 1979), рівень якого збільшився через 6 міс і 1 рік.
Таким чином, стан вторинного Т-клітинного імунодефіциту, виявлений на 1-й і 7-й день після операції, змінився дисбалансом у Т-системі, що тривав 3 міс, з подальшим відновленням показників Т-клітинної ланки на 6-й місяць. Через 1 рік відзначений повторний розвиток дисбалансу, можливо, пов’язаний із закінченням прийому антигомотоксичних препаратів, курс яких виявився недостатньо тривалим для хворих з онкопатологією.
Спостерігалося
збільшення
рівня TGF-в на 1, 7 і
21-й день, що підтверджено
наявністю
позитивного
взаємозв’язку
ФІМ30–TGF-в (r=+0,5), а на
30-й
день і 6-й місяць
показник різко
збільшувався
з подальшим
значним зниженням
через 1 рік і
був у 3 рази нижчий,
ніж у донорів.
Ймовірно, динаміка
рівня TGF-в свідчить
про розвиток
допоміжної
імунної реакції
(H. Heine, M. Schmolz, 1998).
Нами виявлено, що рівень CD95+, який характеризує апоптоз, у 1-й день був збільшений і зростав на 7, 21 і 30-й день, максимально збільшувався через 3 міс [що підтверджено наявністю множинних взаємозв’язків: CD95+–8-гідроксигуанозин (r=–0,5), CD95+–Д273 (r=+0,5)] і далі поступово нормалізувався. Через 1 рік рівень CD95+ перевищував показник донорів, але був нижчий за доопераційні показники.
Наявність ендогенної інтоксикації у хворих 4-ї групи визначалася протягом усього періоду дослідження з максимальним збільшенням вмісту МСМпл на 21-й день і на 6-й місяць (у 3,4 раза відносно такого у донорів і в 1,8 раза – доопераційних показників).
Кількість МСМер на 1-й і 7-й день після операції була зниженою відносно як показників донорів, так і доопераційних, максимально збільшувалась на 21-й день (у 2,4 і 1,4 раза відповідно) і далі зменшувалась (на 30-й день в 1,9 раза була нижчою за норму). На 3-й місяць вона відповідала нормі і збільшувалась через 6 міс і 1 рік. Таким чином, збільшення рівня МСМер на 21-й день – це, ймовірно, результат впливу променевої терапії, тоді як збільшення вмісту МСМпл і МСМер на 6-й місяць можна трактувати як наслідок дії антигомотоксичних препаратів, які втримують відповідні реакції організму на більш безпечному рівні, але при завершенні агресивного лікування (променевої терапії) індукують організм до адекватної відповіді.
При додатковому аналізі якісного складу МСМ нами виявлено, що високий рівень МСМер підтримувався за рахунок катаболічних речовин – максимальне підвищення їхнього вмісту відносно як показників донорів, так і доопераційних відзначено на 30-й день (у 8,5 і 18,0 разів відповідно); також за рахунок збільшення в цей же час кількості продуктів протеолізу білків (у 54,0 і 15,0 разів відповідно) з подальшим його зниженням до кінця 1-го року.
Максимальне збільшення вмісту МСМпл відносно як показників донорів, так і доопераційних відзначено на 21-й день (кількість продуктів катаболічного походження підвищилась у 2,2 і 7,3 раза, продуктів протеолізу білків – у 4,0 і 8,0 разів відповідно) з тенденцією до зниження до кінця 1-го року, тобто залишкові прояви ендогенної інтоксикації зберігаються.
Виявлено, що у хворих 4-ї групи початковий етап комбінованої терапії (21-й день) характеризувався одночасною активацією процесів ОМБ і фрагментацією білків, генерацією NO з приєднанням з 30-го дня процесів ПОЛ (у вигляді накопичення початкових і кінцевих продуктів), стримуваних високою активністю каталази й Cpl. Високий рівень глюкокортикоїдів сприяв розвитку толерантності моноцитів і викликав супресію Т-лімфоцитів, призводячи до дисбалансу в Т-системі.
Як результат комбінованого лікування спостерігалися обмеження надмірної активації процесів ПОЛ й генерації NO, стабілізація фагоцитарної активності моноцитів і стану Т-клітинної системи, відновлення метаболічної активності нейтрофілів, помірна корекція секреції гормонів наднирників – нормалізація рівня адреналіну в крові (кортизол–адреналін; r=–0,7). Таким чином, застосування антигомотоксичних препаратів обмежує процеси окисної деструкції й сприяє більш ранньому включенню механізмів протипухлинного захисту (порівняно з хворими 3-ї групи).
Встановлено, що повторний розвиток дисбалансу в Т-клітинній системі через 1 рік виник внаслідок недостатньо тривалого курсу лікування антигомотоксичними препаратами, а також різкого збільшення секреції катехоламінів (норадреналіну), що викликає імуносупресію.
У хворих 5-ї групи з 21-го дня після операції нами виявлено стійке зростання вмісту початкових продуктів ПОЛ (Д232, Д273), який максимально збільшився на 6-й місяць без нормалізації до кінця 1-го року. У період активаційної терапії відзначалося збільшення рівня кінцевих продуктів ПОЛ: МДА – через 30 днів, ШО – через 3 міс з повторним збільшенням через 1 рік. У першому випадку підвищення можна розцінити як відстрочену реакцію на стрес у зв’язку з прийомом антигомотоксичних препаратів, тоді як повторне, – ймовірно, як наслідок недостатньої ефективності проведеного курсу антигомотоксичної терапії й необхідності призначення повторного курсу лікування.
Активація ПОЛ зумовила розвиток відповідної реакції з боку АОС у вигляді збільшення активності ферментативної ланки (каталази й рівня Cpl). Нами встановлено, що у хворих 5-ї групи починаючи з 21-го дня й до кінця 1-го року інтенсифіковані процеси ОМБ, що проявлялося збільшенням вмісту кетонних груп у крові й підтверджувалося наявністю позитивного взаємозв’язку ОМБ270сп–ОМБ360сп (r=+0,5). При стимуляції ОМБ відзначалося збільшення вмісту альдегідних і кетонних груп з 30-го дня й до кінця 1-го року. Ступінь фрагментації спонтанно окислених білків (у вигляді підвищення вмісту альдегідних і кетонних груп) був збільшений протягом усього періоду дослідження без нормалізації до кінця 1-го року, тоді як ступінь фрагментації стимульовано окислених білків був збільшений у вигляді підвищення вмісту альдегідних (з 30-го дня) і кетонних груп (з 3-го місяця) без нормалізації до кінця 1-го року (ОМБ360ст–Фб270сп; r=+0,5).
Таким чином, процеси ВРО у хворих 5-ї групи спочатку були представлені ОМБ з подальшою їхньою інтенсифікацією за рахунок підключення ПОЛ, що підтверджено наявністю позитивного взаємозв’язку МДА–ОМБ360сп (r=+0,5).
Підвищення рівня 8-гідроксигуанозину в сечі було максимальним на 1-й день після операції (він у 20 разів перевищував норму) з поступовим зниженням протягом усього періоду дослідження, проте без нормалізації до кінця 1-го року – у 7,5 раза був більший за норму.
Гіперпродукція iNOs і NO2 спостерігалася протягом усього періоду дослідження, особливо на 30-й день, і була у 2,8 і 2,5 раза більшою за показники донорів та доопераційні і, ймовірно, сприяла обмеженню активації симпатоадреналової системи, про що свідчить різке зниження в цей період концентрації норадреналіну з нормалізацією через 6 міс і 1 рік.
Процеси, що відбуваються в організмі на тлі застосування антигомотоксичних препаратів (уперше запропонованих для лікування онкопатології В.О. Каширіним, 2000), розрахованих на стимуляцію саморегуляції, відбилися в істотних змінах імунологічних показників, що стосуються як системи фагоцитозу (меншою мірою), так і Т-клітинного імунітету.
У хворих 5-ї групи з 1-го дня й до кінця 3-го місяця відзначалося зниження кількості фагоцитуючих клітин нейтрофільної ланки як на 30-й, так і на 120-й хвилині. Максимальне зниження відзначено на 21-й і 30-й день (у хворих 4-ї групи спостерігалося зрушення на 30-й день і 3-й місяць) з нормалізацією показника з 3-го по 6-й місяць. Метаболічна активність нормалізувалася тільки через 1 рік, тоді як функціонально-метаболічний резерв нейтрофілів був знижений протягом усього періоду дослідження. Нами виявлено збільшення поглинальної здатності, тоді як перетравна була зниженою, що свідчить про незавершений фагоцитоз. Кількість фагоцитуючих моноцитів на 1-й і 7-й день була збільшеною в 1,6 і 1,7 раза (30-та й 120-та хвилина), також відзначене збільшення поглинальної здатності й зниження перетравної. Протягом короткого часу процеси активації змінилися нечутливістю цих клітин до стимулюючого впливу, і на 21-й день, ймовірно, сформувалася ендотоксинова толерантність. З 30-го дня й до кінця 1-го року відзначалося збільшення функціональної активності моноцитів на 30-й і 120-й хвилині без нормалізації поглинальної й перетравної здатності.
На 1-й і 7-й день після операції показники Т-клітинної ланки, зокрема кількість CD3+, CD4+ і CD8+ відносно норми (в 1,8; 1,3 і 1,1 раза відповідно), були знижені, що пояснюється високим рівнем норадреналіну, який сприяє їхньому інгібуванню. На 21-й день вміст CD3+ і CD4+ залишався нижчим, ніж у донорів, тоді як кількість CD8+ перевищувала показники донорів. Таким чином, у ранньому післяопераційному періоді розвивається вторинний Т-клітинний імунодефіцит, який з 21-го дня змінюється дисбалансом у Т-системі. Нормалізація усіх показників спостерігається через 3 міс. На 6-й місяць відзначається зниження рівня CD8+, що, можливо, викликано високим рівнем кортизолу, який здійснює переважно інгібуючий вплив на Т-лімфоцити із супресорною активністю (Е.А. Коренева, Э.К. Шхинек, 1984, 1989). Через 1 рік повторно констатовано розвиток вторинного імунодефіциту. Ймовірно, це пов’язано з закінченням курсу лікування, що тривав 6 міс, і необхідністю його повторного призначення. Таким чином, імунна система ніби відчуває «подвійний прес»: з одного боку, наявність антигену, що диктує умови імунної відповіді, а з іншого – імунна система починає відчувати вплив з боку гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи, що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку кортизол–CD8+ (r=–0,5). Спостерігалося збільшення рівня CD16+ і CD56+ протягом усього періоду дослідження з максимальним підвищенням через 3 міс.
Апоптоз був інтенсифікований з 1-го дня, а максимально це проявлялося через 21, 30 днів і 3 міс з подальшою тенденцією до зниження (CD95+–адреналін; r=–0,5).
Рівень TGF-в був збільшений протягом усього періоду дослідження з максимумом на 30-й день і повторним збільшенням через 1 рік, що також свідчить про необхідність проведення повторного курсу лікування.
Імунна система, як система «швидкого реагування» на чужорідний вплив, тісно пов’язана зі стрес-системою двобічними зв’язками: впливом нейрональних структур на імунокомпетентні органи й клітини, з одного боку, та імунної системи на стрес-систему, з іншого (J.E. Blalock, 1989; E.M. Sternberg et al., 1992; А.Д. Адо, 1993; Т.И. Коляда с соавт., 1995). Оскільки імунокомпетентні клітини мають рецептори до катехоламінів (R. Landmann et al., 1984; A.M. Katz et al., 1985; П.П. Голиков, 1988), глюкокортикоїдів (M.R. Ruff et al., 1989; E.L.Webster et al., 1990; А.Д. Абрамов, 1991; E.M. Freadman, M.R. Irwin 1995) та інших біологічно активних речовин, можливий прямий вплив гормонів і медіаторів на елементи імунної системи.
Нами виявлено, що застосування антигомотоксичних препаратів, які впливають на процеси у клітині на рівні цитокінів, з 1-го дня після операції сприяло стимуляції імунокомпетентних клітин й, імовірно, дало можливість імунній системі впливати на гіпоталамо-гіпофізарно-надниркову вісь через рецептори до цитокінів (C.A. Dinarello, 1992; E.M. Sternberg, J. Licino, 1995), уникаючи пригнічення імунореактивності за рахунок обмеження стрес-реакції й попередження викликаного стресом підйому рівня глюкокортикоїдів у крові. На відміну від хворих 3-ї і 4-ї груп, це підтверджується нормалізацією рівня кортизолу на 1, 7 і 21-й день. З 30-го дня й до кінця 1-го року відзначено збільшення рівня кортизолу з максимумом через 6 міс і 1 рік, що повністю корелює з динамікою вмісту TGF-в. На 1, 7 і 21-й день виявлено незначне збільшення рівня адреналіну, а починаючи з 30-го дня він максимально підвищувався й залишався таким до 3-го місяця з незначним зниженням через 6 міс і 1 рік. Виявлену динаміку рівня адреналіну можна трактувати як відтерміновану відповідь на стрес, а, можливо, на прийом антигомотоксичних препаратів, які є комплексними і, мабуть, мають кілька механізмів дії й так чи інакше пов’язані з регуляцією катехоламінового обміну (C. Song et al., 1994; E.M. Sternberg, J. Licino, 1995; С.Е. Фурсов с соавт., 1996).
Таким чином, процеси, що відбуваються в організмі на тлі активаційної терапії антигомотоксичними препаратами, розрахованої на відновлення пошкоджень регуляторних процесів, відбилися в істотній зміні діяльності імунної й ендокринної систем через активацію гіпоталамо-гіпофізарно-адреналової осі й, відповідно, збільшення секреції глюкокортикоїдів, тобто імунна система (за принципом зворотного зв’язку) регулює свою власну активність.
У хворих 5-ї групи виявлено високий рівень ендогенної інтоксикації за рахунок підвищення вмісту МСМпл із максимальним його збільшенням на 30-й день (у 4,0 рази), тоді як рівень МСМер підвищувався раніше (на 21-й день) і перевищував вихідні дані в 1,6 раза. К пл/ер залишався підвищеним протягом усього року з максимальним збільшенням на 30-й день (в 1,8 раза). Максимальне збільшення вмісту речовин катаболічного пулу, яке було у 3,0 рази вище за показники донорів, відзначено на 21-й день без нормалізації до кінця 1-го року. Виявлене різке збільшення вмісту МСМпл, ймовірно, є результатом дренажної дії антигомотоксичних препаратів, що сприяють виведенню ендотоксинів із тканин, які потрапляють у судинне русло (плазму). Тому у хворих 5-ї групи підвищення рівня МСМпл й К ер/пл необхідно розцінювати як позитивний ефект проведеної активаційної терапії антигомотоксичними препаратами.
Додатковий аналіз якісного складу речовин, що входять до пулу МСМ, дозволив виявити деякі особливості: високий рівень МСМер утримується за рахунок збільшення вмісту продуктів протеолізу білків з максимальним підвищенням кількості продуктів катаболізму на 30-й день, яка у 5,0 разів була вищою за показники донорів, продуктів протеолізу – на 21-й день (у 2,6 раза). У плазмі відзначалося збільшення показників через 30 днів (вони у 8,0 разів перевищували такі у донорів і у 2,6 раза – доопераційні) і зниження через 3 міс із подальшим підвищенням кількості речовин катаболічного походження на 6-й місяць і через 1 рік, яка у 4,0 рази була вищою за норму. Також відзначено максимальне збільшення на 21-й день вмісту продуктів протеолізу білків (у 7,5 раза) з незначним зниженням на 30-й день, 3-й і 6-й місяць (перевищення у 4,0 рази) і збільшенням через 1