Комплексна фізична реабілітація при хронічних запалювальних захворюваннях нирок на полікліничному етапі реабілітації
Ускладнення гострого гломерулонефриту: лівошлуночкова серцева недостатність, еклампсія, гостра ниркова недостатність. Діагностика базується на таких проявах захворювання, як гострий початок в поєднанні зі сечовим синдромом, набряки, підвищення артеріального тиску, а також на даних анамнезу хвороби. Прогноз захворювання здебільшого сприятливий. Після виписки із стаціонару хворому слід уникати фізичних перевантажень, переохолодження, вологих приміщень. Протягом трьох років після перенесеного гострого гломерулонефриту жінкам не рекомендується вагітніти. За несприятливих умов процес може перейти у хронічну форму.
Профілактика гострого гломерулонефриту полягає у своєчасному лікуванні вогнищ хронічної інфекції. Для своєчасної діагностики цього захворювання обов'язковим є дослідження сечі після перенесених ангін, гострих респіраторних захворювань, після вакцинації.
Клінічна картина хронічного гломерулонефриту. Розрізняють такі клінічні форми хронічного гломерулонефриту:
1) латентний – виявляється ізольованим сечовим синдромом, іноді з помірною артеріальною гіпертензією;
2) гематуричний – постійна гематурія;
3) гіпертонічний – артеріальна гіпертонія з незначними змінами в сечі (незначна протеїнурія, гематурія);
4) нефротичний – набряки, виражена протеїнурія (більше 3,5 г білка за добу), гіпопротеїнемія, гіперхолестеринемія, гіпертригліцеридемія;
5) змішаний – поєднання нефротичного синдрому й артеріальної гіпертензії;
6) підгострий – швидкопрогресуючий гломерулонефрит, який характеризується нефротичним синдромом, артеріальною гіпертонією і швидко виникаючою нирковою недостатністю. При цьому варіанті захворювання розпочинається гострий гломерулонефрит, однак симптоми не мають зворотного розвитку, стабілізуються, розвивається ниркова недостатність[48].
У сечі виявляється протеїнурія, гематурія, циліндрурія, іноді помірна лейкоцитурія. У крові в період загострення може відзначатися помірний лейкоцитоз, прискорення ШОЕ, гіперглобулінемія. Рівень креатинину, сечовини, а також величина клубочкової фільтрації залежать від функціонального стану нирок.
Прогноз. Тривалість життя хворого хронічним гломерулонефритом залежить від клінічної форми хвороби і функціонального стану нирок. Більш сприятливий прогноз при латентній формі, менш сприятливий – при гіпертонічній і гематуричній формах і несприятливий – при нефротичній і, особливо, змішаній формах.
Профілактика хронічного гломерулонефриту – загартування, здоровий спосіб життя, боротьба зі шкідливими звичками, своєчасне лікування вогнищ хронічної інфекції [49].
Загальноприйнятою класифікації пієлонефритів на сьогоднішній день не існує. Найбільш часто використовується класифікація, що визначає форму (первинний, вторинний), характер перебігу (гострий, хронічний), активність захворювання і функції нирок. Запропоновано вказувати також стадію піелонефротичного процесу (інфільтративний, склеротичний) і ступінь активності захворювання. Первинним називається пієлонефрит, при якому в ході обстеження не вдається виявити ніяких факторів, що сприяють фіксації мікроорганізмів в тканині нирок, тобто коли мікробно-запальний процес розвивається в спочатку здоровому органі. Вторинний пієлонефрит обумовлений конкретними факторами.
У свою чергу, вторинний пієлонефрит поділяється на обструктивний і необструктивний. Вторинний обструктивний розвивається на фоні органічних (вроджених, спадкових і набутих) або функціональних порушень уродинаміки; вторинний необструктивний - на тлі дисметаболічних порушень (вторинний дисметаболічний пієлонефрит), розладів гемодинаміки, імунодефіцитних станів, ендокринних порушень та ін.
Поняття про первинність або вторинність захворювання з часом зазнає істотних змін. Клінічні та експериментальні дані переконливо свідчать про те, що без попереднього порушення уродинаміки піелонефротичний процес практично не розвивається. Обструкція сечових шляхів має на увазі не тільки наявність механічної перешкоди току сечі, але і функціональні порушення діяльності, такі як гіпер-або гіпокінезії, дистонії. З цієї точки зору первинний пієлонефрит вже не передбачає відсутність будь-якого порушення пасажу сечі, так як при цьому не виключаються динамічні зміни сечовиділення [28].
Первинний пієлонефрит зустрічається досить рідко - не більше 10% від усіх випадків, і його частка в структурі захворювання знижується в міру вдосконалення методів обстеження пацієнта. Також досить умовним є віднесення вторинного дисметаболічного пієлонефриту до групи необструктивних, оскільки при цьому варіанті завжди спостерігаються явища обструкції ниркових канальців і збірних трубочок кристалами солей.
Гострий і хронічний пієлонефрит виділяють в залежності від давності патологічного процесу та особливостей клінічних проявів. Гостре або циклічний протягом пієлонефриту характеризується переходом активній стадії захворювання (лихоманка, лейкоцитурия, бактеріурія) у період зворотного розвитку симптомів з розвитком повної клініко-лабораторної ремісії при тривалості запального процесу в нирках менше 6 міс. Гострий пієлонефрит може бути первинним та вторинним, серозним і гнійним. Розрізняють такі дві форми гострого пієлонефриту, як емфізематозний пієлонефрит і некротичний папіліт. Гнійний пієлонефрит поділяється на апостематозний пієлонефрит, абсцес і карбункул нирки. Гострий пієлонефрит найчастіше спостерігається при гематогенному інфікуванні. Вторинний пієлонефрит здебільшого є обтураційним. Гострий пієлонефрит перебігає як тяжке інфекційне захворювання з вираженою інтоксикацією. Гострий пієлонефрит спостерігається у 12% стаціонарних урологічних хворих. Хронічний перебіг пієлонефриту характеризується збереженням симптомів захворювання більше 6 місяців від його початку або наявністю в цей період не менше двох рецидивів і, як правило, спостерігається при вторинному пієлонефриті. За характером перебігу виділяють латентний або рецидивуючий хронічний пієлонефрит. Рецидивуючий перебіг характеризується періодами загострення, що протікають з клінікою гострого пієлонефриту (сечової і больовий синдроми, симптоми загальної інтоксикації), і ремісіями. Латентний протягом хронічної форми характеризується тільки сечовим синдромом різного ступеня вираженості. Хронічний пієлонефрит завжди вторинний і розвивається найчастіше за типом обструктивно-дисметаболічних на тлі дисметаболічних нефропатій, нейрогенної дисфункції сечового міхура, обструктивних уропатій та ін. Залежно від вираженості ознак захворювання можна виділити активну стадію хронічного пієлонефриту, часткову клініко-лабораторну ремісію і повну клініко-лабораторну ремісію [55].
Клінічна картина. Приблизно в 80% випадків початок гострого пієлонефриту характеризується різким і значним підвищенням температури тіла (до 39-40°C, іноді і вище), приголомшливими ознобами, потами, артралгіями, швидким наростанням симптомів загальної інтоксикації - слабкість, млявість, розбитості, нудоти, блювоти і т.д. Лихоманка звичайно реміттірующего характеру, іноді - постійна, може супроводжуватися висипаннями простого герпесу.
Хворі відчувають тупий біль у попереку і в підребер'ї, який посилюється при зміні положення тіла, їх турбує загальна слабість, головний біль, біль у суглобах і м'язах. При об'єктивному обстеженні вдається визначити напруження м'язів у ділянці нирок і позитивний симптом Пастсрнацького. Сечовипускання прискорене і болісне; спостерігаються рефлекторні метеоризм, нудота, блювання.
Сеча виділяється мутна, іноді з осадом солей і гнійними пластівцями, нерідко має лужну реакцію, поганий запах. У сечі з'являється в невеликих кількостях білок (0,33-0,99 г/л). Під мікроскопом виявляють в усьому полі зору лейкоцити, зернисті циліндри, а також еритроцити. Посів сечі дає змогу визначити ріст відповідного збудника.
Якщо однобічний пієлонефрит є наслідком обтурації сечоводу, змін у сечі не виявляють, оскільки у сечовий міхур надходить сеча зі здорової нирки. У крові хворих гострим пієлонефритом визначають нейтрофільний лейкоцитоз, прискорення ШОЕ, анемію. Початковою стадією захворювання є серозний інтерстиціальний нефрит, який не супроводжується деструкцією ниркової тканини. Більш пізня - стадія гнійного запалення, що характеризується руйнуванням ниркової тканини у вогнищі запалення. Залежно від характеру змін в нирковій паренхімі при гострому пієлонефриті розвивається апостематозний пієлонефрит, карбункул або абсцес нирки. Симптоматика гострого пієлонефриту багато в чому залежить від наявності та ступеня порушення пасажу сечі. Клінічний перебіг захворювання залежить від шляху проникнення інфекції: при гематогенному – переважають загальні симптоми, при урогенному – місцеві. У тяжких випадках можливий розвиток септичного стану – уросепсису з наростанням ознак ниркової недостатності; гострий пієлонефрит може ускладнитися паранефритом, піддіафрагмальним абсцесом, рідше перитонітом.
Прогноз здебільшого сприятливий, за винятком гнійного, особливо двобічного, пієлонефриту. Профілактика полягає у санації вогнищ хронічної інфекції, усуненні причин, як погіршують відтікання сечі. Клінічна картина хронічного пієлонефриту має тенденцію до хвилеподібного перебігу: періоди загострення чергуються з періодами ремісії. Клініка хронічного пієлонефриту багато в чому залежить від активності проявів і розповсюдження запального процесу в нирці. У стадії активного запального процесу клінічна картина ідентична гострого пієлонефриту. У стадії ремісії прояви хронічного пієлонефриту неспецифічні: головний біль, слабкість, стомлюваність, відсутність апетиту, схуднення, що тягнуть відчуття в реберно-хребетному кутку і т.д. Хронічний пієлонефрит може перебігати упродовж багатьох років під „маскою” різних захворювань. Враховуючи локалізацію ураження нирок, одно- або двобічність процесу, ступінь пошкодження ниркової паренхіми, розрізняють латентну, рецидивуючу, гіпертензивну, анемічну і азотемічну форми хронічного пієлонефриту [31].
Захворювання може перебігати безсимптомно, із субфебрильною температурою, легким ознобом, почуттям розбитості. Іноді виникають гарячкові загострення, біль в ураженій нирці. Під час об'єктивного дослідження визначають позитивний симптом Пастернацького.
При прогресуванні хвороби розвивається синдром артеріальної гіпертензії з гіпертонічними кризами, болем у ділянці серця, приступами ядухи, анемічний синдром, хронічна ниркова недостатність.
Зміни сечі більш специфічні: спостерігається протеїнурія, лейкоцитурія, циліндрурія, гематурія, позитивні проби сечі за Нечипоренком і Амбурже. У крові при хронічному пієлонефриті виявляють прискорення ШОЕ, анемію, нейтрофільний лейкоцитоз [38].
Прогноз при активному лікуванні, відсутності ускладнень сприятливий.
Профілактика хронічного пієлонефриту полягає у санацїї вогнищ хронічної інфекції, лікуванні захворювань сечовивідної системи, бездоганному дотриманні правил асептики і антисептики при проведенні інструментальних урологічних обстежень (цистоскопія, катетеризація тощо).
ГЛАВА 2. КОМПЛЕКСНА ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ ХРОНІЧНИХ ЗАПАЛЮВАЛЬНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ СЕЧОВИВІДНОЇ СИСТЕМИ (ПІЄЛОНЕФРИТ, ГЛОМЕРУЛОНЕФРИТ) НА ПОЛІКЛІНІЧНОМУ ЕТАПІ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ
2.1 Загальна характеристика засобів фізичної реабілітації при хронічному пієлонефриті, гломерулонефриті
Серед основних видів не медикаментозних методів лікування нефрологічних хворих виділяють: режим, лікувальне харчування, фітотерапію, рефлексотерапію, лікувальну фізкультуру, кліматотерапію, водолікування, теплолікування, апаратну фізіотерапію, психотерапію. Ці методи можуть застосовуватися як основні чи фонові, допоміжні в залежності від наявної патології та стану хворого. Вони сприяють зменшенню медикаментозного навантаження на організм, практично позбавлені побічних негативних реакцій, доступні, високоефективні для корекції порушень метаболізму, нейрогуморальної регуляції, особливо при лікуванні хронічних захворювань сечовивідної системи [24].
Фізичні методи є невід'ємною частиною комплексного лікування нефрологічних хворих. Вони допомагають зменшити медикаментозне навантаження на організм, що особливо важливо в умовах екологічного дисбалансу, і використати свої переваги над медикаментозним лікуванням (відсутність побічних негативних реакцій, зокрема алергічних; можливість застосування їх як у формі монотерапії, так і в поєднанні з фармакологічними засобами; технічна простота, доступність, відносна дешевизна, висока ефективність при лікуванні больових синдромів і функціональних захворювань). Фізичні методи лікування є основними в санаторіях і все частіше використовуються в стаціонарах, поліклініках.
За механізмом дії фізичні методи, що застосовуються в нефрології, можна розподілити на чотири основних механізми: тонізуючого впливу, трофічної дії, формування компенсацій і нормалізації функцій [43].
За способом лікування розрізняють методи апаратної та неапаратної корекції. До неапаратних методів належать: акупунктура (Су-Джок), ентеросорбція, металотерапія, мануальна терапія (шіацу), психотерапія (музикотерапія), фітотерапія (аерофітотерапія), кліматобальнеотерапія, гідротерапія, дієтотерапія, ЛФК.
Основні принципи стаціонарного, амбулаторного, санаторно-курортного режимів витримали перевірку часом. Режим регулює спосіб життя, всі процеси життєдіяльності організму, забезпечує певний ритм, послідовність праці та відпочинку, сну та бадьорості, діяльності та відносного спокою. Залежно від стадії захворювання, темпів прогресування хвороби, її клінічних проявів, самопочуття хворого призначають щадний, щадно-тренуючий та тренуючий режими. За умов щадно-тренуючого режиму усувають негативні чинники впливу, подовжують фізіологічний сон, коригують психічний статус хворого. Тренуючий режим розрахований на мобілізацію захисних механізмів і підвищення опірності організму, потребує активної поведінки хворого, спрямованої на якнайшвидше відновлення здоров'я та працездатності. Важливу роль у сповільненні темпів прогресування ниркових захворювань відіграє дисциплінованість хворого щодо виконання призначень лікаря і усвідомлення значущості самоконтролю за власним здоров'ям [24].
При відсутності високої температури, нічних набряків, злоякісної артеріальної гіпертензії, вираженої і термінальної ХНН хворим нефрологічного профілю показані дозовані фізичні вправи, що сприяють загальному зміцненню організму, стимулюють і поліпшують функції нирок, легень, серця, хребта, нервової системи та інших органів. Залежно від вищезгаданих режимів доцільно проводити ранкову гігієнічну та лікувальну гімнастику, повільні танці, теренкур у ранкові та передвечірні години. Тривалість лікувальної гімнастики становить 15–25 хв. Контролем при проведенні вправ є вимірювання пульсу: збільшення частоти пульсу не повинно перевищувати 8–10 уд./хв у порівнянні з вихідним.
Масаж комірцевої зони показаний хворим з ренальною гіпертензією за наявності головного болю, запаморочень, порушень сну. Курс лікування складає 10-15 процедур. Масаж проводять під контролем артеріального тиску [51].
Важливе значення у хворих на хронічний гломерулонефрит або пієлонефрит мають теплові процедури, що проводять не раніше, ніж через 3 місяці після зняття загострення. У Трускавці поєднують грязі з озокеритовими аплікаціями (50–540С) на поперекову ділянку, через день або щодня, тривалість сеансу становить 25–30 хв, за курс використовують 10–15 процедур. Місцеві теплові процедури покращують кровопостачання нирок, мають протизапальну і розсмоктувальну дію. На Кавказьких мінеральних водах проводять аплікації намулової грязі (40–420С), в Українці — органічної торф'яної грязі (38–40єС).
До методів апаратної корекції відносять:
еферентні (гемодіаліз, гемосорбція, плазмаферез, плазмосорбція, ультрафільтрація, кишковий діаліз);
квантові: мікрохвильова резонансна терапія — МРТ; інформаційно-хвильова терапія — ІХТ; латеральна терапія;
внутрішньовенне лазерне опромінення крові тощо;
гіпер- та гіпобарична оксигенація;
дозована гіпер- та гіпотермія;
електротерапія [17].
Класичним стало уявлення про рефлекторний механізм дії фізіо- та рефлексотерапії і виникнення загальної пристосувальної реакції за участю всіх відділів нервової системи. Реалізація лікувального впливу може бути місцевою — через механізми аксон-рефлексу і є джерелом тривалої аферентної імпульсації в сегментарні і надсегментарні відділи ЦНС; сегментарною — в межах іннервації певних сегментів спинного мозку, пов'язаних з ділянками шкіри і підшкірних структур; генералізованою — через потік аферентних імпульсів у надсегментарні відділи ЦНС (стовбур головного мозку, ретикулярну формацію, таламус, гіпоталамус, лімбічну систему і кору великих півкуль). Внаслідок дії фізичних факторів відбувається активізація інтегративних систем головного мозку з подальшим включенням складних нейрогуморальних механізмів. Такі реакції значною мірою мають адаптивний характер. Визначальним для них є нормалізуючий вплив на центральну і периферичну гемодинаміку, м'язевий тонус, трофіку сполучної тканини і кісткового апарату [42].
Електромагнітне випромінювання міліметрового діапазону виступає не тільки рефлекторним подразником, але й індуктором молекулярних посередників, що виробляються самим організмом і є лігандами специфічних рецепторів клітинних мембран, а значить — відповідних специфічних реакцій організму. Встановлено, що міліметрове випромінювання низької інтенсивності зі щільністю до 10 мВт/см2 не викликає пошкоджувальної дії на біологічні об'єкти і зумовлює терапевтичний ефект при патологічних станах, впливаючи на процеси самоорганізації матерії в живі структури, формування внаслідок власного поля молекул ієрархії диссипативних структур, сприятливо модифікуючи електромагнітний каркас організму.
Включення фізичних методів у комплекс терапевтичних заходів дає реальну можливість активно впливати на процеси адапто- і саногенезу. Найсучасніші фізичні методи, такі як МРТ, ІХТ поєднують нові технічні досягнення з принципами народної медицини, без знання яких неможливо розробити методики та рецептури лікування, що реалізуються через біологічно активні точки та їх меридіани. Біологічно активні точки являють собою ділянки найбільш концентрованого скупчення нервових елементів (рецептори, вільні нервові закінчення, судинно-нервові сплетіння, нервові провідники), розташовані на різній глибині. Це підтверджується низкою анатомічних і гістологічних досліджень. Багатовіковий емпіричний досвід давньої китайської медицини, виходячи з певних функціональних закономірностей, об'єднав ряди біологічно активних точок в умовні лінії на поверхні тіла по так званих меридіанах, або каналах. Їх назви підкреслюють переважний вплив даного набору точок акупунктури на певні функції організму, наприклад, розрізняють меридіани шлунка Е (ІІІ), тонкої кишки IG (VI), товстої кишки GI (II), нирок R (VIII) та ін. Система цих точок осцилює з певною резонансною частотою, що забезпечує обмін енергією з сусідніми меридіанами.
Вивчення рефлекторних взаємозв'язків внутрішніх органів і частин тіла з певними зонами і точками на шкірі та слизових оболонках призвело до відкриття мікроакупунктурних систем, до яких відносяться райдужна оболонка ока, кисть і стопа, що сприяло розробці низки неапаратних методів корекції.
Результати вивчення механізмів терапевтичної дії рефлексотерапії при різних захворюваннях і патологічних станах підтверджують ефективність застосування цього методу лікування. Розрізняють МРТ з підбором певної резонансної частоти, на якій у хворого можуть виникати певні сенсорні феномени, що носять загальний чи місцевий характер. Діапазон цих частот знаходиться в межах 30–65 Ггц (генератор Г4–142). Недоліком цього методу є широкий діапазон частот, що потребує затрати часу лікаря на підбір частоти, можливість помилкової "сенсорної" відповіді та її поліморфність і суб'єктивність на різних частотах, шумовий ефект генератора. У разі використання апаратів з надвисокочастотним випромінюванням та фіксованою частотою вибір резонансної частоти необов'язковий, оскільки генерація ЕМВ проводиться в спектрі індивідуальної резонансної частоти, що найчастіше зустрічається — 53 і 42 Ггц. Недоліком цього методу є обмеження частот, що використовуються організмом для усунення патологічного процессу [8].
ІХТ базується на тому, що видає каскад частот ЕМВ в діапазоні 10–17–10–18, а організм сам "вибирає" ті, які йому необхідні для корекції порушеного "електромагнітного каркасу" уражених органів.
Метод МРТ грунтується на ефекті впливу нетепловим ЕМВ міліметрового діапазону на точки акупунктури. Характер біологічних ефектів ЕМВ є частотно залежним. Виникнення місцевої та загальної відповідей організму на інформаційно-відновлювальний вплив ЕМВ пов'язаний із каскадною активацією медіаторних регуляторних ферментних систем. Для підвищення ефективності лікування необхідною є розробка оптимальних доз і режимів впливу ЕМВ міліметрового діапазону для кожного різновиду МРТ.
Слід відмітити, що з прогресуванням хронічного гломерулонефриту та пієлонефриту поглиблюються зміни в різних органах і системах. Наростання симптомів ХНН у хворих потребує комплексного лікування, їх життя можна подовжити, пролонгуючи ХНН програмним гемодіалізом. Цей метод високоефективний у плані виведення токсичних продуктів із організму, зниження підвищеного артеріального тиску [7].
2.2 Комплексна фізична реабілітація при хронічних запалювальних захворюваннях сечовивідної системи (пієлонефрит, гломерулонефрит) на поліклінічному етапі фізичної реабілітації
2.2.1 Механізм лікувальної дії фізичних вправ при хронічних запалювальних захворюваннях нирок (пієлонефрит, гломерулонефрит)
Під час хвороби в організмі відбуваються різні структурні і функціональні порушення. Одночасно посилюються захисні процеси, розвиваються компенсації, змінюється обмін речовин. Вимушена тривала гіподинамія може погіршити перебіг хвороби, викликати ряд ускладнень. Лікувальна фізична культура, з одного боку, надає безпосередньої лікувальної дії (стимулюючи захисні механізми, прискорюючи і удосконалюючи розвиток компенсацій, покращуючи обмін речовин і регенеративні процеси, відновлюючи порушені функції), з іншої - зменшує несприятливі наслідки пониженої рухової активності.
Лікувальна дія фізичних вправ виявляється в складних психічних, фізіологічних і біохімічних процесах, які протікають в організмі при заняттях лікувальною фізичною культурою. Організм людини повинен постійно пристосовуватися до змінних умов внутрішнього і зовнішнього середовища. Це пристосування досягається зміною функцій кліток різних органів і систем, взаємозв'язаних один з одним. Процеси, що відбуваються в якому-небудь органі або системі, викликають зміну діяльності інших органів або систем. Зв'язок всіх функцій і процесів здійснюється регулюючими системами: нервовою і гуморальною. Цей механізм має назву – нейро-рефлекторно-гуморальний [43].
Нервова регуляція діяльності організму здійснюється за допомогою рефлексів. Дії зовнішнього світу сприймаються екстерорецепціями (зоровим, слуховим, тактильним, смаковим та ін.), виникаючі збудження у вигляді імпульсів досягають великих півкуль мозку і сприймаються у формі різних відчуттів. Центральна нервова система, у свою чергу, формує у відповідь реакцію. М'язові рухи здійснюються під впливом імпульсів, що надходять до м'язів з центральної нервової системи. Разом з тим всяке м'язове скорочення призводить до появи потоку імпульсів, що йдуть від м'язів до нервових центрів, які приносять інформацію про інтенсивність скоротливого процесу. Таким чином, є тісна взаємодія між регуляторами і регульованими процесами. Така ж рефлекторна взаємодія є між внутрішніми органами і центральною нервовою системою. Імпульси від рецепторів внутрішніх органів (інтерорецептори) також надходять в нервові центри, сигналізуючи про інтенсивність функцій і стан органу. Нервові центри, регулюючі роботу цього органу, у свою чергу, надсилають до нього підсилюючі або послабляючі імпульси, змінюючи його діяльність. Таким чином здійснюється саморегуляція внутрішніх органів і обміну речовин (без участі нашої свідомості). Але окрім саморегуляції окремих органів і систем існує складніша міжсистемна регуляція фізіологічних функцій. Наприклад, тісний зв'язок є між м'язовою діяльністю і функціями всіх органів і систем. Цей взаємозв'язок пояснює теорія моторно-вісцелярних рефлексів, розроблена М.Р. Могендовічем (1947). Пропріорецептівні імпульси з рецепторів м'язів, зв'язок, сухожиль надходять до центральної нервової системи (кори великих півкуль, підкіркових центрів, ретикулярної формації стовбура мозку) і за допомогою рефлексів через центри вегетативної нервової системи регулюють діяльність внутрішніх органів і обмін речовин. В умовах нормальної життєдіяльності організму пропріорецепція переважає над іншими видами аферентних подразників, істотно впливаючи на інші фізіологічні процеси.
Тісно пов'язаний з нервовим і інший механізм регуляції - гуморальний. Він полягає в тому, що хімічні сполуки, якi утворюються в організмі (гормони, метаболіти), а також іони водню, калія, кальцію та ін., потрапляючи у кров, розносяться по всьому організму, змінюючи функції органів і систем. Ці хімічні речовини впливають також на хеморецептори і нервові клітини, змінюючи їх стан. З іншого боку, утворення гормонів певною мірою підпорядковане впливу нервової системи. Таким чином, обидва механізми регуляції взаємопов'язані і доповнюють один одного.
У моторно-вісцелярних рефлексах нервовий механізм також тісно переплітається з гуморальним. При виконанні м'язової роботи в кров виділяються гормони (адреналін та ін.), які надають стимулюючої дії на роботу серця, а метаболіти, що утворюються в м'язах, розширюють артеріоли, що постачають кров до цих м'язів. Хімічно активні речовини роблять вплив і на нервову систему.
При захворюваннях відбувається порушення рефлекторної регуляції. Виникають патологічні домінанти і патологічні рефлекси, що перекручують нормальні процеси в організмі, а також формуються компенсаторні зміни регуляції і роботи ряду органів та систем. В світлі викладених даних про фізіологічні механізми регуляції функцій в організмі стає зрозумілою лікувальна дія фізичних вправ. Сучасне уявлення про нього розроблене проф. В.К. Добровольським (1947, 1952). Воно виявляється у вигляді чотирьох основних механізмів: тонізуючого впливу, трофічної дії, формування компенсацій і нормалізації функцій [43].
Механізми тонізуючого впливу фізичних вправ. Тонізуючий вплив фізичних вправ полягає в зміні інтенсивності біологічних процесів в організмі (загального тонусу) під впливом дозованого м'язового навантаження. При захворюваннях змінюється загальний тонус. На початку частого спостерігається посилення збудливих процесів в центральній нервовій системі, активізуються захисні і з'являються патологічні реакції, підвищується температура тіла, посилюється діяльність багатьох внутрішніх органів. У цей гострий період захворювання хворому показаний режим спокою; фізичні вправи, як правило, не застосовуються. У міру стихання гострих явищ, а також при хронічних захворюваннях відбувається зниження рівня протікання основних життєвих процесів, що пояснюється переважанням процесів гальмування в центральній нервовій системі. Зниження загального тонусу є проблемою самого захворювання (поява застійних явищ гальмування або збудження - «патологічна» домінанта) і зниження рухової активності хворого під час хвороби (зменшення числа імпульсів, що надходять від рецепторів опорно-рухового апарату). З цiеї ж причини спостерiгается зменшення активізуючої функції залоз внутрішньої секреції (надниркових, щитовидної залози та ін.). Порушення регулюючих впливів центральною нервової і ендокринної систем позначається на рівні протікання вегетативних функцій: погіршується функція кровообігу, дихання і інших систем, знижується обмін речовин, опірність і реактивність організму. Погіршення всіх функцій в організмі знижує працездатність і бажання проводити рухи, а при виконанні якої-небудь м'язової роботи викликає швидке стомлення. У цей період для прискорення одужання буває необхідно стимулювати інтенсивність протікання процесів в організмі. Найбільш біологічно адекватним засобом є фізичні вправи [5]. Тонізуюча дія фізичних вправ обумовлена тим, що рухова зона кори великих півкуль головного мозку, посилаючи імпульси руховому апарату, одночасно впливає на центри вегетативної нервової системи, порушуючи їх. Це надходження імпульсів руху або навіть тільки одне уявлення про рухи є пусковим подразником, що викликає посилення вегетативних функцій. Але основні зрушення у функціональному стані центральної нервової системи і в роботі внутрішніх органів відбуваються в процесі безпосереднього виконання фізичних вправ, коли посилюється імпульсація пропріорецепторів та інших рецепторів, що беруть участь в русі (зоровому, слуховому). Під впливом м'язової діяльності активізується також функція залоз внутрішньої секреції, перш за все надниркових. Збудження центральної нервової системи і посилення діяльності залоз внутрішньої секреції стимулюють вегетативні функції: поліпшується діяльність серцево-судинною, дихальної та інших систем, підвищується обмін речовин та різні захисні реакції, у тому числі і імунобіологічні. Таким чином, підвищення збудливого тонусу центральної нервової системи, активності залоз внутрішньої секреції і рівня вегетативних функцій відбувається по механізму моторно-вісцелярних рефлексів. Це найважливіший, але не єдиний механізм дії фізичних вправ.
Використовуючи фізичні вправи з лікувальною метою, необхідно враховувати і їх вплив на психіку хворих. Підвищення настрою при виконанні фізичних вправ, свідомість відновлення рухової активності, відвернення думок від хвороби також надають тонізуючої дії на організм хворого. Стимулююча дія фізичних вправ знаходиться в прямій залежності від об'єму маси м'язів, що беруть участь в русі, та від інтенсивності вироблюваної роботи. Так, значнішої дії надають вправи, що включають в рух великi групи м'язів і виконуються в швидкому темпі. Позитивні емоції, викликані цікавими вправами або іграми, бадьорі команди, добре обладнаний, світлий кабінет лікувальної фізичної культури підсилюють позитивну дію вправ. Проте підвищення загального життєвого тонусу не завжди бажано. Наприклад, при лікуванні хворих інфарктом міокарду спочатку показаний повний спокій. У цей період необхідно максимально понизити навантаження на серцево-судинну систему, використовуючи вправи тільки для дрібних м'язових груп.
У лікувальній фізичній культурі застосовуються також вправи, які знижують збудження і підсилюють гальмування в центральній нервовій системі. Це статичні дихальні вправи, вправи в розслабленні м'язів, вправи, що виконуються в повільному темпі. Вправи, що знижують збудження в центральній нервовій системі, особливо показані при тих захворюваннях, при яких переважають збудливі процеси або понижені гальмівні процеси.
Чергування вправ, що підсилюють процеси збудження в центральній нервовій системі (вправи для великих м'язових груп, з вираженим м'язовим зусиллям, в швидкому темпі), з вправами, що підсилюють процеси гальмування (дихальні вправи, вправи в розслабленні м'язів, вправи, що виконуються в повільному темпі), сприяє відновленню нормальної; рухливості нервових процесів [34].
Механізми трофічної дії фізичних вправ. Трофічна дія фізичних вправ виявляється в тому, що під впливом м'язової діяльності поліпшуються обмінні процеси і процеси регенерації в організмі.
При захворюваннях порушуеться обмін речовин і нормальна структура тканин і органів. Лікування направлене на відновлення порушених структур за допомогою поліпшення і нормалізації обміну, речовин. Могутнім стимулятором обміну речовин є фізичні вправи. Під час м'язової діяльності збільшуються енергетичні витрати, витрачається аденозинтрифосфорна кислота (АТФ), яка є джерелом не тільки енергії руху, але і пластичних процесів. Після закінчення рухів відбувається посилення відновних процесів, енергетичні запаси збільшуються (фаза надвідновлення). АТФ в цей період витрачається на пластичні процеси (побудова і оновлення білків тканин).
Поліпшення трофічних процесів під впливом фізичних вправ протікає за механізмом моторно-вісцелярних рефлексів. Пропріорецептивні імпульси стимулюють нервові центри обміну речовин і перебудовують функціональний стан вегетативних центрів, які покращують трофіку внутрішніх органів і опорно-рухового апарату. Поліпшення обміну речовин підкріплюється посиленням кровообігу, збільшенням притоку крові до тканин, надходження пластичних білкових фракцій, поліпшенням їх засвоєння. Систематичне виконання фізичних вправ сприяє відновленню порушеної регуляції трофіки, що часто спостерігається в процесі хвороби.
Трофічна дія сприяе також прискоренню процесів регенерації. Фізичні вправи, покращуючи обмін речовин, сприяють відновленню побудови опорно-рухового апарату, шкіри, складу крові і таке інше. У тих випадках, коли не відбувається дійсної регенерації органу, фізичні вправи сприяють прискоренню утворення рубцевої тканини і компенсаторної гіпертрофії органу. Фізичні вправи, покращуючи кровообіг, сприяють розсмоктуванню загиблих елементів і стимулюють зростання сполучної тканини і кровоносних судин. Під впливом м'язової діяльності затримується розвиток м`язової атрофії, що викликається гіподинамією. Якщо атрофія м'язів вже розвинулася (при травмах, пошкодженнях периферичних нервів), відновлення структури і функції м'язів можливо тільки за допомогою фізичних вправ.
Трофічна дія фізичних вправ виявляється також в поліпшенні окислювальних процесів в організмі. При захворюваннях ці процеси часто погіршуються. М'язова діяльність, підсилюючи всі види обміну, активізує і окислювальні процеси [16].
Механізми формування компенсацій. Лікувальна дія фізичних вправ виявляється у формуванні компенсацій. Компенсація – це тимчасове або постійне заміщення порушених функцій. При захворюваннях порушення функції відшкодовуються тим, що змінюється або посилюється функція пошкодженого органу або інших систем органів, заміщаючи або вирівнюючи порушену функцію. Формування компенсацій є біологічною закономірністю. При порушенні функції життєво важливого органу компенсаторні механізми відразу ж включаються.
Регуляція процесів компенсації відбувається за рефлекторним механізмом. Шляхи формування компенсацій встановлені П.К. Анохіним (1956). Схематично їх можна представити таким чином: сигнали про порушення функцій надходять в центральну нервову систему, яка перебудовує роботу органів і систем так, щоб компенсувати зміни. Проте спочатку формуються неадекватні компенсаторні реакції: або надмірні, або недостатні, і лише надалі на підставі нових сигналів ступінь компенсацій коригується і відбувається їх закріплення.
При багатьох захворюваннях для формування і вдосконалення компенсацій потрібний час.
Фізичні вправи прискорюють формування компенсацій і роблять їх досконалішими. М'язова робота стимулює діяльність внутрішніх органів, викликаючи необхідну для компенсації зміну їх функцій. Фізичні вправи сприяють появі нових моторно-вісцелярних зв'язків, які удосконалюють компенсацію і роблять можливим виконання м'язової роботи в умовах порушеної функції. Так, при порушенні функції дихальної системи заняття лікувальною фізичною культурою сприяють виробленню і закріпленню компенсацій за рахунок автоматично поглибленого дихання, тренування серця, вдосконалення судинних реакцій, збільшення кількості еритроцитів і гемоглобіну в крові, економнішого протікання окислювальних процесів в тканинах. Компенсаторні процеси можуть із захисних переходити в патологічні. Заняття лікувальною фізичною культурою виробляють раціональніший тип компенсації, тренують і підтримують надійність захисних властивостей компенсації. Але завжди слід враховувати, що компенсаторні процеси обмежені, тому фізичні навантаження треба правильно дозувати. Компенсації підрозділяються на тимчасові і постійні. Тимчасові компенсації використовуються, головним чином, з метою пристосування під час хвороби і іноді протягом якогось періоду після одужання. Вироблення постійних компенсацій необхідне при безповоротній втраті або різкому відхиленню від нормального функціонування. При рухових розладах і порушеннях функції зовнішнього дихання формування компенсацій можливе за допомогою довільних керованих рухів [16]. Механізми нормалізації функцій. Нормалізація функцій полягає у відновленні функцій, як окремого пошкодженого органу, так і всього організму під впливом фізичних вправ. Для повного одужання недостатньо відновити структуру пошкодженого органу; необхідно також нормалізувати його функції і насамперед відновити правильну регуляцію всіх процесів в організмі. Лікувальна фізична культура допомагає відновити моторно-вісцелярні зв'язки, які, у свою чергу, надають нормалізуючої дії на регуляцію інших функцій. При виконанні фізичних вправ в центральній нервовій системі підвищується збудливість рухових центрів, що мають зв'язок з вегетативними центрами. У момент збудження всі вони представляють домінуючу систему, що заглушає патологічні імпульси. Систематичні заняття лікувальною фізичною культурою відновлюють провідне значення моторики в регуляції вегетативних функцій. Фізичні вправи сприяють також відновленню рухових розладів. Наприклад, при порушенні рухів унаслідок парабіотичних станів при запаленні нерва пасивні рухи, вправи в посилці імпульсів до активного руху, ідеомоторні вправи створюють збудження в патологічній ділянці і покращують його трофіку, що сприяє ліквідації парабіотичних явищ. У разі появи в процесі хвороби побiчних умовних рефлексів за допомогою фізичних вправ вдається їх усунути. Нормалізація функцій здійснюється також шляхом позбавлення від тих, що стали непотрібними тимчасовими компенсаціями.
В процесі хвороби слабшають або навіть повністю зникають ті або інші рефлекси, властиві здоровому організму. Так, тривалий постільний режим викликає згасання судинних рефлексів, пов'язаних із зміною пози. При вставанні у хворого не відбувається підвищення тонусу артерій нижніх кінцівок і зниження тонусу артерій голови. Внаслідок цього кров переміщається до нижніх кінцівок і через недостатній приток її до головного мозку хворий може знепритомніти. Вправи з поступовою зміною положення нижніх кінцівок, голови і тулубу сприяють відновленню пізньо-судинних рефлексів. Клінічне одужання нерівнозначне відновленню працездатності. Для відновлення працездатності буде потрібно ще тривалий час. Відновлення рухових якостей, понижених в період хвороби, і нормальне функціонування організму під час фізичної роботи досягаються правильно підібраними і дозованими фізичними вправами. Лікувальна дія фізичних вправ виявляється не ізольовано, у вигляді одного якого-небудь механізму, а комплексно, багатьма механізмами одночасно. Залежно від конкретного випадку і стадії захворювання можна використовувати переважну дію якого-небудь механізму. Для відновлення здоров'я використовують різні медичні методи і засоби лікування, у тому числі і лікувальну фізичну культуру, яка направлена на відновлення функціональних можливостей і розвиток компенсацій. Для відновлення побутових дій (самообслуговування, користування транспортом) широко застосовуються прикладні фізичні вправи. Для відновлення працездатності зазвичай необхідне трудове навчання і перенавчання. З цією метою разом