Політика США в Азійському регіоні
Активізація військової співпраці з США і учсть у військових операціях за межамти країни поставили на порядок денний питання про легітимність такої військової політики і про необхідність перегляду Конституції. Дискусія довкола питання перегляду Конституції набула особливої гостроти після відправки японського контингента в Ірак. Водночас не вдалося уникнути обговорення цього питання. Ще у 1999 році нижня палата парламенту Японії прийняла законопроект, який дозоляв обговоерння Конституції в рамках парламентських комісій, а у січні 2000 року в обох палатах були створені комісії з перегляду Конституції. У жовтні 2004 року був оприлюднений представлений Ліберально-демократичною партією проект змін Конституції, суть якого зводилася до визнання того, що Сили самооборони «можуть діяти в рамках міжнародної співпраці для підтримання миру й безпеки міжнародної спільноти». Загалом учасників дебатів щодо перегляду Конституції можна розділити на три групи.
У центрі японських політичних течій знаходяться ті представники ЛДП, Комейто і Демократичної партії, які вважають, що оборонна політика країни в рамках союзу з США повинна орієнтуватися на міжнародні рішення в рамках ООН. Цю групу називають «інтернаціоналістами» і у своєму прагненні надати японській оборонній політиці міжнародного характеру вони виступають за створення системи колективної безпеки у Східній Азії, взявши за інституційну основу шестисторонні переговори з корейського питання. Була також запропонована і ідея створення поза структурою Сил самооборони військових формувань, призначених винятково для участі у миротворчих операціях в рамках ООН. Що стосується статті 9 Конституції, то інтернаціоналісти вважають, що повинен бути узаконений статус Сил самооборони і чітко визначено право на самооборону у тих випадках, коли мова йде про операції «на територіях довкола Японії» і у рамках операцій ООН. При цьому вважається, що Японія має право брати участь у військових операціях під егідою ООН і у рамках існуючої Конституції.
Крайнє праве крило політичного спектру становлять прихильники націоналістичної політики, чи. як їх називають, «неонаціоналісти». Вони виступають за перетворення Японії в «нормальну державу», що передбачає зняття існуючих юридичних обмежень на військову політику, зміцнення незалежності у сфері безпеки при збереженні військово-політичних відносин з Сполученими Штатами.
Праві вважають,що такого роду політика поверне Японії самостійність у зовнішній політиці і буде слугувати гарантією безпеки у випадку скорочення зобов'язань США щодо оборони Японії. При цьому передбачається теоретична можливість володіння у майбутньому ядерною зброєю. Чимало прихильників цієї позиції виступають не тільки за відміну статті 9 Конституції, але й за такі кроки, як зміна статусу імператора, перетворення сінто и у державну релігію, перегляд системи освіти у напрямку зміцнення елементів патріотизму і т.д. Найбільша кількість прихи ьників такої політики зосереджена в ЛДП, проте їхня частка серед політичних діячів загальнонаціонального масштабу складає всього лише 10 відсотків.
Реально ж політикуу сфері оборони і перегляду Конституції визначає третя група, яку часто називають «союзні націоналісти». Вони є прибічниками перегляду Конституції, виступають за зміцнення союзу з Америкою і розширення військової співпраці, включаючи необмежене розширення її географічних масштабів. Вступаючи за перегляд Конституції, вони, все ж, не наполягають на радикальній зміні першого параграфа статті 9 Конституції, хоча вимагають широкого тлумачення права на самооборону, включаючи колективну. їхня точка зору грунтуєтья на тому, що тільки у союзі з США, ставши їхнім незмінним союзником, Японія зможе протистояти зростаючому впливу Китаю і створити умови для захисту від авантюристичної політики КНДР. О прибічників цієї політичної течії відносився прем'єр-міністр Коідзумі і чимало членів ого кабінету. Духовним лідером цієї групи вважається колишній прем'єр-міністр Накасоне.
В січні 2006 року керівництво ЛДП офіційно заявило, що виносить на розгляд парламенту закон про проведення референдуму про перегляд Конституції 1947 року.
Паралельно з дебатами довкола перегляду Конституції, які поки що носять теоретичний характер, оскільки на практиці мова йде про віддалене майбутнє, йшли суперечки довкола еволюції військоої політики Японії, які стали однією з провідних зовнішньополітичних тем першої декади XXI сторіччя. У свою чергу, саме рішення у цій царині стануть у майбутньому основою для можливого перегляду Конституції.
У 1997 році Яонія переглянула прийняті у 1978 році «Керівні принципи японо-американського співробітництва у сфрі оборони», які містили обмеженння на можливість взємодії зі США у військовій сфері. Нові «Керівні принципи» надали японо-американським відносинам певну симетричність. За Договором безпеки 1960 року Японія не могла брати участь у військових операціях США ні на своїй території, ні за її межами. У відповідності з новим документом у ситуаціях, які були небезпечними для власної безпеки, Японія зобов'язувалась надавати матеріально-технічне забезпечення і тилову підтримку збройним силам США. Передбачалася і участь Сил самооборони векономічній блокаді і примусовому інспектуванні кораблів третіх країн, що, все ж, обумовлювалось необхідністю попереднього прийняття резолюції Ради Безпеки ООН, яка б дозволяла подібні акції. Документ передбачав і спільні дії Японії і США із забезпечення стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні у «надзвичайних ситуаціях» і попередження виникненню регіональних конфліктів. При цьому як сам термін «надзвичайна ситуація», так і географічні межі регіону трактувалися досить розпливчасто.
В червні 2003 року парламент прийняв три закони. Закон про заходи у випадку військовогонападу на Японію визначав повноваження національних і місцевих органів влади і права прем'єр-міністра у випадку нападу на Японію. Закон про поправки до Закону про заснування Ради безпеки при прем'єр-міністрі уточнював роль Ради у випадку нападу на країну. Поправка до Закону про Сили самооборони 1954 року дозволляли їм певні дії, включаючи експропріацію матеріалів при створенні об'єктів, необхідних для оборони Японії. Прийняття цих законів стало кроком на шляху розмежування відповідальності між Японією і США у питанні про оборону країни.
Через рік, у 2004 році, парламент схвалив пакет з семи законопроектів, які доповнювали прийняті у 2003 році закони. Так створювалось «надзвичайне законодавство»: зокрема, уточнялася взаємодія між центральним урядом і місцевою владою у випадку виникнення кризової ситуації, визначалися параметри кризової співпраці між Японією і США. Нове законодавство дозволяло прем'єр-міністру у випадку нападу на Японію керувати державними установами у питаннях сприяння силам США, які будуть відбивати агресію. У рамках Ради безпеки перетворювалася у кризовий комітет. Прийняті закони були спрямовані на зміцненняздатності Японії приймати рішення у кризових ситуаціях і зміцнювали можливості співпраці із США в «районах довкола Японії», що було передбачено в «Основних напрямках співпраці у сфері оборони» 1997 року.
У грудні 2004 року кабінет міністрів Японії схвалив розраховані на десять років «Основні напрямки програми національної оборони» і нову «Середньострокову програму оборони військового будівництва» на п'ять років, починаючи з фінансового 2005 року. Основні напрямки військової доктрини включали в себе чотири принципи забезпечення безпеки країни, три з яких безпосередньо пов'язані з військовою співпрацею із США.
По-перше, документ відзначав оборонний характер «Основних напрямків», оскільки вони передбачають мінімум необхідних збройних сил для оборони країни. Вказувалося, що в японських збройних силах відсутні озброєння, які призначені для нанесення удару по територіях інших країн, як, наприклад, бомбардувальники, балістичні ракети чи авіаносці.
По-друге, мова йшла про створення «багатофунціональних, гнучких і ефективних оборонних збройних сил», здатних вібивати небезпеки, пов'язані з розповсюдженням зброї масового ураження, балістичними ракетами, міжнародним тероризмом та іншими загрозами миру й безпеці. З цією метою в рамках співпраці із США по програмі розгортання систем протиракетної оборони театру військових дій (ПРО ТВД) у 2004 рці Японія приступила до модернізації потенціалу ПРО, включаючи будівництво нових радарів і модернізації кораблів із системами «Іджис» і ракет земля-повітря «Петріот». На це було виділено 119,8 млрд. ієн (1,14 млрд. дол.). Одночасно з прийняттям «Основних напрямків» Японія частково зняла заборону на експорт до США військових технологій і спільно вироблених деталей для систем протиракетної оборони. Для відбиття терористичних загроз була створена Центральна група швидкого реагування у складі 4000 осіб, яка буде озброєна виробленою в Японії спеціальною технікою. У 2003 році був оприлюднений план збільшення у десять разів витрат на протиракетну оборону, які у 2007 році повинні були скласти 1 млрд. дол. Японія вклала понад 2 млрд. дол. у створення системи супутникового спостереження, яка почала функціонувати у березні 2003 року. До цього часу Японія використовувала винятково американські системи спостереження.
У 1998 році Японія погодилася на участьу дослідженнях зі створення систем ПРО ТВД для захисту японських і американських військових баз. У грудні 2003 року було оголошено, що Японія готова розмістити на Окінаві модернізовану американську протиракетну систему «Петріот» (РАС-3) і протиракетні системи морського базування.
По-третє, однією з основ оборони Японії проголошувалося військове співробітництво із США в рамках японо-американського Договору про безпеку. У відповідності з ним Сили самооборони забезпечують оборону країни і прилеглих територій, а війська США надають їм підтримку, використовуючи свій наступальний потенціал і ядерну «парасольку». СШП зберігають 88 військових об'єктів в Японії, дедислоковано понад 40 тис.американських військовиків. Спорлучяені Штати провадять переговори з Японією про трансформацію своєї військової структури на Тихоокеанському театрі і про моливе перенесення штабних установ в Японію. Новим в «Основних напрямках» є згадка про спільні військові дії Японії і США.
Вперше в якості основних загроз безпеці Японії були названі Китай і КНДР. У лютому 2003 року начальник Управління національної оборони Ісіба Сігеру заявив, що Японія має право нанесення удару по Північній Кореї, якщо будуть незаперечні докази того, що КНДР планує ядерний удар по Японії. Ця заява була пов'язана з курсом адміністрації Дж.Буша «на превентивні удари», проте насамперед вона була ініційована політикою Пхеньяна, який у 2002 році визнав, що розробляє власну ядерну зброю.
По-четверте, зазначалося, що Японія збирається збільшити свою активність у миротворчих операціях, що у першу чергу було пов'язано з участю Японії в американських операціях в Іраку і Афганістані.
У рамках повної легалізації статусу збройних сил і у контексті підготовки до перегляду Конституції прем'єр-міністр Абе на початку січня 2007 року реформував Управління національної оборони (УНО) у Міністерство оборони, а керівник УНО Кума Фуміо став міністром.
Сьогодні важко сказати, коли процес перегляду Конституції буде завершений і які перспективи формування політики Японії у сфері оборони. За всіх розкладів, на нашу думку, Японія буде намагатися зберегти унікальність свого статусу, який дозволяє їй обмежувати свою участь у різного роду військових операціях і в основному покладатися на Вашингтон у питаннях забезпечення національноїоборони.
Американо-японські економічні відносини. До нині існуючого рівня стосунків обидві країни йшли не просто, а переборюючи взаємну відчудженість і недовіру один до одного. Ставши економічною наддержавою, Японія приступила до швидкого освоєння американського внутрішнього ринку. США були й залишаються одним з найбільших зовнішньоторговельних партнерів Японії, оскільки стояли біля витоків формування японської промисловості як після революції Мейдзи, так і після Другої світової війни. В обох випдках, допомагаючи японцям створити сучасну структуру економіки, Вашингтон був упевненим у своєму політичній, економічній і військовій перевазі над Токіо. У 1954 році держсекретар США Джон Фостер Даллес у бесіді з прем'єр-міністром Сігеру Йосіда заявив, що «Японія не може розраховувати на широкий американський ринок, оскільки вона не виробляє товари, в яких ми зацікавлені».
До середини 1970-х років економічні проблеми не викликали серйозних суперечок у відносинах між обома країнами. У 1940-1960-і роки Японія поставляла в США в основному продукцію легкої промисловості, де головну роль відігравали текстильні вироби. Тоді американо-японські спори точилися довкола імпортних квот на однодоларові блузки, на стрічки для друкарських машинок і на дешеві термометри. Наприкінці 1960-х років Японія стала поставляти на американський ринок продукцію радіоелектронної промисловості. У 1970-1980-і роки основною статею японського експорту стали автомобілі. Якщо в 1956 році Японія продала США 16 автомобілів, то з 1981 по 1988 рік експортувала продукцію автомобілебудівництва на суму в 175,5 млрд. дол., імпортувавши натомість автомобілів лише на 2,5 млрд дол. Різниця в 173 млрд. дол. склала 58,2 % всієї суми пасивного сальдо т оргіфлві США з Японією за цей період. Щороку американці дедалі більше купляли японських товарів, що вело до безпрецедентного зростання активного сальдо Японії у торгівлі зі США і зміцненню її позицій на американському ринку. Якщо за 1970-і роки дефіцит США у торгівлі з Японією сумарно становив 34 млрд. дол., то за наступні десять років він зріс майже на порядок, склав 324 млрд. дол. Результатом цього стало загострення протиріч у відносинах між обома країнами.
З американської точки зору причиною такого значного пасивного сальдо у 1970-1980-х роках було, по-перше, «закритість» ринку Японії для американських товарів через митні бар'єри і, по-друге, низька вартість її товарів, зумовлена заниженим курсом ієни щодо долара і тодішньою відносною дешевизною японської робочої сили. Вимоги, які американська сторона ставила перед Токіо, зводилися до насамперед до зняття будь-яких формальних і неформальних перепон на шляху американських товарів на японський ринок і до проведення фінансової реформи, яка б включала підвищення курсу ієни і лібералізацію японського фінансового ринку.
Японія, де завжди існувало достатньо помітне державне регулювання економіки, довгі роки насправді здійснювала протекціоністську політику. Згідно з прийнятим у 1949 році Закону про валютний обмін і контроль над зовнішньою політикою весь імпорт повинен був бути ліцензований і перебував у рамках строгого державного регулювання. Тільки зі середини 1950-х років під американським тиском розпочався процес часткової децентралізації імпортних оборудок. На початку 1970-х років Японія досягла рівня митного оподаткування, прийнятого у США і країнах Західної Європи, а у 1979 році стала країною з найбільш низькими митними тарифами із усіх індустріальних країн. Фактично Японія зберагала квоти лише на імпорт сільськогосподарської продукції, що було пов'язано зі бажанням зберегти село як одну з засад національної культури і традицій.
Все ж, прийнявши принцип відкритого ринку де-юре, але не яе керівництво до практичної джіялності, Японія не поспішала відмовлятись від «нетарифних бар'єрів», які обмежували імпорт зі США. Американці справедливо звинувачували Японію у тому, що вона зберігає закритість свого ринку шляхом запровадження у відповідності зі внутрішнім законодавством складних митних процедур і вимог щодо якості та безпеки товарів, які з американської точки зору мали дискримінаційний характер.
Щоправда, необхідно наголосити на тому, що і самі Сполучені Штати не завжди були готові адаптувати свої товари до вимог японського внутрішнього ринку. Звинуваючи Японію у не бажанні купляти американські автомобілі, вони не готові були запропонувати їй машини з правим рулем або малолітражні автомобілі, пристосовані для вузьких вулиць японських міст. Сьогодні можна говорити про те, що з урахуванням правил СОТ США практично вже вичерпали можливості обмежувати доступ японських товарів на свій внутрішній ринок.
Причини зростаючого дефіциту США вбачали також і в тому, що дешева ієна робила японський експорт конкурентноспроможним, а дорогий долар не дозволяв успішно продавати американські товари на японському ринку. США вимагали відкрити японський фінансовимй ринок для міжнародних операцій шляхом послаблення контролю держави над фінансами. Японія повністю прийняла американські вимоги: японський фінансовий ринок був лібералізований, а у 1985 році курс ієни щодо долара був підвищений на ЗО відсотків. Так само за період з 1993 по 1998 рік США підписали з Японією 23 угоди, які полегшували американським товарам доступ на японський ринок, проте дефіцит у т оргівлі з нею не скоротився, а зріс.
Водночас японські зусилля щодо ліквідації державного контролю над фінансами і підвищення курсу також не вирішили проблему дефіциту. Японські промислові компанії пристосувалися до підвищеної вартості експорту, виводячи чимало видів виробництва у Південну Корею, на Тайвань і у США. Після падіння курсу долара прибутки великих японських фірм, орієнтованих на експорт, значно зменшились, але скорочення виробничих витрат і гнучка цінова політика у подальшому дозволили їм зберегти, у багатьох випадках і збільшити збут своїх товарів на американському ринку.
Якщо зростання від'ємного сальдо у торгівлі з Японією залишалося питанням номер один американо-японських відносин, то їхньою другою за значенням проблемою зі середини 1980-х років стало збільшення японських інвестицій в США. Найпоширенішими тоді стали просторікування про те, що Японія «скуповує Америку», хоча за обсягом своїх інвестицій в США у 1988 році Японія поступалася Великобританії, яку ніколи не звинувачували у намаганні захопити контроль над американською економікою.
До 1980-го року Японія вивозила своїх капіталів менше ніж 5 млрд. дол. щорічно. Вони мали цільове призначення, а саме: фінансуванн проектів видобутку сировини в Індонезії, Бразилії, Австралії і будівництва підприємств зі зборки готових виробів в країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону. Разом з тим американська політика заохочення інвестицій у 1980-і роки створила сприятливі умови для вивозу японського капіталу в США. Якщо наприкінці 1980-го року Японія інвестувала в США всього 26,3 млрд. дол., то у 1983-му році портфельні і прямі капіталовкладення Японії у США досягли 284,8 млрд.дол., що склало майже 16 відсотків всього обсягу іноземних інвестицій в США.
На початку 1990-х років японська економіка зіткнулася зі серйозними проблемами. Ріст прибутків спричинив швидке зростання цін на землю і нерухомість, а також біржових спекуляцій.Індекс провідної японської біржової площадки Ніккей з 1986 по 1990-й рік зріс у три рази, і врешті-решт фінансова кулька лопнула, що викликало тривалу рецесію економіки. Це відбувалося на фоні успіхів економіки США і групи азійських країн, зростання товарообігу США з Канадою і Мексикою, які підписали угоду НАФТА про вільну торгівлю, і безпрецедентного збільшення від'ємного сальдо США у торгівлі з Китаєм. У 2005 році дефіцит США у торгівлі з КНР становив 201,5 млрд. дол. (26,3 % всього торговельного дефіциту США), тоді як у торгівлі з Японією він склав лише 82,5 млрд.дол. (10,7%). У зовнішній торгівлі США Японія поступилася першістю Канаді, Китаю і Мексиці, тоді як у зовнішній торгівлі Японії США зберігали перше місце за обсягом експорту (25,7 % всього японського експорту) і друге після Китаю місце за обсягом імпорту (13,2%).
І рецесія економіки Японії, і зростання від'ємного сальдо США у торгівлі з КНР привели до того, що рівень економічного конфлікту між Токіо і Вашингтоном значно понизився. Можна передбачити, що, незважаючи на протиріччя і труднощі економічної співпраці між США і Японією, вони докладатимуть багато зусиль для її збереження і зміцнення. Обидві країни нагромадили певний досвід урегулювання економічних конфліктів і прагнуть будь-що уникнути гострої конфронтації. І це пояснюється не тільки політичними і військово-стратегічними мікуваннями. Навіть з чисто економічної точки зору стабільність сучасної світової економіки і світогосподарських зв'язків і раніше, і зараз тримається на стабільному функціонуванні економік США і Японії.
У першому десятиріччі XXI століття обсяг американо-японської торгівлі і взаємних інвестицій є найбільшим у світі. У 2006 році експорт Японії в США склав 148,1 млрд. дол., а імпорт - 59,6 млрд. дол. Американські інвестиції в Японії у 2005 році досягай 75,5 млрд. дол., а японські прямі інвестиції у США - 190,3 млрд. дол. Ці дві країни не мають собі рівних і за сумарним економічним потенціалом. Хоча у США і Японії проживає 6,7 % населення світу, на них припадає близько 30% світового ВВП, понад 60% капіталізації ринку цінних паперів, майже чверть світового експорту і більше третини імпорту.
Очевидно, що всі ці фактори змушують обидві сторони шукати і знаходити шляхи полагодження конфліктів, які неминуче виникають за таких величезних обсягів спільної економічної, політичної і військової взаємодії.
4. Політика Вашингтона щодо Індії і Пакистану
Після того як Індія домоглася незалежності від Великобританії у 1947 році, чимало представників політичних і академічних кіл США сподівалися, що Індія стане їхнім партнером і союзником. Президент Ф.Д.Рузвельт наприкінці Другої світової війни висловлювася за зближення з Індією, оскільки він, як і багато інших американців, проводив паралелі того процесу, як США та Індія виборювали, хоча і у різні епохи, незалежність від Лондона. США стали основним фінансовим донором незалежної Індії, сприяли індійській «зеленій революції», яка допомогла побороти голод, надавали Індії військову допомогу під час прикордонного конфлікту з Китаєм у 1962 році.
Проте жоден із цих заходів не зміг попередити погіршення відносин між США та Індією у період «холодної війни». З точки зору Вашингтона, Рух неприєднання, у якому на початку 1980-х років Індія стала відігравати одну із провідних ролей, і теплі відносини з СРСР, які встановилися за прем'єрства Дж.Неру, зробили тісне політичне співробітництво США з Індією неможливим, а соціальна політика Неру обмежила торгівлю і економічні зв'язки з цією країною. Більше того, зміцнення дружби США з Пакистаном за президенства Р.Ніксона і здійснене Індією в 1974 році ядерне випробування власної бомби поставили обидві держави по різні сторони політичних барикад.
Упродовж більше ніж ЗО років США, проголосивши строге дотримання режиму нерозповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ), наполягали на знищенні або суттєвому обмеженні ядерного арсеналу Індії. Американські експерти побоювались, що надання легітимного статусу індійській ядерній зброї спричинить гонку озброєнь в Південній і Південно-Східній Азії. Проти Індії, яка не підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) у 1970-х роках, упродовж трьох десятиліть діяли санкції з боку США і низки інших держав - підписантів ДНЯЗ. За розробку військової ядерної програми поза рамками режиму нерозповсюдження Індія опинилася в ізоляції на міжнародній арені у царині питань, які стосувалися ядерних технологій.
При цьому, незважаючи на деклароване дотримання принципів нерозповсюдження ЗМУ, американська влада таємно допомагала Пакистану в 1980-і роки у справі придбання ним ядерної бомби.
На початку 1990-х років відбулися три важливі події, які суттєво зміцнили американо-індійські відносини. По-перше, завершення «холодної війни» ослабило протистояння США і СРСР як центрального напрямку американської зовнішньої політики. По-друге, ослаблення протистояння і розпад Радянського Союзу суттєво підірвали дієвість Руху неприєднання.
По-третє, економічні реформи Індії початку 1990-х років, здійснювані тодішнім міністром фінансів, а нині прем'єр-міністром Манмоханом Сингхом, відкрили цю країну для світової економіки і сприяли бурхливому розвитку торгівлі та інвестицій, у тому числі і США з Індією, який продовжується понині.
Щоправда, це сталося не відразу. Завершення «холодної війни» не розв'язало всіх проблем американо-інійських відносин.. Індія до певного часу залишалася поза межами американських зовнішньополітичних інтересів. Білий дім зробив ставку на поглиблення взаємин зі своїми старими союзниками (країни Європи, Японія), а також з Китаєм, який набирав динаміки в економічному розвитку.
Воднораз зростаючі виклики безпеці США - розповсюдження ЗМУ, міжнародний тероризм, війни та конфлікти, які вибухали то в одному, то в іншому регіоні, кліматичні зміни - все це підштовхнуло США до пошуку нових глобальних однодумців, до числа яких американська дипломатія включила Індію, Бразилію та Індонезію.
І хоча нерозповсюдження ядерної зброї була ключовою проблемою у зовнішньополітичному арсеналі США і під час другого терміну у Білому домі адміністрації Буша, безперспективніть продовження політики ізоляції Індії залишалась дедалі більш очевидною. Одна з найбільших і найбільш мирних держав у світі, яка була власником передових ядерних технологій, виявилась поза межами режиму, тоді як, наприклад, Іран і Північна Корея були учасниками ДНЯЗ. Незважаючи на статус аутсайдера режиму нерозповсюдження, Індія грала за правилами системи, до якої вона не належала.
Становлення Індії як великої світової держави на початку XXI століття не могло залишитися непоміченим міжнародним співтовариством, у тому числі і Вашингтоном. Розвиток демократичної і економічно сильної Індії відповідало інтересам США і містить величезний потенціал для стратегічного парнерства між обома країнами. Нагадаємо, що Індію вважають одним з найбільш вірогідних кандидатів на вступ до трійки світових лідерів XXI століття поряд з США і Китаєм. У 2006 році ВВГ1 Індії, за оцінками експертів Світового банку, становив близько третини ВВП США. Ріст ВВП у 2005 році становив 7,6% проти у середньому 4% за період 1990- 2002 років, тобто за цим показником Індія вийшла на друге місце у світі після КНР. При цьому ріст промислового виробництва склав 8,2%>.
Адміністрація Буша подвоїла інтенсивність співпраці з Індією, маючи на меті розв'язати двосторонні проблеми. Насамперед, це стосувалося індійської ядерної програми, яка завела обидві країни по різні боки барикад упродовж останніх трьох десятиріч. Білий дім виступив з новою стратегією двостороннього співробітництва між США та Індією, яка базувалася на таких питаннях: використання мирного атому, допомога в освоєнні космосу у мирних цілях, торговля високотехнологічною продукцією і протиракетна оборона. Ці ініціативи, на думку США, повинні були не тільки розв'язати всі проблеми двостороннього співробітництва, але й стати основою нового стратегічного партнерства. У цьому випадку йшлося про перетворення Індії у ключового гравця і союзника США в регіоні. На думку Держдепартаменту, залучення Індії до режиму ДНЯЗ модернізує і зміцнює цей режим і водночас сприятиме більш широкомасштабному співробітництву цієї країни зі США.
Під час візиту Кондолізи Райс до Індії у березні 2005 року, уневдовзі після того як вона очолила зовнішньополітичне відомство, було заявлено, що США готові переглянути колишню політику у Південній Азії на користь розвитку повноцінних відносин як з Індією, так і Пакистаном. Безсумнівно, цей був серйозний крок до встановлення тісних зв'язків з Індією. Було також підкреслено, що США відмовляються від «ортодоксальної» риторики щодо індійської ядерної програми на користь встановлення продуктивної співпраці у сфері використання мирного атома.
Під час візиту-відповіді прем'єр-міністр Індії до Вашингтона у липні 2005 року американський прези дент запропонував Сингху розгорнути повноцінне співробітництво у ядерній сфері, спрямоване на допомогу Індії у будівництві атомних електростанцій і передачі найновіших технологій. А у березні 2006 року в Нью-Делі президент Дж.Буш і прем'єр-міністр Сингх оголосили про реалізацію цієї пропозиції, запропонувавши «Американо- індійську ініціативу з співпраці у сфері мирного атома».
Через дев'ять місяців, у грудні 2006 року, конгрес США прийняв законопроект «Про американо-індійську співпрацю у сфері мирного атома». Так було відкрито шлях американським інвестиціям в індійську мирну ядерну промисловість. Все це засвідчувало серйозні зрушення і в американській політиці, і в новому сприйнятті Сполученими Штатами